Кавовий присмак кориці

VIII

Батько дуже рiдко про щось мене просить. Батько патологiчно не любить когось про щось просити, але тут вiн зателефонував. «Ти можеш пiд'їхати до дядька Василя та забрати статую для моєї постановки?» «Статую?» «Так, вона не дуже велика, я сподiваюся. Ти ж на машинi?» Батько нiяковiє, йому тяжко просити. «Та все нормально, - кажу йому я. - Заберу, нема питань». Батько забуває спитати, як життя, забуває подякувати, вiн намагається швидше здихатися неприємної речi: про щось просити власного сина.

Дядько Василь - давнiй батькiв приятель. Не можу сказати, що в них теплi стосунки, але досить щирi. Василь уже втретє одружений, його дружина - в'єтнамка, вчилася тут на лiкарку, освiти не здобула, але здобула Василя. Її звуть Юн. Усi кличуть її Юною чи Джуною, а моя мати зве її Юлька. Вона схожа на тюльпан. Трикутне личко на тонкому тiлi, як квiтка на стеблинi. У них є дитина, себто у Василя дiтей багато. Вiн навiть не пам'ятає точної кiлькостi, взагалi не любить говорити про дiтей. Але спiльна дитина в них одна: Лiля. Лiля - викапана Юн, нiчого спiльного з Василем, таке собi в'єтнамське дiвча, що торгує спортивними штанями на ринку, але говорить вона українською. Якось Лiлю вiдправили вперше до батькiв її матерi, в Сайгон. Пам'ятаю, що ми якраз щось святкували, коли подзвонила Лiля, як зараз пам'ятаю її слова: «Мамо, батьку, забирайте мене хутчiше, вони мене годують отрутою. Я тут помру. Мамо, я хочу сала та чорного хлiба». Ми довго з цього реготали. «Сала та чорного хлiба».

Дядько Василь був похмурий. «У мене отит, швидко заходь, бо протягне», - повiдомив вiн, однiєю рукою втягуючи мене в квартиру. Дядько Василь зовнi нагадує героя українського епосу Котигорошка. Величезний, кремезний, руки, як ноги, ноги, як стовбури. «Ти просто так припхався чи по статую?» Ви слушно зауважили, ввiчливiсть - не притаманна дядьковi Василевi риса. «По статую, - кидаю я. - Але в мене з собою дещо є». Я витягаю пляшку «Медової з перцем». «Вам потрiбно лiкуватися, дядю Васю». «А що, мiсткiстю 0,7 не було?» Василь бере пляшку, вона зникає в його руцi. Вiн хоче мене шпигонути, але я, буцiмто не розчув, натомiсть кажу йому: «Нема за що. Прошу». Вiн гмикає. Ми проходимо до майстернi. Всюди валяються шматки гiпсу, куснi мармуру, бронза, стiни пiдпирають металевi листи. У центрi стоїть щось кругле. «Бери», - каже дядько Василь. Вiн задоволений, рука пiдпирає пiдборiддя, дядько Василь прощається зi своїм шедевром.

Я пiдходжу ближче. Кругле, кремезне, формою нагадує… Стривайте.

За формою воно - i в руки не бери - дуже нагадує товстий зад. Цiкаво, що за п'єсу ставить батько, про що вона, якщо для п'єси потрiбна така декорацiя? Я непомiтно кидаю оком на Василя. Вiн мовчки дивиться на свiй «зад», тобто не на свiй, а на скульптуру. Менi кортить спитати його, що це. Я знаю, незручно питати у митця, що саме вiн створив. «Який достовiрний у Вас вийшов ведмiдь, - колись сказали моєму братовi Андрiю. - Вельми виразний, вельми». «Це - собака», - злiсно вiдповiв Андрiй. Але моє кортiння, як досвiдчений альпiнiст, уже пiдiймається моїми ребрами, наче по драбинi, пiдтягується та дiстається моєї горлянки, я намагаюся скинути його вниз ковтками, але нiчого не виходить. Пiзно. «Дядьку Васю, а хiба це не зад?» Усе, я це спитав. «Це - символ», - досить сумирно вiдповiдає Василь. Але я вже не можу вгамуватися. «Дядю Василю, символ чого?» «У мене отит, а ти змушуєш мене напружувати вуха, слухати нiсенiтницю, вже дорослий, сам маєш знати». Дядько Василь показує менi, що авдiєнцiю закiнчено. «До побачення», - чемно кажу я i вшиваюся геть.

