Кавовий присмак кориці

XVI

«Ти, часом, не бачив мого собаки? Кудись утекло, бiле одоробло,

я не помiтила, куди саме подiлося». Я дивився на неї й не

мiг повiрити. Наче не було цих рокiв, цих пекучих рокiв без неї. Болiсних, що тяглися несолодкою, тричi пережованою ґумкою, яка колись була полуничною. Вона зверталася до мене так просто, неначе ми лише вчора розпрощалися. Наче наше кохання ще вчора гралося в пiску, зводило палаци, насипаючи пластмасовими лопатками вологий пiсок у кольоровi вiдерця, а сьогоднi вона, як завжди, вийшла на прогулянку iз собакою (в неї ж нiколи не було собак) та питає мене, чи не бачив я її собаки. Спляча красуня, прокинулася, вийшла з коми i думає, що ми гуляємо разом, що ми шукаємо її пса. Для неї не iснує часу, вона не вiдчула його перебiгу, їй снилися чарiвнi сни, для неї це - звичайний ранок, такий самий як решта.

«У тебе щось iз горлом, чи ти вирiшив перетворитися на стовпа саме зараз? Я запитую, чи ти не бачив собаки? Лесе, тiльки не вдавай, що ти мене не впiзнав». Смiшно, вона ще може припускати, що я можу не впiзнати її. В головi кружляла iдiотська пiсня квартету «Секрет». «Привiт», - я не змiг упоратися з пiснею та привiтався з нею. «Привет. А мы не виделись, наверно…» «Не бачив? Добре. Слухай, вибач, менi треба бiгти, то я тобi подзвоню, добре? Може, вип'ємо колись кави. Андрiй як, нормально? От i добре. Па-па!» Вона не почула моєї вiдповiдi, бо забiгла за рiг.

Скiльки вона вже тут? Який собака? Коли вона менi зателефонує?

Та й куди? Як вона може бути такою байдужою? Невже вона не пам'ятає, якi дружнi, теплi в нас були стосунки? Та чорт забирай, ми ж з нею були друзями. Вона забула, що я казився вiд того, що вона постiйно зникає? Такого не може забути жiнка. Невже вона не помiчала, ким вона є для мене? Чому вона не подзвонила, коли повернулась? Але я розумiв, що вона поверталася не до мене, я був би останнiм, кому б вона зателефонувала. Я не певен, що про своє повернення вона повiдомила своїх батькiв, я iнодi заходив до них. «Нiяких новин?» «Нi, Лесе, нiяких». Її мама дивилася на мене зi щирим спiвчуттям, хоча, може, й уважала мене за до нестями закоханого бовдура. Я i є - бовдур. Я досi ним залишаюся.

Яка вона гарна. Незбагненно гарна. Шоколадне коротке волосся, сiрi глибокi очi. Тонка, струнка, рухлива. Вишукано неохайна, неохайно вишукана. Бiлi вузькi штани, светр кольору зеленого горiха. Бачити її це такий бiль, це таке щастя. Принаймнi вона пам'ятає, як мене звуть. I на тiм дякую. Але що вона тут робить? Прийшла до батькiв? Навряд, наскiльки я знаю Алiсу, то вона не прийшла б у гостi iз собакою. Хоча та Алiса, котру я знав, нiколи не завела б собi собаки. Сам я прийшов у гостi до своєї мами, вирiшив заскочити на хвилинку. Але спочатку зайшов до батькiв Алiси. Пiсля того, як я її несподiвано побачив, я не мiг не зайти до її батькiв. Може, вона приїхала додому? Назавжди приїхала додому, я не мiг повiрити в таке щастя, але…

Її мати вiдчинила дверi, вона була заспана. «Лесе, це

ти? Заходь. Та нi, не вибачайся, я не сплю, прийшла з магазину, помiряла тиск - пiдскочив, холера ясна. От прилягла трохи вiдпочити й закуняла. Є якiсь новини?» спитала. Так, начебто все зрозумiло, Алiси тут не було, не було навiть її голосу в телефоннiй слухавцi. Я не хотiв хвилювати її мами, сказав, що сам зайшов дiзнатися, чи немає нових вiстей. Новин не було, не було навiть листiвок.

Ми одночасно зiтхнули. «Ти ж знаєш, яка вона?» «Ви

ж знаєте, яка вона?» Так само водночас. «Якщо щось почуєте…» «Обов'язково. I ти також». «Одужуйте. До побачення».

