Різдвяні кружляння

Розділ шостий

Зовні я можу дихати.

Вдих. Видих.

Глибокий вдих. Повільний видих.

Це був не сон.

Я здійснила мандрівку в часі, повернувшись на шість днів назад.

Я бачила подібне у книжках та фільмах: хтось потрапляє в аварію та приходить до тями з надприродними здібностями. Левітація, суперсила, суперзір.

Лишенько, аби ж я тільки звернула увагу на числа в лото минулого тижня!

Сама думка змушує мене реготати вголос, і пара з рота клубочиться в холодному повітрі. «Мей, ти щось упускаєш».

Спостерігати за деревами й блискучим снігом — ідеальний природний спосіб позбутися шоку. Як же прекрасно тут — на околицях Парк-Сіті під час Різдва. Мені б варто дістати свій блокнот і замалювати; можливо, це б заспокоїло мої виснажені нерви.

Сусідній будинок уже більше прихований зеленими насадженнями, ніж у моєму дитинстві, і це надає хижці Голлісів милого відчуття морозного усамітнення. Дощатий паркан оточує будівлю з двох боків, а соснові хащі, які були колись заввишки з тата, зараз височіють над під’їзною алеєю. Одного разу Тео вмовляв мене тут попісяти й неабияк розлютився, коли мені це вдалося — стоячи, зізнаюся — тож він украв мої штани й побіг у будинок. Тієї ж зими ми з Ендрю побудували іглу на задньому дворі й клялися, що спатимемо в ньому, однак пробули там лише десять хвилин, а потім здалися.

Пейзаж допомагає уповільнити пульс, а туман у голові розсіюється. Нарешті я можу востаннє набрати повні груди повітря, порахувати до десяти, а потім випустити довгий теплий клуб туману.

— А й справді, що за чортівня, — шепочу сама собі, а потім знову заливаюся сміхом.

— І в мене те саме запитання.

Я так сильно лякаюся, що, розвернувшись, примудряюся вибити з рук Ендрю горня пуншу, і те летить через поруччя. Ми обоє спостерігаємо, як напій здіймається в повітря й розливається на сніжному наносі; тепла рідина плавить крижаний порошок, а біле горня з єдинорогом, яке я зробила йому, коли мені було п’ятнадцять, — його улюблене горня в хижці — зникло з поля зору. Він навіть не здогадується, що я написала «Мей + Ендрю» на дні чашки білим кольором, перш ніж покрити все дно шаром жуйково-рожевого.

— Ого. Ну, добре, — він розвертається, притуляючись до поруччя, й дивиться на мене. — Я прийшов запитати, чому ти так дивно поводишся, проте бачу, що мені варто це облишити.

У мене так багато запитань про те, що за чортівня відбувається, що мій потік думок уже перетворився на статичний білий шум.

— Ти так дивишся на мене, ніби не знаєш, де ти, — Ендрю підходить на крок. — Я хотів із тобою трохи повеселитися, але, чесно кажучи, переживаю, що ти страждаєш від якоїсь травми мозку й не кажеш нам.

— У мене сьогодні трохи туманиться в голові.

Він усміхається, на щоках з’являються милі ямочки. Притиснувши довгі тонкі пальці до грудей, він виголошує:

— Я — Ендрю Поллі Голліс, що було найгіршою комбінацією середнього імені й прізвища для семикласника. Ти кличеш мене «Мендрю». Я заробляю на життя підкручуванням музичних інструментів у Ред-Рокс. Мій маленький братик, можна сказати, покидьок. Я — єдиний живий чоловік, який не любить ні скотч, ні пиво. Ми з тобою завжди гралися у вампірів, коли були дітьми, й не усвідомлювали, що сліди, які лишали на шиях одне одного, були засосами, — він показує жестом на своє тіло. — Шість футів і два дюйми. Близько ста вісімдесяти фунтів. Овен. Оце, — тицяє на свою кучеряву голову, — натуральне й постійно розпатлане.

— Твоє волосся живе саме по собі? — шкірюся. «Ми фліртуємо? Схоже на те».

