Дивна така любов

До тих зошитів я записувала розрахунки різні. Наприклад, щодня котів у селі рахувала — усіх, яких бачила. Або голубів. Або бабів без хусток під церквою. Або іще щось. Дурнички усякі.

Коли могилки камінні робила, то завжди до зошита потаємного вписувала, наче магію якусь: скільки камінчиків на тому, а скільки на тому городі поховано.

Коли Наталка цукерками шоколадними зі мною розрахувалася — за музиканта виноградного — я все до зошита записала: скільки було кожного виду цукерок, кому скільки роздала і скільки сама з’їла.

Коли намиста аличеві робила, кожна намистинка була у мене на обліку, а потім я в усіх намистах кісточки перелічувала і записувала: кому яке намисто подарувала і скільки готових намист, мною зроблених, у селі було.

Коли розмову з соснами високими вела, їх рахувала. І слова їхні, до мене промовлені, — теж.

Коли Іван з Мишком тарзанку над помийницею влаштували, стежила: хто скільки разів на тій тарзанці гойдався. Тільки спочатку у голові все це тримала, аби не бачив ніхто, а тоді вже — вдома — із голови у зошит розрахунки свої дивні переписувала.

Усе — чітко. Рахувати мене батько навчив дуже рано, коли ще до школи не ходила. Подобалося мені заняття таке — цифри записувати, бо числа, які з тих цифр складалися, заворожували мене, сили якоїсь дивної і влади над іншими дітьми солтанівськими додавали.

Тільки хлопців не рахувала. Бо ще малою для того була…

Багато інших дурничок дитячих було у мене, але про всі розповідати — довга й нудна справа, тож я тільки про головні, найважливіші для мене, розповіла тут.

У вихідні моя мама на «зінгері» шила речі усякі на замовлення; татко — зошити перевіряв і, червоною ручкою креслячи щось у тих зошитах, оцінки своїм учням ставив. Баба Софія по господарству поралася, «соднички» на борошні пшеничному чи якусь іншу страву вимудровувала і завжди щось чистила-мила-прала. Дід Гришко — рибалив або з іншими дідами солтанівськими у кафе «як було на фронті» згадував, а потім, напідпитку до хати повертаючись, пісні усякі про війну співав, аж сльози йому від того співу на очах блищали. «То з тебе вже горілка виходить», — баба йому казала, але не сварила за те, бо дід приходив і мовчки до ліжка вкладався, що тільки гучне його хропіння стіни нашої хати злегка погойдувало, але ж нікому не заважав, клопоту — ані родині своїй, ані сусідам — не завдавав отими спогадами примарними.

I все по колу одному рухалося в житті моєму дитячому. Пори року — одна одну — почергово змінювали. Взимку на санчатах каталися всі дітлахи солтанівські, сніговиків виліплювали на городах. У кожній оселі ялинки лісові п’янкий аромат вроди зеленої випромінювали. Навесні паперові кораблики за водою талою випускали — чий швидше до ставу припливе, той щасливішим цього літа буде. Котики вербові шукали. Перші зернятка у землю, стомлену від холоду, руками своїми малими кидали — на врожаї, на життя нові… А літо найкращою порою було для нас, бо — вільними були, бо до школи ходити не треба було. Школою тоді вулиця нам ставала, кожному — своя, рідна…

Опісля того, як я музику живу — в хаті музиканта виноградного і жінки дощової — почула, «патіхвон» бабин уже по-іншому трохи мені зазвучав. Тріскотіння його гучнішим здавалося, мелодію оту високу ніби приземлюючи. Але дивна ностальгія за чимось загубленим, небесним спокою усе не давала, високо вгору кликала душу мою дитячу. Тож коли «патіхвон» нам щоранку грав, я очі заплющувала і уявляла фортепіано справжнє… І музиканта вродливого, який по клавішах пальцями б’є, музику звідти, десь із середини, із душі фортепіанної, назовні вибиваючи. І слухала, заворожена, — звуки чисті, прозорі. І солодко мені було, коли про таємницю свою думала. Про музиканта борівського виноградного. Навідати його — думка така у мене виникала, коли до Борової з бабусею удвох ішли — на ринок чи до церкви на свято якесь велике християнське, чи на перон — маму з Фастова зустрічати. Але сумні й заплакані очі Наталчині пригадувала і тривожно мені ставало. Лякала ота дивна невідомість, із музикантом пов’язана. Може, — скривдити здатен?.. Тоді хай краще тільки у пам’яті моїй живе, в уяві і… в музиці… Сполохано навсібіч роззиралася на вулицях борівських — чи нема його ніде поруч. Не було. Додому поверталася втаємниченою. Говорити ні до кого не хотіла. Наче мама — німою ставала.

