Коли ти кохаєш людину, тобi спочатку не заважає навiть те, що вона тебе не кохає. Ти це розумiєш одразу, ультрафiолетом вiдблискує її апатичне до тебе ставлення. Справдi, важко такого не зрозумiти, але про це не хочеться думати. Тому ти тiшиш себе думками, що завжди хтось кохає сильнiше, то хай цього разу таким будеш ти, що згодом вiн обов'язково закохається в тебе, бо так було з багатьма, чому так не має бути з ним? Ти вигадуєш для себе пояснення, ти пробачаєш йому вiдсутнiсть потягу до тебе, ти пробачаєш вiдсутнiсть вогню в його очах, ти щаслива, коли вiн посмiхається або просто торкається твоєї руки.
Ти цього не помiчаєш, але стаєш метушливою, нервовою, ти намагаєшся бути кращою, нiж є, при цьому розумiєш, що такi дiї ще
бiльше його дратують, але зупинитися не здатна. Ти часто говориш йому:»Вибач», у твоїх очах тремтить страх втрати. I вiн це вiдчуває. Треба
бути шляхетною, неегоїстичною або дуже закоханою людиною, щоб
не скористатися зi страху в твоїх очах. Коли б ми вмiли зупинятися
на потрiбних зупинках, коли б…
Проте вiн не користає зi страху в твоїх очах тiльки через
свою до нього (насамперед, до тебе) байдужiсть. Ти бачиш, що ви -
рiзнi, що про вас можна подумати, як про «вас», а не окремо,
як про «неї» i про «нього», лише коли ви смiєтесь.
Урештi-решт це теж важливо: ваш смiх. I от ти вже помiчаєш,
що щаслива була б поплакати бiля нього, а вiн не хоче цього, боїться,
це викликає в ньому несприйняття та огиду. А ти, своєю
чергою, починаєш утомлюватися вiд ролi арлекiна, намагаєшся
зрозумiти, що ти робиш не так. А коли ти почала думати, що робиш
щось не так, то це свiдчить про те, що вашi стосунки розхитанi, як
дитячi гойдалки у старому парку. I коли ви кохаєтеся, це буває,
хоча й рiдко та недбало, ти постiйно чуєш нав'язливе скрипiння
розхитаних дитячих гойдалок у старому парку.
Кудись зникає твоя самовпевненiсть, випестувана роками, ти починаєш ранок, крутячись бiля дзеркала. «А може, я негарна?» Ранiше щодо своєї вроди жодних сумнiвiв у тебе не виникало. Ти здавалася собi гарною, так думала переважна бiльшiсть людей, хто був поруч, кого ти зустрiчала на своєму шляху, а тi, хто думав iнакше, тебе не цiкавили, уявлялися заздрiсними нiкчемами. Тепер ти силкуєшся згадати тих нiкчем, знайти в пам'ятi вирази їхнiх облич, збагнути, що їм у тобi не припало до вподоби, щоб зрозумiти, - може, вони були правi? Ти починаєш пестити свою шкiру, про яку завжди думала, що вона гладка, молода, чудова. «Я не користуюся кремами, вони менi не потрiбнi», - презирливо казала ти своїм однолiткам. Ти помiчаєш зморшки, намагаєшся випрасувати їх пальцями i знесилено наносиш корисну сумiш на обличчя. Ти замислюєшся над своїм вiком. «А ти вже, люба, не першої молодостi», - кажеш собi. Й iстерично вiдкидаєш вiд себе такi думки. «Що
в бiса зi мною коїться? Припини це!» I твої слухнянi нерви, що вже давно сприймали тебе як видатного муштрувальника сучасностi, цього разу вiдмовляються пiдкорятися.
Невмотивована панiка. Вiн та його поведiнка викликають у тебе невмотивовану панiку. «А що буде, коли його не буде поруч?» - «Без нього буде iснування, а не життя. А навiщо тодi iснувати?» Ти помiчаєш, що вiн над силу береться до кохання з тобою. Наче вiдбуває повиннiсть. Боже мiй, як це жахливо, розумiти, що коханий чоловiк торкається твого тiла не тому, що воно вабить до себе, не того, що твоє тiло приємно вiдчувати в руках, а за тим, що практично годi торкатися тiла жiнки, з якою вiн кохається. За таких обставин важко уникнути торкання. Вiн тебе не жадає. I це не через його похилий вiк, вiн - сильний, вiн може, ще й як може. Може, але не з тобою, хоче, але не тебе. Як це принизливо, образливо, нестерпно.
