Герцог і я

Розділ 20

Подорож до Лондона зайняла два дні — удвічі більше, ніж хотілося Саймону залишатися наодинці зі своїми думками. Він захопив із собою в карету кілька книг, але щоразу, як розкривав одну з них, вона залишалася на тій самій сторінці.

А думки були зайняті одним — він думав про Дафну. То були нелегкі думки. Але ще важче було думати про майбутнє батьківство.

Після прибуття до Лондона він велів везти себе прямо в будинок Бріджертонів, хоча був ранній ранок. Ні втома від довгого шляху, ні необхідність змінити одяг не зупинили його наміру якнайшвидше зустрітися з Дафною і сказати їй те, про, що він продумав і неодноразово повторював, сидячи в кареті, всі ці два дні і що не міг і не хотів відкладати ні на хвилину.

Однак у будинку Бріджертонів Дафни не виявилося, хоча він був певен (з Ентоні вони навіть не говорили про це), що вона зупинилася саме там.

— Що ви маєте на увазі, — обурено спитав він у дворецького, який зовсім не заслужив його гніву, — коли кажете, що моєї дружини тут немає?

На що той зі спокійною гідністю відповів, що має на увазі лише те, що сказав: Її світлості немає в цьому будинку.

— Але вона надіслала мені листа, де йдеться, що вона переїхала до Лондона. — Саймон сунув руку в кишеню, маючи намір пред'явити речові докази, але тут же роздумав і пробурчав:

— Де ж, чорт забирай, накажете її шукати?

Все тим же безпристрасним тоном дворецький сказав:

— Наскільки мені відомо, мілорде, ви можете знайти її в будинку герцога Гастінгса.

— Ви впевнені? — приголомшено промовив Саймон, який зовсім не очікував від Дафни такого самостійного вчинку.

— Абсолютно певен, ваша світлість. Адже міс Дафна вийшла заміж за вас, чи не так?

Саймонові нічого не залишалося, як мовчки погодитись із цим твердженням. Бракувало ще вступати в полеміку з дворецьким, у тоні якого йому здалася певна іронія. Чи не в нього навчилася Дафна своїй улюбленій манері розмови?

Коротко кивнувши, Саймон ривком обернувся і вийшов з дому, відчуваючи себе простаком, якщо не просто дурнем. Як він не зрозумів відразу таку природну річ: його дружина, звичайно ж, зупинилася у своєму міському будинку, де живе (має жити) її чоловік, тобто він, Саймон, і, отже, зовсім не покинула, не залишила його. Просто їй захотілося побачити свою сім'ю — хіба вона не має на це повного права? Тому й поїхала з Клайвдона.

Він повернувся в карету і, коли вона рушила, пошкодував, що не пішов пішки — його будинок знаходився по той бік Гросвенор-сквер і він би добрався туди набагато швидше по доріжках парку, між кущами і деревами.

Але навіть якби він прийшов на півгодини раніше, це не допомогло б йому — Дафни не було і тут. Дворецький Джеффріз доповів, що вона вирушила на верхову прогулянку, і Саймон відчув гостре бажання задушити обох дворецьких, наче змовилися сховати від нього Дафну.

— Верхом? — стривожено спитав Саймон.

— Так, Ваша світлість, — підтвердив дворецький, не цілком розуміючи, чому таке звичайне дозвілля викликало таке сильне занепокоєння господаря. — На коні, — додав він, щоб усе вже стало ясним.

— Куди? — з такою ж тривогою спитав Саймон.

— Гадаю, в Гайд-парку, Ваша світлість. Як зазвичай.

Саймон не міг заспокоїтись: що за дурість з її боку! Яка легковажність! Необережність… Навіть не знає, що при вагітності жінкам не слід їздити верхи.

— Накажіть осідлати для мене коня, Джеффрізе, — сказав він. — Негайно.

— Будь-якого, сер?

— Найшвидшого! Тільки зробіть відразу… А, гаразд, Джеффріз, я сам займуся цим.

Він повернувся і вискочив із дому.

На півдорозі до стайні його охопило ще більше занепокоєння, і він змінив швидкий крок на біг.

Дафна скакала ранковим парком, намагаючись забути хоч на короткий час про всі свої неприємності.

Звичайно, сидіти в жіночому сідлі зовсім не те, що в теперішньому, чоловічому, для якого вона в недавні часи позичала бриджі у Коліна і потім стрибала нарівні з братами лісовими та польовими дорогами поблизу Лондона. Мати щоразу жахалася, коли бачила старшу доньку після цих прогулянок — запилену, забризкану дорожнім брудом, часом з подряпаним гіллям обличчям. Але Дафні все було байдуже. Вона любила швидку їзду і не боялася ризику. Особливо, якщо поруч вірні супутники та сторожі — три брати.

