Кавовий присмак кориці

XVIII

Я набирав її телефонний номер. Нещаснi (а може щасливi?) сiм цифр, котрi заважали менi вiльно дихати, вiльно жити та вiльно вмерти кiнець кiнцем. Я ще раз дивлюся на ноти, сiм нот, кожна з них - цифра її телефону, я спробував програти всi можливi комбiнацiї. Вийшов непоганий етюд, але я не мав сил його записати. Я крутнувся на дзиґлику, закрив кришку рояля, проспiвав чотири останнi цифри, як кiнцевий акорд, та набрав її телефонний номер. Цей номер вилежав як слiд. Бiльше тижня. Алекс наполягав, аби я витримав тиждень. «Кожен день - за кожну цифру». Я витримав навiть бiльше. Цiлих вiсiм днiв.

Я не мiг дивитися на номери автомобiлiв, не мiг дивитися телевiзор,

а також читати газети. Кожна цифра нагадувала менi про те, яким скарбом

я володiю. У мене є її телефон, i вона може бути вдома. Вчора я хотiв набрати її номер, але не змiг. Не змiг угамувати тремтiння, вологi пальцi вiдмовлялися мене слухати, я постiйно витирав їх об кишеню джинсiв. «У вас щось iз задом? Вибачте, що запитую так прямо, але Ви його постiйно мацаєте», - сказала менi на вулицi стороння симпатична дiвчина. «Це я мацаю кишеню, а не дупу», - огризнувся я. Дiвчина вiдобразила бровами подив:»А». Вона працювала проктологом, це було написано на її вiзитiвцi сiрого кольору, яку я роздивився вже вдома.

Це поклало край усьому. Я зрозумiв, що незабаром зi мною на вулицi почнуть знайомитися симпатичнi психiатри задля задоволення своїх професiйних потреб та амбiцiй.

Вона була вдома. Вона видихнула в слухавку чи то «Ало», чи то «Олег», я не розчув. Це було так зненацька - одразу почути її голос. Важливим було почути її голос, а не зрозумiти, що саме вона вигукнула. Вона взяла слухавку пiсля першого ж гудка, тому я не встиг нiчого второпати, налаштувати себе на її хвилю. «Привiт, ееее, це - Лесь». I вона менi зрадiла. Спочатку я не мiг повiрити в це, але вона менi вiдверто зрадiла. «Слухай, - заходь. Менi треба щось тобi розповiсти. Слухай, це чудово, що ти подзвонив, правда. Заходь, так? I зараз». I вона кинула слухавку. Менi довелося ще раз набрати щасливi, так, тепер я був переконаний,

саме щасливi сiм цифр її номера, щоб запитати, куди, власне, я маю йти.

Я не пам'ятаю, про що я думав, коли дiставався її помешкання.

Я взяв машину, але вийшов майже за два квартали до її

будинку (коли я вийшов уже вiд неї, то не мiг згадати, де саме

припаркувався). Час вiд часу я пiдносив до обличчя букет троянд бiлого

кольору, я пам'ятаю, що вона обожнювала бiлi троянди, вдихав їхнiй

аромат i намагався вгамувати стукiт серця. Посмiхався дiвчаткам, котрi

стрибали у «класи». Котрась iз них захихотiла i назвала

мене педофiлом. Дiвчинка зовсiм не була схожа на Домiнiк Свейн у ролi

фатальної малолiтки Лолiти, пухкеньке, мале створiння у довгiй

спiдницi та капелюшку. Маленька жертва сучасного телебачення. Краще

бути обiзнаним, так?

