Кавовий присмак кориці

XIII

Карина, наприклад, запитувала мене, де я допнула такого екземпляра.

Та майже в електричцi, я познайомилася з ним у таксi. Познайомилася саме я - йому було нiколи, вiн намагався второпати, куди мене везти. Це було складно, зважаючи на те, що я постiйно змiнювала напрями. До батькiв їхати не хотiла, менi нiчого було там робити, до подруг (а скiльки в мене залишалося подруг?) - не могла. Я не зажила собi таких подруг, в яких могла б зупинитися. Колишнi коханцi? Можливо, але всi вони були так давно, що це, можливо, й не було правдою. Була єдина адреса, де мене чекали завжди. Але - нiзащо, я навiть подумки не назвала б адреси Леся.

Я тупо дивилася на берези за вiкном. Вони нагадували менi паризьких дiвчат наркоманок, голi бiлi лiктi з темними плямами вiд заштрикiв. Уразливi несвiжi тiльця. Худi, нiчим не прикритi. Дiвчата-наркоманки були як багатими, так i вбогими. Заможнi ходили гуляти парками, їхнi кредитнi картки в дорогих гаманцях чекали запаморочливих придбань, злиденнi в тих парках робили мiнет за кiлька франкiв, в їхнiх кишенях мешкали дешевi презервативи та клаптики газет iз приватними оголошеннями сексуального змiсту. I в бiдних, i в багатих дiвчат були однаковi очi. I їхнi сльози були однаковими на смак.

Водiй мене не цiкавив, я була в прекраснiй формi. Дiвчата в такiй

формi не цiкавляться водiями, вантажниками, мулярами, прибиральниками, спiваками караоке на Майданi тощо. Звичайний собi водiй. Гладко зачесаний, у протокольному сiрому костюмi. Волосся незрозумiлого кольору, чи то вiн сивий, чи це такий русявий колiр волосся. Вiн повернувся до мене. «А, до речi, дiвчино, вам музика не заважає?» «Нi», - мотнула головою я. Не заважає. Я думаю про те, куди менi податися. Але музика, як i людина, котру щойно згадали, вповзає менi в голову.

«А друг мой Зяма

подумал: она - дама,

а она девочкой залетною была,

она ему сказала, братцы, прямо:

за рублик золотой люби

всю ночь меня,

люби меня».

Вiтчизняний шансон, хай йому. «А знаєте, дiвчино, от усе життя моє в такому планi». «Життя у планi - це не найжахливiше життя, ба, навiть приємне життя, життя без турбот». Вiн мене не розумiє, ще б пак, мабуть, нiколи не був в Амстердамi, i план для нього буває лише п'ятирiчний. «Затор. Можна облаяти отой джип, бачте, дiвчино? Але сенсу нiякого. А ви знаєте, дiвчино, нiмцi щось порахували й повiдомили, що за кермом БМВ (а в нього саме й був БМВ) найчастiше сидять хaмла. У них теж брешуть, розумiєте, дiвчино? От був би в нас гелiкоптер - злетiли б, розумiєте, якi справи, дiвчино». Вiн рiзко зривається з мiсця. Мене аж пiдкинуло. «Можна обережнiше, розумiєте, молодий чоловiче? Ми так можемо в когось врiзатися». «А ви що, смертi, дiвчино, боїтеся? Марно це, дiвчино. От я тричi пережив клiнiчну смерть, дiвчино, i нiчого. Все на краще. До речi, погляд на життя, дiвчино, змiнився, розумiєте?»

Ну от. Повернутися на Батькiвщину й натрапити на ненормального. Боже

мiй, а вiн узагалi має права? «Як це ви потрапили в таку халепу?», - цiкавлюся, хай краще щось розповiдає, нiж думатиму про всiлякi страхiття. «Та просто, дiвчино, просто. Вперше це сталося завдяки моїй дуростi, розумiєте? Вдруге менi зашморг на шию кинули. А втретє, знаєте, дiвчино, втретє мене викинули з

вiкна. З третього, ви розумiєте, дiвчино, поверху». Я трохи помовчала, напевне, через повагу до третього поверху. Вiн так само мовчав. Радiо вiдчуло трагiчнiсть моменту i страждало надривним баритоном: «Я сегодня ночь провел с женщиной любимою, без которой не могу я прожить и дня».

