Дивна така любов

Я не закохувалася більше. Але — у себе — закохувала.

Викладачі, художники, письменники, музиканти… Політики-лікарі-пліткарі, невдахи-бізнесмени…

Завжди із азартом заповзятого колекціонера діставала їхні знімки. Ніхто з них навіть гадки не мав — про таке моє варварське захоплення. Там, де на фото вуста у кавалера були, проколювала гол-кою-циганкою тоненький отвір, крізь який протягувала спеціальну капронову нитку — кольору яскраво-червоного.

Думала, що у прийдешньому далекому — можливо, коли стану до жахливого зморшкуватою, хворобливою старою — дістану з рипучої дерев’яної скрині оце незвичне фотонамисто і малювати почну — кожного з тих, крізь чиї вуста свою отруйну молодечу хіть, свою вбивчу звабу і зневагу — пропустила колись. Поверну час і вчиню якусь нову — непристойну й маразматичну — магію.

Зло у мені, що із насіння дикого виростало, обшир любовний забур’янювало всуціль.

Кавалери безпорадні — вривалися в моє життя нестримним вихором емоцій та зізнань палких, але про любов розповідаючи — наче крига вогню — любові власної страшилися, тікаючи по тому — не від мене, від себе самих — непомітно розчинялися у вирі чужих життів.

І я — розчинялася. За жодним із них не шкодуючи по-справжньому, бо жодному із них — ніколи не вірила. Не шукала правди у словах чоловічих красивих. У сльозах чоловічих — невидимих. Бо — немає правди на світі. Бо все на світі — брехня. Навіть — любов. Брехня. Немає — любові. Так я тоді думала.

А потай — сумувала — за Нестором. Зло у собі — для нього — шукаючи — у розпач впадала глибокий — від безсилля власного.

Усе було не так, як хотілося — мені.

Але було все так, як не могло не бути. Як — по-іншому — бути не могло.

Не змінився за майже сім років. Тільки снігу у волоссі — вже помітно — побільшало.

«Знаєш, — каже, — я трохи шкодую, що так усе сталося».

«Знаю», — відповідаю. Зухвальства власного не криючи. Бо — що мені тепер?..

«Картини твої… вже інші, наче — не твої зовсім…», — щось важливе для мене договорити не наважується. Але — розумію його — з півречення, з погляду одного-єдиного.

«Раніше я тільки сни свої малювала, тепер — просто малюю. Бо сни — не сняться більше».

«Відколи? — допитується. — Відколи — не сняться?»

«Відтоді — як художницею справжньою стала!», — випалюю напівістерично. В обличчя його полум’ям гарячим — наче дракон казковий — дихаю, ініціацію нову вигадуючи — отак тобі й треба, непосвяченому у таємниці серця мого, у нові мої таємниці! — аби знав, як знущатися, як — до попелу — мене — знищувати!.. отак тобі… треба…

Зло — у собі — для нього — шукаю.

Але зла — у собі — для нього — не знаходжу — більше.

Зло моє — наче золото землі — вичерпне.

«Скажи, що я зробити годен, аби сни твої назад повернути?..», — Нестор запитує, у самісіньку душу мені очима зволоженими зазираючи. Найвразливіші нерви на серці моєму відчайдушно поглядом отим лоскоче.

Пан Збігнєв укотре повз мене проходить, підморгуючи смішно. Так, ніби певності набув — щодо власної, аж надприродної якоїсь, мольфарської чи, може, й характерницької магнетичності, що тільки «нехарактерним» чоловікам притаманна буває. Дивлюся на нього зі співчуттям. Зі співчуттям погляд від нього відвертаючи.

«Що я зробити для тебе можу, скажи?..», — Нестор ніяк не заспокоїться. Німець один вайлуватий на мене витріщився — може, чекає, коли із заціпеніння нарешті вийду, відійду і усмішкою привітною щедро наділю його, про кокетство жіноче — все ж таки — пам’ятаючи.

«Скажи…», — Нестор просить.

Довкола світу нашого снують митці — мерці! — жучки із банок бляшаних випущені — на світ Божий «перстом Божим всеблагим» — гріхи невідпущені на полотнах увічнюють — вічними стати хочуть — але вічними — ніколи — не стануть. Бо картини — як люди — як сни людські — як час — згорають — колись — фанатично — дотла. І не залишається від них нічого —

окрім купки попелу,

окрім праху, вітром понад світом розвіяного.

