Кавовий присмак кориці

X

Дотримуватися посту дуже важко. Я не можу назвати себе релiгiйною особою, але намагаюся iнколи бувати в церквi. Ставлю свiчки. Розглядаю iкони. Дивлюся на людей, що сповiдуються, ще менi вельми цiкаво, як люди можуть цiлувати iкону, що її до них цiлувала цiла юрба. Ще менi подобається дивитися на святих отцiв i фантазувати, грiшать вони чи нi, а якщо грiшать, то який грiх для них найсолодший? Проте це вже я починаю занадто фантазувати, так менi здається. А от ще таке питання. Є жiночi iмена «Рая» та «Ада», зрозумiло, що вони символiзують, а чоловiчих iмен аналогiв немає, хоча у США, певно, є, Едем та Гелл. Про що це свiдчить? Поки що не знаю, але цiкаво. В релiгiї є багато чого дивного. От я маю переконання, що князь Володимир навмисно обрав для країни таку вiру, як православ'я. Не католицтво, не мусульманство (хоча все це пропонували). А чому, спитати б? А тому що православ'я - найкраща релiгiя для слов'ян, бо має купу поступок i виняткiв.

Наприклад, щодо питва. «Червоне вино в пiст не те, щоб грiх, по вихiдних навiть нормально його вживати», - кажуть православнi священики. Ще б пак - ненормально. Постiв на рiк вистачає, їх навiть забагато. Здається, щонайменше - чотири, це про якi я точно знаю, i тривають вони понад тиждень. Перед Великоднем, перед Рiздвом, пiсля Спасiв та ще є лiтнiй. То й як же ж мешканцям Київської Русi без питва стiльки часу? Годi уявити, еге ж? Якщо не пити в пiст, то країну почали би пiдiймати тверезi, розумнi та уважнi громадяни, а якому ватажковi (до того ж самодержцевi) потрiбнi занадто розумнi та тверезi громадяни? Та нiкому вони не потрiбнi, заважатимуть, учинять бунт i наполягатимуть на демократiї.

Стосовно посту, то я не збагну, чому маю обмежувати себе в їжi.

От «зеленi» кажуть, що це справедливе правило, себто тварин

не можна їсти. Може, й не можна, важко сперечатися, але чому тварин не можна їсти винятково в пiст? I чому можна їсти, зокрема, крабiв? Вони хiба не тварини? На мiй погляд, тварини. Але тепер стало модно: дотримуватися посту. Бiльшiсть моїх знайомих кажуть, що постять. Колись вони були веселими людьми та вживали стiльки горiлки, що ледь їм улазило. А то й бiльше. А тут - пiст. У постi вони, еге.

Iван сказав: «Приходь до нас, вiдсвяткуємо день народження дружини». «Я в постi», - зловтiшно сказав йому, згадуючи, як Iван не прийшов до мене пиячити 3 сiчня. Я тодi подумав, що вiн вiдмовив менi через Галю. «Я в постi», - саме так вiн тодi вiдповiв. I це, мабуть, означало: ти погано повiвся з Галиною, а ми - за родиннi цiнностi, тому до тебе не прийдемо. Одначе на мiй виклик iз постуванням Iван сказав: «А ми також». То що менi було робити? Я пiшов у гостi до Iвана та Яни. Моїх друзiв. У кiмнатi була Яна в оточеннi троянд i тюльпанiв. Вони святкували день її народження другий тиждень поспiль. Яна - справжня римська чи грецька одалiска. У неї свiжа рожева шкiра, зеленi затуманенi очi i такi форми, що збудять i мертвого. Iван порпався у ваннiй. За столом сидiв Алекс (про нього обов'язково детальнiше, але трохи згодом) - похмурий i втомлений. На столi було все наче створене для посту: яйця, рибнi салати з майонезом, сир, тушкована та смажена рибка, горiлка, мартiнi, ром, коньяк, вiскi, червоне та бiле вино. «Постиш?», - спитав я Алекса. «Уже третiй день», - буркнув той, занурившись у газету.

«Це ви вважаєте постом?» - звернувся я до Яни, котра привела в кiмнату малу Соломiйку. Кумедну, великооку дiвчинку. Я принiс їй iграшкового цуцика з червоним, наче пiдбитим, оком. «Його звати Криваве око», - сказав я Янi. Вона кивнула. Моєму виборовi подарункiв вона давно вже не дивується. «А що?» - спитала Яна. «Тобто ви гадаєте, що оце все, що у вас на столi, нескоромне, так?» «Звiсно, що так». Яна дивилася на мене зi спiвчуттям. «Ти вмiєш знiмати вiнок безшлюбностi?»

