Кавовий присмак кориці

II

Мої батьки хотiли, аби з мене та брата виросли «справжнi творчi люди». Не в планi творчого ставлення до роботи, а в планi безпосередньої належностi до творчих професiй, елiтного творчого табору. Насамперед це була батькова iдея, тому що матiр вiн нiколи не вважав i не сприймав за творчу людину. Чи може бути творчою людиною лiкар? Навiть не справжнiй лiкар, а всього-на-всього фармацевт? Батько був переконаний, що фармацевти мало чим вiдрiзняються вiд продавцiв (а варто сказати, що вiн прискiпливо ставився до продавцiв, вiн ненавидiв продавцiв та, водночас, побоювався їх), а також у тiм, що в мами немає жодного спалаху творчих талантiв.

Хоча в цьому вiн якраз помилявся. Чи була би здатною нетворча людина, використовуючи лише один щасливий збiг свого прiзвища (навiть не свого дiвочого прiзвища, а прiзвища мого батька) та прiзвища вiдомого партiйного функцiонера, видавати себе за його позашлюбну доньку, тим самим спрощуючи для себе порядок отримання спецiальних пайкiв, забезпечуючи першочергове обслуговування в будь-яких крамницях, а вже потiм, коли настав час, - отримуючи безперешкодний дозвiл на вiдкриття однiєї з перших приватних аптек? На мою думку - нi, таке могла утнути тiльки талановита, творча людина. Не без акторських здiбностей. Бувало, що комусь iз пошитих у дурнi людей спадало на думку, що маму - не так по батьковi, як мало би бути, але мама була настiльки переконливою та щирою, що людина, котра мала сумнiви, самотужки знаходила тисячi вiрогiдних пояснень такому феноменовi. Мама ж завжди залишалася в бiлому. Незаплямована мама. Про якiсь кару чи негаразди взагалi не йшлося.

Батьки вважали, що з нас має вирости творча iнтелiгенцiя. Наче творчу iнтелiгенцiю можна виростити, як фiалки на пiдвiконнi. Їм здавалося, коли дiти належать до творчої iнтелiгенцiї, це дуже гарно. Вони мрiяли, як ходять по виставцi i, оберненi на слух, виловлюють шепiт вiдвiдувачiв, приборканих нашими талантами. «Ой, ви лише погляньте, як талановито зображено церкву». «Це не просто церква, мон анж». «А що це, мон амi??» «Це - квiнтесенцiя всiх церков на свiтi!!» Мама млiла, батьковi затьмарювалися блакитнi очi. А ось вони на концертi. Партер. Перший ряд. Чи, може, навiть президентська ложа. У мрiях можливо все. Глядачi зачаровано слiдкують за сильними довгими пальцями, що спочатку пестять клавiшi бiлого рояля, потiм вступають iз ними в бiй, вiртуозна гра. А ж

от руки здiймаються вгору. Гравець повертається на стiльцi, пiдхоплюється й тоне в шалених оплесках i квiтах. Вiн бере оберемок, пiдходить до президентської ложi, стає на одне колiно i вручає квiти iз вдячнiстю своїм батькам. Усi ридають ридма.

Ми були приреченi стати творчими людьми. Це було вирiшено. Скажiмо,

музика та митець - те, що треба, влучне поцiлення обох батькiвських мрiй. Андрiй постiйно малював якийсь непотрiб, тому вони вирiшили, що треба вiддавати його до художньої школи, я наспiвував якоїсь нiсенiтницi - мене потягли до музичної. Треба сказати, що люди, котрi вiдбирали талановитих дiтей, на чомусь таки тямили.

