Кавовий присмак кориці

VI

Я писав їй докучливi листи. Можу лише уявити, як дошкуляв своїм листуванням. Листи були схожi один на одного. Всюди я писав, що сумую за нею, що вона менi сниться, що хочу грати для неї п'єси французьких композиторiв, яких вона шанувала, невпевнено питав, чи думає вона про мене, що робить i з ким зустрiчається, i яка вона є, загадкова Африка. I радiв її мовчанню, принаймнi менi здавалося, що в такий спосiб вона мене жалiє, не пише, як їй добре з якимось чоловiком, не називає його iменi. Так у мене залишалася iлюзiя, що в неї нiкого немає. Iнодi мати питала, то що там Алiса. Те саме запитував Андрiй. Батько, як завжди, був поглинутий собою, своїми студентами та своєю роботою. Доля Алiси його не обходила, зрештою, як i нашi долi. «Чому ти нiчого не питаєш, не питаєш, як я, як дiти?», - сердилася на батька мати. «Але ж усе добре», - кидав батько, не вiдриваючись вiд чергового сценарiю чи книжки про театр, чи вiдеокасети з записами акторiв. «Якби щось було недобре, то ти б менi неодмiнно сказала, люба, чи не так?» Таким був мiй батько.

«Це - Галя», - радiсно представили менi бiляву дiвчину

з вишневими очима. «Дуже приємно», - сказав я. «Дуже

приємно, ото й усе?» «А що ще?» «Ну, примiром,

могли би сказати, що в мене гарне, а головне - рiдкiсне iм'я», -

з усмiшкою сказала Галина. Вона була блискучою акомпанiаторкою, менi

ж подобалося створювати музику, я сподiвався, що зможу реалiзуватися

як композитор. «Менi сказали, що ви - киянин, що у вас є

де жити. Самотнiй. Одинак. А я спецiалiзуюся на одинаках.

На тих одинаках, у котрих є де жити». Галина народилася на

Тернопiльщинi. Спочатку вона приходила до мене на обiд, моя квартира мiстилася неподалiк консерваторiї, мало хто з молодих фахiвцiв мiг дозволити собi такий комфорт. Отже, спочатку були обiди, це я пам'ятаю чiтко. Потiм додалися вечерi. А вже потiм - снiданки. А можливо, час снiданкiв настав першим. Пiсля снiданкiв (чи вечерь?) валiзи Галини, складенi в моїй шафi, не викликали в мене здивування та заперечення.

Звичайно, що Галина не припала до вподоби мамi. «Хижа западенка». Так вона її нарекла. Мамi подобалися дiвчата «з нашого соцiального кола». Те, що Галина закiнчила консерваторiю, як, власне, i я сам, не справляло на маму нiякого враження. «Воно безпорiдне, нахабне, до того ж без житла», - говорила мама. Тому про шлюб не могло i йтися. Зiзнаюсь, що це менi було тiльки на руку. Галину я не кохав. Але кохався з нею. До того ж не рiдше, нiж тричi на тиждень. Я залюбки користувався її приязним ставленням до мене.

Галину можна було назвати вродливою. Бiльшiсть моїх приятелiв уважало саме так. Гарнюня Галюня. Вона була висока, пишногруда, вишневi очi блищали, бiляве, хай i фарбоване, волосся не давало їй шансу залишатися непомiченою чоловiками. Яскрава жiнка. Менi навiть заздрили. «Ласий шматок вiдiрвав цей плюгавець». Я, як це ведеться, не розумiв свого щастя. Їй подобалося зi мною жити. Вона прагнула кохатися зi мною. Перед тим, як кiнчити, вона тамувала подих, а потiм починала махати головою i викрикувати чи то моє повне iм'я «Олесь», чи то пристрасне «О, Лесь». Менi кортiло спитати, що саме вона вигукує i чому постiйно непарну кiлькiсть разiв, я рахував, каюся. Та я побоювався, що замiсть вiдповiсти вона розридається. Вона була майстриня ридати. «Тобi так погано зi мною, що аж прислуховуєшся до моїх вигукiв, до того ж тобi настiльки нема чого робити, що ти не знайшов нiчого лiпшого i знiчев'я їх лiчиш?», - могла б сказати тодi вона. I цiлковито б мала рацiю. Галина. Жiнка високої чуттєвостi.