Заткнися, мозку.

— У будинку знаходиться твій батько, Деніел Джонс, — акушер та власник щойно зламаного зуба. Він вічно переймається станом власних рук, а ще розповідає дуже багато чутливих історій про народження дітей. Твоя мати — жінка на ім’я Еліс, що постійно мацає твоє чоло, — мушу визнати, ти дуже схожа на неї. Вона — та ще квочка, але насправді доволі кумедна, і одного дня її картини продаватимуть за стільки грошей, скільки це місце й не коштує, запам’ятай мої слова.

Киваю, разом із ним вражаючись тому, що мамина кар’єра процвітає. Він чекає, поки я щось скажу, але я жестом прошу його продовжувати, бо голос Ендрю гіпнотизує. Він має медову глибину з лише найменшими подряпинами по краях. Чесно кажучи, я б із радістю слухала, як він читає мені навіть словник.

— Мої батьки — Рікі й Ліза — теж усередині, — він хижо шкіриться. — Тато — чувак, що повезе твого батька до дантиста. Найважливіше, що ми маємо пам’ятати: ніхто з нас не повинен їсти нічого, що пече мама. Моя мама — зі скандинавською спадковістю й темпераментом — геніальна письменниця. Однак, на відміну від Еліс, яка є богинею кулінарії, Ліза, як ми кажемо, не має кулінарних здібностей.

Я усміхаюся:

— І фотографічних.

Ендрю це веселить.

— Кайл та Аарон Амір-Лаєнґи — ідеальна сімейна пара двох джентльменів із геніальними п’ятирічними дітьми. Не знаю, що там цього року відбувається з волоссям Аарона — здається, воно зникло, а потім було замінене тимчасовою чорною дірою на голові, — він замовкає та стишує голос: — І хіба він носив легінси?

Я не стримую напад реготу:

— Думаю, носив. Гадаю, ми можемо радіти, що він покінчив із фазою дизайнерських спортивок? Це… забагато зайвої інформації про дядечка Аарона, яку не треба було знати юначці Мей.

Ендрю клацає пальцями.

— Добре, що ти це пам’ятаєш. Не розповідатиму тобі, що Кайл — видатний актор Бродвею та раніше був у підтанцьовці Джанет Джексон, бо він, без сумніву, й сам про це розкаже сьогодні.

Я знову сміюся, прикусивши губу. Мабуть, мої широко розплющені очі сяють, ніби в учасниці телегри, яка щойно виграла мільйон доларів. Я ніколи не зрозумію Ендрю. Мій мозок не знає, з чого зроблена зелень цих очей, не вірить, що вилиці можуть бути настільки скульптурними, ямочки — такими глибокими й грайливими. Ендрю наживо — це завжди такий шок для системи.

— Минулого року Захарія дізнався про смерть, коли його золота рибка склеїла ласти. Він ходив навколо нас, як крихітний нещадний жнець, і казав, що одного дня ми всі помремо. Кеннеді знає столиці кожного штату чи країни у світі, — упевнено заявляє Ендрю. — Вона проголошує найрозумніші речі, що коли-небудь лунали в нашій компанії, а ми не дозволяємо нікому сварити це маленьке дівчисько. Вона стане найпершою президенткою з аутизмом, запам’ятай мої слова. Але, сподіваюся, не першою жінкою на цій посаді.

— Гадаю, ти маєш рацію.

— Подивімося… хоча твій брат Майлз… — награно здригається він. — Розумний, але я не впевнений, що він бодай раз відривав очі від телефона за останні два роки. Якщо хочеш із ним поговорити, то краще приклеїти його телефон собі до лоба, — нахилившись, Ендрю намагається зазирнути мені в очі, і моє серце мов розбивається об ґанок. — Ну що, дзвіночки в голові не дзвенять?

Я простягаю руку, щоб його ляснути.

— Перестань. Зі мною справді все гаразд. В мене просто запаморочилося в голові від висоти.