«Несторе!» — за руку його хапаю зопалу. Здається мені, що — голосно надто, хоч насправді — зовсім-зовсім тихо — благаю:

«Давай утечемо звідси… поки — не пізно… поки — не почалося…»

«А картини — як?», — дивується, усе ще химерам людським вірячи наївно.

«Картини, — усміхаюся (так тільки божевільні усміхатися вміють!), — картини — нехай горять… нові будуть… потім…»

І ми їдемо — на авті лискучому — у туман осінній — у Краків — назад — у минуле (чи в теперішнє?) — повертаючись.

«Що я зробити мушу, Надіє?..»

Сутінки вже затискають нас у своїй пащі-безодні — не існуємо більше на світі. Світу цілого — для нас — не існує. Летимо. На швидкості шаленій. Ніби себе самих не наздогнати боїмося. Ніби у дорозі розминутися можемо.

Не знаю — що відповісти.

Як — сни повернути.

Як — любов…

«Картини твої вже інші… наче — не твої…» — по свідомості камінчиками колючими луплять мені слова його. Боляче.

Щось важливе пригадати намагаюся, пам’ять щосили напружуючи, але губиться те щось посеред шляху, напівдорозі, розбивається об колеса Несторового автомобіля, розлітається на малесенькі друзки, на скельця, на піщинки, на роки-місяці-тижні-дні-години-хвилини… на миті, для людської свідомості незбагненні, бо — невловимі.

Що потрібно, аби картини мої знову живими стали, аби сни мої на полотнах воскресли?..

Музику священну в серце своє кличу. Але не чую нічого, окрім гудіння мотора, окрім гамору важкого автобанного — нескінченною лінія шосейна здається мені — тепер, коли повертаємося нарешті. До себе?..

«Оце і є — помешкання твоє краківське?», — запитує.

«Не моє. Але мешкаю. Тут», — стверджую заперечливо.

Не хочу словами зайвим — бісером свинячим — розсипатися тепер перед ним. Стільки років не бачилися. Змінилося — все. Ми — інші вже…

«Гарне… помешкання…», — банально так каже, бо на мудріші речі відваги не стає.

Помешкання — як помешкання. Вузький коридорчик з — ліворуч — дверима до ванної, наступні двері — до тіснющої подоби кухні, де газова плита, холодильник і шафа для посуду — меблі всі, а далі — власне кімната — зі стелею високою і стінами у шпалерах старомодних і в картинах, порозвішуваних хаотично, без жодного смаку. Ліжко широке, що на ложе любовне перетворюватися здатне… Стіл, що одночасно за письмовий і за обідній служить. Кілька стільців і крісел. Пошарпана шафа для одягу, етажерка з книжками та фотоальбомами. І — вікно широке — з виглядом… на шосе…

«Ну то як, Америка твоя, Колумбе? Відкрив?..» — запитую зі шпичками в голосі, що від його слів-камінців колючіші вдвічі.

Черевики на тонких підборах в темний кут закидаю недбало. Глухий кут. Спідницю помережану довгу скинула б також, але — ще не зрозуміє жесту такого мого. Що втомилася. Чекати. Не зрозуміє.

«Я не в Америці був, Надіє…», — каже, зітхаючи дещо награно, штучно якось — відчуваю ж, не дурна. Хоч дурною мене — не один вже — зробити намагався.

«А де? — впритул до нього підходжу, погляду пильного ні на мить не відводячи. Впевненість моя зростає несподівано — до зросту дерева найвищого, що за широким вікном мого-не-мого помешкання вітром осіннім розгойдується. — Де ж тоді? Га?..»

«У Києві», — відповідає.

«У Києві?», — дивуюся йому, наче дитина: звірі насправді розмовляти не вміють, хоч у казках завжди розмовляють — мовою людською.