Примiром, Андрiя цiлком, на мiй погляд, справедливо не хотiли брати

до художньої школи. Його попросили зобразити людину, а вiн натомiсть намалював якогось таргана, а щоб було переконливiше, начепив на таргана криву краватку, а зверху в кутку аркуша написав: «Мiй улюблений вихователь». Зрозумiло, що таргани не працюють вихователями, а от вихователь цiлком iмовiрно може бути тарганом. Андрiй з дитинства був дуже тямущий i чiтко знав, що має робити, аби сподобатися тим людям, котрим потрiбно подобатися. Андрiй умiв вiртуозно пiдлещуватися, це й не дивно, адже вiн старанно тренувався все своє життя, починаючи з трирiчного вiку. Звiсно, що Андрiя врештi-решт зарахували, ще й тому що мама взялася погрожувати своїми позiрними родинними зв'язками. Здебiльшого люди змушенi були поводитися з мамою люб'язно.

Я в музичну школу вступив теж не без сварок. По-перше, я зовсiм туди не прагнув, бо над усе любив вирiзати всiлякi фiгурки з журналiв та листiвок, гратися ними в життя-буття. По-друге, в мене була старша вiд мене подруга, Валя, котра вже там навчалася. Тому я був наляканий такими речами, як сольфеджiо, музичний диктант, музична лiтература, оркестр, ансамбль i таємниче «ф-но». Iз розповiдей розпачливої скрипальки Валюшi я розумiв, що менi вся ця музична веремiя навряд чи сподобається. Але батько з матiр'ю й чути нiчого не хотiли. «Ти природжений музика», - правили вони своєї. Я мусив грати на пiанiно. Так розпорядилися зорi. Мене потягли складати вступнi iспити.

Iспити були чудернацькими, щоб не сказати iнакше. Мене поставили перед столом, за яким поважно сидiли дорослi. Жiнки в перуках та окулярах, чоловiки з пихою на обличчях. Серед них я помiтив викладача Валентини, скрипаля Венедикта Йосиповича, i дещо запанiбрата пiдморгнув йому. Але вiн був напiдпитку, тому не помiтив. Я вичавив iз себе привiтання, чiтко вимовив своє iм'я, потiм вони давай плескати в долонi - я ж мав не втратити ритму, все запам'ятати та проплескати за ними те саме. Дурне завдання. Менi так i кортiло проплескати абищо iнше. Щось бадьоре й ритмiчне. Але я слухняно плескав те, що треба, бо не хотiлося, щоб мене назвали «дитиною без вiдчуття ритму», як назвали дiвчинку з чудовими салатовими капроновими бантами, яка плескала в долонi передi мною.

Пiсля мого плескання, яке, ти бач, виявилося вдалим, вони щось схвально пробуркотiли. Аж потiм попросили заспiвати пiсню. Я їм заспiвав. «Из полей доносится: "налей"«. Улюблену батькову застiльну. Це їх вразило. Точнiше, бiльшiсть вразило, а декого образило. Почалися дебати, вряди-годи з їхнього галасу долинало прiзвище «Андропов». Вони без жартiв обговорювали питання: брати трохи зiпсовану дитину з вiдчуттям ритму, в якої батьки - порушники радянської дисциплiни, а може, навiть пияки, чи не брати? Чи гiдна така дитина найлiпшої у свiтi музичної школи? I таки вирiшили мене взяти, на мою голову. Хоча, якби вони, на свою голову, вирiшили мене не брати, то моя мама доконче би їх дотисла. У будь-якому разi для мене нiчого б не змiнилося. Я однаково став би учнем музичної школи у класi отого страшного «ф-но».

На вiдмiну вiд брата, котрий уважав себе за великого митця i доводив це всiм i кожному, я наче втiлював у собi прислiв'я: «Не стрiляйте в пiанiста, вiн грає, як умiє». Менi здавалося, що я був посереднiстю. Перша моя вчителька залюбки лупцювала мене по пальцях, коли я, на її думку, не так щось грав, чи не так тримав пальцi, чи не так дивився на неї. Тому я вигадував рiзнi хвороби, аби мене звiльнили вiд вiдвiдин музичних урокiв iз фаху. Найпростiше було вдавати дiарею. Я рано збагнув, що поєднання кефiру, чорносливу та солоних огiркiв дає такий ефект, який був менi конче потрiбний.