Галя хотiла дiтей. Я сподiваюся, ви розумiєте, що вона не хотiла їх, як чоловiки хочуть жiнок, а жiнки - чоловiкiв (в традицiйному сенсi), я щиро вiрю, що зараз спiлкуюся не зi збоченцями. Галя хотiла народити дитину. Проти цього я нiчого не мав. Нехай би собi народжувала, це бажання заслуговує на повагу. Однак я мав дещо проти iншого. Галя хотiла дитину вiд мене. Чому саме вiд мене? Навколо повно чоловiкiв, дехто з них хоче стати батьком, а вона обирає мене. Усе це неспроста. Це мене непокоїло. Я сказав, що категорично проти дитини, а ще намагався налякати її тим, що взагалi не люблю дiтей. Але Галю так просто не ошукаєш, вона не йняла менi вiри. Тодi я сказав, що чув, мовляв, нiмецькi чоловiки абсолютно байдужi до дiтей, на вiдмiну вiд нiмецьких жiнок, котрi дiтей обожнюють. «Байдужiсть до дiтей - риса характеру чоловiкiв. Типова чоловiча риса». Так я їй сказав одної днини. А ще нагадав Галi, що так думають нiмцi, а нiмцi поважають родиннi цiнностi, може, як нiхто. «Такого не може бути», - не залишаючи менi жодного шансу, обстоювала Галя. «Може», - намагався тримати лiнiю оборони я.

Я вигадав та розвинув теорiю. Якщо коротко, то вона полягала ось у чiм. Дiвчатка люблять ляльки, хлопчики не люблять ляльок, вони люблять машинки, звiсно, що буває й навпаки, але це - винятковi випадки. Отже, все дитинство дiвчатка вовтузяться з пупсами та ляльками, заколисують, вдягають, купають, возять у маленьких вiзочках, панькаються з ними; а от хлопчики вiддають свiй час машинкам, пiстолетам та велосипедам. Вони розбирають машинки, збирають машинки, псують i лагодять свої машинки, будують їм гаражi та перевозять у них крихiтних звiряток, камiнцi або цвяхи. Тому й не дивно, що дитина у жiнки асоцiюється з найулюбленiшою дитячою iграшкою, iнтересами якої треба опiкуватися, а от чоловiки надають перевагу машинам. А не дiтям. «Бо з пупсами вовтузяться цi плаксiйки, дiвчатка, це не справа для справжнiх чоловiкiв». Приблизно так думають нiмцi, i я, скажiмо, їх розумiю. Менi здається, що в мене вийшла чудова та переконлива теорiя. Галi так не здавалося, ну хто б сумнiвався. Але варто було принаймнi бодай спробувати.

Якщо ви пам'ятаєте мої взаємини з музикою, то вам так само буде дивно, але найкращим другом менi став рояль. Ось уже вiд кого не сподiвався. Рояль, iз дитинства нашi вiдносини з ним не можна було назвати гармонiйними. Я пройшов великий шлях: вiд ненавистi, крiзь байдужiсть, до дружнього ставлення до iнструмента. Тiльки з ним я мiг говорити про неї, дiлитися своїми думками, розповiдати таємницi. Навiть плакати. Вiн усе зносив i був радий моїм сльозам. Коли я грав, я думав, що граю саме для неї, я торкався клавiш i уявляв, що то її шкiра, її волосся, я розповiдав, як менi тяжко бути вiд неї так далеко, як менi тяжко витримувати її недбалiсть, холоднiсть. I рояль вiдповiдав менi, вiн слухався моїх пальцiв, вiн стогнав та млiв пiдi мною. Вiн наче живий реагував на моє кохання. Непомiтно, поступово, але я перетворився на непоганого виконавця й композитора. В певних колах став популярним. Мене поважали.