Вона вiдразу вiдчинила дверi. Наче вiдчула, що я стою за ними, вагаючись

натиснути на дзвоник. «Чого стоїш? Заходь». Вона силомiць

загнала мене до хати. Ще в коридорi в нiс ударили приємнi пахощi,

знайомi менi з дитинства. Мелена кава з корицею. Згадуючи ту мить,

я роблю висновок, що саме цей запах мене вiдразу заспокоїв, мiй

пульс вирiвнявся, i я мiг роздивитися її. Вона скидалася на

сполохану птаху. Поєднання кави з корицею чомусь стало для мене

доказом того, що вона пам'ятає часи нашого спiлкування, перебування

в моїй родиннiй оселi, де завжди пахло батьковою кавою. Кавою

з корицею. Кава з корицею переконали мене в тому, що вона пам'ятає

мене, як я грав їй на роялi п'єси, як я цнотливо торкався

її волосся, її довгих пальцiв своїми очима. Часто

буває, що найсильнiше ми помиляємося саме тодi, коли переконанi,

що все розумiємо правильно на сто вiдсоткiв.

Вона нiколи не була прихильницею балачок нi про що. Щоб Алiса вислуховувала iнших? То вже - нi. Нiяких повiдомлень про погоду, сезоннi негаразди, про новели в музицi та лiтературi, нiяких сподiвань на те, що здоровi матуся, бабуся й татусь, i до бiса намагання бути ввiчливим та уважним. Коли вона когось питала: «Ну як ти? Як справи?», - менше за все вона хотiла, щоб ви щось їй розповiдали, не дай Боже в деталях, боронь Боже ви будете скiмлити та скаржитися. Вона розверталась i йшла геть. Нiчого зайвого для її ро зуму. Її розум не хотiв живитися справами iнших, я вже мовчу про її серце, її серце уникало хвилювань. Вона обхопила себе за плечi й повiдомила мене, що закохалася. Закохалася вперше у своєму вiльному життi. Усi ми чудово розумiємо, коли кажуть, що закохалися в нас, навiть не називаючи нас на iм'я, так само ми чудово розумiємо, коли кажуть, що закохалися в когось iншого. I попри те, що ми, наче кiшки прохолоду, вiдчуваємо, де йдеться про нас, а де - зовсiм навпаки, ми дуже хочемо помилитися. Але нiхто нам не дарує такої помилки.

Я вiдразу второпав, що йдеться не про мене. «А дєвочка созрєла». Блiн. Бiльше того, я зовсiм не знав, як менi реагувати на це повiдомлення. Розвернутися й пiти собi? Нi, в мене кишка тонка. Подмухати на кулак

та зарядити Алiсi в її привабливу пику, а потiм схопити її

за волосся та сiм разiв прикласти тiєю пикою до пiдлоги, наспiвуючи

сiм цифр її телефонного номера та примовляючи: «Ти -

сука, менi все життя зiпсувала. Отримуй - раз, отримуй -

два»? На це моя кишка ще тонша. Зґвалтувати її, ми

ж удома самi, розiп'яти на цiй пiдлозi, ласувати її тiлом,

робити їй боляче, змусити кричати, що вона кохала, кохає i

завжди кохатиме лише мене? Уявляєте, який я був злий, якщо змiг

подумати про таке? Адже я про таке подумав. Про насильство. Алiса

не замислювалася над виразом мого обличчя, вона потягла мене до кухнi.

Чого я хвилювався? Чого я взагалi думав, що менi робити, як менi чинити,

Алiса вже все за мене придумала. Iнакше й не могло бути. «У нього

є iнша жiнка, я переконана в цьому. I я хочу, щоб ти їх

вистежив».

Треба вмiти говорити «нi», про це ще в дитинствi менi говорила мати. Треба вмiти говорити «нi» будь кому i за будь яких умов. Учiться, любi, поки не запiзно, тодi ви не будете втрапляти в халепи. Я не вмiв говорити «нi» будь кому. Я б нiколи не наважився сказати «нi» Алiсi. Поруч не було Алекса, поруч не було Iвана, поруч не було Андрiя та Женi, нiхто не сказав менi: «Пошли її, старий, пошли її пiд три чорти. Не будь дебiлом». Тому я дозволив завести себе в кухню, грiв руки гарячим горнятком, вдихав знайомий запах кави з корицею. I вислуховував її настанови.

