Герцог і я

Розділ 17

Зрештою Дафна наважилася на те єдине, до чого звикла в їх сім'ї, де не було прийнято таїтися один від одного, тримати камінь за пазухою, а навпаки — ділитися, радитися, розмовляти про все найпотаємніше і відразу з'ясовувати всі непорозуміння, якщо такі виникали.

І тому вона вирішила прямо поговорити із Саймоном. Та й що ще лишалося? Хоча тема розмови була такою важкою… болісною.

На ранок (де він провів ніч, вона не знала, але, принаймні, не в її ліжку) вона застала його в кабінеті — великої і строгої, призначеної виключно для чоловіків, кімнаті, декорованої, наскільки вона встигла дізнатися, ще батьком Саймона.

На її подив, Саймон, як вона побачила, почував себе цілком комфортно в кімнаті, де все нагадувало батька. Він розташувався біля письмового столу, закинувши ноги на шкіряну книгу для ділових записів, що лежить на відполірованій поверхні вишневого дерева. В руках він недбало крутив велику черепашку, поруч на столі стояли келих і пляшка віскі. Зважаючи на все, у такому становищі він перебував майже всю ніч. Втім, пляшку поки що не встиг випорожнити.

Двері в кабінет були прочинені, Дафні не довелося стукати. Але вона увійшла не без сорому і зупинилася на порозі.

— Саймон? — гукнула вона.

Він обернувся на її голос, насупився.

— Ти зайнятий?

Він поклав черепашку на стіл.

— Не дуже.

Вона вказала пальцем на цей предмет:

— Красива. Це з твоїх подорожей?

— З берегів Карибського моря. Одне з нагадувань.

Вона звернула увагу на те, що мова його була спокійна, ніяких ознак вчорашнього хвилювання, ніякої затримки в словах. Цей абсолютний спокій її трохи зачепив. Напевно, тому вона поставила досить безглузде питання, не зумівши приховати досаду:

— А що той берег дуже відрізняється від нашого?

Він знову насупився. Мабуть, йому було не до розмов на абстрактні теми.

— Той берег значно тепліший, — стримано відповів він.

— Про це я могла й сама здогадатися, — образилася вона. В очах його була все та ж безпристрасність, коли він вимовив:

— Дафно, я гадаю, ти прийшла сюди не для того, щоб говорити про різницю між тропіками та помірним кліматом?

Вона пирхнула. Це були зачатки сміху — чи то веселого, чи ображеного. Але від цього їй не стало легше почати розмову, якої вона так боялася. Набравши більше повітря, Дафна сказала:

— Нам треба поговорити, що сталося вчора вночі.

— Я так і думав, — спокійно відповів він, — що ти забажаєш продовжити ту розмову.

Їй захотілося підійти ближче до нього і стерти, здерти незворушний вираз з його обличчя.

— Так, я хочу цього, — сказала вона, підвищуючи голос. — Тому, що почуваюся… — Вона не змогла закінчити фразу, їй стисло горло.

Саймон промовив, почекавши, поки вона впорається із хвилюванням:

— Шкода, якщо ти вважаєш себе ображеною… зрадженою. Але ж я не хотів… намагався уникнути одруження.

— Дуже легке виправдання для всього, — сказала вона гірко.

Тон, яким він відповів, здався їй образливо повчальним:

— Можу лише повторити, що мав намір залишатися все життя холостяком.

— Це не ті слова, Саймоне!

— Це саме ті слова!

Він скинув ноги зі столу, крісло опустилося зі стукотом на всі чотири ніжки. Дафна здригнулася, щоки її трохи зблідли.

— Як ти думаєш, — продовжував він, — чому я так уперто уникав шлюбу? Першопричину ти вже знаєш. Але, крім того, не хотів… не міг дозволити собі одружитися і потім… потім позбавити дружину можливості мати дітей.

— Ти думав не про майбутню дружину, — сказала Дафна. — Ти думав лише про себе.

— Можливо, — погодився він. — Але коли моєю ймовірною дружиною мала стати ти, все для мене змінилося.

— Очевидно, ні.

Він знизав плечима.

— Ти не права. І сама це знаєш. Я ніколи не хотів обдурити… завдати болю… в чомусь образити тебе… був до кінця щирий.

— Ти завдаєш мені біль зараз, — тихо сказала вона.

Тінь сумнівів, можливо, докорів сумління промайнув на його обличчі, але їх змінило тверде рішуче вираження.

— Якщо пам'ятаєш, Дафно, — сказав він, — я не погоджувався зробити тобі пропозицію, навіть коли твій брат так категорично, якщо не сказати більше, наполягав. Коли мені загрожувала смерть… Вибач, що нагадую про це.