Ендрю має такий вигляд, ніби й не думав про таке, і я, сказати чесно, також, до цієї миті, тож подумки даю п’ять жмені нейронів, що залишилися в активній фазі. Позаду гуркочуть кроки, і кудлата голова Бенні визирає за поріг. Він виходить до нас і тремтить лише у тонкій футболці з байкерського магазину.

— Здоров, недотепо, — каже, здійнявши в очікуванні брови. — Пробачте, що втрутився. Чи можу я вкрасти тебе на секунду?

Гадаю, я не в праві звинувачувати Бенні в тому, що він відкинув мене, коли я послала йому щонайменше десять благальних поглядів про допомогу з моменту нашого прибуття. Ми вирушаємо всередину, і я тану від задоволення в теплі на сходах, що контрастує з блискучим холодом зимових сутінків. Поки гомін стелиться коридором, а голос Ендрю розчиняється, реальність накриває мене: якимось чином я, здається, знов опинилася тут.

Мій мозок волає. Це не нормально!

Маючи намір віддалити нас якомога далі від усіх, я біжу до сходів, які ведуть на горішній поверх будинку. Повернувшись до Бенні, прикладаю вказівний палець до губ, благаючи його мовчати, коли ми навшпиньках крадемося вгору. У тиші обходимо поруччя, шаркаємо коридором і здираємося крутим вузьким підйомом до його кімнати на горищі. Коли я була маленькою, то боялася ходити сюди сама. Сходи тріщали, а майданчик був темний. Але Бенні пояснив, що якби підйом був таким само красивим, як і решта будинку, кожен знаходив би в ньому приховані скарби.

Моє серце вже барабанить у грудях, і я затягую Бенні всередину й зачиняю двері.

Бірюзові браслети дружно стукотять, коли він, спіткнувшись, зупиняється й здіймає брови.

— З тобою все гаразд? — питає, щиро стурбований, від чого його акцент зливає слова в одне.

Удруге за сьогодні — наскільки довге сьогодні? — я замислююся, що в мене з обличчям.

— Ні, не думаю, — кілька секунд слухаю, переконуючись, що ніхто не пішов за нами нагору. Задовольнившись нашим усамітненням, шепочу: — Слухай. Тут відбувається щось божевільне.

Він із розумінням підморгує:

— Це точно. Ви з Ендрю, здається, непогано фліртуєте. Ти про це хотіла поговорити? Щось сталося?

— Що? Ні. Якби ж, — я вказую на стілець у дальньому кутку біля вікон і простягаю руку. Бенні не одразу вловлює цей знак, та зрештою сідає.

Він нахиляється, спершись ліктями на коліна, і фіксує увагу на моєму обличчі. Спокійна переконаність у зосередженості Бенні — знеболювальне для моїх виснажених нервів.

— Гаразд, — починаю, витягаючи інший розкладний стілець, і сідаю навпроти, впершись колінами в його коліна. — У тебе ніколи не складалося таке враження, що я… так би мовити… Розумово відстала?

— До сьогодні? — жартує він. — Ні.

— Емоційно нестабільна?

— Кілька разів, коли тобі було тринадцять-п’ятнадцять, але з того часу — ні.

— Гаразд, тоді, будь ласка, повір, що коли я скажу те, що маю, то робитиму це абсолютно серйозно.

Бенні вдихає на повні груди, збираючись на силі.

— Гаразд. Здивуй мене.

— Гадаю, існує вірогідність, що я — в минулому. Та ж сама відпустка повторюється, але я — єдина, хто про це знає.

Уголос звучить навіть божевільніше. Його кущисті брови сходяться, й він відкидає відросле волосся з очей.

— Ти маєш на увазі кошмар, про який говорив твій тато?

— Ні, я кажу про дійсність, — роззираюся кімнатою, бажаючи відшукати річ, яка б мені допомогла. Стара Лізина дошка віджа[7]? Надто страшно. Закинута вісімка[8] Тео? Надто відчайдушно. — Події, що сталися шість днів тому, відбуваються знову.

Бенні тягнеться в кишеню, виймає ментолову цигарку й засовує в рот.

