Герцог і я

Пролог

Народження Саймона Артура Генрі Фіцренольфа Бассета, графа Клайвдона, відсвяткували з великою пишністю. На протязі декількох годин дзвеніли дзвони, шампанське лилось ріками в кожному кутку величного замку, якому треба було стати житлом для новонародженого, і майже всі жителі поселення Клайвдон залишили роботу, щоб взяти участь в святкуванні, влаштованому батьком крихітки-графа, що з’явився.

- Так, — глибокодумно промовив місцевий пекар, звертаючись до місцевого коваля, — це тобі не просто дитина народилася.

І він був абсолютно правий, тому, що Саймону Артуру Генрі Фіцренольфу Бассету не судилося залишатися тільки графом Клайвдоном. Це був тільки «титул чемності», не даючий права засідати в палаті лордів. Насправді, Саймон Артур Генрі Фіцренольф Бассет — дитина, що має набагато більше імен, ніж потрібно, — мав стати спадкоємцем титула та багатства старовинного герцогського будинку Гастінгсів, і свого батька, дев’ятого герцога Гастінгса, який багато років марно очікував появлення на світ немовля чоловічого роду. І ось він нарешті дочекався.

З плачучим немовля на рука, щасливий гордий батько стояв зараз біля дверей в спальню дружини. Йому було вже за сорок, і всі останні роки він з заздрістю спостерігав, як у його старих друзів — графів та герцогів — один за іншим народжувалися спадкоємці. Не завжди зразу, інколи їм передували дівчатка, але так довго, як у нього, очікування не тривали, і батьки знаходили нарешті впевненість, що їх рід буде продовжений, а титул збережений.

Такої впевненості дуже довго не було у герцога Гастінгса. За п’ятнадцять років подружнього життя. Його дружина п’ять разів вагітніла, але тільки двічі це закінчувалося пологами, и обидва рази на світ з’являлися мертві діти. Після чергової вагітності, що закінчилась на шостому місяці сильною кровотечею, лікарі суворо попередили подружжя, що ті мають залишити спроби завести дитину, бо не можна піддавати життя Її Світлості Герцогині небезпеці: вона надто худорлява і — додавали лікарі вишукано ввічливо — вже не так молода для пологів. Герцогу нічого не залишалось, як змиритися з вироком долі, з тим, що славний рід Гастінгсів перерветься на ньому.

Проте, герцогиня, хай благословить її Господь, не бажала підкоритися долі, бо добре знала своє призначення в цьому житті, а тому місяців через п’ять після перенесених страждань знову відкрила двері, що з’єднює її спальню зі спальнею чоловіка, і герцог відновив всі свої зусилля зачати сина.

Через декілька місяців вона повідомила герцога, що знову вагітна, але ця новина не вдихнула в нього надію, адже він вже зовсім зневірився в сприятливий результат. Герцогиню зразу уклали в ліжко, лікар кожного дня відвідував свою пацієнтку, декілька разів герцог запрошував із Лондона за шалені гроші відомого лікаря, якого згодом вговорив за ще більшу суму залишити практику в столиі на час і поселитися в замку Клайвдон.

Настрій герцога змінився. В нього з’явилася надія, вона міцніла з кожним днем, і він був майже вже впевнений, що здобуде наслідника і герцогський титул не піде з сім’ї.

Герцогиня страждала від болю, и знаменитий лікар сказав підкласти під неї подушки. Тоді буде краще діяти земне тяжіння, туманно пояснив він. Герцог рахував ці слова досить вагомими і на свій страх та ризик наказав додати ще одну подушку, в результаті чого тіло дружини опинилось під кутом приблизно в двадцять градусів до земної поверхні і залишалось в такому положенні ще не менше місяця.

І ось настав вирішальний момент. Всі в замку молилися за герцога, який так жаждав спадкоємця, а деякі не забували молитися і за герцогиню, яка худіла, блідніла и ставала все меншою по мірі того, як її черево ставало все більше. Ті, хто вірив в приємний результат, були майже впевнені, що знову народиться дівчинка, і дай Бог, аби вона не приєдналася до тих двох, чиї могилки можна було бачити на сусідньому кладовищі.

Коли стони і крики дружини зробились голоснішими і роздавалися частіше, герцог увірвався в спальню, не дивлячись на протести лікаря, акушерки і служанки герцогині. Він залишався там і коли почалися роди, щоб скоріше дізнатися стать дитини.

