Дивна така любов

II. Усе, що інакшим бути не може

Кольоровий такий… Очима великими дивиться. Ніби поглинути годен Всесвіт увесь — із людьми заклопотаними, із автомобілями-кав’ярнями-магазинами… Ніби жаху, а не сміху, виглядом своїм дивним на інших нагнати хоче. Петля на петлі — нитки різнобарвні — одіж на ньому. Подоба його: голова — геть безволоса, очі — сині, аж волошкові. Борода — густа й темна з просивінню легенькою, у косу довгу заплетена — по землі волочиться. На зріст — невисокий він. Кульгає, йдучи, і черевце округле гордовито поперед себе виставляє…

«Безмежжябезмежжябезмежжя…»

Люстра на високій стелі гойдається розгублено — аби ж не впала.

У люстро величезне на стіні зазираю. І — себе не бачу. Тільки — його…

«... безмежжябезмежжябезмежжя…»

Залою порожньою — туди-сюди — походжає. Руки за спиною склавши. Кроки — луною — об стіни розбиваються. Об вікна. Об усе, що — за вікнами. Кольоровий такий… Дивний.

У душу — йому — зазирнути хочу. Щось важливе — там — прочитати. Істину якусь. Про життя людське. Про своє життя. Про…

«безмежжябезмежжябезмежжя…»

Люстра не падає. Не розбивається. Я вже так близько — біля голосу його. Стою.

«Красива яка! Намалюю тебе… можна?..» — кольоровий запитує, захвату свого, ніби зумисне, не ховаючи.

Я в шубці білій короткій, у картузі чорнім, майже на носа натянутім, у блакитних джинсах і чоботах без підборів. Дивлюся в люстро — і тепер вже — бачу себе.

«Колись — намалюєте», — кажу. Наче — не до нього, а до себе самої, до відображення власного.

І він —

«Хто ТИ?» —

мене запитує.

І я — уперше — не знаю —

хто — я —

насправді. Але —

«Художниця одна» —

озирнувшись, відповідаю, на пальці замерзлі хукаючи.

«Хочу тут виставку своїх картин… зробити…»

Сміх його — заразливий і гучний. А що я такого смішного сказала?..

У центральному Будинку художника. В столиці… Тут?.. Я?.. Виставку?..

«Тут. Я. Виставку. А хіба не можна?..»

Знову сміється. Ще гучніше. Іще заразливіше. Злюся на нього. За сміх його. Вазу величезну — із квітами зів’ялими — в уяві своїй бачу. Смердять. Квіти. Що квітами добра колись були. Але вдіяти нічого — із квітами, зі смородом отим — не годна. Безсила дати раду чуттям, які вихлюпуються з мене, наче… Стугна — у повінь… Чому — так?.. Чому не може бути… якось… по-іншому?.. Очі вгору — до люстри — на стелю — підіймаю — туди дивлюся — аби не дати сльозам — на посміх чужий — ненароком — викотитися…

Звідки я і скільки мені років, — кольоровий запитує.

Кажу, що солтанівська і що скоро — на Різдво — сімнадцять виповниться.

«Зухвала», — називає мене.

Чому — зухвала?..

«А хіба не зухвальство — в один день із Богом народитися?»…

Мовчу. Подумки квіти зів’ялі із вази виймаю. Аби — викинути. До ями помийної глибочезної. Аби світ — мені — не засмердівся передчасно. Тільки нових квітів не маю — у вазу поставити. Ось у чому біда.

Ну і де ж той ваш Бог вештається, про якого кажете, що — милосердний?!..

Усі кепкують із мене. А хіба я зло комусь зумисне заподіяла?.. Хіба винна я — що така, яка є?..

Годі кепкувань!..

Ні слова більше не зронивши, до дверей важких іду. Консьєрж із-під окулярів на мене зиркає. Невже їй теж я «странною» видаюся?..

На зупинці тролейбусній кольоровий мене наздоганяє. Не пускає, за рукав білої шубки ухопивши. До чотириколісної рогатої потвори застрибнути не дає.

«Не поспішай, — дивиться на мене очима прозорими, — бо хто спішить, той людей смішить».

Двоє дверей — перед самісіньким носом моїм — розтискаються синхронно. На прощання махає нам тролейбус задніми фарами, зникає по тому у візії сніговій. Темнітиме незабаром надворі. Невидима рука небесна щедро мій комір химерними витинанками посипає. Сніжинки — життя незачаті — білі такі, легкі та ілюзорні — зникають швидко… Якби не кольоровий дивак із бородою довгою, у косу заплетеною, я заплакала б зараз, — за собою. За тією собою, яку втратила вже. А так — соромно. Перед ним.

«Валентин — моє ім’я».

«А я — Надія».

Коли у ранок десятиліття свого з оселі чоловіка зимового виходила, диво мені сталося: дзвін чистий почула. Але — не церковний. Небесний. І сповіщав той дзвін істину велику — Бог усередині кожної людини — колись — обов’язково — народжується. Бо — Різдво — для кожного — є. У серці.

Хотів зимовий чоловік провести мене, але — шлях — додому — я сама — знала — вже…

Наталці тоді — нівроку — перепало, що не допильнувала мене, що загубила у великому місті. Мама моя і баба моя місця собі не знаходили, цілу ніч молитви пригадували усякі і на свічках, що від похорону дідового лишилися, ворожили на мене: чи жива іще. Батько до міліціонера дільничного у двері щосили гамселив, — заки той, сонний і злий, із дрючком на ґанок не вийшов, матюкаючись, — а вже як очі протер і вчителя синів своїх побачив, зашарівся, подобрішав і «Яву», таку саму сонну, із двору викотив… Бабці Софії теж непереливки від батька мого, кажуть, було, бо це ж вона мене до Києва відпустила, необачна… Уся Солтанівка загомоніла тоді про моє загадкове зникнення. Захвилювалася. Навіть Руслан, переказували мені потім дівчата — Іринка кирпата, баби Анюти з церковної півчої онучка, і Оленка, оте чудо руде мале, — навіть Руслан, казали, із ліхтариком кишеньковим всіма вулицями бігав, мене шукаючи. Наталка плакала, намистинки з намиста аличевого, мною подарованого, пальцями тремтячими перебираючи, про хлопця свого звичайного і про музиканта виноградного зовсім забувши, бо про одне тільки думала: аби я жива-здорова до Солтанівки повернулася…

І я повернулася. Жива-здорова. Народжена по-новому. І це були найкращі мої іменини. Бо ж усе село — вперше — за десять років — раділо мені щиро. Появі моїй. Чи просто — поверненню.

Щоправда, батько спершу хотів був відшмагати Надію свою — за тюхтійство, за те, що ґав ловила, що від Наталки відстала, рота роззявивши. Але зворушення мамине слізне пом’якшило і батькове серце — несуворе насправді, бо на те він і батько, аби суворим прикидатися тільки — для порядку.

«Художницею стану!» — заявила впевнено своїм односельцям, коли острах їхній із полегшенням їхнім радісним врівноважилися нарешті.

І ось тоді вже — вони — знову — кпинити з мене почали.

«Ти диви — художниця!.. Високо пташка летіти надумала», — дядько Петро, що його хата — через дві від нашої, сміючись, каже.

«А потім, як заміж вийдеш, то чоловіку своєму — замість їсти варити — теж картини малюватимеш?.. Дурна, не люблять хлопці таких дівчат, бо нехазяйська то справа — художество всяке… Краще городину доглядати вчися — пора бабі своїй помагати, стара вже!..», — тітка Катерина найдужче репетувала. Це ота, що про перст «всеблагий» філософію на все село розповсюджувала заповзято, штунда нещасна!..

І я віхолу раптом уявила. Сильну-сильну. Яка замітає снігом важким усі дороги і всі двори, всі носи довгі і язики злі солтанівські. Бо набридли вже мені — зі своєю грубістю!..

А ввечері Руслан прийшов до нашого двору і у баби Софії запитав, чи зможу я на одну хвилинку до нього вийти. І баба мене погукала. І я вийшла.

«Що тобі?», — запитала його стомлено, стоячи на порозі, в саму кофтинку хатню одягнена.

«Хотів попросити…», — зашарівся, розгублено очима довкола мене забігав.

«Тільки швидше проси, бо мені холодно», — йому відказала.

«Я хочу… з тобою… дружити…», — вимовив так, ніби повітря йому зимового в одну мить забракло. А тоді з-під кожушка свого хлопчачого хутко пакунок якийсь дістав, у папір яскравий загорнений і стрічкою золотою перев’язаний.