На задньому сидiннi мого авта всiвся «зад». Мовчазний, величний, блискучий. Я вмостив його якомога зручнiше. Цiкаво, порожнявий вiн чи заповнений? Я стукаю i прислухаюся, незрозумiло. Вiн важкий. Батько з задоволенням роздивляється «зад». У батька прекрасний настрiй, вiн жартує, по-дружньому торкається мене, вiн цiлковито втiшений. Укотре я помiчаю, яке в нього чудове густе волосся, вiн сивий, засмаглий, через це його очi здаються майже бiлими, з першого погляду таке спiввiдношення кольорiв вiдлякує, а потiм притягує. Ми з ним надзвичайно схожi, i менi це до душi. Я радiсно констатую, що не гладшатиму, що не буду лисим, бо вiд батька менi перейшли приязнi риси. Батько голоп'ятий у зiм'ятих блакитних джинсах, але чистий i хрусткий, наче грудневий снiг. Його бiлий лабрадор Ланс визирає з кухнi, всмiхнена морда, до мене вiн не пiдходить, мабуть, щось є в мисцi, їжа для Ланса - святе, але менi вiн радiє, я чую удари його пружного хвоста по шпалерах.

«А про що п'єса?», - питаю батька, зручно вмощуючись за столом на його маленькiй кухнi. Сiдаю по турецькому - моя улюблена поза на будь-якому табуретi. Ланс тицяється в мої колiна мордою, висловлює свою до мене прихильнiсть, а сам винюхує, наче непомiтно, чи є щось смачненьке на столi. А нiчого немає, вiн прибирає трохи невдоволену пику, на згадку про себе залишивши менi слину на джинсах. Проте з кухнi не йде, чекає на несподiвану собачу радiсть. Ми сидимо в батьковiй оселi, а в нього є окрема оселя, бiльшiсть часу вiн живе саме тут, а не з мамою в нашiй комфортабельнiй квартирi. Його квартира розташована неподалiк театру. Одна велика кiмната, вiкно на всю стiну, свiтло затоплює примiщення, у свiтлi танцює пил. У кутку лежить широкий матрац кольору пряженого молока, насправдi це - лiжко, батько привiз його зi Швецiї, якiсна продукцiя мережi «IКЕА». Решта - чистий простiр, до однiєї стiни прикручено станок, у цiй кiмнатi батько проводить репетицiї зi студентами та акторами.

Кухнею линуть пахощi корицi та кави. Я обожнюю цей запах, запах улюбленої батькiвської кави. Батько одночасно меле кавовi зерна та пластiвцi корицi, потiм заварює. Бiльше нiхто не готує такої кави. Я спробував робити так само, але в мене не виходить. «У всьому важливi пропорцiї», - каже на це батько. Батько називає квартиру «моя схованка», вiн тут ховається вiд родинних обов'язкiв. «Менi здається, що ти переселився сюди, а будь яка схованка, в яку ти повертаєшся постiйно, незабаром стає житлом i втрачає таємничий смак криївки, мiсця, де ти сам себе приховуєш, ти не згоден?», - питаю в нього. «Менi тут добре», - меланхолiйно вiдповiдає батько.

Батько насолоджується кавою, тому не вiдразу на мене реагує. Кава не вiдпускає його. Його не вiдпускає квартира схованка. «П'єса. Про що п'єса, питаєш? Про самотнiсть. Так, вона про самотнiсть, про те, що людина може бути самотньою навiть тодi, а може, якраз тодi, коли всi iншi думають, що бiля неї дуже багато людей. Багато людей, але немає потрiбної людини поруч». «Цiкаво, - зауважую я. - А навiщо дядько Василь зробив тобi як декорацiю цей зад?» «Який зад?», - питає батько. Вiн не розумiє мене, я це бачу. «Цей», - хитаю головою в бiк кiмнати, де на батьковому лiжку матрацi вiдпочиває «зад».