Це вже Алекс. Алекс любить раптовi запитання. Це вiн до мене. «Чого?» «Я тебе питаю, вмiєш ти чи нi знiмати вiнок безшлюбностi?» «Майже вмiю. От, наприклад, я знаю, що спочатку треба зробити».

Я був злий, тому що не люблю, коли люди беруть i лiзуть у чужi розмови з дурницями. «I що?» «Щоб зняти вiнок безшлюбностi, треба спочатку вдягти вiнок безшлюбностi». «Ти - пень», - дав менi характеристику Алекс i взявся читати оголошення про те, як якась чаклунка Iнеса (Марта, Клеопатра) допомогла продати будинок (материнську спадщину) чесним людям i за непоганi грошi. Iван вийшов iз ванної кiмнати та потис менi руку. «Ми вважаємо це постом, бо тут немає м'яса», - вiн вирiшив прояснити менi їхню родинну позицiю щодо посту. Зрозумiло. «А це що червонiється?» «А це для тих, хто не дотримується посту, та й, може, Вiн не помiтить серед такої купи пiсного кiлька шматкiв сальця». За цими словами Iван хутенько поклав на язика нiжний шматок сала з часничиною.

Алекс iнколи неприязно на мене поглядав. Вiн мене не любить. Я не перебiльшую. Якось я сидiв у вбиральнi (а дверi її нiколи не замикалися. Iван та Яна повсякчас усiх повiдомляли, що вбиральню тимчасово пошкоджено, «у нiй зламано замок». Не знаю, навiщо вони це уточнювали, бо скiльки пам'ятаю цi дверi - їх завжди годi було зачинити. I цiлком зрозумiло, якщо дверей не лагодять протягом тижня чи мiсяця, то зламанi дверi назавжди залишаться зламаними i стають певною та невiд'ємною особливiстю цiєї вбиральнi), так от, я сидiв у вбиральнi, притримував дверi, щоб вони несподiвано не явили мене свiтовi, а Алекс тим часом вийшов у коридор.

Вiн не знав, що я насолоджуюся процесом дефекацiї (найчастiше

це є навдивовижу приємним процесом, якщо ви не страждаєте нишком на запертя, чи не поневiряєтеся нишком вiд бiгунки), тому скинув iз полицi мою в'язану рукавичку нiмецького виробництва (її подарувала менi мама, вона сказала, що шкiрянi рукавички я в кожнiм разi де-небудь загублю, «а тут потрiйна в'язка, вони насправдi теплi, для перевiрки я проносила їх два тижнi, жодного разу не застудила рук, тому в тебе будуть теплi руки, а теплi руки - хлiб пiанiста». Так приказувала моя мама, а моя мама - не абихто), а потiм тричi штурхнув її ногою, упакованою в кросiвку фiрми «Адiдас» iз трьома золотими смугами, не будь-якого, а 44 розмiру. Нiмецьке взуття на нiмецькiй рукавичцi. Таке теж бува. «Хто носить фiрму «Адiдас», той справжнiй, друзi, пiдо…» - далi ви, либонь, i самi знаєте. Алекс так тупцювався на рукавичцi, наче розчавлював таргана. Менi здається, що коли якась людина давить на пiдлозi твою безневинну рукавичку, то це не свiдчить про люб'язне ставлення цiєї людини до тебе, радше - навпаки.

«А як там та, навiжена?», - прискiпливо питає Алекс. Варто сказати, що саме в цей час ми обговорюємо дуже важливi питання сьогодення: чи є третiй брат у братiв боксерiв Кличкiв, таємний брат, старший? Ми гадаємо, що вiн щонайпевнiше має бути i зватися вiн мусить обов'язково на «В». Василь - чим не геройське iм'я? I чи мають третю сестру сестри тенiсистки Вiльямс, може, її ймення Пенiс, а скорочують її як Пеннi (нiчого дивного в цьому iменi немає, одну з сестер Вiльямс звати Венус, чим Венус краще за Пенiс?), i чи могли б вони побратися з третiм братом Кличком. Тут Алекс виповзає зi своїм запитанням. Я знаю, що вiн натякає на Алiсу.