Я грав легкий витвiр Бюссi, з маловiдомих. Знаючи про її любов до французької музики, я часто вибирав твори французьких музик. Якби спитати мене: який композитор тобi до вподоби? То я не знайшов би що вiдповiсти. Я грав i згадував, яким упевненим жестом вона поправляла своє волосся, як заплющувала одне око, зазвичай праве, i посмiхалася ледь-ледь, сама до себе. Заплющивши очi, я уявив, що вона в моїх руках. Я пройшовся по її ребрах, торкнувся стегон, залiз у найпотаємнiшi куточки її тiла, я пестив її, я був щасливим. «Вiн так торкається клавiш, наче стимулює ерогеннi жiночi зони», - почув я тихий дiвочий шепiт. «Подивися краще, як вiн натискає на педаль, можу собi уявити, як вiн займається коханням. Вiн дуже симпатичний, що й казати». Це вже промовили голоснiше. Незнайомi дiвочi голоси. Я не став розплющувати очей. «Тихше ти. Зараз почує. Як ми будемо виглядати?» «А що тут такого. Я хочу, щоб вiн почув. Поглянь лишень на його пальцi. Якi вони сильнi та довгi. Кажуть, що чоловiк, у якого довгi й сильнi пальцi, має такого самого члена. Ото би перевiрити». «Припини це». Одна подруга потягла iншу з концертної зали.

Шкода, я би ще послухав. Жiнки та жiночi прикмети. Це ж треба. «Якщо в чоловiка довгi пальцi, то в нього довгий член». Скiльки ж iснує таких прикмет. Я теж багато знаю, i все це свiдчить про те, що немає жiнок, байдужих до розмiру чоловiчих статевих органiв. А якщо хтось є, така собi жiнка, що говорить: ця тема мене не цiкавить, справа не в розмiрах, а в умiннi, - то, найпевнiше, вона прикидається. Член i його обсяги хвилюють жiнок, незважаючи на те, яке сторiччя надворi. Самi подумайте, хiба iснувала б така кiлькiсть можливих порiвнянь, якби жiнок не хвилювала ця тема? «Якщо чоловiк має великого

носа, то в нього - великий». «Якщо нога чоловiка -

маленького розмiру, то в нього - маленький» (коли я це почув,

бiгме, зрадiв, що в мене все ж 43, буває й менший розмiр, та й

нiс у мене - нiвроку, чималий). Наприклад, я не чув, щоби хтось

iз чоловiкiв переймався прикметами щодо жiночого статевого органу. А теж можна було б дещо вигадати. Як от: коли в жiнки маленьке вухо, то в неї маленька… ну те саме. Маленька, вузенька, так. А от якщо велике вухо, то - вiдповiдно. Але нiхто такого не вигадав, принаймнi я не чув. Мабуть, це через те, що й чоловiкам над усе не дає спокою величина власного члена. Еге ж. Саме так воно i є.

Я застав Галю, коли вона роздивлялася її свiтлину. На фотокартцi Алiса стояла на палубi невiдомого корабля, вона була в смугастiй футболцi, бiлих штанях, волосся, здiйняте вiтром. Вона посмiхалася. Вiльна.

На її обличчi сяяв напис: вiльна. «Вона - нiяка, - сказала Галя. - Ця твоя Богиня - нiяка. Тьмяне волосся.

Невиразне якесь. Русяве. Ординарне. Тонкi губи, жодної чуттєвостi, якась нежiноча жорстокiсть у ротових складках. Нiс як нiс. Не пiкантний. Нiяких тобi ямочок, анi на пiдборiддi, анi на щоках. Фiгура також невиразна. Грудей i близько немає. «Дєвочка, дєвочка, в тебе груди є? Є! А чому не носиш?». Галя згадала старий анекдот про запального грузинського парубка i дiвчину без «повної пазухи цицьок». Певно, хотiла, щоб я розлютився. Розворушити мене в такий спосiб. «От скажи менi, що в неї є? Ти ж повсякчас дивишся на її свiтлини, то що в неї є?» Як я мiг їй сказати, що в нiй, в Алiсi, було все. Там було все, що було менi потрiбно. Я мовчав, спираючись на одвiрок. Галя прикусила губу й також мовчала. «Вона навiть не страшна, вона зовсiм нiяка. Зовсiм нiяка. Зовсiм».

Коли ми вечеряли, я сказав Галинi, що вона не збагне, що для мене

є в Алiсi, але ми можемо поговорити про це. «Я не хочу повертатися до цiєї теми», - вiдрiзала вона. Вона жувала стеблину зеленої цибулi. «А може, поговоримо? - спитав тодi я. - Поговорiмо, дещо з'ясуймо». «Не хочу. Не хочу.