«У тебе є щось його?» Це було моє перше запитання

пiсля плутаної розповiдi Алiси, вона часто зупинялася, потiм торохтiла безперервно, перебивала сама себе, та що там, - вона навiть плакала. Мабуть, я вперше бачив, як вона плаче. «Ти хочеш понюхати й узяти слiд?» Алiса завжди готова знущатися, навiть коли їй зле. «Я маю на увазi щось таке, ну - лист iз його почерком, фотокартка, щоб мати уяву, який вiн». Алiса замелькала. Так, у неї була його фотокартка. Одна. Єдина. Вiн не любив фотографуватися й не давав себе фотографувати. «Бо вiн одружений». «Але ти вкрала його свiтлину чи непомiтно зняла його, так?» Було зрозумiло - Алiсi начхати на те, що йому не подобалося фотографуватися. Вона протягнула менi глянцевий клаптик. «Що це?» «Правда, вiн гарний?» «Алiсо, що це?» Я одночасно погоджувався з

тим, що вiн гарний (вiн не мiг бути негарним, бо вiн подобався

Алiсi) i питав, що це вона протягла менi. «Це - вiн. Я сфотографувала його, коли вiн спав».

Закоханi жiнки iнодi мають тупуватий вигляд. Коли я подумав таке щодо

Алiси, менi стало шкода мого почуття. Моє почуття до Алiси починало слабшати, заражене невiдомим вiрусом. На фотокартцi була потилиця якогось сивого чоловiка, плечi та фрагмент спини. Нi, ще там був натяк на щоку. «Алiсо, аби я його впiзнав, менi спочатку треба вмовити всiх пiдозрiлих типiв так улягтися, розумiєш?» Ця сива голова могла належати кому завгодно. Єдине, що було зрозумiло про цього чоловiка, це те, що вiн - похилого вiку. «То вiн старий?», - бовкнув я дещо зайве. Алiса нагородила мене неприязним поглядом. «Вiн - найкращий. Це тобi треба усвiдомити, Лесе. Вiн - найкращий».

«О'кей. Я все усвiдомив. Може, в тебе ще щось є?» Ще в неї був клаптик паперу iз залишками вiршiв. Цей папiрець випав iз його кишенi, на ньому були надряпанi вiршi, через якi Алiса втратила його. Вона знову почала рюмсати. Менi не хотiлося заспокоювати її, хоча тодi я ще вiдчував бiль. «Я у скрутi, - плакала вона. - Боже мiй, у якiй я скрутi». Вона поклала менi в руки зiм'ятого папiрця. Я розправив його на колiнi:

«я дрiбною ска

в тобi оселюсь

иженеш вмить

не боюсь я

чую

тобi боляче?

так.

тому тобi зле

звуть

кохання твоє».

«А це що? Якесь закляття, заповiт?» «Це не закляття. Це

не заповiт. Це були вiршi. Гарнi вiршi. Вiд «М» до «О»,

чи - навпаки». «То його звуть «М» чи «О»?

«Його звуть Олегом». «Алiсо, ти ж ненавидиш вiршi».

Вона мовчала. Я сказав, що навряд чи вiршi менi допоможуть у пошуку.

Коли я вчитувався в цi рванi рядки, щось промайнуло в моєму мозку, але я вiдiгнав цю думку геть. Вона вперто мовчала. «Ти знаєш, а я чув щось схоже на цi вiршi. Тiльки не пригадую, де. Ти не припускала, що це можуть бути рядки вiдомого поета?» Алiса так не думала. Алiса думала, що цi вiршi або присвяченi обожнюваному Олеговi, або - навпаки - якiйсь загадковiй «М». «Iм'я його дружини починається на «М», але в них не такi взаємини, щоб дарувати одне одному вiршi. Спочатку я подумала про неї, а потiм дiйшла висновку - нi, це хто завгодно, але не вона». «Слухай, а де твiй собака? У тебе ж був собака?» Алiса вперлася лiктями на стiл, притисла руками волосся i почала хитатися. «Це - його собака. Менi ще собаки бракувало».