«Там… у мене… справи важливі були…»

Про Атену — одразу ж — згадую. Як вино криваве з нею пили — у ніч купальську — у новорічну ніч — за кохання — на двох одне… «…завжди важко — кожну нову жінку Несторову до серця свого впускати… бо якщо він тебе любить — хіба я маю право — тебе не любити?..». Не любить, Атено. Мене — ні. Як бачиш… Я у Києві — для Нестора — лише тягарем зайвим була. Тому — у Краків мене відвіз. Тому — втік від мене. Покинув — самій собі — на поталу… Але я — взяла — та й — художницею-справжньою — стала — на зло йому — бо зло тоді невичерпним мені здавалося. Інших чоловіків спокушати заходилася. І вина криваві — ріками — з рук їхніх — крізь вуста мої — проливалися щедро — хмелем терпким тонку душу дівочу від божевілля рятуючи. Ніхто нікого ніколи не обдурить…

Хіба іще про щось у Нестора запитувати варто?..

Що Атену любить — давно зрозуміла. Хоч… і до Атени любов його — направду — дивна…

Бо любов — взагалі — дивна.

Бо — любові — немає.

«Що зробити для тебе можу, аби сни твої повернути, Надіє?», — голос його стає надривним, розпачливим.

Порятунку — удвох — відшукати прагнемо. Але — від кого?.. Від чого — тепер — рятуватися?..

Спідницю важку помережану скидаю, сміливости нарешті не шкодуючи, жбурляю щосили — у глухий кут. Легшає. Ніби звільнення — від гріхів задавлених і нових — щойно отримала.

Ближче до нього — ще ближче — ще — підходжу.

«Що?!. Що зробити, Надіє?..», — розгублено очима божевілля моє надпиває. Рідний такий. Хоч і прірва між нами глибока виросла. Хоч і чужий, а все-одно — рідний.

«Кохатися давай так — наче вперше і востаннє — наче — опісля — на страту — нас — поведуть…» — шепочу йому в самісіньке вухо…

Бог всемогутній жінку сотворив — для чоловіка — і чоловіка — на поталу жіночу — віддав безбожно…

«Чи добре отак, як зі мною, з кимось іншим, тобі вже було?», — запитанням нерозумним внутрішній сміх у мені пробуджує. Нестор.

«Ти — найкращий», — безглузду фразу, чоловікам різним не раз на втіху їхню мовлену, як «все буде добре» завчену і банальну, повторюю. Бо — що мені зі слів отих? Ні батога, ані пряника. Але ж від любові — слова звичні хіба незвичними стати не можуть?..

Несторе-літописцю мій, як довго і скільки разів Ви життя своє — вилами заржавілими по воді каламутній — переписували, що навіть мене — до помочі — покликати не забагли — сумлінно у собі гординю, наче пагони бамбукові, викохуючи?..

А якби покликали — прийшла б.

Чи — не вірите?..

Нагород у нього — безліч. А хіба я — не найцінніша серед тих нагород?.. А його присутність тут — біля мене — тепер — хіба — не нагорода?.. Чотири місяці спільного життя — коли — як чоловік і жінка — в горі і в радощах — з тарілки однієї — це — мало чи багато?.. Живемо.

Нестор нову галерею відкрив у Кракові й тепер із новою силою ім’я своє розкручує, ніби із підпілля глухого — із забуття творчого — виходить вперто. Давні контакти відновлює, поповнює чужі колекції, при галереї майстерню охайну об лаштував, там свої дні — все частіше і довше — проводить. Без мене. Працює. І працею власного тішиться. Аж помолодшав наче, погарнішав, сніг на голову сипатися перестав. Картини його — світлі й піднесені, добрими настроями наповнені.

А я?.. Навпаки. Покинула — все. У порожнечі власній, страждаючи, розкошую. Байдикую тобто. Не знаю — що далі робити. Бо ж вічно так тривати не може. Вечори несамотні — ото єдина втіха моя. І то…

Келих із шампанським тримаю у руці. Просто так — за нагородження чергове, взаємне — мовчки п’ємо. Рис пісний, чебрецем і перцем приправлений, у тарілці холоне — ніким непочатий. Бо їсти — не хочеться. Сни мої невоскреслі серце у чистий саван загортають, «сссспи…» — змією сичать отруйною, «сссссспи-і-не-прокидайссссся…». Був у мене кавалер один — повістяр Войцех Ясинський, він казав, що завжди пише лише про те, що в житті своєму щоденному бачить, у реальності сірій і понурій переживає, — тоді, мовляв, цілком вільним себе почуває і не залежить від натхнення миттєвого чи там від настрою муз усяких… Життя тоді — музою — до смерті — служить йому… А мені — тепер — що малювати — коли нічого — окрім порожнечі — довкруж себе — не бачу?.. Навіть — Нестора… Розчинився до непомітного — у житті моєму приземленому, нехудожньому, бо малювати мені більше не виходить. Не хочу тепер — МАЛЮВАТИ. Я — не художниця більше. «Сссссссспи-і-не-проки-дайссссся»…

Лучано Паваротті — телефонним дзвінком — на найвищій гучності виспівувати раптом починає. Хто це — у таку пізню годину?..