Однак у місті вона не могла собі дозволити вдягнутися в бриджі, сісти верхи по-чоловічому і гнати коня з усієї сили. Втім, іноді, коли виїжджала на прогулянку рано, коли представники вищого світла ще бачили ранкові сни, вона влаштовувалась у сідлі, як їй зручно, пришпорювала коня і відводила душу в стрімкому галопі — як зараз у далекому краї Гайд-парку, де не було ні душі, де вітер тріпав їй волосся і викликав сльози на очах… Такі прогулянки допомагали, нехай ненадовго, викинути з голови все, що постійно турбувало, і були незамінними ліками від кохання.

Дафна давно вже зникла від конюха, що супроводжував її, прикинувшись, коли той марно закликав її зупинитися, що не чує його. Гаразд, потім вибачиться перед ним. Щоправда, на відміну від конюхів у їхній власній бриджертонівській стайні цей ще не знав про її неабияке вміння їздити верхи, а тому міг за неї турбуватися.

Але вона хоче бути одна. Їй треба залишиться зі своїми думками. І стрибати якнайшвидше. І зупинятись де і коли захоче, і щоб ніхто не спостерігав за нею, не бачив виразу її обличчя.

Дафна сповільнила біг коня, бо в'їхала на ділянку, що поросла деревами та чагарником. Потім зовсім зупинилася, глибоко вдихнула запахи ранньої осені і заплющила очі, прислухаючись до співу птахів, до шелесту листя.

Але в ці звуки втрутилися інші, сторонні. Вона розплющила очі, насупилась. Якийсь вершник здався вдалині, серед дерев та кущів. Він наближався.

Їй зовсім не хотілося його компанії, вона ні з ким не мала наміру ділити свої думки і серцевий біль, а також швидкоплинну радість від дотику до природи. Проте, враження було таке, що вершник помітив її і вирішив будь-що-наблизитися. Що йому треба?

Дафна знову дьорнула коня, потім різко звернула вліво і, озирнувшись назад, переконалася, що людина на коні слідує точно за нею. Їй стало трохи не по собі. Навколо не було нікого, хто міг би прийти на допомогу, якщо у цієї людини погані наміри. А раптом він якийсь злочинець? Грабіжник? Маніяк? Нехай навіть просто п'яний гуляка.

Та це ж її конюх! Слава Богу. Звичайно, він — у будинку Гастінгса вони всі носять червоні лівреї… здається, у цього вершника червона… Чи ні?

Від думки, що охопила занепокоєння, у неї трохи плуталися, і, не віддаючи повного звіту у своїх діях, вона надто сильно пришпорила коня, спрямувавши його крізь кущі та дерева прямо до тієї людини… Удар!..

Вона налетіла на велику гілку і спочатку відчула, що їй не вистачає повітря, наче хтось стиснув горло, а потім зрозуміла, що падає… летить на землю.

Ще один удар — і вона лежить на землі, на щільному килимі з осіннього листя, яке пом'якшило падіння. Але все одно біль у всьому тілі. І важко дихати. Ох, як важко дихати! Однак вона повинна дихати. Хіба ж можна не дихати? Тоді вона помре… Дихай, Дафно! Дафно, ти повинна!

— Дафно!

Що це? Як голосно воно кричить! І чому чоловічим голосом? Ні, це не вона. Тоді хто?

Вона чує: хтось зіскакує з коня, прямує до неї. Шурхіт опалого листя стає все голосніше.

— Дафно!

— Саймон? — прошепотіла вона, не вірячи своїм вухам та очам.

Чому він раптом опинився тут? Як сюди потрапив?.. Але яке це має значення, якщо він поряд, якщо нахиляється до неї, і їй уже легше дихати, повітря майже вільно наповнює легені.

Вона відчуває руки на своєму тілі.

— Де тобі боляче? — Запитує він. — Скажи, де найболючіше?

— Скрізь, — відповідає вона і з полегшенням заплющує очі.

Він легко торкається її віків.

— Розплющ очі, — тихо каже він. — Відкрий і глянь на мене. Ти добре бачиш моє обличчя? Воно не в тумані? Вона хитає головою.

— Я не можу. Все ходить ходуном.

— Ти можеш, — наполегливо вимовляє він. — Зараз заспокоїшся і все стане на свої місця. Ти маєш легкий шок від несподіваного удару. Заспокойся і повільно розплющ очі. Дивись прямо на мене.

Вона виконала прохання. Не могла не виконати — таким благаючим, схвильованим був його голос. І вона чітко побачила його обличчя — воно було під стать голосу: теж стривожене і благаюче. А очі дивилися прямо їй у душу.