Ось з’явилася головка, плечі… Всі нахилися над герцогинею, що так і корчилася від болю і…\

І герцог Гастінгс впевнився, що Бог все таки існує і Він прихильний до їхнього сімейства. Чоловік ледве дочекався, доки акушерка обмила новонародженого, він тут же схопив його на руки і вийшов в велику залу, аби показати всім присутнім.

- У мене син! — крикнув він, — Чудовий маленький син!

І доки всі присутні в залі раділи, трішки всплакували та вітали господаря замку, той не зводив очей з маленького дитя і бурмотів:

- Ти прекрасний. Ти справжній Гастінгс. Ти — мій!

Він був готовий винести дитину з замка, аби всі впевнились, що народився саме хлопчик, але на дворі був ранній квітень і акушерка забрала дитину та повернула мамі. Тоді герцог наказав осідлати одного з найкращих коней та виїхав за ворота, так як був не в силах усидіти в замку, він хотів розказати про своє щастя кожному зустрічному — любому, хто готовий був вислухати.

Тим часом у породіллі ніяк не припинялась кровотеча, лікар не міг нічого зробити, вона впала непритомною і тихо померла.

Герцог щиро журився після її смерті. Ні, він ніколи не любив її, і вона його теж, але обоє зберігали один до одного дружні почуття. Йому завжди був потрібен від неї тільки спадкоємець, і він його нарешті отримав. Так, що можно було зробити висновок, що вона була достойною дружиною. Він наказав, щоб біля її могила кожен тиждень, не зважаючи на час року, з’являлись свіжі квіти і щоб її картина перемістилась з вітальні в велику залу — туди де висять картини поважних членів сім’ї.

Потім він всіляко зайнявся вихованням сина.

Втім, не можна сказати, що у нього з’явилось дуже багато справ, в зв’язву з цим, особливо в перші місяці: адже дитину було ще рано вчити відповідальності за належні йому земельні наділи і за людей, що жили та працювали там. Герцог це розумів і поручив сина на опіку няні, відправився в Лондон, і продовжував займатися тим, чим і до щасливої події, тобто практично нічим, з тією тільки різницею, що тепер безупинно говорив про сина і заставляв всіх, не виключаючи короля, любуватися його портретом, який був замовлений після того, як дитя родилося. Час від часу, герцог заїжджав в Клайвдон і нарешті, коли хлопчику виповнилося два роки, вирішив більше не залишати амок, а посвятити себе тільки синові, взявши його навчання в свої руки. З цією метою насамперед було придбано поні, після чого куплено невелику рушницю для майбутнього полювання на лис і запрошено вчителів та наставників з усіх відомих людині наук.

— Але Саймон занадто малий для цього! — вигукувала няня Хопкінс.

— Дурниці, - поблажливо заперечував герцог. — Зрозуміло, я не чекаю від нього миттєвих і блискучих результатів, однак розпочинати навчання, гідне герцога, треба якомога раніше.

— Він ще навіть не герцог, — лепетала няня.

— Але буде їм!

І Гастінгс повертався спиною до нерозумної жінки і прилаштовувався поруч із сином, який мовчки будував кривобокий замок із кубиків, розкиданих по підлозі. Батько був задоволений тим, як швидко підростав хлопчик, задоволений його здоров'ям, кольором обличчя; йому подобалося його шовковисте темне волосся, блакитні очі.

— Що ти будуєш, сину?

Саймон усміхнувся і тицьнув пальцем у кубики. Герцог стривожено подивився на няню — він уперше усвідомив, що ще не чув від сина жодного слова.

— Він не вміє говорити?

Та похитала головою:

— Ще ні, ваша світлість.

Герцог насупився.

— Але ж йому вже два роки. Хіба не час йому намагатися говорити?

— У деяких дітей це настає пізніше, ваша світлість. Він і так досить розумний хлопчик.

— Звичайно розумний. Адже він із Гастінгсів.

Няня Хопкінс згідно кивнула. Вона завжди кивала, коли герцог заводив промову про перевагу своєї сім'ї.

— Можливо, — припустила вона, — дитині просто нема чого сказати. Він і так усім задоволений.

Герцога не дуже переконала цю припущення, але він не став продовжувати розмову, а вручив Саймонові олов'яного солдатика, погладив по голівці і пішов з дому, щоб проїхатися на коні, якого зовсім недавно придбав у лорда Уерта.