Нестор стежить за мною — що робитиму. Він теж долонею гріє келих кришталевий, грайливим прозорим вином наповнений. Тільки ж його долоня — широка і груба — долю на такій завжди виразніше видно.

Мовчки телефон із кишені джинсів виймаю — «ryszko» — просто один із випадкових… хоча, ні, не буває випадку… Ришард — аспірант із відділення малярського. Певно, запитати хоче — бо хвилюється: dlaczego Раnі… покинути навчання вирішила?.. А чи ж я сама — на таке запитання — відповісти годна?.. Хіба знаю — dlaczego?.. Просто перехотілося — ступінь докторський далі здобувати. Балаканину нудну, нецікаву слухати і слухняною бути для інших. Читати-писати і: малювати: перехотілося!.. «Хто це?», — Нестор цікавиться, але не словами — тільки очима. «Яке тобі діло?..», — так само безсловесно йому відповідаю, роздратована.

Але Паваротті співу свого неземного так і не припиняє. Впертий.

Повільно і ніби із пересторогою якоюсь — телефон голосистий до келиха опускаю. На дно сідає, булькнувши ледве чутно. І — замовкає. Навіки.

Несторів погляд — жаху сповнений. І — жалю. Неприхованого.

Морок вечірній надворі вже. І сніжинки — напівпрозорі та легкі — вмираючи, скло віконне відчайдушно лоскочуть — потойбіч світу нашого.

«Я люблю тебе», — кажу тихо. Але власних слів — сама — не чую більше.

Чим тепер — зайнятися мушу — коли не-художниця?..

Одного разу в одній казковій країні жила-була… королівна. Ні, принцеса. Ні, просто нещасна мала, яка про королевича… ні, про принца… ні, про одного чоловіка незвичайного мріяла. Щовечора на зорях ворожила, щоночі — на снах, ранками — на крапельках, що із недбало закрученого крана повільно, сльозами холодними й несолоними на підставлені долоні скрапували. Її мрії були такими безсоромними і шаленими — що не збутися не могли. І закохався у неї… королевич… принц… чоловік незвичайний… отой самий, про якого вона мрію свою дівочу плекала…

Ні, письменницею — не стану. Бракує слів і сюжетів, і думок оригінальних, дотепних.

Може, як мама — за швацтво взятися?.. Сорочки і рушники спробувати погаптувати — хрестиком?.. Як батько — дітей рахувати вчити в школі?.. Знання з англійської та російської вдосконалити, щоб розповідати туристам про Вавель?.. Чи, може, бабусині кулінарні хитрощі пригадати і влаштуватися помічником шеф-кухаря до якоїсь із ресторацій краківських?.. Для танцівниці — застара вже, прикро…

Може, час настав — сина або доньку народити — нарешті?.. Як Атена — від Нестора… А якщо Нестор не захоче — ще одну дитину?.. Але ж… вона його не питала, просто — для себе — народила… та й усе… хто ж — заборонить — жінці?.. Тільки от, чи готова я сама — життя чуже — у житті власному — виношувати?.. Страшно. Ліньки. Забагато відповідальности. І — клопоти зайві. Ні, не час іще…

Телефон у шампанському мертвим сном спочиває. Ніхто відтепер не турбуватиме. Хай — що і я померла — думають. Не хочу ні з ким розмовляти. Нікуди — йти. Нічого — робити. Колючка страшна — до самого серця мого доходить — у серце штирхає — вже не боляче. Біль — притлумлено, переможено, за це варто випити. А решта все — до дідька!..

«Несторе, чому мовчиш? Чому свого трунку не п’єш? Чому — мене любити не хочеш?..», — тишу важку навпіл розтинаю — запитаннями гучними і п’яними.