Я мiг вiдiмкнути дверi ключем, але руки були такi холоднi, що не мiг iз ним упоратися. Мама вiдчинила. Я побачив легку парку батька. Синю з двома бiлими смугами. Менi вона дуже подобалася. «Родина у зборi, - кривувато всмiхнувся я. - Андрiй теж тут? Iз усiма андрiятами?» Мама, вдягнена в якесь супермодне дрантя теракотового кольору, пiдставила щiчку, вiдполiровану єгипетською засмагою, для поцiлунку. Батько протягував засмаглу руку - для потискання. «Андрiя немає, вони пiшли до Лялькового театру. Я й сам тут випадково опинився, привiз мамi смачних грецьких равликiв. Василь привiз iз Афiн оливок i равликiв. Вiн навiз багато, о, до речi, а тобi потрiбнi?» «Нi, дякую, татусю-турбусю. Знаєш, а я щось не помiтив твого авта бiля пiд'їзду». «Мене пiдвезли». Я вiдразу зрозумiв, хто саме його пiдвiз. «А, поталанило тобi», - протяг я i пiшов у кухню, там поралася мати.

«Ти не посварився з батьком, любий? Чи менi здалося?» Мамине чуття на непорозумiння лiпше за нюх будь якого мисливського собаки на пiдранка. Цього ще бракувало. Я вiльно розсiвся на м'якому диванчику. «Ма, та ти що, хiба батько вмiє з кимось сваритися?» Мама засмiялася. Я знав, що треба говорити, ще в дитинствi я допетрав, яка в нас полiтика партiї. У нашiй сiм'ї хист сваритися був притаманний лише мамi, бiльше такого хисту нi в кого не мало бути. «Плiткуєте? - Батько вповз у кухню. - От мама думає, що ми з тобою сваримося, це ж треба таке вигадати! Ми - i сваримося, га, старий?» Я сподiвався, що батьковi вистачить клепки щезнути. В його очах я помiтив невиразну тривогу. «До речi, поглянь, який у батька чудовий вигляд. Просто красень. Ми забезпечили вам чудовi гени, то де ваше синiвське «дякую»? Вiд Андрiя годi чогось дочекатися, але де твоє?» Мама у своєму репертуарi.

Ха, «чудовий вигляд» у нього. Було би з чого дивуватися, люба мамо. Авжеж, чудовий вигляд, та в нього ж немає нiякого застою сперми. Можна мати чудовий вигляд, коли до твоїх послуг молода волога пiхва, що увечерi та вранцi ще й одсмокче залюбки. Я над силу посмiхнувся. «Мамо, ми з Андрiєм увiк не розрахуємося з вами, i наша вдячнiсть не має меж, - запевнив я її. - Взагалi, я приїхав переконатися, що в тебе все гаразд. Переконався - у вас все добре (наголос на словах «у вас»). А тепер можу йти деiнде зi спокiйним серцем».

«Ну, то па-па, синку, па-па». Мама не з тих, хто виснутиме

на шиї й волатиме: «Синку, побудь зi мною ще трохи». «Йди вже. Та не забувай своїх «старих». Добре, що й у тебе все добре. Але було би ще краще, якби в тебе було неспокiйне серце». Мама не витримала, вона натякає на те, що я не знайомив її з жодною дiвчиною вiд часiв Галi. А раз не знайомив - значить, нема або (це неприпустимо) я її приховую вiд маминого хвацького ока. Я всмiхаюся якомога ширше та вiдмахую їм рукою: «бувайте». Воно ж - «вiдчепiться, люди добрi, тихенько та любенько».

Я виходжу з пiд'їзду, на мить менi здається, що неподалiк я бачу Алiсу. «Алiса в туманi». Вона тримає на повiдку великого бiлого собаку. Собака б'є хвостом, наче комусь радiє. Але Алiса хутко кудись його потягла. Трушу головою. Блiн, як же менi здихатися її? «Краще б не бачити, - скриплю собi пiд носа. - Краще б нiколи не бачити». Я злий на себе. Я злий на Алiсу. Я злий на маму. Нi, насамперед, я злий на батька. Не знаю, чому. Менi здається, що вiн украв у мене щастя. Вiн милується з якоюсь неповнолiтньою хвойдою, а я марю привидами дитинства. «Гумберт Гумберт, блiн», - думаю я й нiяк не можу вгамуватися. «От сука. Всi - суки», - знесилено кажу я. «От сука!! Ненавиджу», - пiдвищую голос. «Сам ти - козел», - каже менi iнтелiгентна бабуся в бiлих шкарпетках, до того ж болiсно б'є мене торбою по колiнах. Такi бабусi завжди дадуть собi раду. Що там у її торбi? Цеглини, як батони, чи батони, наче цеглини? Я ховаюся вiд неї у власному автомобiлi. Цього ще бракувало, щоб мене вбила якась стара батоном/цеглиною пiд батькiвським домом («началом начал»). Це вже нi. На сьогоднi менi вистачить угодованого вигляду батька.