«Це — тобі, — простягнув. — Із днем народження!»

Не встигла я оговтатися від несподіванки такої, — як Руслана вже корова язиком злизала з двору нашого. Дивний якийсь…

Я до сіней увійшла, пакунок Руслановий до грудей притисла — аж серце сполохано забилося.

«Не стій на холоді, — баба мені кричить із хати, — бо застудишся!»

Але — не слухаю… Нишком стрічку золоту розв’язую…

Під обгорткою яскравою — фарби акварельні — аж вісімнадцять кольорів!.. А ще — пензлик — справжній — такий, якими художники свої картини пишуть!..

І тоді я — раптом — про все на світі — забула. Про бабу і холод зимовий. Про день свій і дні чужі. Про Солтанівку темну і Київ, вогнями штучними освітлений. Про сусідів усіх і про Наталку. І навіть — про чотирнадцяту сонату Бетховена. Забула. У серці моєму тоді — любов — лунала. Безмежна. Довершена. Чиста. Дивна така. Любов. До Руслана.

А вранці наступного дня Солтанівку снігом замело. Так, що до сусідньої хати ні пройти, ні проїхати. Уночі віхола сильна розгулялася — «вперше — за багато зим», — старші люди по тому охкали…

А мені — що? Я собі в хаті заняття важливе маю. Нема коли з хати виходити. Бо відколи додому з Києва повернулася, відколи подарунок важливий від сусіда свого доброго отримала, — сни мені снитися почали — красиві, яскраві. І — дивні такі… Бачила морське дно, камінцями коштовними і різнобарвними встелене; рибу казкову з очима великими, що у морі тому прозорому плаває; дерев і квітів розмаїття; сади, плодами перестиглими багаті; танці сонячні й дощі золоті; химерні візерунки на вікнах будинків химерних; людей, у одяг розкішний, нетутешній убраних… і ще — силу-силенну чудес усяких. Коли прокидалася, після снів таких, — одразу ж за пензля бралася, аби на папері фарбами акварельними передати усе, що за ніч побачила… Тіло моє тремтіло від збудження таємничого, душа — до сфер небесних — летіти — просилася — у тіло закута, із тіла вирватися прагла…

Але, малюючи одного разу, зненацька — у мить якусь — я очі сама собі ніби розплющила, прозрівши. Бо розуміла, що замало мені тих вісімнадцяти кольорів, пензлеві моєму — наснаги, аркушам альбомним — простору вільного — замало!!!.. Що світ мій, для інших людей невидимий, значно ширший, багатший, глибший, бездонніший… А кольорів у ньому — незліченна кількість!.. І відчай глухий до мого серця глибоко — змією отруйною — ледь не заповз…

А коли після канікул зимових до школи прийшла і витвори свої акварельні учительці малювання показала — Зої Семенівні, жінці немолодій, душею вразливій, — життя школярське для мене — раптом — за іншими, — ніж раніше, — ніж в інших учнів — законами — рухатися почало… «Талановита яка!» — про себе почула вдруге. Бо вперше так — про мене — сказав чоловік зимовий. На ранок десятиліття мого. Чи упізнав би мене зараз, якби ненароком стрілися?.. Хто — він?..

«Нестор Литвинюк, доволі успішний художник… Має галереї у Варшаві і Кракові, його бабця з Польщі родом, але у Києві він також буває частенько — навідує своїх жінок і дітей, колег своїх українських — друзів і ворогів…», — це Валентин розповідає, коли засніжену і сонну гору оминаємо. Довкола нас — мертвий спокій. Смертельнобілий спокій — наче саван.

Я супутнику своєму про чоловіка зимового дорогою розповіла. Але він — мені — про щось інше — насправді — розповісти хоче…

«Це — Гончарка, київська гора. Там язичники збираються капище побудувати, але, мабуть, християни їм цього не дозволять…»

«А ви — християнин?.. Тобто… у Бога віруєте?..» — обережно його запитую.

Сміється голосно. Зупиняється посеред шляху неосвітленого. І мене зупиняє. За руку. Кольоровий такий. У очі мені пильно — пронизливо — крізь пітьму — крізь витинанок снігову приреченість — дивиться.

«Знаєш, що таке БОГ?»

«Знаю, — випалюю, не думаючи. — Бог — це любов безмежна!»

«Бог — це просто безмежжя… без любові… безмежжя… безмежжябезмежжя-безмежжя…»

Очима божевільними сміється, молитву свою незвичну, наче мантру старовинну, наче закляття відьмацьке, повторюючи.

Мандрівку вечірню неквапливо продовжуємо. Бо квапитися, — Валентин каже, — немає куди… і навіщо — немає.

«Цікаво, чи впізнав би мене тепер, якби зустрілися ненароком?..» — уголос про чоловіка зимового розмірковую.

«Усе, що з нами трапляється, інакшим бути не може…»

Але кажучи слова оці, супутник мій, певно, про таємницю власну, до моєї непричетну, думає…

Коли повернулася з Києва, одразу ж побігла до Руслана, до друга свого вірного і єдиного, — розповісти, як у Будинку художників була. Як Валентина зустріла, дивака кольорового, як казала серйозно — про богів язичницьких та про Бога християнського. Слухав, рота роззявивши. Очима на мене дивився завороженими, закоханими. Але невтямки йому було, що двері свої широчезні життя переді мною вже розчинило, — свободою безмежною, наче кохання безмежне, мене спокушаючи.

Свого серця — назустріч усьому величному, піднесеному — Руслан відкрити не хоче. Збагнути речей найтонших не годен. Йому легше так, — коли навпомацки блукає світом грубим, обпльованим, загидженим. Коли — не чує серцем, а тільки — очима бачить. «Ти красива дуже, бо очі у тебе красиві й усмішка…», — усе мені повторює.

Руслан уже в парубка — на всю Солтанівку найкращого — виріс. Дівки тутешні — самі — за ним бігають, мені заздрячи по-чорному, що він — «капосний такий!» — на мене єдину дивиться, про мене одну свою мрію юнацьку в серці плекаючи. Красень, чорнявий, підстрижений охайно, вуса й бороду модною жилеткою голить і одягається по-дорослому. Школу закінчив, але далі вчитися — хисту не має жодного. Влаштувався на комбінат — ящики усякі і дошки вантажити. Отаке дурне покликання. Ну то й що, що гроші власні, працею чесною зароблені, має?.. А навіщо жити у світі — з грошвою тією пустопорожньою, — коли музики величної довкруж себе не чуєш?.. Що ж то за життя тоді?..

Та, окрім Руслана, у Солтанівці не маю з ким щиро погомоніти — про наміри і почування свої потаємні. Усі зайняті справами важливими, невідкладними — курей та індиків випасають-вигодовують; пелюшки немовлятам галасливим і білизну обісцяну чоловікам п’яним перуть — ніби ті колись їм віддячать за послугу таку; борщі з тілами тварин безневинних по хатах варять; а потім каструлі від тих борщів драють-шкребуть-відмивають, бідкаючись на «власть» примарну, — бо щодня — крізь телевізор — за міністрами та депутатами усякими стежать, балаканину їхню дурну слухаючи і вірячи наївно, що доля кожного з них — «людей обнаковенних» — лише від «власті» тієї і залежить… Ото для них життя справжнє. А я тут, бачте, зі своїм мистецтвом занадилася, — «странна якась».

Може, і для Руслана розмови мої неважливими здавалися б, якби не… Якби не любив мене — отак віддано, палко і… дивно так… Бо любов його до мене — приречена… Бо це ж треба: до Надії любов — геть безнадійна…

Але обійняти мене, до серця пригорнути — Руслан не наважується. Стриманий надто. Хоч і парубок уже, а шаріється, коли близько до нього підходжу, і ніби знову стає отим малим, що колись — у балії залізній, посеред хати нашої — помиї солтанівські із себе змивав, луцьку дитячу обома долонями розгублено затуляючи… Тож і до мене ніяковість якась прадавня, із глибин далеких — ще не моїх — повертається. Не наважуюся бодай слова — ніжного, щемливого — до хлопця вимовити. Ніби хтось язика мого на тортури страшні відправити заприсягнувся, якщо скажу Русланові «любий» або «рідненький», або «найдорожчий», або просто — «мій»… І наче ж не шкода мені тих слів, а чогось не виходить ніяк — вимовити їх уголос…

«І що тепер буде?», — запитує в мене тривожно.

