Різдвяні кружляння

Розділ двадцять п’ятий

Католицька церква Пресвятої Марії в Парк-Сіті — надзвичайно дивовижна старовинна споруда з каменю й дерева, розташована посеред засніженого поля. Влітку її оточують високі дерева, вкриті пухнастою зеленню, проте цієї пори голе гілля прикрашене кришталевим блиском снігу.

Ми йдемо на ранкову різдвяну службу — мама, Майлз, Ліза та я — частково тому, що не втратимо багато цінного часу, який могли би провести з рештою, а ще для того, щоб уникнути метушні молодших дітей, яка розпочнеться згодом.

Хоч я й люблю нашу церкву вдома, той факт, що я навідуюся до святилища Пресвятої Марії раз чи два на рік, займає глибоко ностальгійне місце в моєму житті. Всередині — красива простота: м’яко заокруглені стелі, розп’яття зі світлого дерева, невибагливі кам’яні стіни. Гладенькі дерев’яні лави та високі вікна роблять це місце яскравим і чистим.

Тут же, на жаль, знаходиться і вівтар — та сама річ, яка демонструє, що я — жахлива католичка і, певно, потраплю прямісінько до пекла, що б там не робила щонеділі. Кам’яна арка обрамляє ідеально прилаштоване вікно, і все це разом нагадує піхву, якщо дивитися з того місця, де ми сидимо, тож ні Майлз, ні я не можемо підвести очі на вівтар, не пирснувши придушеним сміхом.

Однак сьогодні я стою проти нього цілих п’ять хвилин, перш ніж усвідомлюю, що вдивляюсь у темну глибину вагінального каналу споруди. Що зі мною не так?

Відвівши погляд, зосереджуюсь на своїх долонях, які лежать на колінах. Я перебуваю в теплій компанії мами, що сидить ліворуч, та Лізи з правого боку. Їхні руки притискаються до моїх; такий простий контакт, але такий заспокійливий. Дві мої матері: одна за народженням та вихованням, інша — її найліпша подруга. Ви б могли подумати, що сьогодні з Лізою буде складно після мого емоційного фіаско щодо обох її синів, яке відбулося за останні пару днів, але це не так.

Можливо, тому, що вона знає мене довше, ніж будь-хто, за винятком моїх батьків. Сьогодні вранці вона відвела мене вбік дорогою до машини та сказала: «Я хочу, аби ти знала: неважливо, що станеться, — я завжди, завжди поряд». Розмова тривала недовго — тільки обійми й сумна усмішка розуміння, проте це — саме те, що мені треба було почути, щоб випустити пару зі стресової парової труби. Розчарувати дорослих — криптоніт[41] для спокою моєї душі.

З-поміж усіх присутніх мама — найбільш набожна, але кожен з нас має власні стосунки з церквою. Мої загалом схилилися більше до сентиментального комфорту: я люблю слухати пісні, люблю цю спільноту, красу церковної архітектури, від якої перехоплює подих (забудьмо про піхву). Мені подобається послідовність ритуалів. Мама ніколи не вимагала, щоб ми вірили у будь-що, у що вірить вона — зрештою, тато має стійку незацікавленість в усіх релігійних речах — чи робили все, чого хоче від нас церква, і це добре, бо я виявила, що ніколи не була здатна сприймати Біблію як нехудожню літературу. Мама лише просить, аби ми приходили та слухали з повагою, а ще — старалися бути хорошими та добрими й жити щедро.

Але зараз — мої перші відвідини церкви після того, як я отримала справжній незаперечний доказ існування іншої сили, більшої за мене, яка розпоряджається цим світом. Я досі не визначила, що це за сила така, проте мушу визнати, що треба осягнути значно більше, ніж я розумію. Тепер я вірю, що всесвіт посилає випадкові акти доброти, і нам вирішувати, що з ними робити.

Мені потрібно з’ясувати, як рухатися після закінчення цього тижня та шукати щастя — з Ендрю чи на якомусь іншому життєвому шляху.

Коли священник виголошує ідилічну проповідь про Євангеліє від Луки, я заплющую очі й намагаюся розчинитись у звуках та образах. Прагну бути присутньою в цьому спокійному моменті, увібрати мамине тепло збоку та масивну форму лави за спиною. Я стараюсь, як тільки можу, подумки не просити ні про що, — чи то пробачення від Ендрю, чи про роботу, яку хотілось би виконувати щодня. Роками я не вірила у свою здатність приймати рішення й тихо дозволяла життю просто відбуватися зі мною. Те, що я перестала бути пасивною та почала слідувати власним інстинктам, і мить, коли все розсипалось на уламки — не збіг. Я знаю, що робить мене щасливою — довіра до себе. Який дар, хіба ні? Ось воно, щастя.