«Триндець який», - нарештi прохопилася я. Менi здалося,

що я це не проголосила, а подумала. «Та нi, дiвчино, знаєте,

це не триндець. Я всi життєвi устрої свої завдяки цьому змiнив. Усi, розумiєте, дiвчино?» «А якi вони у вас були?» Стiльки разiв повторює про змiни пiдвалин, що менi стало цiкаво, якi вони бувають у водiїв таксi, що зазнали трьох клiнiчних смертей. «Я завжди байдужим був, знаєте, дiвчино. Нi в що не влiзав, нiчого зi мною не вiдбувалося, розумiєте, дiвчино? Я не жив навiть, а так, iснував. А тепер, дiвчино, я ж усi барви життя бачу, наче целофанового пакета з морди прибрали». Я замислилася. Нiчого собi - нiкуди не лiз, iснував, не вiдбувалося. Три клiнiчнi смертi. Нiчого з ним не вiдбувалося, ти бач: а з якого дива то зашморг на шию, то з третього поверху вниз головою? За мовчання та бездiю таке буває, але дуже рiдко. Частiше перепадає патякалам рiзним, якраз тим, хто лiзе всюди, куди потрiбно, а частiше - куди лiзти лiпше би було утриматися.

«Угу. А от першого разу, ви казали, «розумiєте, молодий чоловiче», ви в кому потрапили пiсля якоїсь дурницi, так? А як це було, що то була за дурниця, ну якщо вам не важко, скажiть». «Ну, ви розумiєте, дiвчино (так, iронiї вiн не тямить), це було напiдпитку, прошу пробачення, дiвчино. Хотiлося друга втопити, знаєте, дiвчино, дуже кортiло його втопити. Розумiєте, дiвчино, ми не змогли подiлити однiєї жiнки. З чоловiками таке трапляється, дiвчино. От я схотiв його втопити, а натомiсть сам мало не втопився». «Жалкуєте про те, що не втопили?», - питаюся. Цiкавий хлопець. «Та ну що ви таке кажете, дiвчино, про що жалкувати?

Ну втопив би, ну сiв би на якi два роки ранiше. Ви ж не гадаєте, дiвчино, що, от коли б я сiв ранiше, то петлi на горлянку менi не накинули б?»

В мене почався спазм. Хотiлося ковтати повiтря. «А ви, - обережно так цiкавлюся, - ви вiдразу, пiсля першої коми, свої життєвi засади переглянули?» «Де там, дiвчино. Такi, як я, нiчого вiдразу не переглядають, розумiєте, дiвчино?

До таких, як я, з першого разу не доходить, це - вже «вєрняк», знаєте, дiвчино. Нi, пiсля другої коми, дiвчино, я трохи замислився, але ненадовго. А вже пiсля третього разу, як знову народився, дiвчино. Як немовля, тiльки сиве». Вiн проводить рукою по волоссю. На середньому пальцi я бачу сонечко, татуювання. Три промiнцi. «Три ходки», - констатую я. Вiн повертає до мене обличчя, дивиться й мовчить. Якщо я зараз скажу вам, що менi аж нiяк не було моторошно, не вiрте. Радiо розповiдає нехитрi iсторiї зека.

«И выпили мы с ним на посошок

он говорит: а за тобой должок,

пока мозоли я на нарах натирал,

мою ты девочку, мой корешок,

ласкал».

«Знаєте, молодий чоловiче, - кажу до нього. -

Якщо подумати, то ви дуже одноманiтно живете. Три коми, нудна типовiсть прослiдковується у вашому життi. Три клiнiчнi смертi. Три клiнiчнi смертi, як менi здається, пережити простiше, нiж одне клiнiчне життя, розумiєте, молодий чоловiче?» Я не помiчаю, що починаю горлати на нього. Потiм ми цiлувалися, надзвичайно довго, а потiм я була в його лiжку, а моя валiза була бiля лiжка. I я подумала: а чому б нi? Остаточно мене переконало в тому, що тут слiд залишитися, його вмiння цiлуватися.

«А друг мой Зяма

подумал: она - дама,

она же кинула его, и все дела,

а ведь она тогда сказала ему прямо:

за рублик золотой люби

всю ночь меня,

люби меня».