«Усе буде так, як не бути не може, — майже словами Валентиновими відповідаю. — Відвезу найкращі свої роботи до Києва, а далі — хай доля сама все підказує… У будь-якому разі — здаватися і зупинятися не збираюся!»

Сама дивуюся впевненості своїй несподіваній — звідки вона взялася?..

«Хочеш у Києві залишитися?», — Руслан знову дурні запитання вигадує.

«Хочу художницею відомою бути, аби не тільки у Києві, а в усьому світі, про мене знали!», — голосно йому кажу, аби второпав нарешті: шляхами простими, буденними ходити — таким, як я, не личить.

Багато хочу. А хіба це — погано?..

На Різдво, тобто на сімнадцятий рік уродин власних, я штуку одну — небачену досі — утнула. Відібрала і поскладала під ліжком найкращі свої картини, написані на справжніх полотнах — фарбами олійними. То нехай — для Києва. А решту, — що аквареллю малювала, — вирішила роздарувати односельцям у день святковий. До кожного двору заходила, з Різдвом вітала, бажала щиро злагоди у родині і… музики піднесеної — у серці. По тому з течки картонної виймала сни свої намальовані — дари для господарів. І так — заки кожну хату, змалку знайому мені, не обійшла.

«Странна якась колядниця Надійка ота, німої донька», — солтанівці про мене гомоніли.

Звісно, «странна». Бо віддавати прийшла, а не брати. Бо з пересторогою завжди люди сприймають усе, до чого не звикли.

Для Руслана у мене окремий дарунок був — портрет його. Але не дорослого намалювала, не парубка звабливого, а отого малого, що у пам’ять мою надійно вкарбований був. Отого, котрий відьмою мене називав і потім вибачався, — переконавшись, що хвоста відьомського насправді у мене немає. Очі блакитні — розгублено відкриті, носик рівненький, пасма волосся чорного нерозчесані стирчать врізнобіч, сорочка — брудна, з ґудзиками відірваними. Нечупара малий. Але ж — гарнюній нечупара! Люблю я його такого, — яким намалювала. Бо він таким — теж — у моїх кольорових снах — увесь цей час — живе…

«Із Різдвом Христовим!», — вручаю Руслану подарунок.

Захоплено розглядає. Усміхається — сам до себе, до зображення власного. Щось впізнає, щось — пригадує… Небагато часу іще минуло — нема чого критися від себе колишнього. Сиджу у його кімнаті, на краю ліжка, рукою хлопчачою невміло застеленого. Стіл порожній, шафа книжкова — без жодної книжки, лише магнітофон касетний японський — із дешевих, а ще — танки, автомобілі, кораблі — експонати дитинства, похованого навіки — пилом вкриті, бовваніють на найвищій поличці. Речі усякі непотрібні, неважливі — на ліжку, під столом, на підлозі, — яке убоге життя парубоцьке!..

«Дякую», — тихо каже.

А тоді картину відставляє убік, обіч мене сідає близько-близько, за руку бере — своєю рукою тремтячою, аж вологою. В очі мої зазирає глибоко, ніби прихистку там шукає — надійного. Дихає гаряче, збуджено.

«Я тебе люблю… Надіє», — пошепки зізнається.

І — відповіді — бодай якоїсь — від мене — чекає терпляче.

Не дочекається!

Підводжуся і кажу, що мені пора… йти… від нього.

Ніяковіємо разом. Несподівано. Руслан за руку мене — тепер вже не бере, а хапає, — аби не втекла, напевно… за ліву руку — ту, що до серця ближче. Із кишені каблучку золоту — з камінцем коштовним — виймає і на пальця мого «весільного» одягнути норовить… Зворушливо і… банально, — коментую подумки, але своєї руки з його руки не висмикую, бо — навіщо?..

«Це тобі… від мене… на день народження… Вітаю!»

«Дякую», — кажу і подарунок Руслановий одразу ж — на середнього пальця — перевдягаю мовчки.

«Завелика, — на погляд запитальний спокійно відповідаю. — Згубити можна. А шкода буде, якщо згублю…»

Підходжу до Руслана, навшпиньки стаю, цілуючи його легенько — у вуста. Без любові — так — не цілують.

І — прощаюся. З ним.

«Стривай!», — кричить, коли я вже на порозі.

Озираюся: пляшку шампанського, непочату в ніч новорічну, підіймає високо над собою. Повернутися мене просить. Я ж із другом найкращим, найвірнішим — у день року величний — за здоров’я своє і терпіння Христове — іще — не випила.

До кімнати повертаємося. Дорогою чую, як мати Русланова — із кухні — страви різдвяні — до столу — нашого святкового — пропонує, — але — «Вона м’ясного не їсть», — відповідь синову має. І — двері замикаються — ізсередини…

Булькає, шумить святковий напій у келихах прозорих, магнітофон — голосом хрипучим, мовою чужою — на порух один Руслановий — відгукується. Мені тужно якось. Незатишно. Боязко. Гірко. До келиха жадібно припадаю. І рідина грайлива у мозок — отрутою — вдаряє. Іще! і — ще! ще! — до непритомності, до забуття, до самого денця…

Поцілунок його — парубка солтанівського найкращого — усі дівчата заздрять мені — заздрять мені! — заздрять мені! — заздрять — по-чорному — а я — уся — така — для нього — неприступна — така… досі… була… дурна! — поцілунок його — парубка солтанівського найкращого — гарячий — вологий — глибокий… пронизує мене — наскрізь…

Соромно — у сімнадцять — ще дівчиною бути… аби у місті жила — на глум би взяли… бо цнота дівоча — не вино, щоб роками її витримувати… добре, що не у місті… що сільська… що… тіло його… молоде… гаряче… поруч… близько так… добре… що… він — є… Не казав ніхто: чи дівчина сама роздягатися мусить, коли… до цього… доходить… але — сам — обережно стягує, — а потім — зриває — пристрасно — одяг — із мене… із себе… вже — інші, ніж колись… вже — дорослі… і любов наша — інша… вже… доросла…

«Кохаю тебе, Надієчко… до самої смерті… тебе одну… кохатиму…»

Я — мовчу. Серцебиття шалене приборкати намагаюся. Але — марно.

І тоді — він дарує мені —

біль —

першої — невідчутої — насолоди.

У день народження мого.

У день Різдва Христового.

Господи, а тепер —

відпусти мене —

додому!..

Доки не заплакала іще. Від того болю.

А ночі однієї — лютневої — наснилися мені гори засніжені, далекі якісь. І храми, оздоблені пишно — вітражі, мозаїка, ікони, гобелени, — дива старовинні, рукотворні!.. І коні — неприборкані, дикі, горді, красиві — снилися… А потім — раптом — чоловік зимовий — появою своєю сон мій розбухав. Прийшов і покликав — кудись — за собою…

Прокинулася вдосвіта і — тихо-тихо — картини почала докупи складати, мотузкою по кілька перев’язуючи. А тоді замотувала їх у старі простирадла і до торби великої вкладала.

Відколи дід Гришко помер, бабця Софія про «патіхвона» свого тріскучого майже забула, і дні наші нові «Місячною сонатою» все рідше і рідше починалися. Реліквія береглася собі спокійно під старим бабиним ліжком, їсти-пити-на-горщик-ходити ні в кого не просячи. Музика — велична, неземна — потроху із життя мого — вже недитячого — випаровувалася, зникала.

«Куди ти збираєшся?», — мама папірець мені передає, прокинувшись.

«До Києва», — кажу пошепки, аби татка і бабцю не розбудити.

«По що?», — знову олівцем на папері запитує.

«По долю свою», — відповідаю, продовжуючи картини до торби пакувати.

Тільки головою хитає скрушно на слова мої, нічого вже не пише, не каже — ненька моя. Через мене голос назавжди втратила — коли пуповину різали… А тепер — не здогадується навіть — що я, донька її, Надія її єдина, вже — жінка.