«Це ти про кого?», - iз навзаємним запитанням виступаю я, щоб його позлити. Вiн поводиться брутально. А я старався бути чемним спiврозмовником. Я навiть пересилив себе та посмiявся з його жарту (Iван шукав тонiк для джину, шукав його очима i примовляв: «тонiк, тонiк, тонiк». Тонiк стояв бiля Алекса, пiд столом, тому Алекс вирiшив зробити з гiркуватого тонiка цуцика на iм'я Тонiк, що бiжить на крик господаря та гавкає: гав-гав-гав, аж потiм стрибає на стiл). Усi засмiялися, навiть я. Мої старання пройшли повз Алексову увагу. Тому вiн питає про Алiсу, о, невдячна потворо Алексе. «Нормально», - процiдив я крiзь зуби. «Можна подумати, що ти в курсi», - зухвало випалив Алекс. Вiн наражався.

Не можу сказати, що Алекс нормально ставиться до Алiси. Її, звiсно, ще треба витримати, але навiщо вiн кожного разу дає менi зрозумiти, що дуже її не схвалює. Примiром, я абсолютно байдужий до численних його подружок i не висловлюю своїх думок щодо характерiв його дiвок, стилю їхньої поведiнки, а тим паче - перефарбованих облич. Пам'ятаю, як вони вперше зустрiлися. Я маю на увазi Алекса та Алiсу. Ця подiя вiдбулася тут, у Iвана та Яни, до речi, серед моїх друзiв бiльше немає таких несамовито гостинних людей, залюблених у кожного свого гостя (навiть у таких, що їх би iншi, менш добрi люди, приписали би до падлюк). Алекс мав був iмiдж нацiоналiста, патрiота, людини, що знається (а отже, поважає) на нацiональнiй культурi та iсторiї.

Алiса була напiдпитку. Навiть тверезою Алiса найбiльше любила докопуватися до будь-кого. Вiн їй одразу не припав до вподоби (а може, якраз припав, її важко зрозумiти). Вона схопила пiсенника «Українськi народнi пiснi», обирала пiсню, починала спiвати (навiть декламувати) перший рядок i змушувала Алекса вгадати, яка кiнцiвка. Це було щось

на взiр такого. Алiса: «Зеленiє жито та й… що, Алексе?»

Вiн мимрив: «Овес». I далi за текстом, слiд зауважити, що

Алекс угадував не щоразу, тодi Алiса починала звинувачувати його в

тому, що вiн не цiнує рiдної культури, що вiн - блюзнiр

тощо. Матюки так i лiтали пiд час цiєї розмови, як той м'ячик

у досвiдчених тенiсистiв. Це було схоже на терор. Це й було справжнiм

терором, спровокованим пияцтвом. Алiса вмiє дiстати людину. Тим-то

їхня зустрiч не стала поштовхом до мiцної дружби.

Iван тихо пiдлiз до мене. «Ти взагалi знаєш, де Алiса, а що

там Галя?» Я знаю, що друзi мають опiкуватися твоїми справами,

це називається - дружня турбота, але чому вони так часто пристають з такими противними запитаннями. Ви нiколи не замислювалися, чи вам їх не задають? Iван прекрасно знав, що доля Галi мене не обходить, а от я зовсiм не бентежу Алiсу. «Галя викреслила мене зi свого життя, тож я не знаю, що з нею». «Ага. Вона тебе викреслила, а ти не знаєш, що з нею. Цiкаво. Друже, це ти її викреслив, ти жирним маркером викреслив Галю, а тебе викреслила Алiса, чи стерла. Як тобi бiльше до душi. За все треба платити, так?» Я твердо знав, що Алiса мене не вилучала зi свого життя, бо туди мене й не залучала. Я став дорослим, i бiльшiсть речей моя дорослiсть зафарбувала в iншi барви (переважно темних вiдтiнкiв). «Алiса десь за кордоном». «Ну что ей до того, она уже в Варшаве, мы снова говорим на разных языках», Iван вдало iмiтував Висоцького. Алекс криво посмiхався. Слух у нього був чудовий, сторожовий собака. Не можу сказати, що я був у захватi вiд напряму цiєї бесiди. I тут пролунав рятувальний дзвiнок. Чийсь нервовий палець знай тиснув на круглий писок дзвоника. «Мабуть, це Андрiй», - подумав я, згадавши брата.