— Почни з початку.

Я проводжу рукою по обличчю.

— Гаразд. Отже, сьогодні раніше для мене було двадцять шосте грудня. Тато, мама, Майлз і я машиною вирушили звідси в аеропорт. Одна вантажівка проїхала на червоне світло… — замовкаю, збираючи фрагменти докупи. — Вантажівка, що везла різдвяні ялинки чи віночки, здається. Усі відволіклися, і вона врізалася в нас. Я прокинулась у літаку, — підіймаю очі, переконуючись, що Бенні слухає. — У літаку дорогою сюди, сьогодні. 20 грудня.

— Ого, — тихо видає він, а тоді: — Не розумію.

Я нахиляюся ближче, намагаючись розставити слова в правильному порядку:

— Можливо, я насправді й не з тобою зараз говорю. Можливо, я в комі в лікарні, чи таки уві сні. Мені відомо лиш те, що я вже прожила це Різдво, спромоглася його зіпсувати, була розмазана вантажівкою з різдвяними ялинками, а тепер знову тут, і відпустка починається наново.

— Ти в цьому впевнена?

— Аніскілечки.

Бенні повільно киває:

— Круто. Гаразд. Продовжуй.

— Перед від’їздом Рікі й Ліза повідомили, що збираються продавати хижку.

Карі очі Бенні полізли на лоб.

— Збираються що?

— Скажи? — киваю співчутливо. — Тож, очевидно, ми всі засмутилися, коли від’їжджали. Плюс моя паніка через поцілунок із Тео, ще й Ендрю нас побачив…

Бенні перериває:

— О, зажди.

— Не переживай, ти про все знав, — я намагаюся безтурботно відкинути цю деталь. — Що я…

Він здіймає руку:

— Можу тебе запевнити, що не знав, тому що розмова почалась би саме з цього.

— Що ж, я розповіла тобі вранці, але, як і все інше — всі інші — ти забув, — роблю глибокий заспокійливий вдих. — До твого відома, минулого разу ти більше допоміг.

Він замислюється.

— А я що, під кайфом був?

— Узагалі-то так.

Бенні підносить долоні догори. Приїхали.

— Почни з цього, а потім розкажеш решту.

Я знову пригнічено стогну:

— Спочатку ми випили ег-ногу.

— А-а-а, — з розумінням тягне він. Бенні обожнює свою траву, але, як і мене, його швидше п’янить чашка ег-ногу Рікі. Таким штукам пора призначати октанове число[9].

— Усе сталося швидко й незграбно, — розповідаю далі. — Ти сказав мені поговорити з ним наступного ранку, але він абсолютно проігнорував мене. Потім я дізналася, що Ендрю бачив, як ми цілуємось. Потім ми дізналися, що Голліси продають хижку, й наша родина поїхала. Бум — автокатастрофа. Бум — знов у літаку. Бум — ось ми й тут.

Бенні присвистує:

— Я перекинуся слівцем із Тео.

— Серйозно, Бенні? Он якої ти думки? Найперше, що слід зробити в разі повторення тієї самої відпустки — не наробити дурниць із Тео знову!

Бенні, здається, замислився.

— Схоже, я теж поїхав дахом. Ти впевнена, що тобі не запаморочилося в голові від висоти?

Я клацаю пальцями, пригадуючи.

— Татів зуб. Я знала, що це станеться.

— Якщо знала, чому не попередила його?

— Я злякалася! — верещу, враз здригнувшись, сподіваючись, що ніхто знизу не чув мене. Стишивши голос, продовжую: — І що б він сказав? «Не може бути, цей батончик видається таким смачним»? Я вже бачила стрижку Тео, тому й поводилася як робот. Пам’ятаєш, як я вгадала, що в Кеннеді кров на коліні? — показую на двері, ніби Бенні може побачити крізь них кухню.

— А ти раптом не копирсалася в моїй синій сумці? — питає він.

— Ні, звісно ні!