«А, це зад?» Батько хутко здiймається i бiжить до кiмнати. Повертається. «Не вигадуй. Це не зад. Це має символiзувати друга самотньої людини». «Це - зад, - уперто тверджу я. - Жiночий зад. Великої жiнки. Навiщо самотнiй людинi товаришувати iз задом?» Батько замислюється. «А як ти пояснював дядьковi Василю, що, власне, тобi потрiбно?» «Ну як…».- Батько прикушує нижню губу, i я розумiю, що дядьковi Василю вiн чогось наплiв. Так каже мати. «Я сказав, що менi потрiбно щось велике, незграбне, байдуже. Ееее… водночас щось мiцне, може, надiйне, що не зрадить, нерухоме…» - Батько старанно згадує, як саме вiн висловився. Але менi й цього цiлком досить. Самотнiй чоловiк повiрятиме свої таємницi задовi, дуже сучасно, що й казати, як кажуть на телебаченнi - «такi реалiї сьогодення», реалiї - фекалiї, це саме вони й є. «А, тодi зрозумiв, - кажу я. - Можна ще кави?» Батько радий, що я закiнчив тему iз задом. «Мий чашку та джезву», - каже вiн менi.

Тут добре. Затишно. Грає притишена музика, ледь чутний голос щось муркоче, начебто хтось обережно йде килимом у вовняних шкарпетках, це Олег Мiтяєв, вiн знову наспiвує про лiто, батько ладен слухати його все своє життя, музика настiльки тиха, що я навiть не можу збагнути, звiдки вона лунає. Я терпiти не можу бардiвської творчостi, хоча Мiтяєва деякi барди не визнають за свого. Для мене вiн - бард, типова авторська пiсня. Гiтара жовта, «как здорово, что все мы тут сегодня собрались». Iнша маячня. «Солнышко лесное». А, хай тобi, вiдверто кажучи. Але голос Мiтяєва пасує оселi батька, та й самому батьковi. У батька дуже затишно, вiн дуже комфортна людина, вiн умiє слухати, в розмовi не вiдволiкається, вiн ладен слухати тебе до ранку. Єдине що, iнколи вiн тебе зовсiм не чує, незрозумiло, про що вiн думає чи мрiє, його погляд вiдсутнiй, це може помiтити тiльки той, хто добре знає батька, рештi вiн завжди здаватиметься уважним. «Ти можеш зробити менi

ще одну послугу?», - раптово питає батько. Вiн вириває мене з обiймiв думок про нього. «Залюбки, - вiдповiдаю я. - Ще одна кава, i я повнiстю твiй».

Батько нервово посмiхається. «Бачиш, у мене є один студент. Талановита дитина, майже - генiй. Вiн зараз вовтузиться iз власною постановкою Овода. Його i грає. Йому потрiбна музика, вiн не хоче використовувати вiдомої, волiє, аби звучало щось нове. Може ти б мiг йому щось написати чи вiдмовити вiд нової музики, може, порадиш щось доречне?» «Написати». Пiзнаю свого батька, я так розумiю, що вiн уже обiцяв цьому невiдомому менi блазневi дармову допомогу. Ох. Так iз ним завжди. Треба знати батька. У нього всi - генiї. Вiн сам не зважає на грошi (втiм, вiд грошей матерi нiколи не вiдмовляється) i не любить, коли хтось на них зважає. «Звiсно, що задурно, так?», - виривається в мене. «Я тобi заплачу», - каже батько i пильно дивиться менi у вiчi. «Не варто», - кажу я. «То ти допоможеш?» «I на коли це треба?» «Цього тижня, ось його телефон. Єдине, прошу тебе не казати йому, що ти - мiй син». «А хто ж я?» «Ти - композитор. Мiй знайомий композитор. Це важко?» Та нi, це не важко. Себто - так, це - важко. Але яке це має значення? «Я вiддячу». Батько знову замикається в собi. «То я пiшов?» - «Бувай».