Дафна нічого не заперечила. Вона знала, що вони обоє знали, що на тому лужку, де мала відбутися дуель, він міг би залишитися лежати. Мертвий. І що б не думала вона про нього зараз, хоч би як засуджувала, навіть, можливо, зневажала за спекельну ненависть, якої він не може і не хоче позбутися, вона добре знала: Саймон ніколи — за тих обставин — не підняв би пістолет проти її брата. Ніколи не вистрілив би в нього.

А Ентоні, ображений до глибини душі за сестру, нікуди не цілився б, окрім прямо в серці Саймона.

— Я зробив це… — знову заговорив Саймон. — Зважився померти, бо знав, що не зможу стати для тебе добрим чоловіком. Батьком твоїх дітей. Адже я не раз чув від тебе… ти не приховувала… що хочеш мати дітей, за що, звичайно, я не смів тебе звинувачувати. Особливо, коли дізнався про твою сім'ю…

— Ти теж можеш мати сім'ю, Саймоне.

Наче не чуючи її, він продовжував:

— Навіть у ті хвилини, коли ти завадила розпочати дуель і благородно запропонувала себе за дружину, я попереджав, що дітей у мене не буде…

У ній знову прокинувся колишній гнів.

— Ти казав, що не можеш їх мати. Але виявилося, просто не хочеш. Це зовсім різні речі!

— Ні, - холодно заперечив він. — Для мене не різні. Так чи інакше, я не можу. Моя душа не дозволяє цього. Я вже говорив сто разів.

— Я пам'ятаю, — впалим голосом підтвердила вона.

Їй, вона усвідомлювала, було вже нічого йому сказати. Вичерпано всі слова, всі аргументи. Що ж, якщо ненависть до батька набагато сильніша за любов до неї… що тут можна вдіяти? Тільки змиритись.

— Добре, — сказала вона. — Мабуть, більше про це нема чого говорити.

Він мовчки кивнув головою. Вона теж нахилила голову.

— Добре, — сказала вона рівним голосом. Після чого вийшла із кімнати.

Майже весь решту дня Саймон не бачив Дафну. Він уникав зустрічей з нею, бо не хотів, боявся зайвий раз почуватися в становищі винного. Хоча він намагався переконати себе, провини його ні в чому не було. Рівно ні в чому. Адже — повторював він вдесяте самому собі — він чесно попереджав її про всі наслідки і вона мала повну можливість вчинити по-іншому. Він ні до чого її не примушував. Хіба не так? Хіба його вина, що вона витлумачила сенс його слів дещо інакше і вирішила, що він не може, фізично не може мати дітей? Яка різниця, з якої причини? Факт залишається фактом у будь-якому разі.

Однак незважаючи на всі докори сумління і на те, що він увесь час думав про Дафну і подумки бачив її засмучене обличчя, все-таки він відчував полегшення від того, що тягар таємниці впав з його плечей і Дафна тепер знає все про його сімейні негаразди. Якщо їх можна так назвати. А якщо знає, то може зрозуміти і хоч трохи розділити їх.

Так, остаточно вирішив він уже надвечір, добре, що жодна таємниця не роз'єднує їх більше.

А до ночі майже переконав себе в тому, що взагалі не зробив нічого поганого. Майже тому, що не міг остаточно відмовитися від думки, що, беручи шлюб, розумів: серце Дафни буде розбите і він — прямо чи опосередковано — буде винуватцем. Але він аж ніяк не бажав цього, бо вважав, що вона варта кращого: доброї сім'ї, сімейного щастя і, отже, когось, хто може все це їй дати. А з іншого боку, він був чесно попереджений і сам, немов метелик, летів на вогонь. Навіть не метелик — той не розуміє, куди летить і що на нього чекає.

Він здригнувся від думки про те, хто міг би стати чоловіком Дафни. Ні, він цього не хотів! Навіть одне припущення було для нього нестерпним!

Вона належить йому і тільки йому! Вона його дружина.

Але ж вона бажала і бажає справжньої сім'ї, дітей і, значить, буде з ним нещасливе все життя. А він хоче її й хоче їй щастя… І як бути? Що робити?

Він почував себе в замкненому колі. І туди ж заманив Дафну… Але ж вона сама…

Стій! Досить!.. Це нічого не веде… А що веде?.. І куди?..