Андрiй був не один. Вони прийшли цiлою родиною. Андрiй, його дружина Женя та їхнiй чотирирiчний син Назар. Назара було вдягнено в костюм кольору хакi. Вiн був модно вбраний, модно зачесаний, я знав, що все це - цiлковита заслуга Андрiя, Женi завжди було байдуже до зовнiшностi, що чужої, що - i поготiв - своєї. Назар тримав у руках бежевi троянди та немалий пакунок-подарунок. Женя та Андрiй нiчого не тримали в руках. Женя вважала, що дитина має бути сильною та фiзично розвиненою, а Андрiй нiколи не хотiв тягати важких речей, вiн ненавидiв пiдносити торби мамi. Тобто Назар «утрапив».

Женя була сувора, бо працювала в дитячiй хiрургiї. Чи працювала у дитячiй хiрургiї, тому що була сувора. Худа бiлявка, завжди напружена, наче пойнтер на полюваннi, при цьому вона була спокiйна. Такий змiшаний нервово спокiйний тип. Усi неприємностi, людськi скиглення, сум та горе Женя вимiрювала хвилинами перебування у вiддiленнi дитячої хiрургiї. От, наприклад, коли я починав, сподiваючись на її жiноче спiвчуття (тодi я погано знав братову), скiмлити з приводу Алiси, Женя казала: «Три хвилини в дитячiй хiрургiї або на хвилину менше». Будь-яку прикрiсть вона переводила саме в такий вимiр. Помер батькiв батько - «пiвгодини в дитячiй хiрургiї», Андрiєвi зiрвали виставку - «15 хвилин». Улюбленим читвом Женi були книжки про пригоди мерцiв та фахова лiтература для лiкарiв, уже не знаю, що було веселiшим. Колись менi наснилася свiтлина з Жениного бестселера «Рванi рани», на якiй була рука, яку вiдтяло бомбою. На свої руки я не мiг дивитися тиждень. «Не годен дивитися - читай, не розглядаючи картинок», - повчально сказала Женя.

Iз музики вона схвалювала тiльки Баха та Кiркорова. «Як ти можеш любити Баха та Кiркорова водночас?», - питав я. «А що тут такого?», - здивовано поглядала на мене Женя своїми врiвноваженими очима кольору волоських горiхiв. Одягалася вона жахливо. Менi здавалося, що вона носила на собi лантухи. Щоправда, рiзнобарвнi. Сiрi, зеленi, чорнi, iншi сiрi, брунатнi, ще однi сiрi та ще однi брунатнi. Одної днини я чекав її, щоб пiти на виставку Андрiя. I ми туди пiшли. Женя всюди встромляла свого носа, по-хамськи держала себе з галерейниками та спонсорами, облила одну поважну журналiстку червоним вином. А коли я сказав: «Женю, не забувай, будь-ласка, що це виставка твого чоловiка, треба поводитися гiдно, обережно, шануватися», вона вiдповiла: «А я i вбралася в костюм». Вона вбралася

в костюм - це був вияв поваги, гiдної поведiнки та обережностi в Женинiм розумiннi. Вона вбралася в костюм - то й досить iз усiх нас.

У мого небожа були чудовi батьки. Прихована iстеричка - Євгенiя та вiдчайдушний iстерик Андрiй. Назар усвiдомлював, у якому свiтi всi ми живемо. Пам'ятаю, коли вiн малим стояв у дитячому манежi, хитався, булькав щось своє, аж раптом примовк, потiм оглянув нас, дорослих, що святкували його перший рiк народження, i чiтко промовив чи то до нас, чи то до себе: «Люди - блєдi». I скорботно зiтхнув. Усi мов заклякли. Бiльше такого вiн не практикував, але дав нам на здогад, якої вiн думки про людство взагалi та про окремих його представникiв зокрема. «Люди - блєдi». Це - генiально. Це треба внести до всiх Бiблiй та Коранiв, вже не кажучи про конституцiї, абетки та кримiнальнi кодекси.

Андрiй має одну корисну для нього рису характеру. Андрiй вiльно спiлкується, з будь-ким вiн легко розумiється. От уже Алекс заходився вантажити його своїми снами. Не знаю нiкого iн шого, хто б так запам'ятовував свої безцiннi сни i любив ущасливлювати людство переказами про них. Наче тут зiбралися не його друзi, приятелi, а цiла купа клонiв Фройда та Юнґа. Менi теж багато чого сниться, та я не вважаю, що мої сни можуть бути цiкавими iншим. Утiм я - це я, а Алекс - це Алекс. От зараз вiн розповiдає, як цiлу нiч копав ями. «Копав, копав криниченьку». Я втручаюся: «Кому хоч копав?» Алекс звужує очi, але вiдповiдає, що увi снi було невiдомо, кому саме. «Може, ти комусь готуєш пастки?» Ха, я переконаний, що Алекс повсякчас комусь готує пастки. Ось ще свiдчення про Алекса.

