III


Я постiйно шукала синього птаха. Усе своє життя. Менi здавалося,

що саме я, а не хтось iнший, його вигадала, намалювала, вирiзала маминими манiкюрними ножицями з тонкого паперу, обрала найпрекраснiшу блакитну барву для його пiр'я, годувала дивовижною садовиною та квiтковим нектаром, спiвала для нього срiбним голосом пiсень далеких країн, пестила його, розповiдала свої сни, складала казки, аж раптом вiн зник, бо збагнув своє призначення. Слугувати для людей примарним щастям. Мiй синiй птах. Я втратила його пташеням i була приречена шукати.

Я хотiла бути цiкавою, але цiкавою не лише для нього. Я була певна, що в моєму життi буде такий чоловiк, що закохається в мене до нестями, i ходитиме за мною, як маленький паж за королевою, зноситиме мою позiрну жорстокiсть, виконуватиме мої iдiотськi забаганки, присвячуватиме менi своє життя. Я завжди буду цiкавою для нього. Навiть не завдяки, а супроти. Як породисте цуценя, що не зазнало жодного стусана вiд людей, певне, що його годi не любити. Такою була i є я. Зарозумiле цуценя.

Подруги, коли в мене ще були подруги, казали менi, що не кожнiй жiнцi

так щастить. Що нормального чоловiка треба шукати, вистраждати, зацiкавити собою, як умiлою коханкою, справною господинею, вiрною, гарною та вiдданою йому жiнкою. А менi пощастило. Поруч мене завжди вiн. Iншi виплакали всi очi. А в мене є вiн. Його не потрiбно було зачаровувати. Вiн виник i нiкуди не подiвся, а я, хоч би куди дiвалася, вiн якимось чином завжди був поруч. Ви розумiєте, про що я? Його могло не бути зi мною фiзично, але вiн повсякчас був зi мною у своїх думках, мрiях i всьому такому iншому, я це вiдчувала. Не могла не вiдчувати. Нормальний чоловiк. Поруч мене. Завжди. Жах. Позаяк я нiколи не хотiла бути поруч нормального чоловiка. Мене створено для дивних та незрозумiлих чоловiкiв. Для чоловiкiв, якi будь-якої митi перетворюються на синiх птахiв, вислизають iз рук, зникаючи в безмежностi. Вiн був таким звичайним.

Моя бабуся вперше одружилася, коли їй iшов шiстдесят перший рiк. Вона вийшла замiж за хлопця, що вчився в її школi i був старшим вiд неї на п'ять класiв. «Хлопця». Хлопцевi минав шiстдесят шостий. Вiн закохався в неї ще в школi, пiшов до вiйська, а коли повернувся, то вона вже здибалася з моїм дiдусем. Так, у мене був дiдусь, а що ви там думали? Був. Але з бабусею не одружився, не встиг, пiшов на вiйну й не повернувся. Вiйна. Нiхто ще не вигадав лiпшого виправдання того, що хлопцi не повернулися. Вiйна. Бабуся народила мого батька. I переїхала в теплiше, пiвденнiше мiстечко.

Закоханий у неї старшокласник, котрого вона навiть не пам'ятала, також одружився. Втручатися в чужi стосунки вiн не волiв, не змiг. А потiм теж пiшов на вiйну. Згодом виховав двох синiв, овдовiв, а потiм розпочав пошуки, знайшов бабусю i зробив усе, аби вона вийшла за нього замiж та переїхала до нього в Київ. Його кохання перевiрили два сторiччя, голод, злиднi, кiлька воєн, вiрнiсть жiнцi, своїй першiй дружинi, котрої вiн не кохав, але поважав i цiнував за народжених синiв. Навiть країна, його Батькiвщина (а це було не пусте для нього слово), заради якої був ладен накласти головою, змiнила свою назву, розкололася на частини, перетворилася на щось iнше. Тiльки його серце залишалося цiлим i належало єдино їй. Моїй бабусi. Його синiй пташцi, яку вiн, як iншi люди синицю, тримає у своїх руках, окупованих плямами, чорними поцiлунками старостi.