Монотонний гуркіт вагонний себе справжню відчути не давав, коли втретє до Києва їхала. І спати не виходило. І — мріяти. І — згадувати. Думала про те, хто для мене Руслан, які мої почування до нього. Певна була, що люблю його. Але заміж — не хочу. Бо не треба мені любові такої, коли лоно і утроба вся — від болю конають…

Шлях до Андріївського узвозу швидко пригадала. До будинку знайомого увійшла, дзвінка не було, то у двері постукала кілька разів упідряд, мелодію просту вибиваючи. Ніхто не відчинив. Не підійшов. Сумно мені стало, бо торби з картинами важкі були. Бо — надіялася…

Вийшла я тоді надвір, на лавці знову присіла, де сім років тому сиділа вже, і знову — думати давай. Про життя людське. Про сни химерні, кольорові. Про сни віщі, бо такі жінкам дорослим часто сняться. Про музику, що зникає із серця. Про Руслана. І — про любов свою — дивну таку — коли не теперішнє, а тільки колишнє в людині любиш. Вільно сніжинки довкола мене кружляли і падали — на асфальт, на лавку, на вії мої і щоки…

Автомобіль — чорний, лискучий, великий — до двору в’їхав. І вийшов із нього… чоловік зимовий. І — упізнав мене. Лагідно усміхнувся, порухом голови вітаючись, із багажника валізки, пакунки усякі виймаючи.

«Довго чекаєш?»

Я знала, що він приїде. А тому аніскілечки появі його не здивувалася.

«Недовго. Бо змерзнути ще не встигла».

Не змінився майже. Тільки вуса смішні відпустив. Тільки сивин у волоссі — снігу, що не розтає — помітно побільшало. Без капелюха був. У шкірянці короткій, у джинсах чорних.

«То ходімо швидше, аби не змерзла».

Оселя знайома пусткою дихає. Усе — інше. Ми — інші вже.

На ліжко розгублено сідаю. Куди моя впевненість поділася, з якою — сюди — приїхала?.. Картини дістати із торби не наважуюся. Мовчу. Нестор свої валізки розпаковує, мугикає пісеньку веселу якусь, — аби й мені у присутності його веселіше було. Та острах тупий душу мою раптово спаралізував — аж воскреснути, ожити знову — сама у собі — не годна.

«І що тепер буде?» — запитання Русланове мимохідь пригадую… І — могилки камінні свої… коли глибоко у землю… камінь ховала… потай мріючи, аби квітки камінні з могил отих повиростали… аби смерть людям не страшною, а красивою була… аби добро не зникало ніколи… бо камінь — не в’яне, не гниє, смороду важкого по світу не розносить… бо квітка добра — це камінна квітка — на цвинтарях моїх камінних солтанівських… я ж їх — на добро — собі — людям — світу — робила… «І що тепер буде?» — з тривогою міркую далі…

«Тут холодно. Не роздягайся поки», — каже Нестор, обігрівача запилюженого, павутинням оброслого, вмикаючи. А тоді каже, що на картини мої подивитися хоче. Бо валізки розпакувати — встигне ще.

Із сум’яттям легеньким, із ніяковістю — так одяг перед чужими скидають — творіння свої із торби виймаю, простирадла розмотую, мотузки розв’язую… Дивиться Нестор на сни мої і дивується: звідки чудеса такі у світі бувають — мене ж не вчив ніхто малювати!..

«Талановита яка!», — чую вкотре. Що дар оцей — від Бога — каже. Не знає іще про зухвалість мою — про день мого народження…

«Люблю тебе», — обіймає ніжно.

І подобається мені — в обіймах його бути. І млосність — як тоді, коли першу картину свою малювала — по всьому тілу розливається… наче Стугна — у повінь…

Нестор солодко так пахне — прянощами нетутешніми і… квітами — осінніми. По волоссю мене гладить, наче батько гладить дитину, яка шкоду наробила і заплакала потім, осоромлена. Але я сльози стримую. Бо — доросла вже…

«Хочеш — учителем твоїм буду?».

«Хочу», — кажу йому.

І раптом — несподівано зовсім — любов — відчуваю. Бо серце моє — вразливе надто. Бо серце його, чоловіка зимового — велике, щедре, безмежне… Бо без любові — краси не буває на світі… і — музики — не буває…

З обіймів ніжних мене відпускає.

Картини мої — дужче, ніж я — його ваблять. То ближче підійде і кожну уважно розгледить, то з відстані дивиться, примружуючись. Захват його — щирий, великий.

«Залиш їх тут, у мене. А сама… приходь, коли хочеш…»

Втомлений дорогою далекою, спокою собі бажає. Спокій — йому — дарую. Іду — від нього.

«На два тижні лише приїхав, кілька виставок у Києві проведе, а потім знову повернеться до Польщі…», — Русланові розповідаю про чоловіка зимового, тільки — про любов свою дивну — мовчу, бо не зрозуміє він — любові такої.

«…обіцяє мені допомогти з Київською академією мистецтв — влітку туди вступати поїду… в Академії його добре знають і шанують…»

«…ще він сказав, що в майстерні у нього — в Києві — жити можу — вільно — скільки захочу…»

Дметься парубок мій солтанівський. Не до вподоби йому балачки такі. Але ж друзі відвертими мають бути. От і я з ним відверта. Чи може… я йому — не друг більше — після того, що сталося — у день наш різдвяний?..

«Дурна ти, Надіє, — каже мені, — бо не талант твій отим пихатим художникам потрібен, а тільки — тіло твоє молоде, квітуче… Дурна ти!..»

«Сам такий!», — ображена, відказую.

Болю мені завдав, а тепер дурною обзиває!.. Виходжу з його хати на мороз лютневий. Плакати хочеться, але сльози стримую мужньо. Холодно… І хата — чужа. Непривітна — тепер. Чому — так?.. Чому — Руслан — малим — не залишився — назавжди — таким, — яким — досі — його — люблю?!. Навіщо — виріс — на муки мої — у парубка?!..

Батьки мій хист до малювання, хоч і не розуміли, від самого початку підтримували щиро. Це мама з бабцею мені полотна робили, на дощечки дерев’яні старе ганчір’я натягуючи. Це татко мені фарби олійні — через товариша, що до Києва на роботу їздив — замовляючи, купував. Не знаю, наскільки дорогою забавка моя для рідних була, але я — від подарунків отих — щастям безмежним переповнювалася. А для батьків то втіхою було великою. Бо ж донечка росте талановита у них. Єдина. Надія. Їхня.

Але коли Руслан прибіг до бабці моєї і розповів їй про чоловіка зимового, і про те, що коли до Києва мене відпустять, то я — хвойдою, повією останньою, а не художницею — стану, — переполох серйозний у родині нашій почався.

«Нікуди ти не поїдеш, бо неповнолітня ще», — мати написала олівцем на обгортці з-під дріжджів.

А батько поглядом суворим на мене зиркнув. Щоб математику вчити йшла — наказав. Бабця Софія головою співчутливо похитала, ні слова не зронивши. Напруження важке — хмарою дощовою — над хатою нашою — над вулицею всією — зависло після випадку того.

І я покірно пішла. До своїх зошитів… потаємних. Тримала їх — наче баба «патіхвона» — шанобливо й реліктово, у шухлядці стола письмового, серед решти зшитків та альбомів усяких. Бо у зошитах тих потаємних — із розрахунками смішними дитячими — пам’ять моя жила. Там я — та, яка справжня, — що надійно ховалася.

Любов нова запалила мене гаряче. Про Нестора — чоловіка зимового — мріяти почала, уяву солодку по самі вінця переповнюючи — з острахом і щемом, ніби таїну страшну глибоко в землю закопала і боюся, аби не вирив ніхто… Він — старший від мене — значно старший — у батька мені годиться — батьком міг бути… а я — про нього — як про чоловіка — думаю.

Нові сни снилися. Барвами — вже іншими — насичувалися. Картини — інші — мені виходили. Коней диких малювала, гори засніжені, громи і блискавки, заграви і місячну повню. І пристрастю — стихійно — дихало до мене — все — намальоване.

Дивна була моя любов.

Я чекала, коли знову насниться мені чоловік зимовий. Коли знову — приїде.

Наприкінці весни, коли іспити шкільні вже поскладала успішно, батькам своїм — знову — заявила впевнено, що художницею стати — намір такий маю.

«Ким завгодно — тільки не художницею», — батько мені сказав.

«Художники, поети і артисти — це люди глибоко розбещені і нещасні…», — додав по тому. А я — донька єдина батькова — щасливою бути повинна.

«На когось нормального іди вчитися», — мама написала.

«Батько і мати дурного не порадять», — хитро викрутилася бабця Софія.