Та й годi». Галина була впертою. «Якщо ти вже зволив зробити менi приємне, то прибери з цього дому її свiтлини». Вона з усмiшкою дивилася на мене. Я топив свiй погляд в окрошцi. «Мовчиш? Ну, звiсно. Ти цього не зробиш. Усе з тобою зрозумiло». Зi мною всiм завжди було все зрозумiло, лише я постiйно вагався, коли давав собi характеристику, пояснював для себе свої вчинки. Навiщо я мучився? Простiше було в когось спитати. Бо всiм зi мною завжди було все ясно. Як сонце ясне. Я осягав розумом, що Галинi було зi мною тяжко, але не полегшував її долi. Нi на крихту.

«Чого ти так набрався? Ти ж не п'єш. Тобi наснилася вона гола i в обiймах супермена? Чи, може, хтось тобi її нагадав, якась умисно запрошена хвойда?» Галя теж добряче випила. Я вчепився в кермо, менi здавалося, якщо воно вислизне з моїх рук, то я вiдразу впаду, у лiпшому разi, на подушки безпеки. Мене нудило, але випорожнити шлунок у вiкно було важко. Така кiлькiсть зайвих рухiв. Галя була налаштована по-войовничому. «Слухай, пильнуй рухи, чи, може, ти поклав собi, що зараз - непоганий час, щоб утяти вiку? Стривай, а ти написав передсмертну записку? «У моїй смертi прошу нiкого не звинувачувати. Нестерпно жити без неї, лечу до Бога, прощавайте». Як її там? Забула її iм'я». Вона, знай, говорила й говорила. А я думав, що можна було б i померти. «Можна було б i померти», - сказав я вголос. «Та ну?», - здивувалася Галя. Я вiдчував, що вона менi не вiрить. «Було б непогано так. Вiчно молодий, вiчно п'яний. Раз - i тебе нема. Всi проблеми вирiшуються. Одним невпевненим рухом». Я вiдпустив кермо. «Iдiот! - заверещала Галя. - Ти - типовий iдiот. Тримайся за кермо, наволоч, я кому сказала, тримайся за кермо». Я - слухняний хлопчик, я взявся за кермо тiльки тому, що не хотiв помирати одночасно з нею. «Жили вони довго й померли того самого дня». Тiльки не з нею. Не з Галиною. Тобто - не зараз.

Того вечора в мене вперше не вийшло. Хоча полiз я, вона не хотiла, вiдвернулася вiд мене, вдала, що сонна. Їй узагалi подобалося вдавати, наче вона спить, а я її тихо ґвалтую. Вдираюся в неї сонну, м'яку, зачаровану. Маленьке, можливо навiть симпатичне, збочення. Аж тут їй не сподобалося, до того ж у мене нiчого не вийшло. Галя ввiмкнула свiтло, я почувався безпорадним i беззахисним. «Та нiчого, - сказала вона спокiйним i пiдозрiло тверезим голосом. - Чуєш? Ми прорвемося, це - нiчого. Вгамуйся, давай краще спати». Я не мiг заспокоїтися, зiбгався в простирадло, як зародок у материнському черевi. «З усiма таке трапляється, ти чого? Немає бездоганних жеребцiв», - Галi кортiло мене втiшати. Її долоню я вiдчув на спинi. Її важку, м'яку долоню. Я почувся крихiтним i залежним од неї, я ненавидiв її зараз i ненавидiв себе за свою до неї ненависть.

«Iди ти на хрiн», - злiсно сказав я i на довершення боляче копнув її п'яткою. Галя встала. «Ну так звiсно, що пiду на хрiн. Чого тут чекати? Але не на твiй, любчику! Судячи з усього, на твого менi розраховувати не варто». Вона коротко гигикнула. Я вдарив її по обличчю. Галя мовчала, витираючи простирадлом кров. «Ти ще пожалкуєш, коханий». Побiгла до ванної i вийшла звiдти одягнутою. Я лежав, накритий з головою. Я чув запах її кровi на простирадлi, це мене збуджувало. Вона пiшла, але повернулася. Цi два днi була в подруги, так вона пояснила свою вiдсутнiсть, наче мене це бентежило. Вона сказала, що я пожалкую. З митi нашого знайомства я й не припиняв жалкувати.

