Різдвяні кружляння

Розділ шістнадцятий

Минає дві години, а вплив цього першого спуску на санчатах ще не вивітрився; я досі чую слова: «Мені ніколи не спадало на думку, що ти можеш бути моєю», — так чітко, ніби Ендрю знову повторює їх мені на вухо, хоча він сидить поряд зі мною за підвальним картковим столом і не тримає мене міцно, як коли ми летіли з гори.

Протягом першої години санної мандрівки я не відчувала навіть найменшого холоду. Всередині мене палахкотіла ватра, мов ревуче пекло. Хоча зрештою мої пальці заніміли, а зад майже відмерз від холоду дерев’яних саней. Тепер, повернувшись у хижку, ми переховуємося в підвалі — Тео, Майлз, Ендрю та я — уникаючи докучливого жару ревучого вогню нагорі, а також гомону наших батьків, які зібралися на передсвяткову гулянку.

Тео неуважно тасує карти, поки ми вирішуємо, у що хочемо зіграти. Під столом чиясь нога у шкарпетці знаходить мою, а інша накриває згори, обережно поплескуючи у своєрідних обіймах. Крадькома зазирнувши вниз, переконуюся, що це — Ендрю, і раптом почуваюсь так, ніби розгулюю Долиною смерті в хутряному светрі. Незграбно намагаюся стягнути через голову свою кофту. Вона чіпляється за мою шпильку, а Ендрю доводиться підсунутись, аби допомогти мені вивільнитися.

Він прибирає ноги, і я помічаю його хитру усмішку.

— Дякую.

Ендрю затримує на мені погляд.

— Завжди будь ласка.

Я роблю кілька великих ковтків газованої води, щоб остудити жар. Ви ще, чого доброго, подумаєте, ніби мене ніколи раніше не торкався чоловік.

Поглядаючи на мене з-під довгих вій, Ендрю потягується й чухає шию.

— Сьогодні було весело, — каже Майлз і намагається взяти пиво Тео, проте його одразу ж ляскають по руці. — Радий, що ти вмовила тата просто піти в сторожку. Якби цього року я катався з мамою, то начерпав би стільки снігу.

— Дякую, що вибрав когось у команду й поїхав із Мей, — говорить Тео Ендрю, а потім усміхається мені: — Найгірший штурман за всі часи.

Я сяю:

— Та невже?

Ендрю великодушно знизує плечима:

— Я ж гуманітарій.

Даю йому грайливого ляпаса:

— Агов!

Його очі блискають, зустрівшись із моїми, і усмішка розчиняється в тому ж самому глухому розумінні. Зрештою опускаю погляд на стіл. Ми здійснили близько шести спусків зі схилу, і, гадаю, я вдячна за те, що тільки перша поїздка видалась такою важкою, бо інакше б я мала справу з внутрішнім згоранням і врешті-решт опинилася б у літаку, зазнавши серцевого нападу. Ендрю було забагато: дорогою він співав жахливу оперу, божився, що заплющив очі під час іншого спуску і привітався з кожнісіньким санкарем під час третього, але знов-таки, це — нормально. Це те, що я обожнювала й ненавиділа.

Виявляється, коли йдеться про Ендрю, то я віддаю перевагу труднощам.

— Нам слід називати себе якось по-іншому, а не «дітьми», — зазначаю, порушуючи мовчання. Тео кладе колоду карт на стіл. — Зараз дітьми є двійнята.

— Хіба їх перестали кликати двійнятами? — запитує Майлз.

— Ми могли б називатися «діторослими», — сміюся я, а Ендрю кліпає на мене, схвильований такою пропозицією.

Він підсуває карти ближче до себе, постукуючи, й тасує. Я спостерігаю за його пальцями, намагаючись не думати про його руки й те, наскільки вони великі. Пальці ж у нього довгі й витончені. Не думаю, що я колись помічала чоловічі нігті раніше, якщо лише вони не були драматично недоглянутими, але нігті Ендрю — заокруглені, чисті, не розмальовані. Хотіла б я побачити, як ці руки жадібно нишпорять моєю голою шкірою.

Тео відкашлюється, і я ніяково відвертаюся від пальців Ендрю.

— Дві правди й одна брехня, — виголошує Тео, ніяково мені підморгнувши.

Ендрю відриває погляд від тасування й незворушно кидає:

— Це ж не карткова гра.

Ігноруючи його, Тео киває до Майлза:

— Якщо будеш перший, дам спробувати пиво.

— Майлз іще недостатньо прожив, аби мати цікаві правдиві й неправдиві факти, але він точно занадто молодий для гулянки, — заперечує Ендрю.

— Взагалі-то, — подає голос Майлз, — ми грали в цю гру як в айс-брейкер[26] на уроці хімії минулого року. Було важко пригадати щось прийнятне для стін школи.

Я здіймаю долоні:

— Перепрошую?

Ендрю сміється:

— Не розбивай серце своєї сестри, Майлзе.

— Ти придумав, — звертається той до Тео, — ти й починай.