Я тримався за низ живота, скиглив i прямував до вбиральнi. Батько запитував матiр: чим вона мене годує? Вiн завжди йняв нам вiри, тому не мiг припустити, що я вдаюся до таких ницих учинкiв. Бiльше того, батько був естетом, тож годi йому було дiйти, що хтось заради сумнiвного задоволення стирчатиме в нашiй тiснiй убиральнi з вiчно вiдкритим задом, з якого тече, жертиме такi харчi та зраджуватиме високе мистецтво. Я надавав перевагу зрадi мистецтва заради читання книжок «для дiтей середнього шкiльного вiку» у вбиральнi. Убиральня стала моїм другим, улюбленим будиночком. Домiвкою в домiвцi. «Не чiпати, я в будиночку». Одна з перших дитячих заповiдей.

Потiм менi змiнили вчительку. Моєю вчителькою стала талановита жiнка, закохана в музику, у фуги Баха, в легкiсть Моцарта, в гармонiю творiв Чайковського та напруження акордiв Стравинського. Менi подобалася музика, менi подобалася моя нова вчителька. Але менi зовсiм не подобалося вчитися. Найгiрше було те, що Рената Василiвна вважала мене талановитим, тому лупила з мене три шкури, вимагала, наполягала, переконувала. Важко в таке повiрити, але вона не брала жодної копiйчини за те, що постiйно вправлялася зi мною (i не лише зi мною) додатково. Тричi на тиждень. Вона своїм коштом купувала квитки в фiлармонiю. Вона дарувала нам книжки про великих композиторiв. Я обожнював її, поважав, боготворив, але я не хотiв грати, не мiг себе примушувати, хоча намагався її не пiдводити. Вiдверто кажучи, це було неважко, менi справдi багато творiв давалися легко, а ще я мав непогану пам'ять, що неабияк допомагає пiанiстовi.

Мати вважала, що я маю вправлятися щонайменше три години на добу.

Мама все вимiрювала часом. I пильнувала цього. Чого я тiльки не робив, щоб уникнути цих тригодинних тортур, зокрема, на десять хвилин уперед переводив годинника, сидiв, аж поки мама схопиться, в улюбленiй вбиральнi, але цього було замало. Я постiйно виходив пити воду (менi сохне горло вiд старання та хвилювань), лiпше було б їсти кавуни, а потiм бiгати у вбиральню, але таке можливо лише влiтку та ранньої осенi.

Потiм я вигадав чудовий спосiб замилити мамi очi. Я скористався

з того, що вона не вмiла грати, не розумiлася на нотнiй грамотi, до

того ж мала поганий слух. Тому я ставив ноти, помiж них ховав детективну брошуру (на той час їх багато вийшло друком, незабутнi мої першi детективнi друзi у м'яких палiтурках: Агата Кристi, Себастьєн Жапризо, Мiккi Спiлейн i, звiсно, - незбагненний, найкращий

на той час, дефiцитний, справжнiй американський, як джинси «Levis», - Джеймс Гедлi Чейз), грав якiсь дурницi, а сам ковтав кримiнальне читво.

Я був щасливим iз того, що самотужки вигадав таку вдалу схему. Якось мене викрив Андрiй, але я не дуже переймався, до того ж, це був випускний клас музичної школи, i менi було байдуже, як я її закiнчу i що про мене будуть думати батьки, позаяк мене поглинуло перше у моєму життi кохання.

Кохання мало своє iм'я, її звали - Алiсою. Алiса з дивовижної країни. «Ху iз зис факiнг Елiс»? Вона була старшою вiд мене на два роки. Училася в дев'ятому класi, ходила до сусiдньої спецiальної англiйської школи, до того ж, мешкала в нашому таки будинку. Незважаючи на таку близькiсть, зустрiлися та познайомилися ми з нею в черзi до кiоску приймання скляного посуду. Я принiс пляшки з-пiд кефiру, а ще вирiшив спробувати здати батьковi - з-пiд коньяку (так, батько завжди надавав перевагу коньяковi, його смаки на той час уже було сформовано). Це був мiй внесок у хатнє господарювання. Якби я навiть не схотiв, однаково звернув би на неї увагу. На неї ж бо вирячилася вся черга. I було з чого.