Вiд цього небажання хочеться плакати, лупити його по гладких вилицях, розквецяти йому носа, а потiм злизувати його кров, цiлувати, панькатися з ним наче з дитиною. «Кохаю, кохаю, кохаю». Хочеться кудись утекти вiд нього, сховатися та чекати. Утекти, але так, щоб вiн обов'язково тебе знайшов та втiшив. А найстрашнiше - усвiдомлювати, що вiн нiзащо тебе не розшукуватиме, а якщо йому доведеться тебе втiшати, обмежиться тим, що механiчно погладить твоє волосся. А коли ти втечеш, вiн iз полегшенням зiтхне i посмiхнеться своїм думкам. «Нарештi. Усе залагодилося само собою». Вiн не вiдчуватиме себе покидьком. Ти позбавила його цих тортур: вiдчувати себе покидьком.
Ти боїшся сказати йому: «Я бiльше так не можу», -
бо знаєш, як вiн зрадiє такому перебiговi подiй. Тому ти подумки
повторюєш «я бiльше так не можу», ти це повторюєш
навiть тодi, коли вiдчуваєш його в собi. Позаяк фiзичне вiд чуття
його в собi все одно не дає тобi змоги переконати себе в тiм,
що вiн iз тобою. Ти починаєш цiнувати митi. Починаєш думати
про вiчнiсть. Учора ти схопила себе на тому, що збиралася за плакати
пiд час перегляду мелодрами, котра зазвичай пробуджувала в тобi iронiю.
«Якi iдiоти це дивляться, як можна при здоровому глуздi таке дивитися?
Який телепень це поставив, який бевзь таке написав?» А потiм ти себе обзиваєш «iдiоткою, плаксiйкою, тюхтiйкою».
Ми займалися коханням. Вiн пiдвiвся, вiдiрвався вiд мене й пiшов до кухнi. Таке вже було. Там вiн про щось думав, курив, варив чи молов улюблену каву з корицею, хоча напевно я не знаю, що вiн там робив. Потiм, начебто й не було нiчого особливого, вiн повертався до мене, проблем iз ерекцiєю в нього не було. Ми кохалися далi. Вiн не кiнчав, i я - також. Вiн знову припиняв процес, знову залишав мене та йшов до кухнi. У нього було багато справ там. «Олеже, тобi не цiкаво зi мною?» «Менi з тобою цiкаво», - сказав вiн. Вiн сидiв на пiдвiконнi й ласував своєю незамiнною кавою. «Але не в лiжку». «Не в лiжку, - погодився вiн. - Але ти тут нi до чого». «Авжеж. Iди до мене, будь ласка, йди». Вiн обережно вiдсторонює мене, майже витягує свого прутня з мого зголоднiлого рота. «Лiсо, не треба принижуватися, пообiцяй менi, що бiльше не будеш, обiцяєш?» Я бiжу до ванної кiмнати, моя спина нiяковiє вiд його сумного погляду.
«Я думаю, що ми не маємо права ускладнювати нашi стосунки». Олег роздивляється родимки на своєму зап'ястi. Там у нього три крихiтнi родимi плями. Я знаю їхнi iмена, бо сама їх придумала. Коли чоловiк каже щось про права, не треба чекати нiчого доброго для себе. «Олеже. Важко ускладнити те, що й само по собi складне, ти так не вважаєш?» Вiн так не вважав, вiн думав, що в нас простi, наближенi до приятельських вiдносини. «Ти правда так думав? Тобi не спадало на думку, що я можу кохати тебе?» «Я думаю, що настав час помовчати, ось що я думаю». Вiн схрещує руки на грудях, вiн зачиняє свою душу вiд мене. Язик - мiй ворог. Але я ненавиджу мовчання. Мовчання для мене - вiйна. Саме мовчання, анi агресiя, анi суперечки, анi балаканина. Слова - мої спiльники, мовчання - вiйна. Для того, щоб люди розумiли одне одного, вони мають говорити. Мовчати - добре лише тодi, коли все зрозумiло, коли ти вмiєш розумiти кохану людину, вивчаючи її рухи, очi, запах.
У нас iз ним мовчання, що затяглося, що затягло й нас. Не мовчання
розумiння, а мовчання вiйна. «Поговоримо? Прошу тебе, поговорiмо», - не витримую я. Менi хочеться його розворушити, сказати щось смiшне,
аби побачити, як умiють радiти його блакитнi очi. Я знаю, що
вмiю смiшити його, i йому це подобається. Вiн починає говорити.