Менi слiд було подякувати за гостиннiсть, поцiлувати ручки та йти звiдси. Але я цього не зробив. Я пiдвiвся, щоб зробити кави. Вона тим часом поставила музику. «Це - Мiтяєв?», - спитав я, розсипаючи каву вiд несподiванки. Це був точно Мiтяєв, за все моє життя я вдосталь наслухався його в батька. Мiтяєва я б нi з ким не сплутав. «Лєто ето малєнькая жiзнь». Алiса ненавидiла бардiвську творчiсть. «Алiсо, ти ж ненавидиш бардiв?» «Це був його диск. Вiн пiшов, у мене залишився принаймнi цей диск. Я його слухаю i згадую, як вiн грiв руки в моєму волоссi». Маленька безпорадна дiвчинка Алiса. Кольнуло серце. «Ти маєш його телефон?» Нi, вона не мала його телефону. «Лєто ето малєнькая жiзнь». «Але в мене є його адреса», - байдуже сказала Алiса.

Варто iнколи писати листи родичам, ми вiд цього передчасно вiдiйшли. Треба коли-не-коли надсилати на адреси своїм близьким листiвки, телеграми, бандеролi. Навiть якщо ви живете в одному мiстi. Тодi адреса, яку б ви мали знати напам'ять, не видаватиметься вам незнайомою. «Це, здається, в районi Подолу?», - спитав я, пробiгши очима жовтий аркуш для нотаток, на якому Алiса написала адресу свого Олега. Алiса ствердно кивнула. Здається, що так, це - Подiл. «Добре, я з'їжджу та погляну, що воно таке». «Телефонуй менi вiдразу, добре? Ти єдина людина, котра знає про все це». Може,

Алiса вже шкодувала про те, що довiрилася менi. Я сказав, що неодмiнно зателефоную й вона буде першою i знову ж таки - єдиною, кому розповiм, якщо я дiзнаюся щось конкретне. Я сказав їй: «Ну, що ж. Тодi - бувай?» Вона мовчки закрила за мною дверi. Я вийшов iз її пiд'їзду, i тiльки тодi дiйшло, що не пам'ятаю, де саме припаркував свою iномарку, а ще помiтив, що тримаю в руках пучок iз бiлих зiв'ялих троянд. «Отож бо», - сказав я трояндам, дбайливо притискаючи їх пелюстками до грудей.

Ви помiчали, що коли ви їдете до когось у гостi, керуючи машиною навмання, вiдповiдно до вашої зорової пам'ятi, чи коли їдете до когось у гостi, вiдповiдно до папiрця з указаною адресою, навiть якщо прямуєте в те саме мiсце (а цього вiдразу не збагнути, водiї мене зрозумiють), то обираєте рiзнi маршрути? Принаймнi в мене так завжди. Я добирався довше, нiж завжди. Слiд сказати, що я вiдразу не зрозумiв, куди саме їду. Слiд наголосити на тому, що, коли я зупинився бiля знайомого пiд'їзду, я ще не розумiв, що на папiрцi - номер саме його квартири. Менi довелося прикрити очi, а коли я їх розплющив свiтовi, мене знудило прямо в салон мого дорогого автомобiля.

Я набрав його мобiльний. Зв'язку не було. Я набрав його домашнiй

(на вiдмiну вiд неї я чудово його знав), нiхто не пiдходив. Тодi

я вийшов до найближчої крамницi, купив пляшку джину, тонко накраяну шинку з iндички та фiрмовий нiж. Крамницi стали такi зручнi, в них можна придбати все, що заманеться. Я пив джин, занюхував його пелюстками бiлих троянд, жував шинку, не помiчаючи, чи смачна вона. Я був готовий чекати стiльки, скiльки буде потрiбно.