— Добре… все добре, — заспокійливо, як з дитиною, говорив Саймон. — Тут боляче?.. А тут?.. Ти хороше відбулася, люба… А…

Кров відхилила в нього від лиця — він згадав… А як дитина? Той, якого ще немає, але котрий має з'явитися. Його дитина… Їхня дитина… Як же вона? Що буде із ним?

— Дафно, — сказав він, намагаючись, щоб голос звучав спокійно, — тобі вже краще, я бачу. Відповідай мені.

Вона кивнула.

— Біль вщух, Дафно?

— Майже. Мені набагато легше. І дихається добре.

— Ти впевнена?

Вона знову трохи хитнула головою.

— Я дуже радий, — тихо сказав він і потім мало не закричав, але встиг стримати себе.

— Що ж ти зробила? — хотів закричати він. — Як ти могла так вчинити?

Саймон голосно слово в слово повторив те, що мовчки прокричав у собі. Дафна безмовно дивилася на нього очима, що розширилися, і її мовчання підірвало його.

— Якого біса, — закричав він, — ти вирушила сюди одна, навіть без слуги? І навіщо пустила коня галопом такою дорогою? Між деревами? — Він перевів подих і вимовив уже тихіше:

— І взагалі, в ім'я всіх святих, чого ти сіла на коня, коли тобі…

— Хотіла прогулятися, — відповіла вона невинним тоном, і він знову вибухнув:

— Ти хоч подумала про нашу дитину, жінко? Або ти не розумієш, що під час вагітності.

— Саймон… — перебила його слабким голосом.

— Що «Саймон», чорт забирай? Ти маєш краще за мене знати, що можна, а чого не можна в твоєму становищі!

В очах, що дивилися на нього, прозирала смуток. А ще безмірне здивування.

— Чому ти так турбуєшся? — спитала вона. — Ти ж не хотів дитину.

— Це так, — погодився він. — Але коли він зачатий, я не хочу, щоб ти вбила його.

— Не турбуйся, — промовила вона, кусаючи губи. — Його немає в мені.

— Що?.. Та поясни ж ти!

Дафна відвела очі.

— Виявилося, що… Я тільки днями зрозуміла…

— Говори ясніше!

— Як ще ясніше? Виявилось, що я не вагітна.

— Ти… — Він знову задихнувся, не розуміючи від чого: від люті, від занепокоєння, від розчарування. — Ти збрехала мені у своїй записці?

— Ні! — Вона підвелася з землі і сіла, шалено трясшись головою. — Ні, я ніколи і ні в чому не брехала! Клянусь! Я думала… була певна, що це сталося. Але… — Її очі сповнилися сльозами, вона придушила ридання і, підтягнувши коліна, уткнулася в них обличчям.

У такому розпачі Саймон не бачив її раніше. Він безпорадно дивився на зігнуту постать, не знаючи, чим і як допомогти, відчуваючи, що прямо чи опосередковано, але він причиною, він — винуватець її горя.

— Що ж сталося, Даффі? — тихо спитав він. Вона підвела голову.

— Не знаю… Можливо, я так… так шалено хотіла цього, що протягом останніх тижнів у мене не було місячних. І я була така щаслива… — Вона знову придушила ридання, що рвуться. — Така щаслива, — повторила вона. — А нещодавно це сталося.

Він погладив її волосся.

— Я поділяю твої почуття, Дафно.

Вона відсмикнула голову.

— Не говори не правди. У таких речах це особливий гріх. Ти ніколи не хотів дитину і не можеш про неї жалкувати. — Вона з гіркотою засміялася.

— Господи, я говорю так, ніби він існував. Ніби він насправді плід мого утроба, а не моєї уяви, — її голос знову здригнувся, — моїх нездійснених надій.

Він опустився на землю поряд із нею.

— Я не можу бачити тебе в такому розпачі, Даффі, - сказав він. — Просто не можу.

Вона ковзнула поглядом на його обличчі, ніби бажаючи переконатися в істинності цих слів та почуттів.

— Чого ж ти міг чекати від мене, Саймон?

— Я… я… — Він злякався, що не зможе вимовити нічого більше, але, на свій подив і полегшення, повністю вимовив ті слова, які не виходили з нього з голови весь цей час, слова, які привіз із собою зі свого добровільного заслання у Вілтширі:

— Я хочу, щоби ти знову була зі мною.

Дафна мовчала. Саймон подумки благав її сказати хоч щось, але вона не говорила ні слова. Він розумів, що повинен говорити сам, але боявся, тому що не знав, чи зуміє вимовити хоч щось.

— Тієї ночі, — повільно почав він, — коли ми… Я втратив тоді контроль над собою. Не міг говорити… Мені стало страшно. — Він заплющив очі, йому здалося, що його рота знову німіє. Після кількох переривчастих вдихів він продовжив:

— Я зненавидів себе за це… За свою ваду. Свою слабкість.