Я бачу, що йому зараз не до комедiйних сценок. Це не на мою користь.
Не на мою. «Розумiєш, усiм нам Хтось видає потроху щастя.
Добре, що тебе взагалi помiтили й дали скуштувати щастя, хай навiть кавову ложечку, розумiєш?» Я кажу, що розумiю, я також додаю, що не вiдчуваю, що вiн щасливий. «Я говорю не про себе». Чорти його забирай, вiн навiть удати не хоче, що йому було зi мною хороше. «Ти не заслуговуєш на брехню», - вiн помiчає мiй вiдчай.
«Давай поговоримо завтра, - пропоную я. -Ти пiдеш
додому; якщо я не можу розслабити тебе, то ти розслабишся наодинцi,
завтра буде чудовий ранок, i ми поговоримо трохи iнакше, добре?» Виявляється, що це не добре. «Ти мене женеш?» «Дiдька лисого. Я тобi цього не подарую», - думаю я. «Нi, про що ти кажеш, я буду щаслива, якщо ти залишишся. Може, спробуємо ще раз?» Я торкаюся його колiна. Йому неприємно, нога здригається, але вiн не вiдсторонюється. Терпляче створiння. Я хочу, щоб
вiн пiшов сам. Без мого на те благословення. «Добре, Лiсо. Добре. Я залишаюся, нам треба дещо обговорити. Пiду зварю кави, ти ж будеш каву?» Моє серце починає битися частiше, я розумiю, що розмова, яку вiн планує, не принесе менi заспокоєння. Йому потрiбен перепочинок, менi так само. «Кава - це чудово», - вiдповiдаю.
Коли ти кохаєш людину, ти турбуєшся про неї. Це випромiнюється вiд тебе незалежно вiд того, хочеш ти цього чи нi. Тому, коли впали його джинси, я кинулася, щоб пiдняти їх. Папiрець був звичайним, нiчим не примiтним. Бiлим. Зiбганим. Бiйтеся таких папiрцiв, нещасливо закоханi, такi папiрцi страшнiшi вiд вишуканих листiвок. На папiрцi було написано вiршi.
«я дрiбною скабкою
в тобi оселюсь,
в твоїм серцi, не виженеш вмить,
не боюсь я погроз, небезпек не боюсь,
чую серце твоє миготить…»
Я читаю це до кiнця.
«Що це в тебе? Я питаю, що це в тебе в руках?» Яким холодним,
як виявилося, може бути його голос. «Аркуш. Випав iз кишенi твоїх джинсiв». «Дай сюди. Швидко». Вiн завiвся. Тобто це не простi вiршi, не стороннi. Та вiн навiть порожевiшав, уперше таке бачу. «А якщо не вiддам, ти натовчеш менi пику чи почнеш дряпатися? В тебе вигляд, як у розлюченого вуличного кота». «Лiсо, краще для тебе буде покласти листа на стiл. Ти ж розумна дiвчинка, я не помиляюся?» «Олеже. Я читала це. Це - вiршi. Чиї вони? Що таке оцi от «О» та «М»?». «Це тебе не стосується. Поклади листа на стiл, Лiсо». «Не стосується? Невже. Я викрила секту. Таємниче листування. Листи коханцiв. «О» - це ти. «М» - Марiя, Марина, Мiлена? Ось воно, твою дружину звуть Мiленою, ну ви даєте, такi почуття по стiлькох роках спiльного життя, справляє враження, що й казати. Вони пишуть любовнi вiршi, ох, блiн».
«Ти - огидна, - тихо каже Олег. - Я не хотiв,
щоб усе так скiнчилося, присягаюся, не знаю кому, але присягаюся,
я цього не хотiв. Лiсо, послухай мене. Ми бiльше не будемо зустрiчатися.
Я рву це. Хай би що ти думала, менi не легко це пропонувати, не
легше й робити. I все ж я припиняю нашi стосунки. А тепер вiддай
менi цього аркуша». Я не вiддаю, я мну його. Ми починаємо
боротися. Вiн вириває в мене клаптика, щось залишається в
моїй руцi, я рвучко пiдхоплююся, вiдчиняю вiкно й викидаю беззахиснi
голi шматочки паперу. Знiвечене життя. Самотнi вiршi поглинає
вечiр. Вечiр, що ставить хрест на моєму життi з ним. «Вчинок
цiлком у твоєму дусi, люба, - вiн починає смiятися. -
Цiлком у твоєму дусi. Щось схопити, зiпсувати, а потiм жбурнути.