«Заміж краще виходь, дітей няньчити будеш, про дурощі усі забудеш тоді», — сусіди шпичаками гострими терпець мені проколювали — лопався, наче кулька повітряна. Я їм ще покажу… дурощі…

З Русланом — відтоді, як річ оту паскудну й недружню зробив, до хати нашої навідавшись, — я спілкуватися перестала. Навіть — не віталася, — коли бачила де. Просто погляд від нього відвертала. Але — щеміло на серці мені від того. Ми ж — не чужими були. З Русланом.

«Художницею хочу бути!», — сміливіше батькам сказала.

«Малювати і так зможеш — ніхто не забороняє, але життя своє — усе — віддавати малюванню — ні за що в світі!», — батько кричить.

«А коли серце моє іншого нічого, окрім малювання, не бажає?», — у батька запитую.

«Чи ти серце своє слухати вже навчилася?», — мама на папері запитує.

«Так! — голос на маму підвищую — за себе і за неї кричу. — Навчилася!.. А хіба не видно?..»

«Надіє, матір свою шануй… Вона життя тобі дарувала, німотою власною за тебе заплативши…», — страшні слова батькові.

Бабця мовчить. Дивлюся на неї — благально — співчуття, — підтримки — в очах її — шукаю…

«Ми ж тобі… тільки добра… бажаємо… дурненька…», — бабця каже.

Господи, що ж це таке коїться?!. Люди найближчі, найдорожчі, найрідніші — зрозуміти покликання мого високого не хочуть, нерозумінням своїм з мене знущаються!..

«Та ти ж сама, бабо, змалку до музики справжньої привчала мене. Душу мою дитячу, наче камінь дикий, відточувала, ушляхетнюючи!.. А тепер…», — я слізьми, говорячи це, захлиналася.

«Завтра разом до Києва поїдемо, — батько каже. — Документи подавати. У той заклад, який нам по кишені буде…»

«Художницею хочу бути…», — скиглю.

«Художницею, — наче вердикт мені виносить, — ти не будеш».

Наступного дня ми поїхали до Києва. І я подала документи… до педагогічного університету… на факультет… математики… Дорогою власного татко мене повести забагнув. Але — так просто — здаватися — не збиралася… Обмірковувала потаємно, як далі мені бути, як життя своє неспокійне лаштувати повинна — без батька-матері-баби… без Руслана… бо — не розуміють вони мене — всі — не розуміють!!!…

Після університету ми — аж до Майдану Незалежності — дійшли — прогулянку татко подарувати мені вирішив — у день такий важливий для нього — вже ж доля моя майже наполовину вирішилася.

І ось — коли повз головний поштамт — повз ятки сувенірні — повз архангела Михаїла — проходили, киянам заклопотаним шлях уступаючи, я голос почула знайомий — хтось гукав тим голосом:

«Зухвала, стій!»

І я зупинилася. І — озирнулася.

Батько стежив здивовано за кожним рухом моїм, за кожним поглядом.

За кілька кроків від мене стояв… Валентин. Химерно так зодягнений: якесь лахміття яскраве на ньому теліпалося — замість одягу, дзвеніли-тарабанили бляшанки усякі, до паска широкого шкіряного стрічками поприв’язувані, на голові циліндр розмальований височів кумедно, ноги його босі були, борода довга, у косу заплетена, по землі волочилася. Ще дивніший — ніж тоді, коли вперше його побачила. Підійшов до мене. Наскрізь — в очі глибоко, — в душу глибоко — подивився. Батька мого ніби зовсім не помітивши.

«Ну і куди ж ти зникла, зухвала? Де твої картини?..»

«Я… я… — ніби мову мені потроху відбирало, на батька зиркнула, погляд його суворий вловивши, — я… не художниця більше…»

Усміхнувся примружено — мудрість таємнича у погляді його світилася:

«Це ти мені брехати можеш, собі — не збрешеш…»

Руку приязно простягнув до мене. І — я — назустріч. За батьковим поглядом скоса стежачи…

«Як надумаєш виставку провести, приходь… зухвала!»

«Ддд…якую…», — тремтів мій голос.

Батько відвернувся від Валентина і кроки прискорив. Я — за батьком — поспішила. Боячись озирнутися.

Об потилицю мою — об спину — слова — вже чуті колись — билися:

«... безмежжябезмежжябезмежжя…»

«Хто цей божевільний? Звідки тебе знає?», — батько запитав, коли на якусь спокійну вулицю вийшли, там не їздили автомобілі, майже не було людей.

І я розповіла таткові — усе, — що знала — про Валентина, — чоловіка кольорового.

І тоді — мій батько — сказав, — що — віднині — суворо — забороняє — мені — МАЛЮВАТИ.

Усю дорогу мовчали. А коли додому повернулися — «До іспитів іди готуватися!», — гримнув на мене. Позбирав усі картини мої розпочаті, усі пензлі й фарби, полотна й альбоми… І виніс — кудись із хати…

І — я пішла… до зошитів… потаємних… До мрій своїх — про любов — таку дивну…

Перший вступний іспит з математики — навмисно — на «трійку» здала. Не хотіла бути вчителькою. Не хотіла… додому повертатися. Але — повернулася…

«Усе добре, — сказала рідним сухо. — Через тиждень — наступний іспит».

А через тиждень… чоловік зимовий — нарешті! — знову — наснився мені. Рукою своєю мою руку торкав… ніжно… І — щастям душа моя переповненою була — від сну такого! І — тоді — я — всі свої картини, що під ліжком, сховані, лежали, спакувавши, — до Києва поїхала. Не повертатися більше — вирішила. Додому. Ніколи.

«Цього разу я ненадовго, — Нестор, привітавши мене, каже. — Деякі справи владнаю і — одразу ж — назад, до Кракова, там у мене виставка скоро буде».

Холодний якийсь… Чи… мені так здалося?.. Підійти ближче до нього — боюся. Рідний, але — чужий.

«Чи любиш мене іще?», — запитую раптом.

Сміється тихо. По волоссю моєму долонею проводить, у в очі дивиться лагідно, ніби заспокоїти хоче.

«Люблю», — каже.

І — тоді — я — із торби старої — картини свої нові дістаю і — йому показую.

«Вже інші… але ж… талановита яка…», — коментує замислено, байдуже якось.

«Хочу художницею бути».

Мої очі благанням переповнені — так на ікони люди віруючі дивляться, коли їм важко…

…І майстерня Несторова — оселею моєю — раптом — стала.

У вечір отой весняний ми разом із ним пішли на відкриття виставки художника одного київського — Василя Терлецького. Років зо тридцять п’ять-шість на вигляд тому Василеві було — трохи молодший від Нестора. Неприємний якийсь. Поглядом хітливим — наче павук муху павутинням липким — ковтав мене жадібно. Байдуже, що біля нього весь цей час дівчина з ногами тонкими і волоссям кольору жита перестиглого вертілася, наче дзиґ а…

Ця виставка відбувалася в Будинку художника. Де я вже була колись. Валентина — з «безмежжям» його, як борода його, довгим і сивим — зустріла.

«Привіт, зухвала!», — підморгуючи, усміхнувся приязно, втішно — кольоровий такий, химерний…

І ще багато художників різних і скульпторів там побачила… І радості моїй великій меж не було і гальм не було ніяких для почуттів, що — наче Стугна у повінь — серце моє переповнювали. Вино червоне у келиху вигравало спокусливо, щоки пашіли — від вина і захвату. Дивувалася усьому щиро, сміхом дзвінким будинок знайомий оживляючи…

Коли до майстерні повернулися, Нестор, у чоло мене поцілувавши — так дітей малих або людей мертвих цілують — «Добраніч», — сказав тихо і за дверима потаємними зник, мене у просторій кімнаті — саму — зоставивши.

Дивний такий. Невже, не любить? — сумно — у когось невидимого — запитала. Ковдрою вкриваючись — із головою. А казав же, що — любить…

Коли до Кракова знову від’їжджав, сказав, що повернеться скоро. Картини мої нові в авто лискуче завантажив — до галереї польської повіз — продавати. Гроші за них одразу віддав. Високою ціна його була — за сни мої. За мрії — про любов. І ще полотна чисті і фарби залишив — аби час намарно не йшов…

Рідним своїм я листа надіслала. Що жива і здорова, — написала в листі тому короткому. І що відмовитися не змогла від мрії давньої. Хай вибачають, не хвилюються за мене і не шукають мене — бо — «…по світах далеких блукатиме відтепер Надія ваша, себе, справжню, наздоганяючи…»

Уже зовсім інші сни мені снитися почали — тривога незбагненна у символах моторошних причаїлася підступно.