«Знаєш, що є БОГ?..», — несподівано запитує Нестор. Ніби так ознаки життя подати вирішив — зі своєї непробивної мушлі, аби я не хвилювалася за нього — живий іще, тут іще. Але — Бог — до чого?..

«Знаю, — кажу йому. — Бог — це безмежжя… але без любові… просто — без-межжжябезмежжябезмежжя… До речі, як він?..»

«Хто — він? Бог?»

«Ні, отой шизоїд кольоровий, що в безмежжя — як у Бога — вірив».

«Валентин помер».

«Шкода… що — помер…», — спокійно відказую, смерть чужа мене стосуватися не повинна.

«…»

«А Терлецький — як? Живий іще?..» — про кавалера давнього (випадкового?..) для чогось теж запитую.

«Живий. Я знаю, що ти була з ним — тоді…».

«…коли твоя майстерня краківська на попіл перетворювалася!..», — зухвальство своє несподівано перед Нестором демонструю — вкотре.

«Навіщо — так?..», — дивується мені дитинно.

«Була на тебе зла! Занадто, — аби зло у серці своєму тримати!», — жовч отруйну — в обличчя йому — безжально випускаю.

Мовчимо. Мовчанкою прірву страшну — поміж себе самих — розширюємо. Віддаляємося — одне від одного. Не знаю — що далі робитиму. Гроші останні — що зі скарбничок ненажерливих повиймала — закінчаться скоро. Картин — немає вже. Снів — теж.

«Бог — це те, у що віримо. Доки віримо — існує, як перестаємо — помирає. Тоді Бог безмежжям стає, без любові…», — ніби сам до себе, погляд у паркет зачовганий втупивши, Нестор каже тихо.

А вранці дня наступного — опісля розмови, що хмелем і безпорадністю отруєна була — я сонно місце порожнє — обіч себе — на ліжку — намацала. І — злякалася раптом, бо відчуття тривожне свідомість мою голкою-циганкою прокололо. Може, хтось — як я фотокартки кавалерів — страхи чужі колекціонує?.. І — з ліжка скочила.

Нестор у коридорі валізу допаковував заклопотано, поспішно. Пальто зимове довге (чоловік зимовий!) — вже одягнути встиг. Тільки ґудзики не застебнув на пальті. Черевики — не взув іще. Причандалля для гоління зосталося до валізки поміж двох светрів втиснути і капці у бічну кишеню покласти, дбайливо перед тим у поліетилен їх загорнувши.

Піти так, аби не прощатися, — думав. Зникнути — непомітно. Так — легше було б — для нас обох. Але я — рано прокинулася — навіщо?..

Блискавка на валізці пронизливо скрикує. Головне — не забути нічого… найголовнішого.

«Невже навіть щітку зубну — на пам’ять — не залишиш?..», — сльози мої гіркі у жартах дурних сховатися не годні, душать мене, витискаються назовні…

Швидше ідииииии, геть — іди — звідси — ідииииииии!.. Аби я — нарешті — за тобою — заплакала — як за мертвим… — подумки його благаю.

І тоді — він підходить близько — обіймає мене, до грудей дужих чоловічих притискаючи відчайдушно-міцно, по волоссю моєму долонею гарячою проводить. Як раніше. Давно колись. Ще в минулому нашому житті…

«Вибач, Надіє, але люблю тебе не таку, якою тепер є, а тільки таку, якою вперше тебе побачив — оту малу заплакану, що під моєю майстернею мерзла, що серденько вразливе і чисте назустріч світові відкрила уперше — ранку одного Різдвяного диво із див моїм очам явивши… Оту тебе люблю… І — тільки оту… далеку… яку зустрів… тоді… Вибач. Не люблю тебе… теперішню…»

Двері відчинені — з мене — насміхаються. Все?.. Отак — хутко?.. Навіть — без поцілунка прощального?..

«Дякую», — ледве духу стає на оце одне слово — йому в спину кинути. Клубок гіркий від горла вниз відкотила, аби не заважав — промовляти.

За що — дякую?..

За любов.

За правду.

За звільнення.

ЗА — ВСЕ.

…Засув залізний на дверях — мовчить. Бо що тепер скаже — коли кілька митей тому зачинився легко, на самоті — цілковитій, бездонний — мене зоставивши?..