На довершення. Для будь кого було б набагато простiшим вiддати або викинути, але це не для тебе. Тобi важливо все зруйнувати, перетворити на шмаття». «Правда? Може, я перетворила на шмаття нашi вiдносини? Це зробила я?» «Це були чудовi вiдносини, Лiсо. Але вони не могли перетворитися на тривалi. Я не вiдчуваю зобов'язань пояснювати тобi i не буду, хоч як би тобi цього хотiлося». «Я нiчого не хочу. Я хочу вмерти i щоб ти мене поховав». «То я пiду?» «Йди. Ти не хочеш мене навiть поховати. Нi, зачекай! Спочатку вiдповiси менi: чиї це вiршi?»
Вiн не сказав менi, чиї вони. Вiдмовився бодай щось говорити. «Я не розумiю, як можна йти в лiжко з людиною, яку ти нi за що не маєш? Як можна пестити того, кого зовсiм не кохаєш?» «Та ну? Слухай, ти багато менi чого розповiдала про себе, може, зараз ти жалкуєш про це, але якщо мене не зраджує пам'ять, то, щоб пiти до когось у лiжко, тобi потрiбно було що завгодно, але не кохання». Я вдарила його. Вiн не заважав. «Тобi приємно робити менi боляче?» «Менi здається, що це тобi приємно робити менi боляче. Але я вразив твою дiвочу гордiсть, тут ради нема - бий». Я вдарила його ще раз. «Лiсо, ти не уявляєш собi, що ти для мене означала. Нi, правда. Ти не можеш собi уявити, не можеш усвiдомити». «Означала. Тобто тепер я для тебе небiжчиця?» «Яка дурепа». Вiн легенько стукає по моїх губах, я встигаю поцiлувати його пальцi.
Це мучить його, я бачу. Моя покiрнiсть, мої губи, що намагаються зупинити його пальцi. Вiн не йде. Чому вiн не йде? Уже можна йти, потiм прислати менi вiнка, виготовленого iз залишкiв новорiчних ялинок, прикрашеного тупими штучними квiтами та муаровими стрiчками. Менi здається, що вiн уже все сказав, сказав навiть бiльше, нiж мiг та хотiв. «Лiсо». Вiн тримає мої руки. Мертвi холоднi руки. «Лiсо, незважаючи нi на що, з тобою залишається один вiдсоток мого кохання, один вiдсоток мене залишається з тобою назавжди». Я всмiхаюся. «Один вiдсоток тебе, один вiдсоток кохання? Один вiдсоток, так? Чудово. Як знежирений кефiр. Знежирений кефiр - напевне, дуже смачно. А може, навiть i корисно. Та я проти такої знежиреностi. Менi не треба такого знежиреного кохання, розумiєш? Менi воно не потрiбне, розумiєш, сволото? Менi не потрiбне таке знежирене, не потрiбне таке знежирене, не потрiбен такий знежирений ти, менi не…» Вiн закриває вуха, вiн закриває дверi. Вiн iде.
Коли вiн пiшов, вислизнув, подався геть, я починаю розумiти, що один вiдсоток - це не нуль. Один вiдсоток - це не зеро. Нахабна
панi Надiя вповзає до мого серця. Вона шепоче: «Один вiдсоток - це щось, це - багато, це означає, що вiн залишив маленьке зернятко, але ти з нього зможеш виростити справжнi здоровi почуття». Я кажу їй, що не треба марних сподiвань. Мною трусить, як у лихоманцi. Вона не залишає мене. Вона й далi пояснює, наводить приклади з лiтератури та iсторiї (iнодi наша начитанiсть плутає нам усi карти, та й узагалi псує нам життя), ти починаєш слухати її, а найгiрше те, що ти починаєш вiрити їй. Тiльки вiд безпорадностi закоханi люди вирiшують боротися за втрачене кохання. Тiльки вiд вiдчаю закоханi люди вирiшують боротися за вигадане кохання. Тiльки з власної дуростi, виплеканої Надiєю, закоханi люди вирiшують боротися за один вiдсоток вигаданого та втраченого кохання. Повернути за будь яку цiну. Повернути або вмерти. Повернути, а потiм - нецiкаво. Повернути, i кiнець книжцi.