Проте ще через два роки герцог уже не був таким спокійним, коли знову відвідав сина в замку.

— Як? Мій син досі не каже?! — вигукнув він. — Чому?

— Я не знаю, — відповіла няня, піддягаючи руки до неба.

— Що ви з ним зробили, Хопкінсе?

— Я нічого йому не робила, ваша світлість!

— Якби ви несли свою службу справно, він… — палець герцога вказав на хлопця, — давно б заговорив!

Саймон, який старанно виводив у зошиті літери, сидячи за крихітною партою, з цікавістю спостерігав за цією сценою.

— Йому вже чотири роки, чорт забирай! — заревів герцог. — І він повинен говорити!

— Натомість він уміє писати, — захистила свого підопічного няня. — На своєму віку я виростила п'ятьох дітей, і ніхто з них не робив це так гарно, як майстер Саймон.

— Чи багато користі від гарного писання, якщо він мовчить, як риба! — Герцог різко обернувся до сина:

— Скажи мені хоч щось, хай тебе чорт!

Саймон відкинувся назад, його губи затремтіли.

— Ваша світлість! — Вигукнула няня. — Ви лякаєте дитину.

Тепер герцог обрушився на неї:

— А може, треба його злякати! Може, він так розпещений, що просто лінується вимовити зайве слово! Хороша тріпка — ось чого йому бракує!

В люті він вихопив із рук няні срібну щітку з довгою ручкою, якою та зачісувала хлопчика, і замахнувся на сина.

— Я тебе примушу говорити! Ти впертий маленький…

— Ні!

Няня скрикнула. Герцог випустив щітку. Вони вперше почули голос Саймона.

— Що ти сказав? — прошепотів герцог. На очі йому навернулися мимовільні сльози.

Хлопчик стояв перед ним зі стиснутими кулачками, підборіддя його було піднято.

— Ви н-не…

Герцог смертельно зблід.

— Що він каже, Хопкінс?

Син спробував щось вимовити.

— В-в… — виривалося з його горла.

— Боже, — насилу вимовив герцог, — він недоумкуватий.

— Він не недоумкуватий! — вигукнула няня, кидаючись до хлопця і обіймаючи його.

— Ви н-не б… бей… т-те… — Саймон набрав ще повітря, — м… мене.

Герцог сів на крісло біля вікна, обхопив голову обома руками.

— Господи, чим я заслужив таке? — Простогнав він. — У чому завинив?

— Вам слід похвалити дитину, — почув він голос няньки. — Чотири роки ви чекали, і він заговорив.

— Заговорив? Та він ідіот! Проклятий маленький ідіот! І заїка до того ж!

Саймон заплакав. Герцог продовжував стогнати, нікого не бачачи.

— О Боже! Рід Гастінгсів повинен закінчитися на цьому недоумкуватому! Всі роки я благав небо про сина — і ось що одержав! Доведеться передати мій титул настирливому двоюрідному братові… Все, все впало!.. — Герцог знову повернувся до хлопчика, який схлипував і тер очі, марно намагаючись угамувати ридання. — Я навіть не можу дивитися на нього! — Видихнув герцог. — Ні, не можу!.. Це вище за мої сили. Його нема чого вчити!

Із цими словами він вискочив із дитячої.

Няня Хопкінс міцно притиснула дитину.

— Не правда, — палко шепотіла вона йому, — ти дуже розумний. Найрозумніший із усіх дітей, яких я знала. І ти скоро навчишся добре говорити, голову даю на відсікання!

Саймон продовжував плакати в її лагідних обіймах.

— Ми ще покажемо йому! — Пригрозила няня. — Примусимо взяти назад свої слова, клянусь усіма святими!

Няня Хопкінс не кидала слів на вітер. Поки герцог Гастінгс проводив час у Лондоні, намагаючись забути, що має сина, вона не втрачала жодної хвилини, не випускала Саймона з поля зору і вчила його, як могла, вимовляти звуки, склади, слова, заохочуючи ласкою, якщо в нього виходило і підбадьорюючи, коли слова не складалися.