Подумки роздратовано кивнувши, я можу сказати, чому Тео запропонував розпочати з цієї гри: він хотів поділитися якимись скандальними історіями. І справді, якщо пригадати, майже кожна гра Тео — це тактичний хід, щоб тонко чи не надто тонко поговорити про те, який дикий та захопливий спосіб життя він веде.

— Подивимось, — каже він, відхиляючись і хрускаючи пальцями. — Гаразд, перше: у коледжі один із моїх побратимів тримав живу курку в кімнаті цілий рік, і жоден із нас не здогадувався.

В душі я стогну. Це правда. Поки Ендрю жив у брудній, але зручній квартирі від кампусу при Університеті Колорадо в Боулдері з найвеселішими й найдивакуватішими хлопцями, яких я колись зустрічала, Тео братався з купкою гравців і цільовим фондом інфантильних чоловіків. Я знаю, що тут існує безліч прекрасних прогресивних братств, але те, в яке потрапив Тео, не належало до них.

— Чувак, навіщо він ховав курку? — Майлз блідне. — Він грубо поводився з куркою?

Повертаюся до свого брата:

— Майлзе Деніеле Джонсе, сам не проявляй грубість, — а потім до Тео: — А ти не псуй мого брата.

— Друге, — продовжує Тео, посміявшись над цим. — У мене на стегні є тату у вигляді папуги, яке я набив, коли був у Вегасі з друзями.

— Папуга? — на обличчі Ендрю з’являється сміховинний мікс збентеження та глибокого братнього засудження. — На стегні? Чому я ніколи його не бачив?

Тео шкіриться й розгойдується на стільці.

Ендрю здригається, здогадавшись:

— Ти мав на увазі, на твоєму паху.

— Я б хотіла повернутися до тієї частини, де він думав, як весело було б набити тату в Лас-Вегасі, — кажу я. — Сподіваюсь, що це і є брехня.

— І третє: я не боюсь лоскоту, — закінчує він, а потім дивиться на мене й додає: — Ніде.

Це підморгування таке хтиве. Як грубо.

— М-м-м, голосую за перше, — говорить Майлз, усе ще чіпляючись за курку.

— Радий, що є речі, яких я про тебе не знаю, — Ендрю прикриває обличчя долонею. — Я заодно з Мей: сподіваюся, друге — неправда.

— І я сподіваюсь, — підтакую, — але голосую за третє. Не може бути, щоб тобі ніде не було лоскотно.

— Хочеш перевірити? — самовдоволено посміхається той.

— Я… — затинаюся. — Ні, повірю на слово.

— Що ж, — говорить Тео, — ти права. Як виявила Еллі Т. на моєму останньому році в коледжі, мені лоскотно під колінами.

Цікаво, як це: займатися сексом з такою кількістю людей, що тепер треба називати їх на ім’я та прізвище?

— Що я отримаю за перемогу? — запитую. — Курку?

Майлз здригається:

— Ох, будь ласка, ні.

Ендрю дражниться:

— Ти отримуєш чергу розказати свої факти.

— Ненавиджу такі ігри, — визнаю.

— Уяви, що я відчуваю, — Ендрю, найгірший на світі брехун, регоче, проводячи рукою по заплутаних кучерях. Вони спадають на його чоло в безтурботній довершеності.

— Гаразд, перше, — починаю. — Я ненавиділа свою сусідку по кімнаті в коледжі так сильно, що після тренування з волейболу чистила нігті її зубною щіткою.

— Гидота, — кривиться Майлз.

— Друге: у коледжі я запала на хлопця, який, як виявилося зрештою, за документами був названий Сер Елтон Джонсон, бо його батьки були схиблені. Ми ж кликали його Джоном.

— Це, — говорить Ендрю, захоплено усміхаючись, — найкраща історія, яку я колись чув. Чорт забирай, будь ласка, нехай це виявиться правдою.

— І третє, — говорю я, повністю забувши, що мій брат сидить прямо тут, — я порвала зі своїм останнім хлопцем, бо на смак він був як кетчуп.

Майлз падає, ніби в нього вистрелили, конвульсивно здригаючись на підлозі.

Тео й Ендрю вдумливо мружаться.

— Це не може бути правдою, — мотає головою Тео. — Він завжди був на смак як кетчуп? Що це взагалі означає? Третє — брехня.

— Згоден, — стогне Майлз на підлозі. — Крім того, не думаю, що це можливо, бо ти раніше ні з ким не цілувалася.

Пирскаю зі сміху:

— Якщо тобі від цього краще спатиметься вночі, то так.

Проте Ендрю просто спостерігає за мною, все ще примружившись.

— Зубна щітка. Це — неправда. Ти б ніколи такого не зробила, хай як сильно ти когось ненавидиш.

Я вказую на нього й розтягуюсь в усмішці:

— Маєш рацію. Це — брехня.

— Зажди. Сподіваюсь, ти ж не через це порвала з Остіном? — ремствує Майлз. — Він мені подобався.

— Це — одна з причин. А тобі він подобався лише тому, що дозволяв їздити на своїй машині.

