Різдвяні кружляння

Розділ перший

26 грудня

Кличте мене шльондрою. Називайте імпульсивною. Навіть захмелілою. Ніхто ніколи мені такого не говорив, але точно мусив би цього ранку. Минула ніч видалася жахіттям.

Так тихо, як тільки можу, я вислизаю з нижнього ярусу ліжка й навшпиньках крадуся крижаною підлогою до сходів. Моє серце б’ється настільки гучно, що я дивуюсь, як цей звук не виривається за межі мого тіла. Останнє, чого мені хочеться, — розбудити Тео, бо тоді доведеться подивитися йому в очі до того, як мій мозок прокинеться й зберуться докупи думки.

Два кроки від ліжка, — і підлога, звісно ж, скрипить, мов у будинку з привидами. Майже три десятиліття ця дошка відігравала роль жертви наших дитячих побігеньок нагору по їжу та вниз до ігор чи до ліжка в підвалі. Звівшись навшпиньки, обережно ставлю стопу на сходинку вище й полегшено зітхаю, спершись на ногу без жодного звуку. Не кожному так щастить; завдяки тій розхитаній дошці Тео, що прокрадався сходами о пізній порі (чи ранній, — залежно від того, як на це подивитися), ловили на гарячому вже стільки разів, що я навряд чи зможу порахувати.

Опинившись у кухні, я вже менше переймаюся непомітністю та прискорююсь. Досі темно; будинок тихий, але дядечко Рікі скоро прокинеться. Тут завжди рано встають. Моє вікно можливостей зрозуміти, як усе залагодити, швидко звужується.

Спогади минулої ночі крутяться в голові, немов огидний кінеограф, і я мчу широким сходовим маршем на другий поверх, ігнорую омелу, яка висить над майданчиком, огинаю поруччя, ковзнувши у своїх шкарпетках, усіяних візерунками карамельної тростини, тихо скрадаюся коридором і відчиняю двері до вужчих сходів, що ведуть на горище. Піднявшись, легким поштовхом ліктя відчиняю двері Бенні.

— Бенні, — шепочу крізь прохолодну темряву. — Бенні, прокинься. Це терміново.

З іншого кінця кімнати долинає хрипкий стогін, і я попереджаю його:

— Я вмикаю світло.

— Ні…

— Так, — тягнусь до вимикача, й кімнату заливає яскраве світло. У той час як нас, дітлахів, здавна відправляють у заслання на двоповерхові ліжка в підвал, горище кожного грудня перетворюється на спальню Бенні, і я думаю, що ця кімната — найкраща в будинку. У ній стеля нахилена під кутом, а ще є довге вітражне вікно в дальньому кінці, яке проєктує сонячне світло на стіни яскравими синіми, червоними, зеленими та помаранчевими смугами. Вузьке двоспальне ліжко ділить простір з упорядкованою сумішшю родинних реліквій, коробок з прикрасами до різноманітних свят, шафою бабусі й дідуся Голлісів, повною старого зимового одягу з тих часів, коли купівля будинку в Парк-Сіті не вважалася такою вже й комічною фінансовою перспективою для директора старшої школи з Солт-Лейка. Оскільки за мого дитинства в жодній сім’ї більше не було дівчат, я на самоті бавилася ляльками в цій кімнаті, а іноді Бенні ставав моїм глядачем.

Проте зараз мені не потрібна аудиторія. Я в пошуках чуйного вуха й холодної, мов постріл, поради, бо вже перебуваю на межі істерики.

— Бенні. Прокинься.

Він спирається на лікоть, а іншою рукою протирає сонні очі. Хрипить із австралійським акцентом:

— Котра година?

Хапаю телефон липкою долонею.

— П’ята тридцять.

Бенні дивиться на мене примруженим скептичним поглядом.

— Хтось помер?

— Ні.

— Зник?

— Ні.

— Рясно стікає кров’ю?

— Хіба що подумки, — я заглиблююсь у кімнату, загортаюсь у старий вовняний плед і сідаю в плетене крісло, що стоїть перед ліжком. — Допоможи.