Кілька разів катафалки — не кіньми, а людьми напівживими запряжені, снилися. Труни порожні і свічки, що не воском розпеченим, а кров’ю справжньою плачуть. Їжа червива у посуді іржавому. Заграви та попелища. І церкви без хрестів на банях. І діти — які, коли засинають, не дихають. І люди старі, у яких замість шкіри на тілі — пергамент — усе життя — від народження до смерті — розписане. Дерева, що корінням, наче руками жилавими, птахів ловлять і не випускають більше ніколи. Будинки високі, що розгойдуються раптом і падають, усе живе в собі і під собою вбиваючи… Жахи усякі… Але роботи мої — по снах таких — ніби силою якоюсь надлюдською наповнювалися. Й мене — наповнювали. Усе те, що я малювала, оживало, дихало і ніби із іншого світу мовою чудернацькою до мене озивалося, ваблячи потойбіч завіси полотняної… Дика одержимість мій мозок запалювала і душу — на поталу силі страшній, нетутешній, темній — віддавала безжально, безбожно.

Я — собі — більше — не належала.

Поринула — з головою, з клітиночкою кожною тіла свого і духу свого — у творчість. Аби про любов не думати. Аби — не боліла мені — любов моя дивна.

Місяць тоді повним був, коли вона вперше прийшла — жінка красива у сукні оксамитовій. З волоссям довгим і світлим. З очима зеленими — великими, виразними. Сестрою моєю назвалася, Атеною. І усміхнулася загадково. То ніч на Купайла була. Дівчата незаміжні вінки плели із зілля усякого і квітів, що не в’януть, по воді пускаючи: чий вінок не потоне — та щастя матиме.

А у мене своя ворожба — із полотном розмовляла — мовою барв і почувань: що намалюю у ніч оцю — те і випаде мені долею, у часі найближчому здійсниться…

Атену намалювала. І — вона прийшла.

«Побачила: у вікні світиться. Подумала: він приїхав. Люблю його досі…», — про Нестора, чоловіка зимового, Атена каже, жоною законною котрому не була ніколи, а лише — любаскою, коханкою, матір’ю сина його, без вінця Божого зачатого, без печаті шлюбної людської. Усе — не так, як у інших.

Синові вже восьмий рік пішов. Атені — тридцять.

«Гарно малюєш, — каже мені. — І сама ти — гарна… тому він любить тебе…»

«Але дивна любов його», — відповідаю.

«Дивна. Бо ніколи в одну жінку не закохувався, завжди із кількома зустрічався — із різними, наче весна й осінь… як ми з тобою… Що вдієш?.. Така його приреченість чоловіча — в одній щастя справжнього не знаходити… Я звикла… Хоча це завжди боляче — нову жінку Несторову у своє серце впускати…»

«У своє серце?.. — дивуюся. — Навіщо?..»

«Бо якщо він тебе любить, хіба я — маю право — тебе — не любити?!.»

Очі її великі наскрізь просвічують мене сяйвом загадковим. Купальська жінка без вінка купальського у ніч прийшла і про чоловіка зимового речі незвичні каже. Голос її тремтить напружено. Пляшку з вином червоним, наче кров, із торби дістає, на стіл ставить. Хіба я їй Нестора замінити можу?..

«Зі святом тебе, сестро, — до мене звертається, — із днем рівнодення. І з днем любові, на двох спільної!»

Напій терпкуватий розгублено ковтаю — з горнятка глиняного Несторового. Тишу — між нами створену — розірвати першою не наважуюся. В очі — одна одній — дивимося, відповіді на запитання єдине шукаючи: і що тепер буде?.. Що буде далі — з нами?!.

Атена на портрет дивиться, себе впізнаючи. Фарби іще не висохли. Кажу їй, що тільки сни свої малюю і що вона — теж мій сон. Теперішній. І радісно стає нам від того, що — рідні такі — з нею.

Захмелівши від вина і місячної повні — у відчиненому вікні — усміхненої, одержима потоками, що по тілу моєму неконтрольовано розливаються, тікаю — наче від сну жахливого — від спогадів гірких — про дорослішання власне — про таємницю лона свого страшну…

І сміливішаю, впевненості набираюся. І в гості купальської — раптом — запитую:

«Атено, скажи, а він — боляче — жінку кохає?..»

Горнятко глиняне, випадково долонею моєю підштовхнуте, на підлогу падає, на двоє розколюється. Рештки вина недопитого до ніг мені бризками кривавими пристають. Незважаю. Острах до серця не підпускаю близько.

«Ніби уперше і востаннє… Ніби опісля — на страту поведуть — обох…», — сестра моя названа і незвана пошепки, наді мною схилившись — наче хтось третій розмову нашу підслухати може — відповідає.

Портрет я Атені подарувала — на спомин хмільний — про зустріч оту найпершу. Аби тішилася собою вигаданою. Аби Нестор, повернувшись після блукань довгих, не узрів на стіні у майстерні своїй образу знайомого, намальованого мною. Бо що б я тоді йому казала?.. Правди казати — не хотіла.

Чекала його, Нестора. Попри все, Атеною почуте. Попри зло, що у серці моєму розширювалося, розросталося, від страждання вберегти намагаючись, але — марно, — тому що біль не зникав нікуди. Не любить мене зовсім, — думкою такою катувала себе щодня. Непотрібна я йому. Навіть тіла мого молодого — не хоче…

Але чому — так? Чому — не може бути якось по-іншому?..

Одного разу до майстерні Несторової художник Терлецький завітав несподівано. Що на картини мої подивитися хоче, — сказав. Напахчений такий, у костюма лискучого одягнений, краватка — вишукана, дорога. Силою чоловічою оселя моя аскетична наповнилася ураз по візиті такім — наче вихор увірвався у світ незахищений і вразливий. Це вже кінець літа був. Нестор не повернувся ще. Хоч — обіцяв…

«Красива така, — про мене Терлецький каже. — А сама тут сидиш. Не має так бути…»

І в очі мені дивиться, наскрізь тим поглядом гаспидським гіпнотичним пронизує. Чорні у нього очі. Живі. Голос трохи хрипкий, але приємний. За руку мене бере. По руці гладить ніжно — так, як Нестор колись — уві сні — гладив. Мені подобається, а тому руки своєї з його долоні широчезної та гарячої не вихоплюю, норов — не серця, а розуму дівочого — приборкуючи хутко. Може, тому так, бо уявляю: не Терлецький, а чоловік зимовий, якого люблю обнадійливо (чи безнадійно?..) до самозабуття, — стоїть тепер біля мене. І очі заплющую, аби уява сильнішою була. Аби поцілував мене — хочу, і моменту цього трепетного, врочистого — чекаю напружено. Але — не цілує. Відпускає руку. Відходить. Хіба про хитрощі мої потаємні здогадався?..

«Красива… Поїхали зі мною!», — раптом каже.

«Куди?», — дивуюся.

«До однієї розкішної ресторації, з живою музикою і танцями, там весело буде!», — підморгує.

«Поїхали», — кажу, хоч і не без вагання тривалого внутрішнього.

А чом би й ні? Чом би й не розважитися трохи? — у таксі із ним їдучи, цілком тверезо розмірковую. Я ж — вільна й невінчана. А Нестор — так воно виглядає — геть не любить мене. Розлюбив, не полюбивши. Сумно так — аж плакати хочеться. Але поруч — Терлецький. За руку мене тримає. Міцно. Ніби боїться, що втечу на півдорозі. Але — куди — тікати?..

«Що їстмеш, Надю? Вибирай!»

«Щось… без м’яса…»

У келиху — бульбашки хмільні. Зі спогадами граються, дратуючи мене. Але впускаю їх із довірою до нутра свого, до крові, до пам’яті… Музика легка, весела — така, до якої не звикла — швидко в полон бере моє тіло молоде, після Руслана ніким незаймане. Танцювати хочеться. Із чоловіком — чужим насправді — танцювати іду. Руки сильні обіймають ніжно, спалюючи — усю мене — вогнем невидимим — дотла… І хороше мені у танку такому. І — весело, а тому сміюся дзвінко. Вже спалена. Пристрастю власного. Пристрастю — чоловічою. Без любові.

Після ресторації Терлецький мене до якоїсь квартири повіз. Ні про що не запитувала у нього. Бо навіщо запитання зайві, коли все наперед — ясно?..