«Ми можемо кудись пiти, чи ти можеш зайти до мене?», - питаюся Iвана. Судячи з його голосу, вiн нiкуди не вийде. «А може, краще ти до нас?» Не краще. Я налаштований рiшуче. «Ти ж менi друг, так?», - обережно розпочинаю шантаж. Iван каже, що вiн менi друг, аякже, як я мiг подумати, що вiн менi не друг, але дружба, - патетично каже вiн, - це таке поняття, вiд якого всiм має бути свiтлiше на душi. Це означає: «Давай до нас». Але вiд мене важко вiдкараскатися. «Вано, ти менi потрiбний зараз i тут. Або в барi. Але не у вас». «Зараз буду, - буркотить Iван. - Ковбаси хоча б купи, а то вiчно в тебе якась травичка замiсть їжi». «То чого?» Iван похмурий, нарештi дiстався мого помешкання. «Тобi тут i вiдразу розповiдати, чи ти може роздягнешся, пройдеш, мо' чогось вип'єш, з'їси?»

Iван пройшов, скинув куртку, плюхнувся на стiльця, вчепився в жирну канапку. Мiй надiйний друзяка Iван. «За що першу?» «За те, що ми такi молодцi», - традицiйно розпочав тостування я. «Поїхали», - каже Iван. Я пам'ятаю, що у восьмому класi у своєму творi на тему «Ким ви хочете стати?» Iван писав, що хоче стати Гагарiним. Саме Гагарiним, а не просто космонавтом. Максималiст i першопроходець, Iван. Я повiльно почав розповiдати. Про те, як ледь сьогоднi не помер, бо мене хотiла забити батонами одна незнайома бабуленцiя. Iван посмiхнувся. «Ти сам наразився. Тому що треба свого базару вряди-годи пильнувати. Це ще добре, що твої «комплiменти» почула бабуся, а не якiсь мiцнi лабузяки».

Далi я правлю про те, як мiй батько зраджує матiр iз молодою шльондрою, а мати на довершення пишається з його чудового вигляду, аж гидко. Iван пiдводить брови. «Знаєш, це таке. У його вiцi майже з усiма трапляється, а з ким не бува, той - дурень. Хочеться свiжого, розумiєш? I потiм, поясни менi, ти йому що, заздриш? Маму шкода, чи що? Має ж у тобi бути чоловiча солiдарнiсть? Ти колись теж будеш старим, i, якщо в тебе буде дружина, де запорука, що ти її не зраджуватимеш?» Я кажу, що запоруки жодної. I, нарештi, розповiдаю Iвановi про те, як бачив Алiсу, потiм примару Алiси i як вона на мене вiдреагувала. Тобто сама Алiса - нiяк, а її марево зникло, допiру мене побачило. Iван стогне, i, не чекаючи тосту, випиває п'яту чи шосту чарку. «Iз цього й треба було починати. З цiєї… з цiєї…» Емоцiї Iвановi випереджають його слова, з виразу його обличчя я розумiю, що вiн хоче сказати з приводу Алiси. Нiчого хорошого.

«Не кажи про неї такого, бо пожалкуєш». «Якого

такого? Я й не кажу». «Кажеш». «Не кажу». «Кажеш». «Де я казав?» «Нiде. Ти подумав». «Нiчого я

не думав. Ще нiхто не мiг ухопити мене за думку». «Нi, ти

подумав». «Не будь вiслюком, я про неї не думав, це ти

в нас про неї думаєш». «Нi, ти думав». «Не

про неї». «Та ну? А про кого?» «Про тебе».

«Про мене таке мерзенне?» «Чому це мерзенне?» «Тому.

Ти би бачив свої очi. З такими очима не думають про щось приємне». «Я - думаю». «Ти не думаєш». «Я тобi вiдразу казав, що я не думаю, а ти почав верещати, що я думаю,

ще й щось мерзенне». «А то. Ти думав мерзенне про Алiсу». В нашу розмову втручається дзвiнок. Я розумiю, що то дзвонять у дверi. «Я нiкого не чекаю, - дивлюся Iвановi у вiчi. - Може, ти на когось чекаєш?» «А. Так. Ми обидва чекаємо, просто ти поки що про це не знаєш. Забув сказати. Вiдчиняй. Це прийшов Алекс». «Хто?» «Ти ж не проти. Я подумав, що Алекс буде тобi у пригодi». Звiсно, як же я без Алекса. Без Алекса я нiкуди. Блi-i-i-iн.

«Буває ж таке», - каже Алекс, вiдколупуючи ковбасу

з канапок i поглинаючи її без хлiба. «Не роби цього, це мене бiсить», - кажу Алексовi, намагаючись вiдiбрати в нього ковбасу. «Припини це. Лесе, не займай його. Вiн голодний, кожен їсть, як йому зручно. Тобi що, шкода ковбаси?», - Iван на сторожi Алексових iнтересiв. Менi не шкода ковбаси. Нi, шкода.