Вiн не зрадив свого кохання, i воно не змiнило адреси. Вiн щасливий тим, що вона поруч. Чи щаслива бабуся? Хтозна. Вона не вiдповiдає на такi питання, каже, що не хоче верзти дурниць. Коли дiдусь лагiдно називає її «моя бабуся», вона погрозливо показує йому пальцем i суворо каже: «Я тобi - не бабуся». Тодi вiн називає її «молода». Їй не бракує спiлкування, вона живе насиченим життям, яке сповнене знайомими, незнайомими, онуками, колегами, чоловiками, жiнками, студентами, подорожами, навчанням. А йому вистачає її присутностi в його життi. Вона постiйно кепкує з нього, а вiн дивиться на неї з такою нiжнiстю.

«Бабусю, як ти можеш вештатися по знайомих, коли тебе вдома чекає такий чудовий, до нестями закоханий чоловiк?», - я обурююсь, бо дiд нервується, а бабуся пiшла, як то вона каже, на «спритнi гульки». Бабуся пирхає: «Люба, запам'ятай. Чоловiк - це чоловiк. Його доля - чекати. А от знайомi - це… є знайомi. Декого з них чекати - життя не вистачить. А варто. Тобi зрозумiло?» Менi зрозумiло. Бабуся знає, що я розумiю її лiпше за її власного сина, за будь-кого. Я розумiю її невгамовнiсть, її ненажерливiсть усiм новим, її пошуки, сподiвання, витiвки. Я пишаюся тим, що iнколи хтось порiвнює нас i знаходить схожiсть. «Та нi, зовсiм вона на мене не схожа», - буркотить бабуся, але я бачу, що їй це подобається. Мiй батько зовсiм iнший, таких звуть земними людьми, ми з бабусею не такi, ми - повiтрянi люди, справжнi ельфи.

Бабуся неодмiнно хвилюється, коли дiд хворiє. Тодi вона тримає його за руку, пiдморгує йому та наспiвує: «Ще не вмерла Костянтина нi слава, нi воля, ще тобi, мiй Костику, посмiхнеться доля». I вiн, як завжди, усмiхається до неї, хай би як боляче йому було. «Тихше ти, богохульнице, це ж гiмн. Не можна. Моя люба богохульнице». «Ти - мiй гiмн», - каже бабуся, вiдбиваючи на лобi дiдовi урочистого ритму. Цi двоє такi нестерпнi, такi чудовi. Українська версiя вiдомого твору Маркеса. Менi здається, що бабусi так само, як менi, життєво необхiдно полювати на синього птаха, але нема ради, що цим синiм птахом виявилася вона. Як полювати на саму себе? Можна лише вбити себе. Так, себе можна вбити. Себе не схопиш за хвоста. Тож - тiльки вбити. Але бiльшiсть iз нас обирає життя.

Щоби бути цiкавою, я вигадувала рiзнi речi. Скажiмо, я вдавала, що дуже боюся ножiв. Я тремтiла кожною клiтиною своєї шкiри. I вмiла це тремтiння показати. Давати взнаки, наче маю цю фобiю, було легко, не знаю, як це взагалi спало менi на думку. Я була в гостях. I побачила на краєчку столу нiж. Злий, гострий, вiн нiби чекав на плоть, у яку можна було зануритися. Я обхопила себе руками i затремтiла. Вiн першим помiтив це i почав непокоїтися. Цього й треба було чекати. Особливо вiд нього. «У тебе все гаразд?» Я рiзко мотнула головою, мовчки, нi, не гаразд, менi лячно, пiшли звiдси, швидше, в кiмнату, нiчого не хочу пояснювати, менi бракує повiтря, менi бракує слiв. Вiн схопив мене за плечi, крикнув: «Їй стало зле, вона наче задихається, принесiть води!»