А Руслан, розбишака сусідський, після випадку отого з помийницею, відьмою мене називати перестав, образливого нічого не казав, не дражнився, як раніше. Але ж і відстань між нами помітно збільшив — так, наче остерігатися почав мене. Очі в землю потупить, ніяковіє, коли зустрінемося десь на вулиці чи у школі. Щось йому ніби сталося після того випадку з помийницею…

Дєд Бєлий помер у грудні, за місяць до того, як я своє десятиліття відзначила. Не хотіла я на похорон дивитися, у хаті сиділа. Тільки по тому вже, як Дєда Бєлого на цвинтар людський відвезли, — вийшла надвір і камінчика нового — у сніг пухкий, рипучий — закопала, устромивши зверху гілку примерзлу. І знову до хати сховалася. Нові розрахунки записувати…

«Не буде більше кому відьмою мене обзивати», — подумала тоді з якоюсь полегкістю.

А коли тиждень якийсь до Різдва лишався, — мого рідного діда Гришка «хороба» ухопила. За серце. Повезли його до Фастова у лікарню. Але дорогою віддав Богові душу.

Чи я тоді плакала — не пам’ятаю. Але бабця Софія голосила — на всю вулицю. І мама — в німоті своїй — ридала. Так страшно…

Діда мого вся Солтанівка знала і шанувала. Прийшли прощатися. А дід у труні лежить — наче не помер, а перепочити ліг, про хропіння своє звичне забувши — не хропе більше. Свічку воскову між пальців тримає, черевики повоєнні — парадні, весільні — на ногах вилискують, смальцем змазані. І коти усі — з вулиці нашої і з вулиць інших — біля діда мого позбиралися, нявкають. Бабусі старі голови низько у скорботі посхиляли. Баба Анюта, начальниця над півчою церковною, хустки якісь перебирає і маму мою кличе, щоб їй помогла.

Страшне це горе — коли помирає хтось, — думаю. Але чому смерть людська — спокійна така, наче пломінь свічки оцієї воскової?.. Чому — не зі спокоєм холодним, а з пристрастю гарячою — умирати людям не виходить?.. Чому — так — не вміють?.. Хіба — не живуть — так?!.

А коли стола поминального тітки сільські накрили, коли в чарках отрута гірка, наче сльози зібрані докупи, запрозоріла, — свідомість мою спаралізувала думка жахлива: про те, що смерть довкола нас ходить, на нас дивиться, а ми не бачимо її і бачити не хочемо, очі серпанком важким затуливши…

Відбивну свинячу чиясь рука стареча жилава мені до тарілки кладе. Я відходжу від столу — з острахом у очах, з огидою в серці:

«Не їстиму більше такого — ніколи, — кажу їм, тіткам-поминальницям. — Бо усе це — мертвечина…»

Розгублено дивляться на мене — мої рідні. Із жахом дивляться на мене — «дідові гості»…

М’ясо — відтоді — я — геть — їсти перестала.

А в ніч оту, коли діда з нами вперше не було, наснилося мені, що у люстро дивлюся на себе, і очі мої вогнем дивним світяться, прозоріють повільно… А в руці — паличка чарівна золотом виблискує, наче у феї казкової. І помахом палички тієї я чудеса усілякі виробляю: сонячні промені по світі розкидаю, блискітки розмережані на дерева чіпляю, квіти вирощую різнобарвні і пахучі, але не з каменя — а живі, справжні… І так мені добре від того, така щаслива, що прокидатися не хочеться…

«Пустіть свою Надійку зі мною до Києва», — Наталка прийшла до нас і в баби моєї про таке просить опісля похорону дідового, у переддень мого десятиліття. А завірюха на дворі — свище, гуляє. Хіба тільки ненормальний якийсь у таку погоду дитину з хати випхає.

«Чого це їй — до Києва?», — баба дивується.

«Там так… красиво… ялинка велика посеред площі стоїть, на ялинці — іграшки усякі, величезні такі, а ще — все у вогнях кольорових, мерехтливих. І Дід Мороз зі Снігуронькою на вулиці ходять, наче люди звичайні. Хочу, аби Надійка на таке диво подивилася, аби розвіялася тепер трохи… Іменинним подарунком їй та поїздка буде, бо на все життя запам’ятається…», — Наталка каже. Вона навчається у Києві. Вступила влітку до училища, медсестрою хоче стати.