«А менi стало весело. Тож я спитав її: чи можу познайомитися з вами? Вона вiдповiла: Авжеж. Теодозiй. Дуже приємно. Але ви мене можете звати Телiсфором. Тобi хiба не смiшно? Бачу - нi». Смiшно, тату, ще й як смiшно. Я живота собi надiрвав.

Для того, щоб стати хорошим виконавцем, вiртуозом чи чимось наближеним до вiртуоза фортепiанної гри, треба мати залiзну дупу. Сидiти й грати годинами на полiрованому маленькому й тверденькому дзиґликовi. Трохи крутитися на ньому. Це бiльше, нiж звичайна профiлактика геморою. Менi було легко чекати. У салонi моєї машини дуже зручнi крiсла. Наче створенi чекати в них батькiв бiля їхнього парадного. Для синiвського чекання з гострим ножем на твердих колiнах. Вiн з'явився за пiвнiч. До того ж не сам. Я не вiдразу, але пiзнав Овода. Високий, стрункий, бiлявий. Чого б тобi не сидiлося вдома, пiдлабузнику Оводе, чому ти вештаєшся з режисером ночами? Рiзати Овода не хотiлося, це вже остання справа - рiзати Овода, навiть за компанiю з батьком, вiн такий тихий, такий беззахисний, такий…

«Стривай», - кажу я собi та пильнiше придивляюся до цiєї парочки. Батько йде першим. Вiн зупиняється, щоб набрати код на замку, оглядає двiр, моя машина, силует якої ледь помiтний у пiтьмi, його не цiкавить. Вiн кладе руку на сiдницю Овода, та нiжно притискає її. Овiд ховає носа в батьковому розкiшному сивому волоссi, потiм цiлує (мабуть, цiлує, не просто ж вiн притулив туди свого рота) батькову лопатку. Овiд ховає нiс у шевелюрi, сфотографованiй на Алiсинiй подушцi. Овiд торкається губами лопатки, що грайливо стирчить на батьковiй спинi, коли вiн спить на Алiсиному лiжку. Я скидаю ножа на килимок пiд ногами. Мiй лiкоть припадає на звуковий сигнал на кермi. Машина починає верещати, наче скажена свиня. Я бачу, як ними пересмикує. Овiд наче прикусив губу, бiдак. Я заводжу авто, менi байдуже - помiтить мене батько, чи нi. Пiзнає мою машину, чи не пiзнає. Я хочу скорiше дiстатися свого дому. Бiлi троянди, бiлий джин, бiла iндичка, бiле рукiв'я ножа, бiла сорочка Овода, бiле марево перед очима. Бiла гарячка. Скорiше додому.

Я телефоную їй, не роздягаючись. Кажу їй адресу «щасливої суперницi», але не повiдомляю телефону. Я кажу, що втомився, що хочу спати й не налаштований на її iдiотськi запитання. Вона каже менi: «дякую». Вона - рада, що не помилилася в менi. Каже, що любить мене по своєму. Вона мене любить. Дочекався. Молодець, хлопець! Я ж уявляю, як вона кохалася з моїм батьком. Потiм я уявив собi, як батько голубиться з Оводом-Мiтєю. В мене починається iстерика. Я кидаю слухавку, мене згинає навпiл вiд смiху. На очi менi потрапляє новий диск Мiтяєва, котрий я купив на подарунок батьковi. «Олєг Мiтяєв», - читаю я крiзь смiх. «Мiтя Олєгов». Навмисне такого годi вигадати. «Чий же, чий ти, батьку Олеже?» - питаю я себе, i сам собi вiдповiдаю: «Олег - Мiтяєв». Я не вмираю вiд нападу смiху. Я засинаю на ковдрi. На щастя, менi нiчого не наснилося. Сон зрозумiв, що вiн не конкурент дневi, що нарештi минув.