У кiмнатi я вiдмовилася вкладатися на диван, натомiсть, присiла на пiдвiконня. Я вiдчувала на собi його розгублений погляд, його погляд мурахою пробiг по менi, але вперто мовчала. Я була похмура, терла свої плечi. Потiм попросила дати менi цигарку. Вiн чекав на будь-яке моє прохання. Вiн хотiв бути корисним менi, допомогти, вiн страждав через те, що не розумiв мого стану. Вiн побiг шукати цигарки, бо сам не курив. На ту мить я була переконана, що справдi боюся ножiв, що в мене є iстотна причина їх боятися. Руки менi охололи, ноги занiмiли, кiнчик мого носа загострився i був дуже холодний.

Вiн сам вигадав пригоду з ножами. Я тiльки сказала, що злякалася того ножа, що мирно лежав на столi. «Я… менi стало страшно через нiж. Той. Пам'ятаєш? Вiн лежав на столi. Наче причаївся». Вiн спитав, чи пов'язано це з чимось. Я не вiдповiдала. Насправдi, менi здавалося, що я не маю про таке розповiдати, мої плечi знову затремтiли, наче листя берези на вiтрi. Вiн сам виклав, що i як зi мною сталося. У нього була дуже жвава уява. Вiн говорив, що коли я була мала, до мене на вулицi, ввечерi, пiдiйшли якiсь люди, в них був нiж. Менi подряпали горло, я була така мала, що вже не пам'ятаю, чого вони вiд мене домагалися. «Щось їх тодi вiдволiкло вiд неї. Вони пiшли, а з нею залишилися металевий присмак у ротi та вiдчуття чогось гострого, що дряпає шию».

Мене поважали, про мене розповiдали, та що там, я була дворовою легендою.

Легендою в колi свого спiлкування. Бо не в кожного було таке цiкаве

дитинство, така жахлива iсторiя, далеко не кожен боявся звичайних

кухонних ножiв. Я була особливою. Я це знала, але менi важливо

було переконати в цьому всiх. Хибний шлях, але нема ради. На кожному

шашликовому виїздi вiн намагався прибирати ножi, рожни, шпицi,

залiзяки, все, що бодай трохи нагадувало ножi. Вiн не дозволяв менi

вештатися по кухнi, поки вiн зробить «ножову» перевiрку. Я ж

так ужилася в цю роль, що починала тремтiти, коли помiчала ножа. Справжня

епiлептичка. Потiм менi стало нецiкаво, я втомилася, вiдверто кажучи -

менi набридло. I я припинила це так само раптово, як i розпочала.

Нiхто не помiтив мого «чудовного» позбавлення цiєї фобiї. Навiть вiн. Удав, що не помiтив. Гадаю, що вiн навiть пишався тим, що своєю участю допомiг менi здолати цю хворобу, перемогти дитячi страхи.

У нього був дуже нахабний молодший брат. Його звали Андрiєм. Вiн усюди сунув свого носа, а якось, як шкiдливий кiт, насцяв менi в чобота. Це була помста. Такого менi нiхто не робив, тому вiн мене в якомусь розумiннi розважав, цiкавив. Утiм, брат був надто передбачуваним, бо навряд чи спромiгся би зробити менi щось приємне, але у своїх капостях Андрiйко був неперевершеним. До того ж саме його вважали в родинi порядним, увiчливим та милим юнаком. «Та вiн слова проти не скаже». Так казала їхня мати. Мати в них була пройдисвiткою. Принаймнi такою вона залишилася в моїй пам'ятi. Не знаю, що казав iз цього приводу їхнiй батько, його я не бачила. Не довелося. Не думаю, що тут є чого шкодувати. Вiн уважався творчою людиною, щось там викладав, менi було нецiкаво вислуховувати бiографiю невiдомого чужинця. Чим мене мiг привабити батько такого сина, як вiн? Нiчим. Нi, нiчим. Нiзащо. Лесь (а його звали Лесь) це розумiв i рiдко згадував про батька, хiба тодi, як без згадки про нього не виходило розповiдi.

Я Андрiя бентежила. Хоча невiдомо - це я його бентежила, чи

вiн просто хотiв дiзнатися, яку форму та розмiр мають мої цицьки,

йому кортiло про це знати. «Хочеш, я навчу тебе французьких поцiлункiв», -

якось спитався вiн мене. Я не могла визнати, що не знаю, що це таке.