Тепер лишилося зрозуміти, чи існують способи повернути його.

Мама схиляється до мене й шепоче на вухо:

— З тобою все гаразд?

Моя мати ніколи не говорить під час служби — особливо під час різдвяної — хіба що є потреба заткнути нас. Але вона скоріше відріже собі руку, ніж дозволить своїм дітям страждати на самоті.

— Просто замислилась, — шепочу у відповідь. — Я хочу, аби ти мною пишалася. Щоб я сама пишалася собою.

— Я завжди тобою пишаюся, — вона накриває мою долоню своєю. — Я вірю в тебе. Єдина людина, чиїм очікуванням ти маєш відповідати, — це ти сама, — взявши мою руку, вона цілує її. — Хочу, аби ти знайшла своє щастя.

Мама сідає рівно й дивиться перед собою, а її слова вже розпалили жаринку в моєму серці. Це правда. Мені слід попрацювати над багатьма речами, але я знову почуваюся так, ніби з плечей падає валун, ніби я бачу, як пазл стає на місце.

«Єдина людина, чиїм очікуванням ти маєш відповідати, — це ти сама».

Коли я подумала, що це не має значення і ніхто не запам’ятає, то нарешті почала жити по-справжньому. Звільнилася з роботи. Перестала приховувати почуття. Пішла за бажаним без страху.

Мої стопи відчувають підлогу, спина — лавку.

Всередині церкви — свіже чисте повітря, навколо мене — гомін і людський гул. Мама повторює моє бажання, і в мене з’являється ідея.

Майлз торкається плечем мого плеча, коли ми з хрускотом проїжджаємо стежкою до хижки.

— Як ти?

Це вперше ми по-справжньому говоримо від самого ранку, і я не сумніваюся, що мій сімнадцятирічний брат неймовірно стурбований тим, що в біса відбувається з його нудною холоднокровною сестрою.

— Нормально, — видихаю поволі. — Ну й тиждень видався.

— І не кажи.

Я зупиняюсь за кілька кроків від сходів, дивлячись на хижку. Змовницьки мені кивнувши, мама проводжає Лізу всередину, збивши сніг із чобіт, і зникає в теплому приміщенні. Навіть попри знання, що частина мого рятувального плану дня здійснена, переляк проймає мене від голови до ніг. Сьогодні — останній день нашої відпустки.

Майлз волочить свої блискучі туфлі мокрою стежкою до будинку. Мама не зрадіє сльоті й солі, що вбирається в холоші його найкращих церковних штанів, але я теж іще не готова заходити. Якщо мій брат хоче потинятись без діла, хай буде так.

— Тео жалкує, що перестав говорити з тобою останніми днями, — говорить він.

Ох.

Його слова привертають мою увагу. Майлз уже вищий за тата. Так легко сприймати його за вічну дитину, але за якихось кілька місяців він поїде з дому в коледж. Почне навчатися й буде в цілковитому порядку.

Я мружусь проти сонця, що відбивається від вкритого снігом подвір’я.

— Тео це сказав?

Він киває.

— Минулого вечора. Зненацька. Що там у вас відбувається?

— Це стосується тільки мене й Тео.

Брат дивиться повз мене, потім опускає погляд на свої ноги.

— Що ще тебе тривожить, любчику? — цікавлюсь я.

— Правда, що Рікі з Лізою продають хижку?

Я обдумую це питання, не певна, як багато можу розповісти, перш ніж вони самі нам розкажуть.

— Гадаю, так. Принаймні такі ходять чутки. Від кого ти почув?

— Тато сказав щось таке, — Майлз підіймає очі на хижку, насупившись. — Фігово. От би мама з татом її викупили.

У моїх думках виникає тріщина, скриня зі скарбами поволі відчиняється. Я чмокаю брата в щоку й біжу сходами, переслідуючи другу чудову ідею за цей ранок.

— Беніто Муссоліні, — виголошую, з’явившись на порозі блаженно мовчазної вітальні. — Так і думала, що ти тут.

Різдвяна ялинка сяє в кутку, ніби на показі ювелірних прикрас, поряд тріскотить і клацає камін. Чую, як нагорі гасають двійнята, мабуть, і досі в піжамах, але вже наїлися солодощів, які знайшли в панчохах.