Умовила мою бабусю. Поїхали ми до Києва. Пішки до вокзалу йшли, до Борової, але про музиканта Наталка вже забула. Чи просто не хотіла того спогаду дивного у серцях наших ворушити… Про музиканта ми не говорили.

Як до Києва приїхали, Наталку на пероні хлопець якийсь чекав із пакунком різдвяним. Худий і високий, у куртці пуховій короткій і в шапці в’язаній. Звичайний хлопець. Таких багато усюди. Такого неважко знайти, тільки закохатися у такого, мабуть, важко, — думки недитячі у голові моїй дитячій роїлися.

Повезли вони мене — поїздом підземним — на Андріївський узвіз. А там — добра усякого — море! І людей так багацько, що можна між ними загубитися… Коли я роботи малярські — з обличчями химерними, звірями, людьми і деревами, наче справжніми — побачила, то аж рота роззявила… А ще — глечики різні глиняні та свищики, прикраси — дерев’яні і з каміння дорогоцінного, вишивані сорочки і рушники — візерунки з усієї України зібрано, речі усякі старовинні, книжки… Очі розбігаються — краса яка!.. Захопилася красою тією, що й не помітила, куди Наталка зі своїм хлопцем зникли, у якому напрямку від мене подалися… Шукати їх почала, вгору і вниз узвозом бігаючи, ліктями своїми худими, у шубку схованими, людей розштовхуючи. Серце тривожно забилося, сльози з очей просяться на повітря морозяне… Бо ж покинули мене саму — посеред міста великого і чужого!..

У чергове узвозом Андріївським спускаючись, побачила раптом східці залізні, що на гору якусь ведуть — чому їх досі не угледіла?.. Вирішила пройтися тим шляхом нелегким і згори подивитися на вулицю людну, — може, так побачити нарешті зможу, куди Наталка з парубком утекли від мене. Доки східцями підіймалася, за бильця високі тримаючись, упріла сильно, а вітер колючий, крізь шубку стежку собі торуючи, холоду всередину мене наганяв і наганяв…

Піднялася на гору дику, снігом укриту. Униз дивлюся і люди мені такими маленькими здаються, наче то не люди зовсім, а жучки кольорові засніжені. Хіба Наталку знайдеш серед них?.. Озираюся довкола. Дерева сплять — ковдрою зимовою срамоту свою забули прикрити. І хрести або й цілі надгробки камінні де-не-де визирають з-під землі, з-під снігу. Цвинтар — близько від мене. Людський. Справжній. Морозець шкіру мою — під шубою і светрами теплими — обпікає так, що боляче поворухнутися. Дивлюся на ті хрести і надгробки, про свої могилки камінні думаю — скільки їх вже багато у селі… І чомусь донизу мені зовсім спускатися не хочеться. Отак би й стояла на горі, за метушнею міською святковою спостерігаючи, за рухом жучків кольорових, серед яких десь — і Наталка моя солтанівська гуляє, хлопця за руку тримаючи — приворожувати такого, як цей, уже не треба, бо такі самі до дівчат приворожуються — без відьомської помочі, без цукерок шоколадних, зі склом потрощеним усередині…

До смерку недалеко залишилося, а я собі між могилами старими занедбаними блукаю, про життя і смерть тепер розмірковуючи. Діда рідного Гришка і Дєда Бєлого згадуючи. Завжди інакшим усе стає, коли хтось — байдуже: добрий або лихий — із життя твого навіки зникає…

І лише коли дрижаки — своїми лаписьками хижими — мене хапати починають, що спасіння від них нема ніякого, я східцями залізними назад іду — обережно, аби ненароком не послизнутися і не полетіти з тієї гори цвинтарної.

Смертей завжди вистачає, — висновок такий дорогою роблю…

На узвозі людей — чим ближче до смерку — меншає. Вже і торговці красою рукотворною прилавки свої примерзлі згортають, про теплі оселі мріючи. І місто вогні електричні — перші вечірні — запалює. А мені лячно знову стає. Бо ж Наталки так і не знайшла іще. А додому вертатися — не знаю, як. І запитати у когось — не наважуюся, бо соромно мені казати комусь незнайомому, що загубилася, що дороги додому знайти не годна…

Униз іду Андріївським узвозом і самій не віриться, що я — у Києві нині. У самій столиці. У серці столичному. Це ж мені щастя випало, — саму себе подумки втішаю, — не кожному таке за життя випадає!..