Жив юний генiй неподалiк вiд батька. У пiд'їздi не було свiтла (а навiщо - питається, коли є запилене вiкно, запиленого вiкна має вистачати для освiтлення), сходи повищерблювано, треба пильнувати, а то впадеш на бридку пiдлогу. Лiфт - також непоганий. У ньому було чимало написiв та малюнкiв, я їх iз задоволенням роздивлявся. Були слова, напевне, майбутнього соцiолога:»Ви любите свiй будинок?» Далi йшла дискусiя - рiзним чорнилом та подряпинами, хтось любив, хтось - нi, ще хтось матюкав i тих, i iнших. Та над усе мене вразило зображення голої жiнки в усiх деталях. На найпiкантнiшому мiсцi малюнка якийсь мiсцевий манiяк зробив дiрочку та запхав туди «бичка». Понад малюнком виднiлося повчання:»Якщо хочеш небо мати, то навчи свiй член лiтати». Оптимiстично. Цiлком справедливо зауважено, й не посперечаєшся.

Дверi менi вiдчинили не вiдразу. На запитання «Хто там?» я вiдповiв::»Композитор». Пiсля цiєї вiдповiдi я почував себе Троцьким чи професором Плейшнером, котрi зайшли на конспiративну квартиру, тому тихо хихикнув. Але хлопець, що вiдчинив менi дверi, був людиною серйозною, чи просто з п'ятками ввiйшов у роль Овода. «Що смiшного? - пошепки поцiкавився вiн. - Зачiска? - поправив коротке, стильно вкладене, свiтле волосся. - Я щойно встав, не причесався». Борони Боже вiд дурних пояснень. Не розумiю людей, котрi кидаються все пояснювати, мабуть, тому, що сам - саме такий. «Нi, зачiска у вас - чудова. Менi стало смiшно зi слова «композитор», наче я прийшов у таємне помешкання, розумiєте?» «А ви не композитор?», - полохливо спитав мене генiй. «Композитор, композитор, - заспокоїв його я. - Але це - смiшно, чи не так?» «Як на мене, абсолютно нормальна професiя. Заходьте». Ясно. З почуттям гумору тут проблеми. Утiм, нехай, я ж не фельєтонiст, та й вiн не сатирик.

Несподiвано виявилося, що квартира у генiя сцени була велика. Розмiри холу приголомшували, в ньому я побачив рояль, чорний на мiцних нiжках, весь у бронзових вiзерункових прикрасах, витвiр мистецтва, а не музичний iнструмент. «Моя мати була вiдомою балериною. Може, чули, її звали Майя Вронська?» «Щось таке чув», - кажу я пановi Вронському. Звучне в цього Овода iм'я. «Дмитро Вронський». Як тут не стати Оводом? «Ви ж, мабуть, також чули, що вiдомих балерин цiнували в партiйних колах, тож менi дiсталася така квартира». Знову вiн дає пояснення. «Себто квартира дiсталася мамi, а менi залишилася у спадок вiд неї, мама померла. Рак легенiв. Вона постiйно курила, щоб не гладшати».

Я вирiшив помовчати, я так висловлював спiвчуття. «Вам нiяково?

Ви не могли цього знати. Знаєте, що я продовжував робити, коли

вiдчув, що вона померла? Ви це знаєте?» Нi, я цього не знав.

«Я грав у карти, з двома сусiдськими дiтьми, в «п'яничку».

На грошi. Потiм їх розiбрали матерi, а я все грав сам iз собою.

Це - аби не думати: ось я й залишився сам один. Менi потрiбно

було вчиняти механiчнi дiї, розумiєте?» Я не те, щоб

зрозумiв, але намагався. «А хто виграв?» «Що?» «То

хто виграв тодi у «п'яничку»?» «Вiдверто кажучи, не

пам'ятаю, я був приголомшений. До вас менi нiхто не ставив такого

запитання». Спокiйний такий Овiд. Вiн не був здивованим iз мого

цинiзму, але я сам був збентеженим своїми словами.

«То проходьте, може, кави?» А вiн гостинний. Вiд кави я

не вiдмовляюся нiколи. На його кухнi, великiй та свiтлiй, могли вжитися

не те що двi, а й три господинi. Я вiдчув нотки знайомого запаху.

«Це - кориця?» Вiн почервонiв, точнiше, став рожевим.