«Ти мало читаєш», - так розпочався один iз наших спiльних ранкiв. Вiн постiйно щось читав, не мiг не читати, вiн був прихильником лiтер. Я ж переїла книжок у Москвi, в мене могла початися книжкова нестравнiсть. «Мене не обходить твоя думка, i з цього приводу також». Вiн сказав, що я надто смiлива, але молода, тупа та необачна. «А ти не боїшся одного ранку вмерти?», - натомiсть спитала я його. «Не менi цього треба боятися». Так вiн вiдповiв. А ще вiн припинив називати мене «дiвчино». «Чому ти не говориш менi «дiвчино»?» «Бо менi зрозумiло, що ти не дiвчина. Усе, я пiшов». I вiн пiшов.

Карина сказала: «А що, коли вiн тебе вб'є?» Ми з нею добряче напиячилися, випадково зустрiвшись в одному ресторанi. «Якби ж то… Забракне йому снаги це зробити». «Звiдки ти знаєш? Ти навiть не знаєш, за що вiн вiдсидiв стiльки». Я стала пояснювати, що вiдразу бачу, на що здатен чоловiк, а на що - нi. «Може, подивишся на мого чоловiка?» «Навiщо, Каро? Щоб потiм вiдбити його в тебе? Не спонукай своєї долi, моя тобi порада». Карину я знала ще вiд часiв нашого навчання. Струнка вiрменка, наймоднiша дiвчина на всю нашу паралель. Iз дуже багатої родини. А чоловiк її - вiдомий банкiр, як виявилося тепер. Багатi дiвчата найчастiше виходять замiж за забезпечених хлопцiв. Або, як казала моя бабуся: «Грошi до грошей». «Общак, общак, куда ты спрятал, сука, а не ответишь, так распишем Хохломой». Чи потрiбен менi зараз банкiр? До речi, не таке вже й тупе це запитання.

«Ти десь працюєш?» Я нiде не працюю, я обiймаю її за плечi, кажу, що незле би було замовити шампанського. Я так давно не пила цього паскудного радянського шампанського, треба випити, воно звалює з нiг. «Я теж його давно не пила», - ображається Карина. Ага. У нашого банкiра зазвичай - французький брют. «Може, до тебе в гостi? Вип'ємо там цього, як його, «Пiвнiчне сяйво», горiлка у вас є?» Карина обурюється, я її розумiю, як це в порядному банкiровiм домi може не бути горiлки - нонсенс. Я обiцяю розповiсти їй про свою роботу. Вона ж не знає, що я не маю нiякої роботи. А потiм ми йдемо до Гiдропарку. Нiхто з нас не пам'ятає, як ми сюди потрапили. Тут темно, пiд ногами розпливається блювотиння. «Тут хтось проблювався», - гигоче Карина. «I тут», - вiдгукуюсь я. Вiдтак ми починаємо бiгати, змагаємося в тому, хто перший знайде блювотину. Всi пiдбори в цiй гидотi. «А в мене на закаблук причепився каштан». «Тепер ти справжня киянка». Двi п'янi iдiотки гигочуть.

«Давай залiземо на чортове колесо?» «Давай», - хоробро пристає Карина. «Але спочатку треба купити нам вина.

Щоб не було нудно кататися». Коли ти п'яний, то тобi зазвичай дуже весело, до певної митi, звiсно. У нас двi пляшки з дорогим кримським мускатом. «Вибрала найдорожчий», - каже Карина. Вона пишається з себе. Хоча нам байдуже, дорогий вiн чи нi, мускат - i добре. Пiсля горiлки, пива та шампанського (напiвсолодкого, хочу наголосити на цьому) несуттєво, яка цiна вина, що ним ти полiруєшся. «Як тебе не любити, Києве мiй». Це ми спiваємо двома п'яними горлянками. I верещимо, дуже весело, обливаємося вином. Сторож не захотiв пускати колеса, довелося вiддати йому одну пляшку. Це була третя, «якої постiйно не вистачає».