Справа просувалася повільно, але успіхи все ж таки були, і, коли Саймону виповнилося шість, він уже не так сильно заїкався, а до восьми років справлявся часом з цілою пропозицією, жодного разу не заїкнувшись. Як і раніше, він говорив гірше, якщо бував чимось засмучений, і няня не втомлювалася нагадувати, що він повинен навчитися володіти собою і залишатися спокійним, якщо хоче вимовляти слова та фрази нормально.

На щастя, Саймон виявився не по-дитячому наполегливим, навіть упертим. Він навчився набирати повітря, перш ніж щось сказати, і думати про те, що і як каже і що відбувається при цьому у нього в роті та гортані.

Час йшов. Хлопчику виповнилося одинадцять, і одного разу він задумливо глянув на свою няню і, зібравшись з думками, чітко промовив:

— Гадаю, настав час поїхати і побачитись з моїм батьком.

Няня Хопкінс уважно дивилася на свого вихованця і мовчала. Герцог Гастінгс за ці сім років жодного разу не з'явився до замку, не відповів на жодного листа сина, яких набралося, мабуть, близько сотні.

— Ти справді хочеш цього? — спитала вона після довгої паузи.

Саймон кивнув головою.

— Що ж, тоді скажу, щоб приготували карету. Завтра ми вирушимо до Лондона, дитино моя…

Шлях був неблизький, і до міста прибули лише надвечір третього дня. Не без зусиль знайшли вони будинок, в якому няня ніколи раніше не бувала. Стримуючи хвилювання, вона постукала бронзовим молотком у величні двері, які, на її подив, майже відразу відчинилися, і погляду їх з'явився не менш величний дворецький.

— Посилки та будь-яка доставка приймаються з чорного ходу, — сказав він і мав намір зачинити двері.

— Зачекайте! — крикнула няня Хопкінс, підставляючи ногу і заважаючи це зробити. — Ми не прислуга.

Дворецький оглянув її підозрілим поглядом.

— Я так, — пояснила няня, — але хлопчик — ні. — Вона схопила Саймона за руку, висунула вперед. — Це граф Клайвдон, і вам слід поставитися до нього з повагою.

У дворецького відвисла нижня щелепа, він кілька разів моргнув, перш ніж вимовити:

— На мою думку, місіс, граф Клайвдон мертвий.

— Що?! — Вигукнула няня Хопкінс.

— Я зовсім не помер! — вигукнув Саймон із усім справедливим обуренням, на яке здатний одинадцятирічний хлопчик.

Дворецький ще уважніше вдивився в нього і, мабуть, визнавши у зовнішності деякі риси його батька, без подальших вагань відчинив ширше двері і запросив увійти.

— Чому ви подумали, що я м-мертвий? — спитав Саймон, подумки лаючи себе за те, що не може стримати заїкання, але пояснив це тим, що дуже розлютився.

— Я нічого не можу вам відповісти, — сказав дворецький. — Не мого розуму це діло.

— Звичайно, — сердито промовила няня, — ваша справа сказати хлопцеві такі страшні слова, а відповідають інші.

Дворецький замислився ненадовго і потім промовив:

— Його світлість не згадувала про нього всі ці роки. Останнє, що я чув, були слова: «У мене не стало сина». І вигляд у його світлості був такий сумний, що ніхто більше ні про що не питав. Ми, тобто слуги, порахували, що дитина померла.

Саймон відчув, як у горлі щось вирує і рветься назовні.

— Хіба герцог ходив у жалобі? — Не заспокоювалася няня. — Ні? Як же ви могли подумати, що дитини немає в живих, якщо батько не одягав жалобного одягу?

Дворецький знизав плечима.

— Його світлість часто носить чорне. Скільки мені знати?

— Все це просто жахливо! — Уклала няня. — Я вимагаю, чуєте, негайно доповісти його світлі, що ми тут!

Саймон нічого не говорив. Він намагався заспокоїтись, щоб зуміти розмовляти з батьком, не так сильно заїкаючись.

Дворецький нахилив голову і тихо сказав:

— Герцог нагорі. Я зараз повідомлю його про ваш приїзд.

В очікуванні герцога няня ходила туди-сюди, бурмочучи про себе слова, з якими хотіла б звернутися до господаря. І всі вони були надзвичайно різкими, щоб не сказати грубими. Саймон залишався посеред холу, руки були притиснуті до тіла, він марно намагався впорядкувати подих.

«Я мушу… я маю говорити нормально, — билося в нього в мозку. — Я можу зробити це!»