— Що ж, — Бенні відриває погляд від книжки й кладе великий палець туди, те зупинився. — Оце неочікувано бадьоре вітання.

— Я в неочікувано бадьорому настрої. Зрештою, сьогодні Різдво, — показую на коридор. — Поговорімо?

Він встає та йде за мною, ми простуємо нагору, в його кімнату на горищі. На шляху я ніде не помічаю Тео, а Ендрю, напевно, сидить у плавучому будинку з гітарою та жалем. Це й на краще: не можу говорити про таке, якщо він поряд.

Нагорі холодно порівняно з тріскучим теплом вітальні, тож Бенні стягує плед із ліжка, щоб я накинула на плечі, а собі бере зелений кашеміровий светр. Бенні зараз на піку — має достатньо грошей, аби купляти речі з кашеміру, але використовує їх, щоб придбати светр, який має точнісінько такий вигляд, як і той, який він завжди носив.

Сівши на розхитаний стілець біля вікна, він запрошує мене зайняти надійніше місце — на дерев’яному табуреті — й відкидає волосся з обличчя.

— Як ти, недотепо?

— Згідно з великим задумом, я — чудово. Безробітна, але здорова, в прекрасному оточенні, якщо можна так сказати, — замовкаю, спостерігаючи, як пташка сідає на гілку за маленьким горішнім вікном. — Зате в царині романтичного кохання я… як би сказати… доволі фігово.

Він сміється попри темну правду моїх слів.

— Тобі хоч добре було, поки це тривало?

— Ти про мить мого романтичного життя з Ендрю Поллі Голлісом? Так, Бенні, це було справжнє блаженство.

Кутики усміхнених губ Бенні опускаються, і, перш ніж я це усвідомлюю, він повністю насуплюється. Роками цей чоловік слухав, як я безнадійно марніла за Ендрю. Влітку перед дев’ятим класом Бенні помітив, як я писала наші імена на чеку з гірського курорту Парк-Сіті. Я так зніяковіла, що намагалася спалити свідчення однією з ароматичних свічок Лізи. Зрештою, підпалила подушку. Бенні просидів зі мною чотири години на онлайн-занятті з протипожежної безпеки, яке змусили мене відвідати батьки, тож я не була на самоті весь день.

Коли мені виповнилося дев’ятнадцять, Бенні перший прибіг у кімнату, щойно я набила собі лоба: мала розвантажити посудомийку, а натомість спостерігала, як Ендрю бриньчав на гітарі за кухонним столом. Я встала, не роззирнувшись, і стукнулась головою об відкриті дверцята шафи. Існує ціла сотня таких історій, і Бенні став свідком практично кожної з них.

— Мені тебе шкода, — говорить він тепер.

— Мені теж, — кажу я, ковтаючи непідробний сум, — але, гадаю, з цього можна винести хороший урок: неможливо стерти помилку. Можна тільки з’ясувати, як її виправити.

— То он чому ми тут?

— Взагалі, — затискаю долоні колінами, — так. Але я тут не для того, щоб роздумувати над проблемою з Ендрю.

Чолом Бенні пробігає борозна, і він тягнеться до сумки по люльку.

— У чому річ?

— У забігайлівці ти сказав щось про Spotify.

Він киває, клацаючи запальничкою. Від іскри в мене в очах пливуть кольорові кола, які повільно зникають. Бенні глибоко вдихає та видихає вбік, щоб дим не курився між нами, а потім сідає на місце.

— Хіба я про таке казав?

— Може, це й не моє діло, але мене здивувало, що ти можеш заплатити сотню баксів за мою каву, бо не маєш менших купюр.

— Ага, — киває він, прикипівши увагою до чогось за моїм плечем. — Оце так новина. Нічогенька.

— А коли… — починаю я, а потім незграбно пробую ще раз. — Я хотіла сказати, ми й гадки не мали….

— Ну, якщо говорити чесно, я не таївся; зазвичай ми не плямуємо відпустку балачками про копійки, — говорить він, вишкірившись. — Але скажу правду: я зовсім нещодавно продав шмат своїх акцій. Ти мене знаєш, — Бенні жестом показує на свої драні джинси. — Я не надто переймаюся речами. Мені до душі використовувати їх на повну та зношувати. Я й гадки не маю, куди подіти ті гроші. Знайшов хлопця, який мені допомагає. Він хороший. Розумний. Гадаю, йому можна довіряти.