Подейкують, що Алекса розшукують, що вiн щось у когось украв або в нього щось украли, тобто «була там якась прикра iсторiя».

Наче Алекс перебуває пiд слiдством, його шукають усi: пожежники, мiлiцiя, власники однiєї приватної фiрми. Себто Алекс - обличчя соцiальної рекламної кампанiї «Розшукуються» за технiчно-фiнансової пiдтримки Мiнiстерства внутрiшнiх справ України. Але я, скажiмо, не розумiю, от що це за пошук такий? Людина не змiнювала паспорта, живе за адресою, що її в ньому вказано, користується автомобiлем, має незмiнюванi права, а її годi знайти, ти диви. Це треба неабияк старатися, аби її не знайти, якщо вона справдi - такий великий крадiй та розбишака. Хитрий такий розшук. Як i сам Алекс. Як i українськi мiлiцiйнi урядники. Усi вони - нiвроку хитруни.

«Ти дуже втомився, коли копав?», - клопочу я. Голос

у мене трохи фальшований. «А ти гадав. Я всю нiч копав, а

от що ти робив?» Напевне, вiн думає, що я закопував викопанi ним ями, ускладнював його чесну працю, де там. «Я всю нiч вибирав квiти для похорону, але мене нiчого не влаштовувало». «Кому на похорон?», - зацiкавився Алекс. Я пропустив його запитання. Гарно би було сказати: тобi, але, як на мене, трохи дрiб'язково. «Я роздивлявся живi квiти, штучнi квiти, менi пропонували рiзнi варiанти, але менi нiчого не подобалося». Назар зауважив: «Це, мабуть, тобi на поховання, Лесе, iнакше було би байдуже, якi саме квiти. Бабуся завжди каже: роби, як для себе. Тобто роби сумлiнно. Собi хочеться гарненьких квiточок». Дякую, «добрий» хлопчик. Я киваю Андрiєвi на сина. Андрiй дивиться на мене дещо поблажливо.

Женя каже, що не вбачає тут жодного клопоту (з усього видно, що це не тягне навiть на пiвхвилини в дитячiй хiрургiї), «от чого ти стiльки вовтузився? треба було вiдразу брати жовтi квiти, вибрав би i далi спав спокiйно». Радикальна Женя, для неї не iснує проблеми вибору. Андрiй - яскрава картинка, що її вона прикнопила до себе. Я бачив, вона всюди в їхнiй хатi кнопить малюнки Андрiя та Назара. Вона - непорушна стiна, а вони - яскравi малюнки. Малюнки треба надiйно крiпити до стiни, i все буде добре, от така проста формула. Якби я мiг жити та зважуватися на вибiр так просто. «А ти втомився?», - мовби без пiдтексту цiкавиться Алекс. Звiсна рiч, що я втомився - цiлу нiч невiдомо кому на поховання вибирати квiти, до того ж так i не вибрати. «Може, це й на краще, що не вибрав…», - мiстично каже Яна. Вона дуже добра людина. Без лапок. Дуже добра.

Менi здається, що вже час iти додому. Я всiм кажу, що менi час

iти. Господарi кажуть, що «ще рано, ти куди, що тобi робити вдома».

Алекс мовчить, було б дивно, коли б вiн кинувся просити мене залишитися

«бодай на хвильку». Андрiй каже, що подзвонить або зайде днями.

Женя препарує ставридку непохитною рукою дитячого хiрурга.

Назар кладе в мою долоню кружальце з чорного хлiба. «Подарунок, - шепоче. - Вiн не розлипнеться, не бiйся, я його добряче наслинив. Покладеш собi в шафу». «Дякую, любий», - цiлую його у свiтлу макiвку. Виходжу в коридор. Узуваюся, натягаю куртку. «А як там Ланс? А що там Мiла?» Не второпаю, хто з них про що спитав. Наразi, це й неважливо. Обличчя в усiх направду зацiкавленi в моїй вiдповiдi. Мої улюбленi лицемiри. «Вiдкрили новий аптечний рундучок, спарувалися з елiтною сукою з Пiтера», - слухняно вiдповiдаю я. Гадаю, що вони зможуть дiбрати, де чия новина. Довiдка: Ланс - собака батька, повне iм'я - Ланселот, а Мiла - це моя та Андрiєва мати, вона ж - улюблена свекруха Женi, вона ж - бабуся Назара. Повне iм'я - Мiлена.