«То як тобi живеться, брате?» Андрiй сидiв на моїй кухнi, курив смердючi французькi цигарки i читав спортивний журнал за минулий мiсяць. Не те щоб вiн був спортивним уболiвальником, скiльки пам'ятаю Андрiя, вiн завше щось читав: квитанцiю, чек iз магазину, клаптик газети, чужу записку, йому було необхiдно давати роботу очам. Коротко пострижений, свiжий, зi злими та розумними сiрими очима. Його крижанi сiрi очi нагадували менi її. «А ця Галя незле готує, - не почувши моєї вiдповiдi (а її й не було), зауважив вiн, надкусивши курячого крученика. - I ти ще незадоволений, га? Крученики… хто б менi готував крученики». Я посмiхнувся. «А тим часом на чорному континентi», - зайшовся вiн голосом спортивного коментатора. «То що там?» - спитав я. «Це ти менi скажи, брате». Андрiй вiдкрив кватирку. «У нас - весна, в Африцi - осiнь, здається,

що так», - сказав я. «Оце й усе? Здається йому». Вiн перегорнув сторiнку журналу.

«Треба або припинити це, або щось змiнювати». Начебто я цього не знав. Авжеж, що треба. «Як?», - спитав я за допомогою одного пiдведеного плеча. «Спочатку треба визначитися, що тобi справдi необхiдно». Добре, коли твiй брат розумiє мову твоїх плечей. «Не знаю», - вiдповiли мої плечi. «А хто має знати?, - продовжував дiалог iз моїми раменами Андрiй. - Слухай, я маю зв'язки в мiнiстерствi закордонних справ та й у посольствi. Вони можуть органiзувати щось на кшталт «вечорниць української культури». А ти ж у нас хто? Видатний виконавець i композитор. Найкращий представник, сказати б, сучасної музичної школи,

не цураєшся i народних традицiй. Тому ти якнайкраще представиш

державу в далекiй Африцi». «Ти це, правда, зможеш влаштувати?», - нарештi вимовив я. «Не мiг би, то й не розпочинав цього патякання.

На вiдмiну вiд тебе й тата, я й мама просто так нiколи нiчого не кажемо».

I це була свята правда.

Ясна рiч, що там я її не зустрiв. Усе летiло шкереберть. Я згадував тi клятi дев'ять годин, коли я вештався у Франкфуртському аеропорту, називаючи себе останнiм бовдуром за те, що завчасно не подбав про

Шенгенську вiзу i через це був прив'язаним до цього летовища. Вiд пахощiв, що ними уласкавлювали всiх довкола «вiльнi вiд податкiв» крамницi та бари, мене нудило. Погано мати такого чутливого носа.

Наша делегацiя потроху напивалася. Я розхвилювався, тому трунок мене спочатку не брав. Але по-дурному для мене поглинання алкоголю все ж не минуло. Останнє, що я пам'ятаю, це веселе та налигане, тому трохи придуркувате, обличчя Генки Майстренка, вiртуоза-скрипаля, що намагався вiдiпрати в горiлцi свою краватку, яку заплямував кавою. «Треба ж не на саложера якогось скидатися, а на пристойного хлопця, в мене все ж таки вища музична освiта», - пояснював нам, так само п'яним, вiн свої дiї. А щоб веселiше було заходитися коло жiночої справи, Генка декламував: «Не ходите дети в Африку гулять, в Африке акулы, в Африке - гориллы, в Африке большие, злые крокодилы». I погрожував комусь. Щирився та замрiяно теревенив: «Чувак, ми митимемо ноги в Iндiйському океанi. В Iндiйському океанi, ти врубаєшся, чувак?»

А її там уже не було. «А нащо вам Алiса? Ви, взагалi, ким будете?», - намагався бути ввiчливим i непричетним чоловiк iз карими, вологими, гарними Мiхалковськими очима. На ньому був бiлий костюм, карколомно бiлого кольору. Такого чистого кольору в природi не бува. Вiн заслiплював. «Мохнатый шмель на душистый хмель, цапля серая в камыши», - несподiвано вирвалося в мене. «Це Ви на що, власне кажучи, натякаєте?», - запитав злий, волоокий чоловiк у бiлому костюмi. «Ви з нею спали», - стверджувально та принизливо випалив я. Мене розвезло вiд чудових африканських вин. «Не вмiєш пити - не пий», - повчально сказав Нiкiта Мiхалков власною персоною (його вуса дивилися

на мене по-царському суворо, вони не схвалювали моєї поведiнки, ще б пак) i швидко щез.