Тепер — нарешті — не боячись нікого — не соромлячись ані сили, ані безсилля, ані божевілля власного — заплакати — можу… Клубок гарячий викочую — із серця, із горла, із очей — повільно розмотую — нитка довга — аж нескінченна ніби — все моє тіло — обплутує, обплітає, в полон судомний і солодкий бере — кричати хочеться — не від болю — від радості дикої — від полегшення довгоочікуваного — кричу — мембрани і стіни — завіси на вікнах — нитки на тілі — розриваю — ні за ким — ні за чим — не шкодуючи…

І — зникає все раптом. Довкруж мене. Тиша настає. Останні схлипування, зітхання і зойки приборкує. У мені.

І — порожнеча невідворотна смертельна простір мій заполонює.

І тоді — аби порожнечу смертельну — від серця — віднадити — про любов таку дивну, коли не теперішнє, а тільки минуле в людині любиш — міркую — спокійно.

Стукотять колеса вагонні, наче серце, що додому — вертається.

Завтра — Різдво Христове, свято велике. Двадцять п’яті — мої — народини. Четверть віку, прожита мною.

Вулицею рідною, що колись — на очах моїх — у асфальт закута була — іду. Засніжене все довкола, сніжинки пустотливі за комір кожуха встрибнути так і норовлять — впускаю їх довірливо… Що змінилося від того часу, коли востаннє — тут — була — сім років тому?.. Чи — багато — змінилося?.. Тини перефарбовані, автомобілями підперті… Діти — інші вже — на санчатах розгойдують долі власні і кулями сніговими одне в одного кидаються, галасуючи… Клен над помийницею зрубаний — пеньок дірявий стирчить з-під землі, наче чудовисько із жахіток — смішних бабусиних… Клена — немає вже… Бабусі моєї — немає…

Знаю, що до хати увійду і тільки ліжко її порожнє, застелене охайно, побачу… світлини, на стінах порозвішувані… І — маму сумну, зі зморшками і сивинами новими — над шиттям похилена, як завжди, сидітиме… І — батька — задумливого, неспокійного — над зошитами учнівськими… І тиша страшна серце моє жорстко розполовинить, аби дві мене було віднині: справжня я і — теперішня я…

Хату Русланову минаю тихо. І серце моє у грудях від болю ридає. Не так голосно плач, — до серця кажу. Але — слухатися — не хоче…

І здається мені, що камінці маленькі — із могилок отих відьомських — землею несподівано вивержені, по серцю моєму — по пам’яті — боляче — луплять — аж порятунку ніякого — аж сховатися — від них — ніде… Господи, я ж додому — нарешті! — повернулася…

Хвіртку примерзлу скрипучу прочиняю. Будка у дворі — порожня. Собаки — немає… У двері хати своєї рідної — уперше — наче до оселі чужої — стукаю. Не відчиняє ніхто. Не виходить. Клямку опускаю і голову опускаю — через сіни іду — об балію залізну підборами чобіт вдаряючись — і — дзенькіт отой — щось живе — із глибин моїх — пробуджує… Руслан малий… голий геть… у балії залізній… і… музика… музика… музика… якась…

Бабусі моєї — немає…

«Повернулася», — тихо батько каже.

Мама голову — від шиття — підводить.

Повернулася я.

Очима — вологими — на мене — дивляться — удвох — наче — вагаються: чи — їхня іще… чи… вже — чужа?..

«Ваша», — кажу їм. І сама слізьми — важкими, пекучими — заливаю домівку, що колись і моєю домівкою — була…

Назустріч мені йдуть, обіймають міцно, до себе притискаючи: їхня!..

Сльози наші докупи зливаються — у море одне — велике, бездонне.

Любов рідних — дивна така — усе прощає…

«Борщу тобі розігрію, мабуть, зголодніла в дорозі… без м’яса борщ…», — мама мені каже.

Мама?!! — мені?!! — КАЖЕ?!!!… Голосом своїм справжнім?!!.. Не вірю! Не може… бути… такого…

«Мамо! Ти — говориш?!.» — запитую схвильовано, подивування радісного не приховуючи.

«По смерті бабиній… заговорила…», — відповідає.

Нічого у мене не запитують. Бо — навіщо?.. Я ж — тут. Тепер. Повернулася.