Він схопився з крісла в кабінеті, куди знову повернувся з настанням ночі. Потрібно ще раз поговорити із Дафною. Пояснити все, зняти з себе відчуття провини перед нею, і щоб вона зрозуміла і пробачила його. Так, саме зрозуміла і вибачила… Остаточно і безповоротно…

Вона скривджена. До того ж, на те, що він не побажав з нею розмовляти, коли вона так несміливо увійшла до нього в кабінет. І тому не спускалася ні до сніданку, ні до обіду. Він їв наодинці й у повній тиші, якщо не брати до уваги випадкових ударів ножа або вилки про тарілку.

Але ж вона його дружина, чорт забирай! І він має право бачити її за столом… і в ліжку. Так, у ліжку!.. Скрізь, де він захоче!

Він рішуче пройшов сходами, коридором, так само рішуче відчинив двері їхньої спальні і грізно встав на порозі.

Дафни там не було. Він не повірив своїм очам. Де вона? Вже скоро опівночі. Вона має лежати в ліжку.

А, мабуть, у себе у туалетній. Одягає цю безглузду нічну сорочку, яку він майже відразу ж знімає з неї.

— Дафно! — покликав він, підійшовши до дверей.

Відповіді не було. Та й світла там немає — не проникає у щілину під дверима. Він штовхнув двері. У туалетній нікого не було.

Саймон люто смикнув за шнурок дзвінка. Ще й ще раз! Не чекаючи, поки з'явиться хтось із слуг, він вийшов у коридор.

На його заклик поспішала покоївка верхнього поверху, тендітна блондинка, чийого імені він не спромігся дізнатися. На його обличчі вона одразу побачила, що господар чимось розгніваний.

— Де моя дружина? — вигукнув він.

— Ваша дружина?

— Так, — повторив він, — я говорю про неї. — Дівчина, дивилася на нього з таким подивом, що він вважав за розумне пояснити:

— Гадаю, ви здогадуєтеся, про кого я говорю. Вона приблизно вашого зростання, волосся темне, густе…

У нещасної служниці було таке перелякане обличчя, що йому стало соромно за свій сарказм. Він подумав, що вона зараз втече і тоді він взагалі нічого не впізнає. Не будити ж всю прислугу і виставляти себе на посміховисько!

— Де вона? — спитав він набагато м'якше і спокійніше.

— Хіба вона не в своєму ліжку? — пролепетала служниця.

— Наскільки можу зрозуміти, там її немає. — Він кивнув у бік своєї спальні.

— Але ж вона спить не там, Ваша світлість.

— А де ж хотів би я знати?

— Хіба вона…

Очі служниці ще більше розширилися від жаху, вона тужливо оглядалася, ймовірно, шукаючи шлях до порятунку.

— Кажіть же! — вигукнув Саймон. — Я хочу почути вас нарешті!

— Хіба вона не в колишній кімнаті вашої матері, мілорде?

— Що?! — крикнув він так, наче бідолаха сама змусила його дружину перебратися туди. — З яких пір?

— На мою думку, з сьогоднішнього дня ваша світлість… Але я не знаю… Ми всі так і подумали, що ви займете окремі покої… наприкінці медового місяця. — Вона насилу вимовляла всі ці слова.

— Ви… ви подумали? — пробурчав він.

— Мені сказали, що так чинили ваші батьки, і ви, мабуть, також Ваша світлість.

— Ви… Ми… Батьки! — закричав він. Дівчина відскочила від нього кроків на два. — Не знаю, як батьки, — буркливо продовжував він, уже звертаючись не до неї, а ніби до самого себе. — Але я… я можу робити інакше, чорт мене забирай?

— Звісно, ваша світлість.

— Спасибі, люба… Чи можу я дізнатися у вас, яку саме кімнату з тих, що займала моя мати, обрала зараз її світлість герцогиня?

Тремтячий палець служниці вказав на одну з віддалених дверей:

— Он ту…

— Дякую вам. — Він попрямував у вказаному напрямку, потім ривком обернувся:

— Ви звільнені!

Навіщо йому треба, подумав він, щоб у будинку продовжувала бути свідком того, як він не міг вночі знайти свою власну дружину?

Почекавши, поки замовкли в коридорі звуки кроків засмученої служниці, Саймон сам рушив до дверей нової спальні Дафни. Зупинившись там, він подумав про те, що, по суті, йому нічого сказати їй — усе вже сказано, і, прийшовши до цієї нерадісної думки, все ж таки постукав у двері.

Жодної відповіді.

Він постукав ще раз. Гучніше.

Знову відповіді не було.

Він підняв руку, щоб постукати втретє, але тут йому спало на думку, що, можливо, двері не зачинені. Від кого їй, власне, зачинятися? Чи не від нього ж? Нерозумно, що він не зрозумів цього відразу і зчинив галас.