Я подумав, що вiн легко червонiє, в нього була прозора, нiжна шкiра, наче в юнки. «Так… це… це мати любила додавати… у бiсквiти». Чудове пояснення, балерина, яка обожнювала пекти бiсквiти. Цiлими днями вона їла бiсквiти й курила, щоб не гладшати.

Я хотiв сказати про батька, що мiй батько додає корицi в мелену каву. Та вчасно згадав, що вiн це може знати, а батько просив, щоб вiн не дiзнався про те, що я син свого батька. Боже мiй, як усе заплутано. «Вам це щось нагадало?» «Та нi. Просто люблю корицю». Менi здається, що вiн менi не повiрив. «А звiдки ви знаєте Олега… пана Олега?» Чого це вiн? Нiяковiє. Та мiй батько постiйно з кимось займається додатково, нiчого дивного тут немає, так повелося з часiв мого дитинства. Батько та його додатковi заняття, талановитi студенти, суперечки з мамою, бо вiн не брав грошей. Так влаштовано батька, йому цiкавiше вовтузитися з талановитими студентами, нiж iз нами - мною, братом, мамою. «Я колись вiдповiдав за музичне оформлення вистави», - натомiсть кажу я. Галя мене навчила вправно брехати, я завжди знав, що вона навчить мене чогось корисного. Дякую, Галю. Отже, вiн схильний до пояснень, я даватиму йому всi необхiднi пояснення. Хлопець знову поправив бездоганну зачiску. Нервується. Цiкаво, чому? Вiн порядкував бiля кави.

«Ви хочете грати Овода?», - спитав я, бо повинен був

щось спитати, мовчання в повiтрi накопичувалось, я вiдчував його загрозливий подих. Мовчання корисне лише мiж знайомими, близькими людьми, якщо мовчати з незнайомцями, нi до чого приємного це не призведе, а менi з ним працювати, з генiєм. Вiн, до речi, привабливий. Цей юнак. Рокiв максимум 25, не бiльше. Прозорi очi, бiльше сiрi, нiж блакитнi. Тонкi риси обличчя, взагалi все тонке, його талiї може позаздрити будь-яка прима-балерина Оперного. Свiтле тонке волосся стримить пiр'ям, скуйовджене, але це - стильний безлад, дорого, мабуть, генiй вiддав за те, щоб перукар саме так скуйовдив йому кучму. А ще в нього сяє шкiра, наче випромiнює здоров'я. Цiкаво, а як… «Я - Мiтя». «Дуже приємно, - вiдгукнувся я, як у лихоманцi силкуючись придумати, як менi представитися. - Лесь». Дуже поширене iм'я, якщо навiть вiн знає, що сина режисера звуть Лесем, аж нiяк не обов'язково, що ми з тим Лесем - одне й те саме. Тобто, якраз так i виходить, але на менi цього не написано.

Горнятко з бiлої порцеляни в простi блакитнi квiточки. Кава парує. Я вдихаю п'янкi важкуватi пахощi та грiю свого носа. «Може, перейдемо на «ти»?», - пропоную Мiтi. Вiн надто тихий, майже непомiтний, тiльки руки, його нервовi руки, не можуть знайти собi спокою (а очi наче сплять). Вiн перебрав майже всi предмети на столi. Зараз узяв два кавових зерна i крутить їх, ганяє пальцями. «Перейдiмо». Вiн погодився вiдразу i без переходу почав знайомити мене з власним баченням своєї ролi. «Хочу уникнути порiвнянь, - сказав вiн. - Хочу створити образ, що його впiзнаватимуть без слiв». Я зауважив, що, коли вистава називається «Овiд», то люди й сподiваються побачити Овода, не Мавку ж укупi з Лукашем, тому, обов'язково, впiзнають його, слiв не потребуючи.