У свої п’ятдесят п’ять Бенні все ще має пухнасте піщане волосся, з яким ходить, скільки себе пам’ятаю. Воно сягає йому підборіддя — таке хвилясте, ніби його завивали роками, а в якийсь момент вирішили залишити як є. Я завжди уявляла, що він був гастрольним адміністратором рок-групи з вісімдесятих чи мандрівником, який водив багатих туристів прямо на погибель у хащі. Істина — він працював портлендським слюсарем — менш захоплива, хоча бренькіт бірюзових браслетів на руці та намисто з бісеру принаймні дозволяють мені фантазувати.

Прямо зараз його волосся радше нагадує заплутане гало хаосу на маківці.

У мене є історія про кожне з решти дванадцяти тіл у будинку, але Бенні — особливий. Він — товариш моїх батьків по коледжу (всі дорослі в цій хижці відвідували разом Університет Юти (за винятком Кайла, який одружився з одним із них)), але Бенні завжди був мені радше другом, ніж дядьком. Він із Мельбурна, має врівноважений та неупереджений характер. Бенні — одвічний парубок, мудрий наставник і єдина людина в моєму житті, яка точно може сказати щось слушне, коли думки виходять з-під контролю.

У дитинстві я збирала різні плітки, а потім при зустрічі на вихідних із нагоди Четвертого липня чи Різдва переказувала те все, щойно він опинявся зі мною сам на сам. Бенні вміє вислухати й дати найпростішу, найменш осудливу пораду без дорікань. Сподіваюсь, його холодний розум і тепер мене врятує.

— Гаразд, — разом з кашлем із його горла ніби сиплються піщинки. Він відкидає від обличчя кілька свавільних пасем. — Спробуймо.

— Добре. Отже, — попри мою паніку й годинник, що вже цокає, я вирішую, що краще вже обережно пояснити йому суть проблеми. — Минулого вечора в підвалі Тео, Майлз, Ендрю та я грали в настільні ігри, — починаю розповідь.

— Ага, — повільно гурчить він. — Стандартний вечір.

— Підказка, — зволікаю, відкинувши темне волосся за плече.

— Слухаю, — Бенні, як завжди, блаженно терплячий.

— Майлз заснув на підлозі, — продовжую. Моєму молодшому брату сімнадцять, і, як більшість підлітків, він може спати хоч на гостроверхому камені. — Ендрю пішов у плавучий будинок.

Його «ага» — справжнє кепкування, бо Бенні досі веселить те, що Ендрю Голліс — старший брат Тео — нарешті поставив крапку у стосунках із батьком і знайшов вихід з інфантильної ситуації з двоярусним ліжком: він переїхав у плавучий будинок на час різдвяних свят. Це — маленька продувана вітром стара будівля за двадцять ярдів від основної хижки. Мене особливо смішить те, що плавучий будинок і близько не біля води. Найчастіше його використовують як розширення заднього подвір’я влітку, але він, безсумнівно, не призначений для ночівлі гостей з Рокі-Маунтін у грудні.

І хай як мене бісило, що я не бачу Ендрю Голліса на верхньому ярусі ліжка в кімнаті, відверто кажучи, не можна його в цьому звинувачувати.

Усі, хто ночує в підвалі, вже не діти. Утім, так заведено, що Тео може (гм!) спати будь-де, і мій брат, Майлз, боготворить його й піде за ним куди завгодно, а я мирюся з цим, тому що моя мати власноруч убила б мене, якби я хоч раз пожалілася на більш ніж достатню гостинність родини Голлісів. Однак Ендрю (майже тридцятирічному дядькові) вже точно набридло втихомирювати батьків, тож він узяв ліжко-розкладачку й спальний мішок та попростував своєю дорогою геть із хижки в найпершу ніч після нашого прибуття.

— Перед тим ми всі трішки випили, — продовжую та зразу додаю: — Тобто всі, крім Майлза.

Бенні здійняв брови.

— По два, — закочую я очі, — ег-ноги[1].

Цікаво, чи розуміє Бенні, до чого йде? Я — горезвісна любителька випити, а Тео славиться здатністю легко збуджуватись. Хоча, якщо чесно, він вічно збуджений.

— Ми з Тео пішли нагору взяти трохи води, — я облизую губи й гучно ковтаю, раптом вкрившись рум’янцем. — М-м-м… А потім ми ніби… — затамовую подих, видушуючи слова. — Ми цілувалися в сінях.