«Цей не зробить боляче», — дорогою розмірковувала, острах так і не відпустивши на волю. В уяві моїй п’яній — Руслан із Нестором — співіснували, про біль тілесний і біль душевний щомиті нагадуючи… Ні, я нікого любити не хочу! Бо любов — це завжди біль…

На меблі і речі уваги тоді не звертала. Не існувало нічого довкола. Самі лише бульбашки, що у свідомості моїй — разом із думками надокучливими — так і не розчинилися. І білизна негарна — на мені — сором перед ним — страх перед невмінням власним — жінкою бути… Не тепер… нехай… іншим разом… якось… тепер — не хочу… тепер — зле… бульбашки… не розчиняються, не зникають…

«Не бійся, Надю, кривдити тебе не буду, — Терлецький на ліжко мене поклав і по щоках провів лагідно долонею. — Ти забагато випила. Відпочинь…»

Одяг з мене повільно стягує. Очі заплющую і в круговерть якусь шалену втрапляю — весь світ довкола мене кружляє, стрімко обертів нових набираючи… Жахливо… холодно… темно… додому… хочу… і — провалююся раптом — у прірву — чорну — бездонну…

І сниться мені скеля висока над морем шумким, і якісь ракети страшні, що по небу, наче птахи, літають, вогонь донизу скидаючи. Ніби я пензля із землі хапаю навпомацки, щоб побачене на полотні зафіксувати, а пензель ворушиться між моїми пальцями — хробаком дощовим слизьким стаючи: І я кричу від жаху такого… І — прокидаюся… Поруч зі мною Терлецький спить, ковдрою вкритий. Чужий мені — чоловік. Я — у самій білизні — негарній… Уже ранок. Уже сонце у вікно злодійкувато зазирає. Вже «перст Божий всеблагий» розпочинає свій суд земний. Тут, у цій кімнатці — тісній, незвично умебльованій. Повільно очима нишпорю довкола себе: люстро велике на стіні, над люстром — годинник старовинний, зупинений, на іншій стіні — натюрморт квітковий у тонах пастельних, кілька офортів і ню — красиве тіло дівоче на тлі яскраво-червоному. Стіл дерев’яний, плетене крісло-гойдалка біля столу. На кріслі — наш одяг, недбало до спільної купи скинутий, тужить. Негайно звідси тікати! — вирішую. Але голова моя до подушки — бульбашками нерозчиненими, наче кайданами важкими — прикута, підвестися — несила. Води хочеться. Холодної. Ніби я вже — у пеклі — горю…

І тоді — уявляю, лежачи: як злість моя на Нестора — за нелюбов його — поза межі власні — раптом — вихлюпує. Бо сила зла — велика занадто, аби у серці одному триматися.

І — у відчай всезахватний перетворене — зло — усе вище і вище — із нутрощів моїх — викочується, галушкою глевкою поперек горла стаючи, аж — задихаюся, аж — нудить мене…

«Надю, доброго ранку, — Терлецький крізь сон зі мною вітається. — Болить голова?».

«Угу», — відповідаю.

Тоді він ковдру вбік відкидає, встає, обходить ліжко — аби мене на руки взяти і — у душову — на руках віднести. Білизну скидаю, його вже не соромлячись. Струм холодний через голову до ніг — пронизує, тверезість повертає швидко. Вода мене збуджує. Чекаю, тремтячи, що Терлецький спокусою запалає і свіжість оцю ранкову зі мною розділить…

Вже — поруч… Вже — відчуваю — як під потоками крижаними напруга його чоловіча тіла мого, вкотре воскреслого, торкається гаряче…

«Усе буде так, як ти сама захочеш…», — каже мені.

«Хочу… аби боляче не було…», — відповідаю пошепки.

За тиждень Нестор приїхав. Розбитий увесь, що обличчя на ньому не видно…

Так сталося: ночі однієї Несторову краківську майстерню пожежа проковтнула безжально. З картинами усіма — його і моїми… З грішми. З надією — на майбутнє…

У ту ніч — поруч із чоловіком чужим лежачи — я — у серці своєму — зло тримала — на Нестора — за нелюбов його до мене. Ракети вогненні — уві сні — бачила. І — нічого — намалювати не встигла, хоч — думала — намалювати… А потім, уранці, кохалася — з тим, чужим. Сліпо. Німо. Коротко. Без болю. Без любові. Без — насолоди.

«І що тепер буде?», — у того, кого любила насправді — запитала.

«Картини нові… будуть», — сумно усміхнувся.

Притулив мене ніжно до серця свого, постояв отак кілька митей, а тоді — саму зоставивши — пішов… Не сказав — куди. Але я знала — до Атени.

Став учителем моїм. Нестор.

Лише — учителем.

Як і обіцяв.

Закони живопису і світ мистецтва професіонального відкривав мені, але — поволі, поперед батька в пекло не кваплячись. Та часом терпець мені уривався. І тоді — законам усупереч — я своє творила. У що вірила. Чого — найдужче — боялася.

Дивно. Але картини мої нові — сни мої тривожні, моторошні, силами темними руйнівними, страхами усякими наповнені — зір людський до себе вабили значно дужче, аніж найперші, найсвітліші — оті, що попелом стали уже, що — з небом чистим і снігом білим, із гронами сонячними і музикою божественною — були… Все частіше покупці до майстерні Несторової приходили, бо слава про мої витвори — незвичайні такі, стихійні, демонічні — Києвом непомітно розходилася.

На замовлення — заради грошей — я малювати почала. І відтоді життя моє набуло якогось нового смислу.

Хоч недорого картини свої продавала, але незнана досі жадоба охопила сутність мою напівдитинну. Нового зошита — для розрахунків нових — завела одразу ж. По днях розписувала — скільки картин і за які гроші у мене купували. Підраховувала все ретельно, ніби собі самій не довіряла більше. А тоді плани укладала — чого і скільки — тепер — придбати для себе зможу. Радість шалену відчувала, коли у цифри оті живі занурювалася з головою, про все на світі забуваючи. Купюри строкаті втіхою моєю непомітно стали, друзями вірними, котрих берегла шанобливо, культово.

Одного разу до мене Валентин завітав. Як завжди — кольоровий.

«Привіт, зухвала!», — з порога привітався.

Звістку — про те, що мене батьки шукають — приніс.

«Уже тричі твій татко до Будинку художників приходив. З погрозами — двічі. А втретє — зі сльозами… Не хвилюйся, я тебе не виказав. Удав, що нічого не знаю. Але, слухай, зухвала, так далі не можна… Ти хоч словом озвися до рідних чи що…»

І номер, записаний на пожмаканому клапті якогось старого журналу, мені простягує — у нас вдома телефон з’явився. Такий короткий час — а стільки всього змінилося: «Просив передати… якщо десь із тобою здибаюся ненароком…»

Валентин іде. А я вагаюся: чи озиватися варто?.. Хіба що — заспокоїти.

І — озиваюся з телефону чужого:

«Тату, не переживайте, зі мною все добре — жива-здорова».

І — бабин голос — потойбіч дроту тонкого — виразно чую:

«Хоч би раз додому навідалася, безсовісна!»

«Нема коли — додому, — батькові кажу. — Важливих справ у мене багато».

І — сама — зв’язок уриваю — на кнопку апаратну натиснувши. Але потім знову слухавку до вуха прикладаю і ніби чекаю отак, що — крізь довгі безплідні гудки — одізветься до мене раптом — іще один — рідний мені — солтанівський — голос.

Не озивається.

Узимку Нестор знову до Польщі поїхав — нову майстерню лаштувати, з боргами давніми перед Новим роком розраховуватися. А я знову — сама — у світі сновидінь своїх — зосталася.

Малювала. З новою силою. Що запалювала і серце моє, і розум, і навіть — тіло… Бо кожного разу, коли фарби на полотно, одержима жахами власними, клала, щось усередині мене — глибоко — від напруження сильного — на шматочки малесенькі розривалося, магмою вулканічною — розпеченою — стаючи. Може, то любов моя дивна — у мені накопичена, невіддана нікому — назовні вихлюпувалася?.. Неболяче було. Тільки — солодко. Аж кричати — від радості — хотілося.

Перед ніччю новорічною Атена прийшла. Знову вино червоне принесла. І шоколад — білий, із запахом дитинства — ванільним.

«Сина до батьків відвезла, а сама — до тебе…»

У сукні довгій білій. Обличчя — теж — біле до неприродного.