— Що ж, — мій шлунок увесь перекручується від нервів, — зробивши це, я боюсь перетворитись на простісінького друга, але мені цікаво, чи не міг би ти мені з дечим допомогти?

Бенні ледь вловимо усміхається.

— Здається, я знаю, до чого ти хилиш.

Я кліпаю.

— До чого ж?

Він підіймає підборіддя.

— Кажи.

Мої плечі повільно здіймаються все вище й вище до вух у примітивному зніяковінні, але я відкидаю його:

— Я тут подумала, чи не міг би ти дати мені кредит на купівлю хижки? — його вираз змінюється. Вочевидь, це його здивувало, тож поспішаю додати: — Певно, я зможу покрити перший внесок — назбирала трохи. Як тільки знайду нову роботу, платитиму іпотеку. Я живу вдома, не маю ніяких витрат. Переконана, я відносно швидко знайду роботу. Потрібна лише твоя згода, присягаюся.

Бенні все ще насуплений, і це мене засмучує, але я продовжую:

— Ти міг би жити тут і не платити оренду й просто займатися своїми справами. Грати на гітарі. Тинятись кімнатами. Я платитиму іпотеку, а коли почну відкладати гроші, то, мабуть, зможу оплачувати й більші речі. Це буде гарний внесок. Я думаю, що це залежить від того, скільки вони просять… Гаразд, це залежить від багатьох речей… — я замовкаю, щоб нарешті перевести подих. — Мені просто до болю не хочеться втрачати це місце.

— Мені теж, — він кілька секунд мовчки розглядає мене. — Тобі важливо саме володіти ним?

Заперечно хитаю головою:

— Я знаю, що володіти будинком — особливо старим і особливо в іншому штаті — не просто. Але, може, було би простіше, якби ти мешкав тут? Не знаю. Згодна, звучить божевільно, і, чесно кажучи, деталі вималювались у моїй голові якісь пів години тому. Не те щоб я прагну заволодіти хижкою, просто це місце має лишитися, щоб ми могли й далі тут збиратися. Гадаю, це — найперша річ, яку мені треба виправити, тому мене й відправило в минуле.

Він із розумінням киває.

— Ясно.

— Подумай про це, — додаю швидко. — Чи ні. Може, я образила тебе чи…

— Анітрішечки.

— … люди й мають таке робити? — корчу гримасу вибачення. — Яка ж я наївна.

— Пробач, — говорить Бенні, усміхнувшись, а потім нахиляється й бере мою долоню.

— Ти не образила мене й не поводишся наївно, дорогенька. Я не прагнув поставити тебе в скрутне становище; просто хотів зрозуміти твою мотивацію, щоб знати, чи не відбираю я в тебе щось важливе.

— Відбираєш? — струшую головою. — Не розумію.

— Відбираю твою можливість володіти цим місцем. Я вже зробив пропозицію Рікі та Лізі.

У мене відкривається рот, але звідти нічого не виходить, крім мертвотного хрипу. Нарешті збираю слова докупи:

— Пропозицію стосовно хижки?

Він стискає мою руку.

— Коли ти вперше прожила цей тиждень, то до останнього не знала про їхній намір продати її. Хтозна, — може, тоді я б і зробив їм пропозицію, але я знаю себе. Мені нелегко брати відповідальність за щось велике. Може, я просто засмутився б, як і решта, а може, на мить задумався би про покупку, але ще до повернення в Портленд відмовив би себе від такого. Але ти розповіла мені в перший день. Отже, — говорить Бенні та знов усміхається, — я пробув тут тиждень, роздумував про те, як сильно люблю це місце, та намагався уявити, як знову проводитиму час тут із вами. Знаючи про неминуче, стало простіше звикнути до думки про цей крок. До того ж я трохи натякнув Рікі, — шкіриться хижо. — Звісно, дуже тонко. Це питання сьогоднішнього чи завтрашнього дня.

— Пробач, — розводжу руками, неспроможна стримати захоплення. — Що ти хочеш сказати?

— Я купую хижку.

Виструнчившись, я хапаю його в обійми. Стілець Бенні тріщить і ламається; ми падаємо на вкриту пилом дерев’яну підлогу.

— Гадаю, тебе це не засмутило? — регоче Бенні піді мною.

Я впевнена, що моя наступна розмова не перевершить досконалого рішення Бенні, але мені стає легше, коли Тео бачить, як я спускаюсь, і не тікає.