Він повернув ручку дверей. Чорт! Зачинено зсередини!

Він витратив деякий час на те, щоб вилити свій гнів перед самим собою і перед замкненими дверима. Потім видав щось середнє між людською промовою та риком розлютованого звіра:

— Дафно! — І ще голосніше:

— Дафно! Нарешті почув кроки за дверима.

— Так?

То був її голос. І він звучав диявольськи спокійно. У всякому разі, у порівнянні з його власним.

— Впусти мене!

Мовчання. Потім знову незворушний голос:

— Ні.

Він розгублено подивився на масивні двері. Причиною його розгубленості були не самі двері, а непослух тієї, яка були за дверима і наважилася відповідати «ні» на його наказ. Дружина вона йому чи не дружина, чорт забирай?! Хіба вона не давала клятву перед Богом підкорятися чоловікові своєму?

— Дафно, — сказав він із загрозою, — відкрий негайно!

Мабуть, вона стояла біля самих дверей, бо спочатку він почув її глибоке зітхання, а вже потім слова, і вони звучали дуже розважливо:

— Саймон, єдина причина, через яку я могла б це зробити, — якби мала намір допустити тебе до свого ліжка. Але я не хочу цього, а тому радила б тобі — і решта мешканців будинку, напевно, погодиться зі мною — піти звідси, не шуміти і лягти спати.

Та вона просто знущається з нього! У нього потемніло в очах від злості, а коли туман розвіявся, уважніше придивився до дверей: як би їх зламати?

— Дафно, — сказав він таким спокійним голосом, який налякав його самого, — якщо ти не відчиниш, я… я просто виб'ю двері.

— Ти не зробиш цього, — була теж спокійна відповідь. І оскільки він мовчав, скам'янівши від обурення, вона ще впевненіше повторила:

— Цього ти не зробиш.

Він знову нічого не сказав, проте не через те, що погоджувався з нею, а тому, що був зайнятий рішенням, як краще це зробити.

— Ти можеш поранити себе, якщо зважишся на таке, — почув він її стурбований голос.

— Тоді відкрий, — пробурчав він.

Після короткої паузи ключ повернувся в замку.

У Саймона вистачило витримки упокорити свою лють і не штовхнути двері з усією силою, на яку він був здатний, адже за нею стояла Дафна.

Рукою, що тремтіла від внутрішньої напруги, він розкрив стулки і побачив її, винуватцю цього непристойного нічного скандалу: руки складені на грудях, у повороті голови, у всьому тілі готовність до опору.

— Не смій ніколи замикатися від мене! — крикнув він.

Вона спокійно заперечила:

— Я хотіла побути сама. Хіба я не маю на це права?

Він не вважав за потрібне відповідати на всякі дурниці.

— Завтра вранці накажи віднести всі твої речі назад до нашої спальні! А сама ще сьогодні переберешся туди!

— Ні, - почув він тихий голос.

— Що ти, чорт забирай, кажеш? — прогарчав він.

— А що я, чорт забирай, кажу? — відповіла вона його словами. — «Ні» означає «ні».

Він був такий вражений, що не одразу знайшовся, що відповісти.

— Але ж ти моя дружина, — промимрив він потім. — І мусить спати зі мною. У моєму ліжку.

— Ні.

Яке коротке та яке їтке слово!

— Дафно, я востаннє говорю тобі…

Її очі звузилися. Обличчя наче скам'яніла. Він ніколи не бачив її такою.

— А тепер послухай мене, — сказала вона. — Ти вирішив забрати… відібрати в мене щось важливе для жінки. Що ж, я вирішила відповісти тобі тим самим.

— Чим? — промовив він, ніби не розуміючи, що вона говорить.

— Відібрати в тебе саму себе.

Він просто не вірив своїм вухам. Заціпенів. У нього відібрався язик.

Однак Дафна на цьому не зупинилася. Наблизившись до дверей, вона наказовим рухом вказала йому на вихід і підкріпила свій жест не менш наказом:

— А тепер іди з моєї кімнати!

Ні, цього винести вже не можна! Він затремтів від гніву.

— Це моя кімната! — загорлав він. — Мій будинок! І ти теж належиш мені!

— Тобі не належить нічого, — сказала вона гірко, — крім титулу твого батька. Ти навіть сам не належиш собі.

Знову його очі затуманилися від люті, у вухах зашуміло. Не зовсім усвідомлюючи свої дії, він ступив до неї, ніби маючи намір вдарити… убити… знищити…

Слава Богу, напад ослаб, вибуху не було. Він відчув слабкість у всьому тілі, як після тяжкої хвороби.