Бенні сидить незворушно, а тоді повертає на мене свої широко розплющені від подиву очі.

— Ти ж говориш про Ендрю, чи не так? Ти й Ендрю?

Ось тобі й маєш. Цим обережним запитанням Бенні забив гвіздок мені в голову.

— Ні, — нарешті визнаю. — Не Ендрю. Тео.

Кажу ж: я — шльондра.

З тверезими й дратівливо ясними думками від самого ранку та коротка нестямна сутичка минулої ночі здається помутнінням. Це я ініціювала її чи Тео? Знаю лише, що вийшло навдивовижу незграбно. Жодним чином не звабливо: зуби цокотять, якісь гарячкові стогони й цілунки. Його рука фактично прикипіла до моїх грудей у русі, який радше нагадував перевірку молочних залоз, аніж пристрасні обійми. Саме тоді я відштовхнула його і, завертівшись із вибаченням, пірнула під його рукою та втекла до підвалу.

Мені хочеться задушити себе подушкою Бенні. Ось що я отримала, нарешті погодившись на пропозицію Рікі Голліса випити ег-ногу.

— Стривай, — схилившись, Бенні підіймає рюкзак з підлоги поряд із ліжком і дістає люльку.

— Серйозно, Бенедикте? Ще навіть не світанок.

— Послухай, Мейвах[2], ти розповідаєш мені, що цілувалася з Тео Голлісом минулої ночі. Ти не маєш права сварити мене за одну затяжку, перш ніж я почую решту розповіді.

Справедливо. Я зітхаю, заплющивши очі й піднявши обличчя до стелі, та відправляю всесвіту німе прохання стерти минулу ніч із життя. Та, на жаль, роззирнувшись, розумію, що досі перебуваю на горищі з Бенні, який глибоко вдихає канабіс перед світанком, і цілим відром жалкування, що розхлюпалося в моєму животі.

Бенні видихає смердючий стовп диму й кладе люльку назад у сумку.

— Гаразд, — говорить він, примружено глянувши на мене. — Ти і Тео.

Я здмухую гривку з обличчя.

— Будь ласка, не кажи це таким тоном.

Він здіймає брову. Ну?

— Ти ж знаєш, що твоя мама з Лізою жартували всі ці роки… чи не так?

— Та знаю.

— Ти вічно прагнеш усім догодити, — каже він, вивчаючи мене, — але це вже виходить за будь-які рамки.

— Я зробила це не для того, аби когось ощасливити! — замовкаю, думаючи. — Здається.

Це вже багаторічний жарт: коли ми були дітьми, наші батьки сподівалися, що ми з Тео одного дня будемо разом. Потім офіційно станемо сім’єю. І, гадаю, на паперах це цілком могло б виявитися реальністю. Ми народилися з різницею рівно у два тижні. Нас хрестили в один день. Ми спали разом на нижньому ярусі ліжка, поки Тео не виріс настільки, щоб точно не мати потреби зістрибувати з верхнього спального місця. Коли нам було по чотири, він підстриг моє волосся кухонними ножицями. Я обклеювала його обличчя й руки пластирами щоразу, як ми лишалися самі, поки наші батьки не додумалися ховати їх. Щоб нас попросили вийти з-за столу, я крала з його тарілки спаржу, а він — мою варену моркву.

Але все це — дитячі забавки, а ми більше не діти. Тео — хороший хлопець, і я обожнюю його, бо ми практично сім’я, і я в деякому сенсі маю це робити, однак ми виросли настільки різними людьми, що іноді здається, ніби єдине, що в нас може бути спільного, сталося понад десятиліття тому.

Що важливіше (читайте: зворушливіше) — я ніколи не кохала Тео перш за все тому, що, як мені здається, я все життя шалено й несамовито потай закохана в його старшого брата. Ендрю — добрий, теплий, привабливий і смішний. Він грайливий, кокетливий, творчий і лагідний. Також глибоко принциповий та відлюдькуватий, і я впевнена, що ніщо не відверне його від жінки швидше, ніж інформація про те, що вона цілувалася з його молодшим розпусним братом, напившись ег-ногу.