Правда, тут я дещо згадав. I вiдразу розпочав свою розповiдь, щоб розворушити Овода. Я згадав, як поспiшав до Оперного театру на виставу «Наталка Полтавка» - незадоволена моєю поведiнкою Галина (це моя колишня дiвчина) сидiла в залi. Коли я з'явився, дiйство вже розпочалося, Галя трохи сичала, актори спiвали, я проймався чарiвною музикою, не звертаючи уваги на сичання, i дивом дивувався з того, що головну героїню називали Оксаною. Мозок мiй запрацював, заворушився, як на колiщатах, невже Наталку звали Оксаною, а я цього не пам'ятаю? Вона - Оксана, а прiзвисько в неї - Полтавка? Але показано чомусь не Полтаву, до того ж, якщо це Полтава, то, як для Полтави, тут забагато туркiв. I лише коли до героїнi прийшов герой i вони заспiвали вiдому доленосну «Здрастуй, друже мiй прекрасний», я второпав, що дивлюся оперу «Запорожець за Дунаєм», людина я - невитримана, тому цьому впiзнаванню активно зрадiв. «Мало не турнули з партеру», - закiнчив я свою розповiдь.

«Вам, я бачу, не смiшно?» «Нi, менi не смiшно», - сказав вiн. «А має бути смiшно», - з дитячою образою та вiслюковою впертiстю промовив я до нього. «Що ж тут смiшного?

Ви ж композитор, то й як же ви з двох рядкiв не збагнули, що ви слухаєте?» «Ну, саме це й є найсмiшнiшим». Раптом вiн засмiявся. Отакої. Я вже i сподiватися на успiх припинив, намагаючись

його чимось побавити. Але смiх перейшов у ридання. «Усе буде добре», - вичавив я з себе, я нiколи не вмiв поводитися з дiвчатами, котрi починали рюмсати, а що робити в таких випадках iз парубками, я й гадки не мав.

Вiн вiдмахнувся. «Усе добре. Не зважай, я трохи нервовий».

Я й не зважав.

«Я сподiваюся, що зрозумiв тебе, тепер менi слiд посидiти вдома,

замислитись, придумати декiлька варiантiв, а потiм я тобi зателефоную,

так пiдiйде?», - питаю в Мiтi, вiн уже давно припинив плакати,

наче й не починав, заглибився в пояснення образу Овода. Вiн тямущий.

Не кожна людина розумiє, що говорити композиторовi, щоб вiн зрозумiв вас. А Мiтя все робив правильно, розповiдав, який в Овода буде голос, яка в нього буде хода, яких вiдтiнкiв його думки, ставлення до рiзних людей, якого кольору його почуття до Джеми. «Я дрiбною скабкою в тобi оселюсь, в твоїм серцi, не виженеш вмить». «Це вiршi? Чиї?» «Вiршi, так. Вибачте». Вiн дуже дивний, чи то сам дивний, чи то дивна його поведiнка. Менi стало цiкаво, в головi почала вимальовуватися музична тема. Мiтя вглядається в моє обличчя, наче збирається запам'ятати мене назавжди. «Щось негаразд?», - питаю. Виявляється, що все гаразд, просто в моєму носi застрягла кавова гуща. «У мене таке буває. Я вiддаю перевагу запаховi над смаком». Вiн пiдходить до пiдвiсної шафи й витягає ватнi тампони для носа. «Ось». Я помiчаю у шафцi музичний диск. Менi здається, що це - диск Мiтяєва, Мiтя перехоплює мiй погляд i зачиняє дверцi. «Тобi треба прочистити носа», - без потреби гучно каже вiн, пiдштовхуючи мене у напрямку ванної кiмнати.

«Я чекатиму на твiй дзвiнок», - каже вiн, ми прощаємося. «Незабаром зателефоную, - обiцяю я. - Приємно було спiлкуватися», - додаю дуже чемним голосом. Мама давно менi поставила голос. Поставила на чемнiсть, увiчливiсть та розумiння. Тому мене завжди вiдпускають у вiдпустку та вважають приємним зусiбiч чоловiком. Вiн приязно посмiхається. Чому ж у нього такi полохливi очi, наче за ними хтось женеться. «Хто женеться за твоїми очима?», - несподiвано для самого себе питаю я. «Тобi здалося», - каже вiн, але не зачиняє дверей. Стоїть у дверях примарою. Я не став чекати на лiфт, хоча менi кортiло ще раз подивитися на еротичний малюнок, пiшов сходами. Я вiдчував на собi його цупкий погляд. Вiн дивився так, наче сподiвався, що я озирнуся. Але менi чомусь зовсiм не хотiлося зустрiчатися з його прозорими очима, котрi весь час вiд когось тiкали. «Нас не догонят, нас не догонят».