— Що т-ти хочеш усім цим сказати? — насилу спитав він сівшим голосом.

— Подумай і зрозумієш, — відповіла вона.

Знову його охопив гнів!

Він кинувся до неї, схопив за руку, трохи вище ліктя. Він розумів, що дуже стискає пальці, але нічого не міг із собою вдіяти.

— Я вимагаю… Чуєш? Поясни мені!.. Прямо з-зараз!

В її погляді, який вона спрямувала на нього, не було ані страху, ані агресії. Одне розуміння. І ще жалість… Цього тільки не вистачало! Він не потерпить!

— Ти не належиш собі,— сказала вона, — бо батько керує тобою й досі. Навіть із могили.

Саймон пильно дивився на неї, не вимовляючи жодного слова. Вона продовжувала, але вже не з гіркотою, а з сумом:

— Твої вчинки, мови… обраний тобою спосіб життя… вони мають мало спільного з тобою самим, з тим, чого ти бажаєш, чого потребуєш. Всім, рішуче всім, що ти робиш, Саймоне, кожним своїм жестом, словом ти намагаєшся протистояти йому, своєму батькові. Ти безперервно щось доводить мерцеві, сперечаєшся з ним, чиниш опір. Хоча він уже давно нічого не може зробити, нічим відповісти.

— Це не так, — несподівано ясним голосом сказав Саймон і видужав:

— Не зовсім так.

Дафна спробувала відійти убік — їй уже не вистачало хоробрості протистояти цьому сильному, розгніваному чоловікові. Однак він, як і раніше, стискав її руку.

Раптом він нахилився до неї, його друга рука ковзнула її спиною і трохи нижче.

— Ти не зовсім маєш рацію, — шепнув він їй на вухо. — Тому що, коли я ось так торкаюся тебе, у моїх думках немає місця для нього.

Дафна здригнулася, кляня себе за те, що не може не бажати його, за те, що він може зробити так, щоб вона бажала його.

— Коли мої губи торкаються твого вушка, — почула вона його шепіт, — я ні в чому не залежу від нього, нічого йому не доводжу.

Вона знову спробувала вирватися, але залишила всі спроби, як тільки він притис її до себе.

Повільно й обережно він потяг її до ліжка. І знову заговорив:

— І коли я веду тебе до ліжка і ми йдемо… як зараз… немов одна людина… не розділені нічим.

— Ні! — крикнула вона, відчайдушно вириваючись.

Він відпустив її, вражений силою спротиву.

— Коли ти ведеш мене до ліжка, — з риданнями в горлі сказала вона, — то ми не одне ціле. Нас навіть не двоє, бо між нами є твій батько. Він тут завжди…

Саймон знову відчув безпорадність. Що ще може сказати? Що зробити?

Вона продовжувала трохи спокійніше, понизивши голос:

— Можеш ти, дивлячись мені в очі, чесно визнати, що коли відриваєшся від мене… від мого тіла… і віддаєш те, що мусиш віддати мені… віддаєш це краю простирадла… що в ці хвилини думаєш про мене? Можеш?

Він не відповів. Вона сумно похитала головою і відповіла сама:

— Не можеш. Якщо ти чесний.

Вона відступила ще далі від нього, від ліжка. Проте вона знала: він зможе зламати її опір. Якщо захоче. Бо вона сама цього хоче. І тоді завтра вона зненавидить його. І ще більше — саму себе.

Вони стояли, розділені стіною мовчання, в тихій напівтемній кімнаті. На обличчі Саймона ще видно були сліди гніву, образи, надзвичайного подиву — суміш різних почуттів, але Дафні здавалося, що поступово їх починає витісняти просто замішання.

— Я думаю, — лагідно сказала вона, — найкраще зараз тобі піти.

Він розгубився.

— Ти моя дружина.

Вона не відповіла.

— Я на законних підставах володію тобою.

Їй подумалося, що він сам насилу вимовив цю фразу: від розгубленості, від безсилля.

— Що ж, це так, — погодилася вона.

В одну мить він подолав відстань між ними. Його руки знову зімкнулися навколо її талії.

— Я можу зробити так, що ти захочеш мене, — прошепотів він.

— Знаю.

Знову в його голосі перемогло роздратування:

— І навіть якщо не зможу цього зробити, ти все одно належиш мені. Я маю право застосувати силу і залишитися тут. В цій кімнаті.

Втомленим, відчуженим голосом вона вимовила:

- І це я знаю. Але ти ніколи так не вчиниш.

Він знав, що вона має рацію, і тому змусив себе відірватися від неї і стрімко вибіг з кімнати.