«Збігаю Руслана провідаю, доки борщ грітиметься», — до дверей, наспіх кожух на плечі накинувши, напрямок свій скеровую…

«Не ходи!», — мама мене за рукав хапає, очі її тривогу безмежну, безвихідь гірку для мене віщують.

«Не ходи…», — тихо повторює.

Жах — по тілу моєму струмом гарячим — проходить.

«Чому, мамо?!.» — кричу.

«Тому що — мертвий він»…

О Господи, жорстокість твоя — наче любов твоя — безмежна!.. Квіти добра твої зів’яли вже давно, на квіти зла — смородом важким — перетворені… А ти — не бачиш… хіба — не бачиш, Господи… Боже милосердний… кате страшний?!.

«Сьогодні — рівно два роки буде, як помер Руслан. У Різдво позаминуле сам на себе руки наклав. На клені, що над помийницею ріс, — прости Господи його душу грішну, — повісився…»

«Чи перед смертю своєю він… мені… переказував… щось?..», — долаючи клубок глевкий, що у горлі моєму застряв, запитую в матері.

До кімнати найдальшої — вглиб — мовчки йде і звідти — портрет — малого Руслана — усміхненого — з очима блакитними — великими — чистими — мій подарунок — йому — різдвяний — виносить…

«Ось. Усе, що просив… передати… тобі…».

«І що тепер буде?», — хвилювання Русланове пригадую. І — боязко мені стає. Так, ніби пекло прірву свою чорну — пащу беззубу ненажерливу — вже — перед ногами моїми — розверзло…

Що — тепер — буде?!!

Усміхається мені з портрета друг найвірніший — приязно, довірливо, закохано… Бо — любив мене…

І — тоді —

«Вибач» —

кажу —

намальованому,

йому —

як він колись — живій мені — сказав був…

Сльози зсередини спазмами — мене — душать… Зашморг тугий — його — задушив… Руслана — немає вже…

Каблучку — що на Різдво моє сімнадцяте ним подарована — із пальця середнього — скидаю повільно — і — до шкатулки дитячої — із прикрасами аличевими — ховаю…

Під ліжко бабине зазираю. «Патіхвон» — на місці стоїть. Речі людей переживають, — невтішно як… Платівка сонна байдуже мене вітає. Увімкнути, пригадати музику дитинства свого хочу… Але «патіхвон» старий — пальцям моїм — не підкоряється вперто. Зламана голка, об долівку відбиваючись, губиться під ліжком. Нічого не вийде — без бабці…

І тоді — я — з хати — надвір — через ліс — де — сосни мої високі — мовчать напружено — біжу — об корчі підборами тонкими спіткаючись — у сніг — у землю вгрузаючись — біжу — стежкою — з дитинства знайомою мені — так — бігла — колись — давно… падаю… підіймаюся… кожух обтираю від снігу й голок сухих соснових… і — повільно йду… і — знову біжу — музику — свою — загублену — себе — справжню — шукаючи… сльозами очі заливаю — навпомацки іду… на поклик… на голос нечутний… до двору знайомого… на дзвінок — тисну… у двері стукаю…

I — жінка дощова — у плащі прозорому — назустріч мені — не виходить… до хати — не кличе…

І тоді — обережно — ручку дверей опускаю… відчинено… порожньо — довкола… на кухні — полумисок — без грон виноградних…

І — музику — чую — знайому — рідну — далеку — близьку — що мене — у мені — пробудити здатна…

Коридором іду. І довгим, наче життя бабусине, той коридор здається мені… І голосніше музика грає, у інший світ гукаючи малу мене, Надію… І байдуже вже: чи дубові в тій хаті шафи, чи горіхові. Чи квітки на шпалерах до килимів пасують… Просто на поклик серця свого йду, ні на що не зважаючи.

I — музика — все — голосніше — і — голосніше — мені — звучить…

У кімнаті просторій опиняюся. Праворуч — вікно широке з віконницями розчепіреними, праворуч — фортепіано стоїть. А за фортепіано — хлопець виноградний… сонату «Місячну» грає, вже третю її частину — оту, що найбільше напруження і сум’яття душі людської передає звуками.