Не дивлячись на нього, Дафна запитала:

— Тож ти помчав, навіть не попрощавшись?

— Так, — хрипко вимовив він.

— Не через те… — продовжувала вона, — що я… Не через мене?

Їхні погляди зустрілися.

— Я не хотів того, що сталося, — сказав він.

— Але виїхав із Клайвдона і залишив мене не тому?

Після короткого мовчання він сказав:

— Ні, Дафно, зовсім не тому.

Вона знову опустила голову, обмірковуючи його слова. Їй хотілося вірити йому, вірити, що, коли він її покинув так раптово, ним керувала не ненависть, не злість до неї, а лише болісний страх, що повернулася його дитяча недуга, і небажання постати в такому вигляді перед нею, своєю дружиною.

— Я не стала б гірше ставитися до тебе, — сказала вона м'яко і докірливо, — хоч би як ти заїкався. Невже ти міг так подумати?

— Я сам почував себе приниженим, — з запалом відповів він, — це повертало мене в ті страшні роки, коли батько вважав свого сина недоумком.

Дафна кивнула. Звичайно, вона розуміє його, впертого, гордого, знедоленого батьком, а отже, і всім суспільством; розуміє його постійний страх, що повториться хвороба; страх, який, мабуть, переслідував його й у наступні роки — у школі, в університеті; від якого він на шість років втік із Англії. Той самий страх змусив його і зараз провести ці два місяці у Вілтширі.

Дафна торкнулася його руки.

— Ти давно вже не той хлопчик, з яким батько вчинив так невиправдано жорстоко.

— Так знаю.

Він намагався не дивитись на неї.

— Саймон, подивися мені в очі… - І коли він зробив це, повторила:

— Ти не той, а зовсім інший.

— Я знаю, — відповів він з легким роздратуванням.

— Знаєш, але не цілком певен. Чорт, що за наполегливість!

— Дафно, я ж говорю, що я з-з…

— Тихіше. — Вона ласкаво провела рукою по його щоці. — Тобі слід зрозуміти, що це вже давно минулося. Кануло у вічність. Ти інший… І з тобою я… твоя дружина.

— Але я не можу…

— Можеш. І для цього має раз і назавжди вийти з-під його впливу… З-під гніту батька та всього, що з ним пов'язане. Заборонити йому диктувати тобі почуття та вчинки. — Вона поклала руку йому на коліно: їй треба було відчути взаємозв'язок з ним, з його тілом. З душею. Їй здавалося, що якщо вона втратить його зараз, то ніколи не знайде. — Чи не спадало тобі на думку, Саймоне, що справжня сім'я могла б допомогти позбутися твого наслання — безплідної спраги помсти, тяжкого тягаря спогадів? Справжня сім'я, де діти…

— Якщо він здобуде онука, — ледь чутно промовив Саймон, — то це буде його перемога.

— Це буде твоя перемога, Саймоне… Наша перемога… І не він його отримає, а ми…

Він нічого не відповів. Дафна відчувала, як він тремтить.

— Якщо ти не хочеш мати дітей через те, що це проти твоїх бажань, почуттів, Саймоне, — це одне. З цим можна сперечатися, але не можна зрештою не погодитись. Але якщо ти вирішив відібрати у себе щастя батьківства через ненависть до іншої людини… мертвої… то, вибач мені, інакше, як боягузом назвати тебе не можна. — Вона відчула, як він увесь напружився, була готова до того, що він зараз вибухне і виплесне на неї все роздратування і гнів, але продовжувала говорити тихим, рівним голосом:

— Ти маєш… зобов'язаний жити своїм власним життям, залишивши у минулому покійного батька та пов'язані з ним спогади. Інакше жити неможливо. Той період давно скінчився. Настав новий… Зрозумій це.

Саймон похитав головою. Вона злякалася, побачивши його очі, — у них був розпач, безвихідь.

— Тобі не зрозуміти… — насилу вимовив він. — Мною мало не з дитинства керує це почуття… я зродився з ним… Помста… ненависть… Завдяки цьому я переміг свій дефект… якщо переміг… Завдяки цьому став вчитися… досягнув якихось успіхів… Завдяки…

— Ні! — перервала його Дафна. — Ні, Саймон! Лише завдяки собі. Самому собі! Повір мені.

Він знову похитав головою і зібрався заперечити, але вона стиснула йому руку, благаючи нічого не казати.

Після тривалого мовчання, коли їй уже здалося, що вона остаточно втратила його, пролунав його шепіт, що пролунав для неї, як голосний крик:

— Я хочу бути щасливим.

— Ти будеш! — вигукнула вона обома руками. — Клянуся тобі, будеш!