До речі, він усміхається.

Тео сидить за картярським столиком у замалому для себе різдвяному светрі з Капітаном Америкою та стискає в руках горня кави.

— Я шукав тебе цілий ранок.

— Вже схоже на тебе, — сміюся, опускаючись поряд. — Більшість людей у будинку, здається, відвернулися, коли я зайшла.

— Ого. Але ж усе не так і погано?

Мотаю головою.

— Я пожартувала. Усі неймовірно людяно ставляться до мого лиха з розуму, як і очікувалося.

— За винятком мене.

Зненацька голосно сміюся:

— Так, за винятком тебе.

— Слухай, — говорить він, — учора я повівся як нікчема. Пробач. Ти ж мене знаєш — іноді мені просто потрібно остудитися.

Не думаю, що зрозуміла, наскільки засмутилася через розкол у наших стосунках до цієї миті, а тепер відчуваю, як очі от-от наллються слізьми. Звісно, я знаю його. Злість завжди накриває Тео поступово, а от пару він випускає ще повільніше. Чому було не посіяти в ньому сумніви ще першого разу? Якщо пригадати минуле, то йому вистачило б одного ранку після того, як ми цілувалися, щоб вибратися з власного пригнічення. Весь цей час я ходила засмучена через те, що Тео просто був таким, як завжди.

Та перш ніж я встигаю проковтнути їх, сльози виливаються через край. Тео миттю підскакує та оббігає стіл, обіймає мене, ставши на коліна. Впевнена, його вразила моя реакція, але йому ніколи не дізнатися, як сильно мені було потрібно почути це вибачення — за те, чого ця версія Тео навіть не робила. Все одно що сердитись на когось через те, що вони погано поводились уві сні; немає провини Тео в тому, що мені потрібно було від нього емоційно відгородитися.

Він бурчить мені в плече:

— Ти мені розкажеш, що трапилося?

Сама думка про те, щоб пройти все це знову, — все одно що битися головою об цегляну стіну. Це ніяк не допоможе: якщо Тео страждав, дізнавшись про нас із Ендрю, останнє, що йому треба — почути, що відбулося зі мною в альтернативній реальності. Навіть розказавши, я не почуватимусь краще, і він — теж, та й у нас із Ендрю нічого вже не налагодиться.

— Не проти, якщо ми упустимо повний переказ? — пропоную. — У цій ситуації мені краще рухатися вперед.

Відхилившись, він підіймає підборіддя та з милим виразом вивчає мене.

— Гаразд. Відчеплюсь від тебе. Але якщо передумаєш, то я завжди поряд, готовий дати тобі погану пораду.

Регочу у відповідь:

— Дякую.

Після довгої миті замисленого мовчання Тео запитує:

— Отже, ти справді весь цей час була закохана в мого брата?

Киваю:

— Відколи нам із тобою виповнилося по тринадцять.

Він тихо співчутливо присвистує:

— Довгенько, Мей. Святий Боже.

— Буде надто дивно, якщо я тобі зізнаюся, що не уявляю, як це — не обожнювати Ендрю?

— Зовсім ні, — говорить Тео. — Знаєш, круто, що ми з тобою про таке говоримо.

— Ага.

— Я зіпсував ваші стосунки?

Це мене веселить.

— Боюся, що ні. Я вже зробила це без твоєї участі.

— Як гадаєш, усе можна виправити?

Прикусивши губу, відповідаю:

— Треба спробувати.

Тео встає з колін та сідає на стілець поряд.

— Не знаю, що там у вас сталося, але Ендрю замкнувся в собі. Тож той факт, що він просто взяв і все розповів — справжнє божевілля, — нігтем великого пальця Тео колупає подряпину на столі. — Гадаю, через це я вчора й скипів. Фамільярність. Я думав, що у вас вже давно роман.

Сухо сміюся:

— Ні.

— Знаєш, він тримався стійко. Тож ти як хочеш, але, на мою думку, якщо в тебе до нього є почуття, варто ще трохи поборотися, перш ніж здаватися.

Подивившись на годинник на телефоні, усвідомлюю, що якщо я хочу зробити великий крок назустріч, краще почати зараз.

— Мені простіше відрізати собі руку, ніж спекатись твого брата, тож я не здамся, — вставши, я нахиляюся та цілую Тео в щоку. — У мене є ще кілька карт у рукаві. Побажай удачі.