Пальцями по чорно-білих клавішах б’є, народження моє двадцять п’яте — з глибини найглибшої — вибиваючи…

…І — уриваются звуки оті — несподівано…

Мовчить він, не озираючись. І я мовчу…

Сльози бурулькові зі стріхи падають, по віконницях химерно танцюючи. Музикант — у хаті — не один — тепер… На порозі — тут — у кімнаті його просторій — дівчинка — років семи-восьми — стоїть. Смішна така. У курточці болоньйовій, у спідничці короткій, колготи теплі на колінах брижками узялися.

На волоссі темному, у дві коси тугі заплетеному, вода небесна блищить, по лобі і щоках цівочками тонкими стікаючи.

Очі її — дівчинки тієї — світові цілому — музиці живій, величній такій — назустріч — відкриті широко. Зелені очі її — чисті.

«Прийшла до тебе», — кажу.

Але — не озирається.

«Агов, я — до тебе прийшла!» — вже голосніше гукаю.

І він — чує. Бо —

«Хто ти?» — мене запитує,

не озираючись.

І тоді я підходжу до нього близько-близько, за спиною опиняюся і пошепки відповідаю:

«Відьма я солтанівська».

І тоді

він

озирається.

Перед ним я стою. Ота, що теперішня. Одна. А друга — ота, що справжня. Усміхаємося. Обидві. Тільки перша я, старша — звабливо, зуби білосніжні показуючи. А друга я, мала — весело, ротом беззубим.

Музикант виноградний чоловіком дорослим став. Доки — мене (чи обох нас?) — тут — не було. Плечі широкі, руки сильні, просивінь у волоссі, неголеність на щоках, втома — на серці… Але очі його не змінилися зовсім. Ті самі — очі. Живі.

«Я тебе приворожити прийшла. До дівчини однієї».

«Приворожити? Навіщо?»

«Бо вона тебе любить сильно»…

Не сміється вже — як тоді голосно сміявся з мене. Навпаки — серйознішає після слів моїх — може, всі ці роки тільки й чекав — одну й ту саму мелодію із серця свого викликаючи — коли до нього знову прийду. Я — справжня.

…Віко фортепіанне важке опускається на клавіші чорно-білі…

Плаща шкіряного довгого — байдуже, що осінній — одягає. Парасольку довгу бере. Не говорить нікому про повернення своє. Кому — говорити?.. Жінки дощової — немає.

І ми йдемо. Удвох. Він парасолю розкриту наді мною тримає, а я тулюся до нього, наче до рідного. Лісом йдемо… Серпанок зі снігу шлях заступає. Але — не шкодить. Музика однакова у серцях нам звучить. І це — найважливіше…

Сосни — мовою таємничою — до мене — знову — озиваються — привітно. В обійми кличуть. І я — «Почекай!» — супутникові своєму кажу — і до сосни найвищої підходжу — обіймаю. І сльози гарячі по корі її течуть… мої — сльози… І радісно так. Так легко. Так — запаморочливо… Запах смоли вдихаю — очищення — глибоке — внутрішнє — переживаючи. Забуваю — про все на світі. Вже ніщо — так як запах оцей сосновий — важливим не здається мені. Стою отак — ув обійми свої солтанівські красуню лісову захопивши — що й часоплину не відчуваю геть. Час — зупинився. У точці одній маленькій застиг. Не рухається більше. І щастя таке невимовне — безмежне, як Бог — із кимось іще — з рідним кимось — навпіл розділити — бажаю щиро…

Агов!.. А де ж мій музикант подівся?.. На стежку вибігаю… І — бачу — силуети два — у далині засніженій — повільно — зникають. Він — високий, статечний. І вона — поруч — мала така — за кроками його широкими — підстрибує — кумедно… Під парасолькою великою йдуть… І музика — піднесена — звучить — у серцях їхніх — одночасно…

«Поче-е-е-ка-а-айте-е-е!», — гукаю, аби зупинилися.

I — біжу… Я — ота, що теперішня — за собою колишньою — на підборах тонких — стежкою лісовою — вузенькою — біжу — себе справжню наздоганяючи…

Що я про нього знаю, про музиканта оцього виноградного? — дорогою розмірковую. Тільки те, що Наталка, старшокласниця солтанівська, колись була закохана у нього по самі вуха. Ну і ще трохи — оте, що сама бачила… що чула. А більше — нічого. Навіть — імені його. А він? Що він про мене знає?..

Грудень 2008 — січень 2009, Київ-Софія