«Хочу свій сон домалювати», — кажу їй.

Сідає поруч, поглядом завороженим до світу мого прикипаючи. Терпіння її — безмежне — наче… Бог…

А коли північ святкова баламкнула секундою найпершою, кожна з нас — на келиха прозорого, кров’ю Христовою наповненого — ворожбу свою жіночу спрямувала.

Бажання — одне на двох. Як чоловік — на двох один…

«У Польщі теж… у нього — жінка…», — Атена каже, кров терпку обережно надпивши.

Гострим лезом по серцю моєму провела боляче. Серце — витримає. Усе.

Через тиждень — народження чергове — моє — буде — але всі — тільки Христа — вітатимуть.

«Хоч би на свята приїхала», — мама пише на аркуші брудному і мені передає.

Не знаю, чи Валентин, чи інший хто, про хованку доньчину батькам стурбованим розповів. Але вони знайшли мене. У майстерні Литвинюка. На Андріївському узвозі.

«Збирай речі і додому поїхали!», — батько голосом суворим наказує.

«Нікуди, — відповідаю, — не поїду… звідси».

«Бабця захворіла, тебе чекає», — мама пише.

«Нема коли. Я малювати вчуся».

Прошу батьків, аби у спокої мене залишили. Бо я вже — повнолітня. А отже, сама вирішувати маю право — де і з ким… і ким — бути мені.

Батько на картини мої нові дивиться і повірити не може, що це донька його — рідна і єдина — на вчинок такий сміливий спромоглася: душу власну — без жалю оголивши — на показ іншим безсоромно виставила.

«У спокої мене залиште», — повторюю.

Очі мамині — благання повні, наче очі Богоматері іконної. От-от сльоза викотиться і з долівкою глухо з’єднається. Але серце моє — черстве — до матері. Сон мій новий — недомальований — чекає на мене — це — найважливіше тепер…

«Ну, ідіть… Ідіть звідси! І жити мені — не заважайте більше!..», — кричу, голосу власного лякаючись.

На татка кричу, котрий колись рахувати учив мене малу. На маму, яка — через народження моє — голос утратила…

Із острахом дивляться на мене: чи їхня іще… чи… може… вже — чужа?..

Мовчки з мороку мого виходять. Двері зачиняю — не чекаю — чекати не хочу — коли озирнуться — із надією…

Я пісень материнських не чула зроду. Тому я — така… — саму себе виправдовую.

Але чому — усе — по-іншому — бути — не може?..

Нестор повернувся — коли, води талі Дніпрові по снах моїх стихією весняною розтікалися. Коли сукню нову придбала напередодні. Коротку. На блискавці. Кольору світло-зеленого.

«Маю для тебе новину хорошу, — сказав. — Влітку поїдеш зі мною… до Польщі. У краківській Академії мистецтв освіту здобуватимеш, бо талант твій — завеликий для одного Києва…»

І — тоді — у мить, коли звістку оцю — доленосну! — від чоловіка коханого — почула — серце у грудях затріпотіло мені радісно — пташкою, що із вирію далекого зимового додому спішить… Не знала — дякувати як — за подарунок — незвичайний. Несторові. Повинна.

«Це один із найдавніших навчальних закладів Польщі. Виник ще у 1818 році і спершу був просто Школою малярства при Літературному відділенні Ягеллонського університету. У 1873 виборов право на окремішнє існування, називаючись Школою мистецтв. Тоді її директором став відомий польський художник Ян Матейко…»

«Несторе… — перебиваю, підходжу впритул до нього, в очі зазираю пильно. — Я люблю тебе».

«І я… тебе… люблю, Надю… — тихо каже, мене обіймаючи, рідний такий. — …А після смерті Матейка важливу роль для становлення Академії відіграв перший ректор — відомий художник-пейзажист Юліан Фалат…»

«Але… дивна любов твоя, Несторе», — відказую, не слухаючи далі, у обіймах ніжних розчиняючись.

«Чому — дивна?»

«Бо… не любиш мене… як жінку».

Мовчить. Лукавого усміху не приховуючи.

І тоді — я сама — сміливішаю — вуста свої — до його вуст — мов до келиха з кров’ю Христовою новорічною — підношу — палко — цілуючи — чоловіка — котрого — люблю — серцем усім — безмежно…

Дихаємо разом — гаряче і прискорено — збудження не соромлячись…

Гудзики на сорочці Несторовій, розстібаючи, відриваю — уявляю, що кожен ґудзик — то жінка його, коханка котрась — із колишніх… із теперішніх… Не буде більше їх… буду… тільки… я… одна…

«Люблю тебе, люблю, люблю, люблю…», — шепочу безупинно, пристрастю дикою захлинаючись.

«Надіє, зупинись!.. — боляче зап’ястя мої руками своїми дужими стискає. — Ти що, збожеволіла?..»

І — тоді — я — до тями — нарешті — повертаюся. І — «Вибач» — вимовивши глухо, до ліжка йду, на ліжко падаю долілиць. І подушку, в якій сни мої страшні заховані, обхопивши під собою міцно, — у сльозах гірких, а не у потоках весняних, — мрію власну топлю, аби не дратувала — ніколи більше…

«Ну, припини… — по волоссю обережно проводить. — Я ж тебе… образити не хотів…»

Обличчям заплаканим до нього повертаюся, зло у собі викликаючи, але — зло — не хоче — тепер — з’являтися… Ще два… ґудзики… внизу… на сорочці його… зосталися… відірвати їх треба… але — потім… якось… відірву…

Нестор, заміру мого лихого так і не розгадавши, на спину мене перевертає. Сам — поруч, на краєчку ліжка — примощується. Блискавку на сукні моїй новій, модній повільно опускає донизу.

Останні схлипування у собі приборкую. Мовчанка страшна поміж нас виростає, нас живцем розтинаючи.

«І що тепер буде?», — у себе самої запитую подумки.

Оголені груди мої молоді з вустами чоловічими напружено зустрічаються. І — зустріч оця — що спрагу придавлену і прадавню погамувати здатна — священною миттю — для нас — обох — несподівано стає.

«Я люблю тебе», — сльози останні ковтаючи, промовляю до Нестора тихо.

Руками худими, ніби зміями едемськими, довкола його шиї обплітаюся. Відчуваю, як лоно — довірливо — чоловікові назустріч відкривається. Без страху жодного. Тільки — з любов’ю. І груди мої — все тугіше й тугіше — у поцілунках солодких і щедрих розкошуючи — стискаються — двома крапками твердими стаючи.

«Я люблю тебе», — голосніше, упевненіше повторюю.

Наче у помсті лютій — білизну тонку на мені рве — за ґудзики…

Із паском своїм шкіряним широким боротьбу веде переможну, хутко одяг увесь із себе скидаючи…

І — у обійми мої повертається знову. Очі — очам, а вуста — вустам віддаючи до рештки — повільно, тілом усім тремтячи, в мене — тріумфально — входить — чоловік — якого — кохаю!..

О Господи, невже муки мої недаремними були?!.

Невже — це — не сон?..

І тоді — «Я люблю тебе!» — щодуху кричу йому у обличчя, крику власного не соромлячись. Нічого вже не боячись… «Люблю тебе! Кохаю!» — голосніше кричу.

Вуха свої долонями затуляє, не витримуючи крику такого, обіч мене — із мене виходячи — падає — «ззззамовкни…» — крізь зуби — судому страшну від себе геть женучи — просить. І — замовкаю. Тихо стає — на мить одну…

І тоді — сама — на Нестора сідаю — д’горі — вершницею зухвалою…

Стогони любовні — до ритму сплетених тіл долучаючись — гармонію величну довкола нас творять. Очі заплющивши, видива казкові в уяві своїй викликаю: сни, що картинами стали колись давно, звуки, що серце моє вразливе дитяче неземною благодаттю наповнювали… Сосни — високі… живі… мовою таємною бесіду між собою ведуть… сосни високі… живі… і я… поміж них… танцюю радісно… кружляю… вгору підіймаючись… кружляю… над ними… опиняюся… високо… і музика… у дорослішанні загублена… із піднебесся десь… вибухає… раптом… звуками… срібними… золотими… І — дощ теплий — на мене — води небесні проливає… І — силу нову у собі відчувши — по очищенні такім — найвищої точки напруження власного сягнувши — відпускаю — повільно — солодко — гучно — потоками щедрими — себе — від себе — до чоловіка — відпуск… «…ааааааааааааааа-ю!»