От знаєте що? Коли ви трохи переп'єте, тим бiльше, коли заправитеся зовсiм рiзним, несхожим спиртним, то моя вам порада: не треба пертися нi на якi гойдалки, каруселi, не треба лiзти в центрифуги. Добром воно не завершиться. А може закiнчитися от таким, скажiмо. Спочатку ми з Кариною згадали, що в школi, пiсля повернення з канiкул, ми вiталися за спецiальною процедурою. Штовхалися стегнами. Спочатку правими - цьом цьом, люба. А потiм лiвими: ням-ням, люба. «А-А-А-А-А-А», - це ми так заверещали, бо згадали про привiтання, нас нудило, та ми однаково привiталися стегнами. Чому в нас такi кiстлявi й твердi стегна, ми вже дорослi тiтки, чому нам бракує м'якостi? Цьом-цьом, люба. Я валяюся в калюжi. В нiй добре валятися, водичка тепла. Що ви питаєте? Та нi, не бридко. Розумiєте, зазвичай в калюжах люди валяються в такому станi, коли їм плювати на комфорт. Вони багато чого не помiчають. Але я не така, я помiчаю зiрки. Ось зараз я виловлюю її з калюжi. Хлюп-хлюп.

Так, а що це в нас таке? Дядько мент. Чудово. Коли заплющиш одне око, наче вiн один, а коли два розплющено, то i дядьментiв - два. Звертатимемося до них на ви, про всяк випадок. «Бач. Дiвчина. А що це ви, громадяночко, надумали собi, га? От нормально так поводитися, так? У мiсцi родинного вiдпочинку валяєтеся тут у калюжi, як не знаю що». От не знає, то й не казав би. Я декламую вiршика, щойно придумала. «I я скажу калюжi, ну як ти, старий друже, то дай води напитися, а потiм дай втопитися». Дядько мент дивиться на мене з презирством. I тут я дещо згадую i починаю рюмсати. «Ви чого, вставайте, ну ж бо». Я шмугикаю носом. «От скажи (невмотивовано переходжу на ти), ти знаєш, що таке орiгамi?» Вiн думає, що я знущаюся. Це в нього на лобi написано, на лобi, схованому пiд кашкетом, але я, як привид Замку Морисвiль (було таке пречудове кiно), бачу та чую все. «Орiгамi?, - перепитує вiн. -

Ви б краще встали з цього орiгамi. Паскудство яке, молода ж дiвчина, не соромно? Пiдводьтеся». Я регочу, набираючи в рота води з калюжi. Дядя мент думає, що орiгамi - це блювотиння. Ой, як менi смiшно, не можу стриматися.

Вiдреготавшись, я встаю. «Орiгамi - це коли роблять рiзнi предмети з паперу». Вiн чомусь мене слухає, уважний такий дядько мент. Я знову дещо згадую i починаю плакати. «Тебе що, хтось кинув?» Дядько мент демонструє менi, що в нього є людськi почуття. «Японський журавлик, японський журавлик», - натомiсть рюмсаю я. Я згадала японську дiвчинку та японського журавлика. У школi ми з Кариною на конкурсi iнсценування полiтичної пiснi спiвали про японського журавлика. Злетiв японський журавлик, японська дiвчинка померла. Дядько мент майже мiй однолiток, здається, вiн згадав ту сумну iсторiю, певно, так само працював у комсомольському активi. «У мене є бобик. Тут за кущами. Можу пiдвезти. Ти б умилася», - каже вiн. «Гав-гав», - гавкаю я i старанно вмиваюся водою з калюжi. Вiн зiтхає. У нього є бобик. Я припиняю гавкати тiльки коли вiн питає, куди мене везти. Куди ж мене везти. Я називаю одну адресу, неподалiк є недорогий готель, а також - вбиральня, де я можу привести себе до ладу.

«У тебе є якась газета?», - питаю я дядька мента, його звуть Олексою. «Навiщо тобi? Почитати вночi схотiлося? Чи ти тут надумала сходити по-великому?» «Якщо є, то лiпше дай». На прощання вiн отримує з моїх рук японського журавлика. Це так зворушливо. Японський журавлик iз часопису «Факти» бiля серця чоловiка в однострої дядька мента. «Ти б той… пити припиняла б i не вешталася бiльше темними парками, добре? Можуть зачепити». Я обiцяю не вештатися. Вiн удає, що вiрить менi. Японський журавлик умощується пiд шклом. «Бувай, орiгамка», - каже вiн менi. Я салютую йому. Одне я знаю точно: менi потрiбна робота. Це я вирiшую шляхом до готелю.