Чому я маю їсти канапку, давитися хлiбом, а Алекс спокiйно вивiльняє ковбасу й жере її в таких кiлькостях? «Що буває?», - натомiсть питає в Алекса Iван, поки я думаю про ковбасу й Алекса. «Та ваша навiжена Алiса. Ця хвора менi телефонувала вночi». «Коли? - кидаємося ми з Iваном на Алекса. - Коли це було?» «Нещодавно було. Казала, який я сексуальний, зовсiм дах у неї посунувся». Iван дивиться на мене, торкається плеча. «Вона не мала на увазi нiчого такого. Е-е-е. Алекс тут точно нi до чого, розумiєш?»

I знову починається розмовний коловорот. «Чому вона тобi телефонувала?» «Звiдки я знаю». «Я питаю, чому вона тобi телефонувала,

ще й уночi?» «Бо - хвора, тому й телефонувала».

«Що казала?» «Вiдчепися, буду я ще запам'ятовувати, що

вона менi казала». «Коли це було?» «Що я тобi, позначатиму

цю подiю в календарi, як дiвка мiсячнi?» «Коли це було?»

«Нещодавно, я тобi кажу. Слухай, та йди ти. Iване, чого вiн до

мене причепився? Скажи йому». «Коли це було, в очi менi дивися,

вилупку, в очi. А ти що їй казав?» «Що я їй казав,

питаєш? Що й завжди й усi їй кажуть. Лiкуватися порадив якнайшвидше.

Ось що сказав». «Ти мене дiстав уже. Згадуй давай усе».

«Це чому я маю таке згадувати? Блiн, навiщо я взагалi про це бовкнув?»

«Iване, i що, пiсля цього ти кажеш, що вiн менi друг? Вiн чiпляється

до моєї дiвчини». «Вона не твоя дiвчина», -

це вони проголошують разом. «Я до неї чiпляюся? Ти що, так

само захворiв? Треба вона менi. Це вона дзвонить уночi, лепече,

що їй заманеться. Про секс, про наркотики, про те, що я найкращий,

я що, просив? Ще й ведмежих колискових спiває. Iдiотство. А я

такий сон бачив…» «Яких, яких колискових?» перепитую

я. I тут ми з Iваном уже волаємо разом: «Не треба про сон!

Не треба!»

«Знаєш, мужик, в чому твоя проблема?», - Алекс навис

надi мною, вiн завеликий для мого коридору. Я не можу знати того,

що знає Алекс, i вiн це розумiє, тож i пояснює. «Твоя

проблема в тому, що ти не вмiєш упокорюватися долi. Зовсiм не

вмiєш, мужик. Щось тебе стримує. В тобi немає поваги

до фатуму. От нахилив би голову, дав бабцi тебе забити на фiг. I все.

Розумiєш? Усе. Нiяких проблем, нiяких тривожних новин. Нiчого.

Спокiйно би вiдпочивав, а ми вже якось допомогли б iз похованням.

Бо друзi навiщо? Тiльки реготати й пити? А похорон як же? Упоралися

б. Гуртом - воно легше. I все. I до дупи Алiсу. До величезної

смердючої дупи. Нiяких алiс на твоєму похоронi. Фiг ми б її

запросили, ти не хвилюйся». Я думаю, чи не пiдкоритися менi

долi, чи не взяти пляшку та не квацнути нею Алексовi по потилицi?

А потiм - до в'язницi. I все. Дiйсно - все. I - нiчого.

Iван шморгає носом, обiймає нас за плечi. Певний час ми хитаємося мовчки, кожен думає про своє. Потiм починаємо танцювати грецький танець сiртакi. «А дядько Василь привiз грецьких равликiв, а я не взяв», - кажу я. Я перебуваю пiд впливом асоцiацiй. «Тара тататата тара тататата», - наспiвує Iван. У дитинствi вiн займався народними танцями. «Тарата тара тататата», - пiдхоплюю я. Ми танцюємо, точнiше, тупцюємося в моєму дещо вузькому коридорi. «У мене залишився її телефонний номер», - раптом каже Алекс. «Що?» «У мене є її номер, мiй апаратик має спецiальну функцiю запам'ятовувати номери». Я кажу, що щасливий iз того, що маю такого вiрного та справжнього друзяку. Я кажу, що щасливий, що зараз не послухався фатуму та не прибив його пляшкою. Iван плаче. Алекс пробує зробити iз пальцiв значок «о'кей» i допомагає собi ротом. «О'кей» краще виходить у рота, пальцi вiдмовляються слухатися.