А щоки від морозу так оніміли, що обличчя власного не відчуваю. Наче маску хто одягнув на мене. Гіпсову.

Їсти мені хочеться. Тепла хочеться…

У якусь підворітню заходжу і на лавку холодну вмощуюся, долонями, що у рукавичках вовняних, обличчя гіпсове затуляю і, — не соромлячись собак тутешніх, бо людей нема — реву голосно, наче рідний хтось — знову — помер…

Чую раптом: рука чиясь мене за спину торкає гаряче і голос незнайомий

«Хто ти?» — тихенько запитує.

Плакати перестаю, але долонь своїх від обличчя відірвати не наважуюся.

«Скажи мені, хто ти, дівчинко?» — той самий голос до мене звертається. Лагідний голос. Чоловічий.

І тоді розумію, що замерзлим щокам моїм боляче буде поворушитися, аби — «Відьма солтанівська» — вимовити. Аби відповісти незнайомцю.

Тоді руки мої — він сам — руками своїми — опускає.

Зазирає в мої очі заплакані.

Чоловік зимовий.

Невисокий і нестарий іще — бо з очима молодими, живими. У пальті довгому кольору болотяного, у капелюсі широкополому, під яким пасма волосся нестриженого із вітром танцюють.

«Загубилася?», — в очах моїх щось вичитує.

Ствердний знак головою — у відповідь йому — мовляв, так, загубилася.

«Змерзла?..»

А хіба не видно по щоках моїх червоних?..

«Бачу, що змерзла. Ходімо зі мною. А потім розкажеш, хто ти…»

І за руку мене веде до будинку найближчого, зі східцями — нагору. Тими східцями йдемо, кожен про своє міркуючи.

Чоловік зимовий двері ключем відчиняє і мене до господи своєї дивної запрошує. У кімнаті широкій полотна недописані розставлені, на стінах порозвішувані картини вже готові. Фарбою малярською таємниче мені пахне, аж у голові паморочиться — наче від смоли асфальтової…

У глибині кімнати — ліжко, застелене охайно, столик невеличкий із вазами красивими, але — порожніми, без квітів.

Чоловік зимовий руки мені від рукавичок звільняє і хукає у долоні дитячі. А тоді й шубку маленьку стягує з тіла задубілого.

«Сідай, — каже. — Зараз чаю тобі зроблю, зігрію тебе».

За дверима потаємними, що ліворуч у кімнаті, зникає.

Сиджу на ліжку, у ковдру вовняну закутана, навсібіч роззираючись. Усе, що на картинах — фрукти, квіти, людей, звірів і візерунки фантастичні, незбагненні для серця мого, — очима розгубленими всотую.

Полиця з книжками стоїть у кімнаті, на полиці — фігурки усякі керамічні, ляльки і флакони, запилюжені часом. Глечики з пензлями присохлими, магнітофон маленький і касет багато усяких — з обкладинками яскравими і без обкладинок зовсім. Кожна річ тут, здається, дихає, життям своїм окремішнім живучи.

Повертається чоловік зимовий — без капелюха і пальта, у светрі сірому плетеному, із довгим шаликом червоним, довкола шиї кілька разів обкрученим. У руках горнятко тримає розмальоване. Парує звідти.

«Ось твій чай. Трав’яний», — каже.

Переді мною — на столику маленькому — ставить горня гаряче, а тоді полумисок із печивом та цукерками виносить, а інший полумисок — із яблуками жовтими.

«Пригощайся, зігрітися мусиш добре і сил набратися».

Обережно горня до рук своїх беру і до вуст підношу, дмухаючи у нього.

«Може, меду принести?», — зимовий чоловік запитує.

Мовчу. І він знову за дверима потаємними зникає — тепер вже по мед для мене іде.

«А може, музику увімкнути?.. Яку тобі?..» «Місячну сонату Бетховена», — подумки його прошу.

Але він — уже — думок моїх не слухає. Ніби квапиться кудись. Колядки різдвяні ставить. І каже мені, аби відпочила добре, аби виспалася і зігрілася сном своїм дитячим…

А коли день новий настане, тоді вже розповім про себе: хто така і як тут опинилася.