«Чого-чого?», - зверхньо спитала я в нього. «Ти

що, не знаєш, що це?» Зухвале хлопчисько. Я криво посмiхнулася,

начебто, буду я щось, доросла жiнка, пояснювати малому блазневi. «Менi

розповiв про них один капiтан». Андрiй був дуже пишний. «Ти

цiлувався з капiтаном? О, як пiкантно. То й який вiн на смак, вiн

дорослий, якi жiнки йому подобаються?» Я знущалася з нього.

«Ти - дурепа. Я з ним не цiлувався!», - у запалi

заверещав малий, зараз вiн був таким, яким i був, розпещеним малим

хлопчиськом, мамчиним улюбленцем. «Я побачив вiдбиток твоїх

губ на серветцi. Так от. Ти - дурна i зовсiм не вмiєш цiлуватися».

По цьому вiн просто вилетiв iз кiмнати. Тут вiн помилявся, я чудово

вмiла цiлуватися, а ще я вмiла зав'язувати вузлика з вишнi.

Андрiй час вiд часу дiймав мене. «Не сердься на малого, -

Лесь дивився менi у вiчi. - Вiн так поводиться, бо ти йому подобаєшся.

У нього калькована з дитячої поведiнка, наче смикає дiвчинку за косу». Звiсно, я усiм подобаюсь. Тим бiльше - школярам, ще й його братовi, в них же майже однаковi геннi коди. Пограй менi. Я тодi попросила його пограти менi. Вiн грав Равеля, коли вiн грав, вiн не припиняв думати про мене, але я не вiдчувала себе щасливою. Йому не подобалося вправлятися в музицi, я це знала. Нiхто в його родинi не зважав на це. Я хотiла, щоб вiн цiлковито вiддавався музицi, не вiдволiкався на мене, жив цiєю музикою, сам тонув у нiй, якби вiн тiльки змiг, усе б могло бути iнакше. Якби вiн тiльки став тонути, я б боса по шклу побiгла, аби врятувати його. Якби вiн змiг. Але вiн не мiг.

Вiн заграв Равеля, менi защемiло серце. Але тодi я втрималася, не заплакала. Це було болеро. Постiйне повторення, постiйне повернення. Вiн був болеро мого життя. Я це так чiтко усвiдомила, саме тодi, в його будинку. Далекого дев'яносто першого року. Я - не без таланту майбутня журналiстка, вiн - консерваторська надiя. Болеро. Там-тарарам, тара-тара-тара, там-тарарам, тара-тара-тара-тамтарарам…

«А Лесь - утiшний». Так сказала одна дiвчина. Я була здивована. «Хто?» - «Лесь. Вiн вельми втiшний. У нього смiшнi жарти, вiн розумний, симпатичний. Ти не помiчала?» Нi, я цього не помiчала. Я його взагалi не помiчала, але вiдчувала. Помiчати й вiдчувати - рiзнi речi. Вiн кохав мене, а я сприймала це як належне. Я навiть не думала, що з його боку це - кохання. Для мене це було збоченим виявом вiдданостi. Вiн був дотепним? Так, мабуть. Я визнавала, що вiн був дуже симпатичним. Менi здається, що вiн не замислювався над своєю вродою, це менi якраз iмпонувало в ньому. Авжеж, вiн був розумним. Можливо, навiть талановитим. Але не таким, як я, тим бiльше, не таким, яким мав би бути синiй птах. Йому бракувало… Йому чогось постiйно бракувало, того самого «чогось», що робить iз людини синього птаха. Тодi я вперше у зрiлому вiцi плакала. Плакала вiдчайдушно, замкнувшись у ваннiй кiмнатi. Вода з крана поглинала мої сльози, вони зникали у вирвочцi. Я уявляла, як хтось вiдкриває кран, набирає води, ставить чайника i п'є мої гiркi сльози. Я вирiшила, що менi треба податися з мiста, з країни. I це було не порожнє рiшення. Так вiдбулася моя перша втеча.


Загрузка...