Няня зрозуміла його зусилля і, підбігши, опустилася на коліна, взяла його руки у свої.

— Заспокойся, мій хлопче, — говорила вона. — Дихай глибше… Так… І вимовляй в умі кожне слово, перед тим як вимовити. Якщо ти стежитимеш…

— Бачу, як і раніше, няньчитесь з ним? — почули вони владний голос.

Няня Хопкінс піднялася з колін, повернулася до того, хто говорив. Вона даремно шукала якихось поважних слів, щоб вітати герцога, — вони не йшли на думку. Так само як і всі інші слова та фрази. Вдивившись в обличчя господаря, вона побачила в ньому схожість із сином, і її гнів запалав із новою силою. Так, вони дуже схожі, але це не означає, що герцога можна назвати батьком хлопчика. Який він батько!

— Ви… ви, сер, — вирвалося в неї, - викликає тільки презирство!

— А ви забирайтеся, мадам! — крикнув їй господар. — Ніхто не сміє розмовляти з герцогом Гастінгсом у такому тоні.

— Навіть король? — пролунав голос Саймона.

Герцог різко обернувся до нього, не звернувши спочатку уваги те, що ці слова його син вимовив цілком чітко.

— Ти… — понизивши тон, сказав він. — Ти підріс…

Саймон мовчки кивнув головою. Він не наважувався вимовити ще щось, побоюючись, що наступна фраза не буде такою вдалою, як перша, дуже коротка. З ним уже бувало, що він міг цілий день говорити без жодних труднощів, але тільки коли перебував у спокійному стані, не як зараз.

Під поглядом батька він відчував себе безпорадною, нікому не потрібною, покинутою дитиною. Дебілом. Його язик — він відчував це — заважав, став величезним, сухим і напруженим.

Герцог усміхнувся. Посмішка була зловтішною, жорстокою. Чи хлопцеві здалося?

— Що ти хотів сказати? — промовив батько. — А? Говори, якщо можеш!

— Все добре, Саймон, — прошепотіла няня, кидаючи нищівний погляд на герцога. — Все гаразд. Ти можеш говорити добре, дитино моя.

Ласкаві слова, як не дивно, зробили тільки гірше: Саймон прийшов сюди говорити з батьком як дорослий з дорослим, а няня поводиться з ним, неначе з малою дитиною.

— Я чекаю, — повторив герцог. — Ти проковтнув язик?

Всі м'язи у Саймона так напружилися, що тіло затремтіло. Батько і син продовжували дивитись один на одного, і час здавався хлопцеві вічністю, поки в неї знову не вторглися слова герцога.

— Ти найбільше моє нещастя, — прошипів він. — Не знаю, в чому моя вина, і, сподіваюся, Бог простить мені, якщо я більше ніколи тебе не побачу.

— Ваша світлість! — з жахом вигукнула няня. — Ви це кажете дитині?

— Геть з моїх очей! — крикнув він. — Можете залишатися на службі, поки триматимете його подалі від мене. — З цими словами він попрямував до дверей.

— Стривайте!

Він повільно обернувся на голос Саймона.

— Що ти хочеш сказати? Я слухаю.

Саймон зробив три глибокі вдихи через ніс. Його рот залишався скутим від гніву та страху. Він спробував зосередитись, спробував провести мовою по небу, згадати все, що треба робити, щоб говорити без запинки. Нарешті, коли герцог знову пішов до дверей, він сказав:

— Я ваш син.

Няня Хопкінс не стримала подиху полегшення, і щось схоже на гордість майнуло в очах герцога. Швидше, не гордість, а легке задоволення, але Саймон вловив це і підбадьорився.

— Я ваш син, — повторив він трохи голосніше. — І я н-не… я н-н-не…

У горлі в нього щось зімкнулося. Він з жахом замовк.

«Я мушу, маю говорити», — стукало у нього у вухах.

Але язик наповнив весь рот, горло стисло. Очі батька звузилися, у них було…

— Я н-н…

— Вирушай назад, — тихо сказав герцог. — Тут тобі не місце.

Слова ці пронизали всю істоту хлопчика, біль охопив його тіло, і це вилилося в гнів, у ненависть. Ці хвилини він дав собі клятву. Він присягнув, що якщо не може бути таким сином, яким хоче його бачити ця людина, то й він, Саймон, ніколи більше не назве його батьком. Ніколи…