У самотностi багато переваг. Це - правда, я не вигадую й не кокетую, в самотнiсть можна закохатися (кожен iз нас закохувався ще й не в таке) i не мислити собi життя без неї. Прецiнь, як у будь-якого явища, i в самотностi є неприємнi моменти. Зокрема, це стосується запитань. Людину, що не є самотньою, запитують про дружину (чоловiка), коханку (коханця), дитину. Це теж не надихає. А от самотнiй людинi дiстаються абиякi запитання. Її добивають. Треба спитати тебе щось схоже на iнтимне наприкiнцi твого вiзиту, от вони й питають, турботливi друзi, спiвчутливi близькi, обiзнанi родичi. Спочатку вони в лихоманцi думають, про що (кого) тебе запитати, як же ж-бо iнакше - неввiчливо i не по-дружньому. Саме так вони вважають. Запитавши, вони i не чують твоєї вiдповiдi, позаяк знати про здоров'я та справи твоєї мами, троюрiдного онука, вередливої сусiдки, улюбленого пацюка нiкому не треба. Ти, як отой мураха, побудував свого мурашника, палац самотностi, i гадаєш, що захищений. Тобi так подобається жити в ньому, аж вони туди - паличкою, паличкою. «Ми не залишимо тебе одного вмирати, - це їхнє гасло. - Кепсько помирати одному. Ми будемо поруч, коли ти вiдходитимеш у засвiти». I по твоїх голих нервах - паличкою, паличкою.

У дитинствi було просто - схрестив перед собою руки i сказав: «Я в будиночку». I тебе нiхто не чiпатиме, тебе не чiпатиме навiть твiй найзатятiший ворог. Бо ти - в будиночку. Ти встиг туди вскочити, зачинити дверi. Дiти поважають правила своїх iгор, що їх самi ж i запроваджують, треба лише виконувати простi умови, примiром, уникати слова «цур», бо всiм вiдомо, що «цур ловить кур», тому «Цур, я в будиночку» - не приймається. Дорослi постiйно усталюють i порушують правила, так вони розважаються, вони не вiд того, щоб ускладнювати життя собi та iншим. I все ж, коли вони щось намагаються спростити, то переважно виходить якась непристойнiсть. Одне слово, самим «цуром» тут не обiйдеться. За дверима я чую, як вони гомонять, наче бджоли. Прорiзається голос Женi: «Що, знову запитували в нього про якесь дебiльство? Про Мiлу i я вам можу розповiсти. А хто такий Ланс? Чех?» Люба Женечко, янголе мiй.

Я пiдходжу до свого будинку. «Лесе, ти знаєш, як українською буде «дворнiк»? - озивається до мене наш двiрник дядько Остап. Вiн курить цигарку, сидячи на сходах. Вусатий, типовий гоголiвський персонаж. «Двiрник», - кажу я, адже пишаюся своєю впевненiстю, що добре знаю мову. «Якби ж то, - Остап посмiхається. - Смiттярик. Нова бiлоснiжна iдея нашого ЖЕКу». «Iдiотство», - вичавлюють мої губи. «Отож», - пристають на це очi Остапа, а може, вiн сам каже: «Отож».

Це його улюблене слово для будь яких ситуацiй. Презервативи, що виснуть на деревi - отож, папiрцi, накиданi пiд балконами - отож, похорон одного старого з першого поверху - так само отож.

Нiч харчується нашим дiалогом, смажить нашi слова на сковорiдцi Мiсяцевi, потiм буде ними ласувати. Я чемно кажу ночi: «Смачного». Нiч муркоче березневим котом. Нi, це не нiч, це i є дворовий кiт Мартин, капловухий, чорний, злодiйкуватий. Кiт Мартин кидає на нас свiй хижий погляд, аж швидко розумiє, що власнi яйця набагато цiкавiшi за нас. Я показую йому язика, свiдомий того, що менi не свiтить сьогоднi заснути, чи правда, що власнi яйця цiкавiшi за людей? Зима, котрої давно вже не iснує календарно, заскакує мене

та кусає за вухо. Зимно. «Ти де, Алiсо-о-о-о-о?» «Со-со?», - перепитує в мене моє власне вiдлуння, в мого вiдлуння акцент

японця, котрий приїхав навчатися української мови.