— Гаразд, добре. Бо є в мене друг, який вирощує гриби в шафі, й він дав мені…

— Бенні, я не під наркотою, не п’яна, не під впливом грибів! Я серйозно. Це мене лякає!

— Знаю, Мей. Гаразд, подумаю.

Знизу долинає шаркання ніг: усі рушили пити вітальні коктейлі. Я міцно заплющую очі, намагаючись пригадати кожну дрібну деталь, якій не надавала значення, але яка точно визначить, чи повірить мені Бенні, чи ні. Театральний голос Кайла лине вгору, слідом — глибокий громоподібний сміх Рікі.

— О-оу, — клацаю пальцями, киваючи на двері. — Кайл щойно показав Рікі своє нове тату.

Бенні витягується, прислухаючись.

— Ти аж сюди їх розчула? Нічого собі.

— Ні, — кажу, — я це запам’ятала.

Схоже, він досі не вірить.

Нас досягає піднесений регіт Захарії, і попри хаос у голові я не можу стримати усмішку.

— Гаразд. Місо лиже пальці ніг Закі. Послухай, як він сміється.

— Очевидна здогадка, — ухиляється Бенні. — Цей собака обожнює двійнят.

Зітхаю.

— Та годі тобі. Невже ти мені не віриш?

— Я хочу, але ти знаєш, як це звучить.

В цьому й проблема.

— Припустімо, ти маєш рацію, — шепоче він, — і те, що ти мені розповідаєш, відбувається насправді. Це щось на кшталт фільму «Назад у майбутнє»[10], за винятком минулого. Зажди, — Бенні мотає головою. — Він же вирушив у минуле в одній з частин, хіба ні?

Кволо киваю. Виснаження накриває мене з такою силою, що я, здається, ось-ось помру.

— Тоді виходить, що я — Док[11]? — запитує Бенні.

Я сміюся.

— Це точно, — але запал швидко розвіюється. — Що ж мені робити? Невже це повторюється, щоб я знову не поцілувала Тео? Звучить так собі, всесвіте.

— Але, не поцілувавши Тео, ти б тут не опинилася, — заперечує Бенні.

— Ні. Поцілунок із Тео — це те, де я все зіпсувала… адже так?

— Ні. Це як у «Месниках»[12], коли вони хочуть повернутися й вбити того чувака з каменями, але якби вони це зробили, тоді, перш за все, не спілкувалися б, — він замовкає. — Святий Боже, мандрівки в часі так бентежать.

Розтираю собі скроні.

— Бенні.

Він кидає погляд на мене, а я засовую кінчик великого пальця в рот і починаю покусувати.

— Гадаю, тобі варто поговорити з Деном, — нарешті пропонує він.

— З татом? Він — найбуквальніша, найнауковіша людина, яку я коли-небудь зустрічала. Він ні на мить не повірить, що я або мандрівниця в часі, або супергероїня, або ясновидиця.

Бенні сміється.

— Я хотів сказати, поговори з ним як із лікарем.

— Так, із лікарем, який знає канали народження та вміє перев’язувати пуповину.

Голос Бенні став набагато м’якшим, але я не відступаю.

— Переконаний, він пам’ятає основи достатньо, щоб перевірити твої зіниці й рефлекси.

А-а-а.

— Як під час травми голови? То ось як ти все це пояснюєш?

Бенні опускає долоні мені на плечі.

— Я вірю, що з тобою щось відбувається. Але це все, що я можу зробити — повірити тобі. Я не впевнений, що в змозі допомогти. Твій тато точно скаже, чи все в нормі.

Можливо, це — ідеальне пояснення ситуації: сталась якась неврологічна проблема. Інакше не може бути, правильно?

— Гаразд, — я чмокаю Бенні в щоку й відступаю, киваючи. — План А — визначити, що в мене: травма чи божевілля.

Солодка усмішка Бенні ламається.

— Я такого не казав.

— Жартую. Піду поговорю з татом.

Змахнувши рукою, повертаюсь до горішніх сходів, але пропускаю першу сходинку. Нога ковзає, і замість того, щоб впасти назад, я нахиляюсь уперед, послизаюся та…