Я здивовано й зачаровано спостерігаю, як рожевий рум’янець прокрадається шиєю Ендрю й повзе по його щоках. Він видається схвильованим і дещо роздратованим. Невже Ендрю Голліс ревнує?

Щойно ми покінчили з нашою сміховинною грою і ніхто вже не хоче грати ні в карти, ні в «Доказ»[27], ні в будь-яку іншу настільну гру з-поміж більш як п’ятдесяти, хлопці підіймаються нагору по закуски, лишивши мене саму загорнутися на своєму нижньому ліжку й віддатися виснаженню постійного самонакручування.

Божевілля останніх кількох днів наздоганяє мене, і я засинаю так, ніби ніколи раніше не спала, так глибоко й важко, що це нагадує дрімоту після Дня подяки чи спричинену бенадрилом відключку.

Я виходжу з неї повільно, від нерозбірливого паперового шурхоту неподалік. Мені потрібно кілька секунд, аби очі звикли; сонце за вікном уже сіло, лишивши віконні колодязі підвалу чорними. По інший бік кімнати перегортається ще одна сторінка; звук паперу тріщить у холодній незворушності.

Я рвучко вдихаю, і книжка закривається. На відстані від мене клацає вимикач лампи, а потім кімнатою шириться м’яке світло.

— Жива, — Ендрю. В мені одразу ж прокидається настороженість.

Мій голос — густий та скрипучий:

— Котра година?

Він дивиться на годинник. В іншій руці тримає книжку в м’якій обкладинці.

— Шоста. Скоро вже буде готова вечеря.

Я проспала дві години? Ого.

Ендрю дивиться в напрямку сходів, ніби може когось побачити зі свого місця за картковим столом.

— Двійнята з твоєю мамою наробили ще гірлянд із попкорну. Знов сніжить, тож тато розгрібає замети. Мама… — він здригається, — щось пече.

Я кривлюся, а він киває:

— Гадаю, вийде якийсь кавовий торт.

— Я викинула те печиво, — прибираю ковдру й сідаю рівно, проводячи рукою по шиї. Вона тепла під усіма шарами одягу, і я почуваюся хмільною та спітнілою.

Його очі розширюються.

— Бунтарка.

Я зі стогоном потягуюсь.

— Ти як?

Дивлюсь угору.

— Чогось така виснажена, — хто ж знав, що подорожі в часі такі спустошливі? Ні. Заждіть. Хто ж знав, що подорожі в часі реальні?

Він розвертає складаний стілець, на якому сидить, і вмощується на ньому задом наперед.

— Може, трохи кетчупу тебе підбадьорить.

Я з награним звинуваченням тицяю в його бік:

— Тебе це зачепило?

— Можливо, — тиша з’їдає простір між нами, поки з хитрою посмішкою Ендрю не додає: — Я просто замислився, чи ти мала на увазі… — він підносить руку до обличчя. — Чи… — опускає голову набік, підморгуючи.

Вибухнувши сміхом, я кажу:

— Ну ти й свиня.

Його очі розширюються від удаваної образи:

— Я — свиня?

Нагорі я чую, як гримить безліч каструль, горланять хлопці, а слідом щось верещить мама.

— Що там узагалі відбувається?

— Твоя мама збиралася готувати вечерю, — каже він, — але Бенні попросив Тео й Майлза це зробити, — він помічає здивування на моєму обличчі. — Бенні сказав, що ти чекаєш, аби ми всі допомогли.

— Як мило з його боку віддавати мені шану, поки я тут безбожно сплю.

Ендрю регоче, і його кадик рухається в такт звуку. Поволі тиша знову поглинає нас, і він відкладає книжку. Я хочу спитати його про те, як він тримав мене на санчатах. Хочу запитати про обійми ногами під столом. Я справді хочу запитати його, чому він ревнує мене до колишнього.

— Що ти там робиш? — запитую натомість. — У цьому будинку існує більш як сім сотень зручніших місць для читання.

— Я спустився по тебе, — каже він, — але не схотів тебе будити.

— Тож ти просто сидів поряд, поки я спала? — уточнюю, вишкірившись до нього в кімнаті, повній мороку.

— Ти була такою милою. Усміхалась уві сні.

— А я думала, ти читав, — він стенає плечима, і я регочу: — Такий собі Едвард Каллен[28].

Він супиться:

— Хто?

— О Боже, Ендрю, ні. Ми більше не можемо лишатися друзями.

— Та жартую. Знаю я того чувака з «Голодних ігор»[29], — він вибухає реготом, поки мій жах посилюється. — Ти видаєшся такою ображеною! Це — твій тест, яким ти відсіюєш поганців?

— Так!

Все ще сміючись, він встає й махає мені:

— Гарні новини: я завжди сумлінно навчався.

Ох.

— Ходімо, — він бере мене за руку. — Я пообіцяв двійнятам, що ми зіграємо в сардинки перед вечерею, — у темряві його очі зловісно блискають. — Я ховаюся перший, і ви мене нізащо не знайдете.