Вона була в чорному чоловiчому костюмi. Нi, не в схожому на чоловiчий, а у справжньому чоловiчому костюмi, я на цьому розумiюся, мене навчила мати, як вiдрiзняти жiночi та чоловiчi костюми, сорочки тощо. Треба придивитися, на який бiк нашитi ґудзики i з цього зробити висновок. Якщо ґудзики нашитi справа, це - жiноча рiч, а якщо злiва - чоловiча. Якщо я нiчого не наплутав. У мене клопiт iз «праворуч» та «лiворуч». Добре, що менi не довелося служити у вiйську чи працювати водiєм таксi.

Отож, вона була в чоловiчому костюмi з «лiвими» ґудзиками. Вiн був завеликий на неї, згодом я дiзнався, що костюм належав її батьковi. Брюки були короткi, нi, не так, їх навмисно закочено, аби свiтовi було видно її махровi шкарпетки червоного кольору. На один ґудзик була накручена червона гвоздика, нормальнi дiвчата носили такi квiтки у волоссi, переважно на зачiсках iз неромантичною назвою «конячий хвiст», а вона її накрутила на ґудзик. Гвоздику було зручно накручувати - та крiпилася на ґумцi. Вона тримала в руках торбу, набиту пляшками «Столичної», всi чоловiки, що скупчилися в черзi, дивилися на неї з повагою. Потiм вона сказала, що обiкрала трьох слабких п'яничок. Адже їй конче необхiдно було купити лимонаду, тiстечок, пирiжкiв, а головне - яєць, щоб улаштувати справжню «класну вечiрку з розвагами та несподiванками». «Несподiванки» полягали в тiм, що кожному гостевi на голову падало яйце. Таке собi «Ласкаво просимо».

Я сказав тодi, що ще розумiю, хоча й не схвалюю, коли жбурляють яйцями

по стороннiх людях, але по своїх? Легко влучити в когось стороннього.

Сказала вона. Будь-хто зможе. Жодних моральних зобов'язань. Куди складнiше непомiтно влучити у свого приятеля. Не кожному дано. Вона пильно подивилася на мене. Я мовчав. I тодi вона почала розповiдати, як колись улучила молоком з пакета в голову юнака з модною зачiскою «їжак», як у неї влучили «величезним презервативом, наповненим водою». «Це було взимку, уявляєш?» I як два великi хлопцi («Руки - «о», ноги - ще бiльше «о!», голови - «бiльшi за футбольний м'яч», м'язи - найвеличезнiше у Всесвiтi «о») помiтили, що вона жбурляється яйцями i заходилися її шантажувати (тепер менi стало цiлком зрозумiло, хто ж це виявився, кажучи словами мами, «малим одороблом», що перетворило плити бiля нашого будинку на сковороду для яєчнi).

Це була чудова кримiнальна iсторiя. Була гарна, розумна, дотепна героїня, авжеж, це - вона. Алiса. Були злодiї - великi телепнi, що намагалися впоратися з героїнею, два мерзеннi шантажисти, обкиданi яйцями. «Не пам'ятаю, як саме їх звали, мабуть, що - Юрком. Хтось iз них точно був Юрком». Були батьки героїнi (вона не сказала, як звуть батькiв. Утiм, батьки героїв часто залишаються безiменними), котрим не потрiбно було знати про її геройськi вчинки, я маю на увазi яєчнi кидання. Iнакше героїня була б позбавлена щасливої долi у виглядi грошей (зокрема, на тi ж таки клятi яйця), на яку справедливо розраховувала. Була боротьба, iнтрига, блискуча перемога. I я зрозумiв, що можу слухати її годинами, днями, все своє життя, аби його вистачило. Зачаровано слухати, навiть не схвалюючи її поведiнки. Погано було те, що вона це так само розумiла. Вона була переконана, що її народжено для перемог, для того, щоби хтось, а може, й усi, тамуючи подих, слухали її голос. «Я - дивна, цiкава i складна людина». Так говорила вона i все робила для того, щоб увесь її вигляд пiдтверджував її думку про себе.