Бенні — єдина стороння особа в цьому будинку, яка знає про мої почуття до Ендрю — з очікуванням дивиться на мене.

— То що ж сталося?

— Ми були під мухою. У сінях нас опинилося троє: я, Тео та його язик, — притискаю кінчик великого пальця до рота й прикушую його. — Скажи, що ти про це думаєш?

— Я намагаюся зрозуміти, як це сталося — на тебе й близько не схоже, недотепо.

У мені швидко приходить в дію механізм захисної реакції, проте майже одразу зупиняється через ненависть до самої себе. Бенні — мій Джиміні Крікет[3], і він має рацію: на мене це не схоже.

— Можливо, це був підсвідомий поштовх, і мені треба закінчувати ці ідіотські штучки з Ендрю.

— Ти впевнена? — обережно питає Бенні.

Ні.

— Так… — Мені двадцять шість. Ендрю — двадцять дев’ять. Мушу визнати: якби між нами щось мало відбутися, то вже відбулося б.

— То ти придумала, чому треба закінчувати не з Тео? — Бенні мов читає мої думки.

— Я не можу так швидко все прорахувати, ясно? Тобто… не те щоб мені на нього важко дивитися…

— Однак він тебе приваблює? — Бенні чухає щетинисте підборіддя. — Це, здається, важливе запитання.

— Хочеш сказати, він приваблює багатьох жінок?

Той сміється:

— Я не про це спитав.

— То виходить, учора він мене спокусив, еге ж?

— А далі? — він так скривився, ніби не впевнений, чи хоче знати продовження.

— А далі… — морщу носа.

— Твій вираз свідчить про те, що все було жахливо.

Я повільно випускаю повітря з легень.

— Навіть гірше, — затинаюсь. — Він облизував мене, все моє обличчя, — Бенні здригається, і я тицяю на нього пальцем: — Заприсягнися, що берегтимеш цю таємницю.

Він підіймає долоню:

— Кому б я сказав? Його батькам? Твоїм?

— Я все зруйнувала?

Бенні задоволено усміхається:

— Ви — не перші двоє людей в історії, що лизалися напідпитку. Проте, можливо, це стало в деякому сенсі каталізатором. Усесвіт говорить тобі рухатись уперед тим чи іншим шляхом, пов’язаним з Ендрю.

Я сміюся, бо це здається насправді неможливим. Як можна відмовитись від чоловіка з настільки добрим серцем і нічогенькими сідницями? Не скажу, що я не намагалася підкорити Ендрю за останні — хто б міг подумати? — тринадцять років.

— Маєш якісь ідеї?

— Не знаю, що й сказати, дурненька.

— Вдавати, ніби нічого не сталося? Поговорити з Тео?

— Точно не ігноруй це, — каже Бенні, і хай як мені хотілося б заритися з головою в пісок, я знаю, що він має рацію. Уникання конфлікту — найбільша слабкість родини Джонсів. Мої батьки, мабуть, на пальцях однієї руки могли би порахувати, скільки разів по-дорослому обговорювали свої почуття одне з одним — про це, мабуть, краще розкаже їхній адвокат із розлучення. — Піди розбуди його, поки день не почався. Розряди атмосферу.

Бенні визирає крізь вікно на небо, що неохоче яскравішає, а потім знову дивиться на мене. Паніка, мабуть, прилила мені до обличчя, бо він заспокійливо кладе свою долоню на мою.

— Я знаю, ти любиш згладжувати проблеми шляхом уникання конфлікту, але сьогодні — останній день відпустки. Ти не можеш поїхати, лишивши все просто так. Уяви, як повернешся сюди наступного Різдва.

— Ти — найспівчутливіший слюсар у світі, знаєш?

Він сміється:

— А ти ухиляєшся від розмови.

Я киваю, затиснувши долоні колінами, й дивлюсь униз на потерту дерев’яну підлогу.

— Ще одне запитання.

— Ага, — його мугикання говорить мені: він точно знає, що я зараз скажу.

— Розповісти про це Ендрю?

Бенні запитує у відповідь:

— Навіщо б Ендрю про це знати?

Закліпавши, ловлю в його рисах ніжне співчуття. Ох. Він має рацію. Ендрю не треба знати, тому що йому все одно буде байдуже.