Бо тепер йому, чоловіку зимовому, — додому їхати треба…

І сон мені такий сниться: ніби я в лісі — з соснами високими розмовляю. А ті сосни оживають раптом, на людей перетворюючись. І танцювати — під музику веселу різдвяну — мене кличуть. І танцюю я з людьми, що соснами високими досі були. Серед них — рідні мої, і сусіди, і односельчани із вулиць інших. Сніг на нас падає блискітками мережаними… А потім музика замовкає. І зникає усе. І тільки я сама залишаюся — посеред простору невідомого. Переді мною — гладь водна нескінченна, берега іншого не видно. І птахи сонячні вгорі літають, між собою перемовлячись мовою мені незнайомою. А під ногами — пісок золотий. А на піску — палиця чарівна — із минулого сну мого. Підіймаю я палицю оту і помахами легкими візерунки дивні — довкруж себе — творити продовжую. Тільки тепер — реальнішими дива мої стають, бо силу вже більшу у собі відчуваю… І знову — сосни мої високі до мене говорять, тільки не засніжені вони вже, бо — літо надворі… Поміж сосен тих іду, музику чарівну шукаючи… Коридором довгим лісовим іду… Наді мною — грона виноградні достиглі звисають, спокусливі… У залі світлій та просторій опиняюся — із високою стелею, що колонами мармуровими підперта. Із меблями вишуканими старовинними та завісами парчевими. І все голосніше і голосніше мелодія знайома лунає. І помічаю раптом — у кутку зали фортепіано білосніжне стоїть. І музикант виноградний спиною до мене сидить — із клавішами фортепіанними змагаючись, музику небесну на очах моїх народжує…

Прокидаюся від музики тієї. І музика мені грати не перестає.

Світло у помешканні чоловіка зимового вмикаю. До мольберта — із полотном чистим — неквапом іду, заворожена дивом сновидіння теперішнього. Пензля із глечика виймаю — найтоншого. Фарби всі перебираю, кольорів знайомих шукаючи… Заплющую очі і уявити музиканта свого намагаюся. Грає мені музика жива — зі сну — все голосніше і голосніше…

І тоді — усе — що бачу — в уяві — своїй — сонній — що — бачила — кілька митей тому — у сні казковому — очі розплющивши — гіпнотично — несвідомо — стихійно так — на полотно переношу… І квіти химерні яскраві, і сосни, і сніг, і коридор зелений, і залу з колонами мармуровими, і фортепіано біле, і грона виноградні, соком солодким налиті… Усе це в образ один зливається, настроєм одним, музикою однією, гармонією світу і душі людської стаючи…

І тоді — на акорді піднесеному — раптом — усе тіло моє — тремтінням — досі незнаним — ніби струмом потужним — пронизується! — отак — через мозок — до грудей — у серце — глибоко! — у живіт — глибоко! — аж — напружуюся — уся і — до клітиночки — кожної — тіла — свого…

І тоді — точки — найвищої — сягнувши — нарешті!!! — щось нове! — щось дивне! — як любов моя дивна… — у мені — всередині — вогнем — спалахує!!! — назовні виходячи…

Незбагненні чудеса твої, Господи!!!..

Скрикую в екстазі — у божевіллі солодкому — аж луна мені назустріч летить!

Слізьми — гарячими і чистими — оселю чужу заливаю…

Сьогодні — день мого народження — ніч — народження — мого — життя нового — початок…

«Христос ся рождає!» — чоловік зимовий уранці каже.

Свіжість ранкову морозяну знадвору до помешкання приносить. І гостинці для мене — ковбаси усякі, шинки, вареники зі шкварками — скоромне усе, що із тіла мертвого тваринного зготоване… Дивуюся йому. Бо радість його — дивна. Краще б яблук мені приніс або горіхів. Або — кольорів нових, яскравих…

І тоді, — коли я від добра отого різдвяного поглядом упевненим відмовляюся, — чоловік зимовий до мольберта підходить. Полотно, розмальоване мною, — нарешті помічає. І — захвату свого — безмежного, несподіваного, великого — стримати не може. На місці одному закляк, стоїть і дивиться — на сон мій, на уяву мою, на музику мою нічну намальовану…

«О Господи! — вигукує. — Хто це?!»

«Відьма солтанівська», — шепочу зовсім тихо — так, аби не почув.

«Господи! Що це таке?!!..» — дивується.

І тоді, — силу нову у собі відчувши, — усміхнена, просвітлена — відповідаю йому — вже голосніше:

«Дурнички усякі».