Прийняття вiдбувалося в мерiї. Я вийшов на вулицю, мене хитало

чи то вiд випитого, чи то вiд хвилювання; у спецiальних кошиках, прикручених до стовпiв, гойдалися нiжнi квiти. «Ееее, - сказав я їм. - Це - омана. Стовпи не квiтнуть». Якась петунiя поблажливо зиркнула на мене, скривила свого нiжно-фiолетового писка i закрила очi листочком. Я її дратував. Напевне, вона думала, що я бовдур. Я не вигадав нiчого лiпшого, як показати їй язика. Звiсно, що вона не вiдреагувала. Вона, як Галя, вдавала, що заснула, i все, що я кажу чи роблю, їй до лампочки. Я попрямував до готелю. Точнiше було б сказати - я гадав, що попрямував до готелю. Дуже швидко я второпав, що помилився. Я знав, що менi необхiдно вийти

на набережну, де, власне, красувалися готелi. Набережна - була,

а готелiв - не було. Жодного. На набережнiй гудiв порт. Я злякався.

«Зараз мене вб'ють», - сказав я сам до себе та вичавив

жалюгiдну, нещиру усмiшку. Здивованi чорнi люди дивилися на дурнувату

бiлу людину, що прогулювалася портовими кварталами так запiзно, ввечерi.

Прискiпливо дивилися. Приглядалися. Навряд чи вони думали: «Який ризикований хлопець». Iмовiрнiше - дiйшли слушної думки: «Йолоп». Я кудись не туди зайшов, зараз мене вб'ють. Вирази облич зустрiчних перехожих не залишали менi жодної надiї.

Так, зараз ми тебе вб'ємо, повiдомляли мене вони. Готуйся, диваче. Я їх добре розумiв, так водiй розумiє свiтлофор. Негостиннi перехожi. Я згадав, як у готелi (о, де ти мiй, комфортабельний готелю, схожий на пароплав?) служник сказав менi, щоб я не чiпляв на себе годинника (але ж це був той годинник, якого вона вкрала для мене) та не вдягав шкiряних черевикiв. «Вас iз них витрусять», - радiсно вiдповiв служник на моє обурене запитання «чому Вас обходить мiй гардероб?» О, яку вiн мав рацiю, цей добрий чолов'яга. Втiм, притичина була не в одязi. Притичина була на виду, чи то пак, у ньому - в моєму бiлому, нi, треба сказати вiдверто, трохи сiрому обличчi. Не накидати ж панчоху на голову, волаючи: «Анi руш, це - пограбування», чи маску, зображуючи з себе хороброго Зорро?

Я йшов далi, у спину менi щось кричали. Моторошно. Я не зi смiливцiв. До того ж - фаталiст. Я майже упокорився смертi. Навiщо я живу, як я живу? Кому я потрiбен? Тiєї митi я був переконаний, що - нiкому. Я захлинався вiд жалю до себе, до своєї самотностi. Навiть якщо я комусь потрiбен, то не їй. Їй я не був потрiбен нiколи. I зараз, навiть зараз, вона втекла, вона залишила мене. Помирати тут, у чужiй країнi, iз закордонним паспортом у кишенi, але без неї. За спиною я почув чиїсь швидкi кроки. Але тут я завернув за якийсь рiг i побачив iншу набережну. В цьому мiстi було двi набережнi, паралельнi набережнi. Треба ж так збудувати мiсто? Одна - чорна, портова, тут мешкали, в лiпшому випадку, кораблi. Iнша - бiла. При бiлiй мешкали готелi. Кроки за спиною пришвидшилися. I я, людина, що волала по смерть хвилину тому, майже побiг до рятiвних готелiв. Я летiв наче скажений птах (чи буває сказ у птахiв?). Iз обличчям, червоним вiд сорому. Я не хотiв умирати попри все. Чи завдяки всьому? Я не хотiв умирати. Нi! Хай буде життя. Я хочу жити. Боягуз i нiкчема. Страхополох. У менi жеврiла надiя. Тодi я думав, що зможу з усiм упоратися. Смерть вiдступила, мiй настрiй полiпшився та зачав у менi впевненiсть. Йолоп. Бiлий йолоп. Треба знати, як народжувати та плекати впевненiсть у собi, а з мене був кепський батько.