Дивна така любов

Було їх у мене кілька, тих скарбничок. Наприклад, одна, найбільша — у вигляді лева страшного, його паща — здалеку здавалося — аж вогнем палала, жадаючи спрагло купюр з найвищим номіналом — голод ними погамувати, ковтаючи живцем. Друга, менша, у вигляді поросяти тлустого, до себе менші гроші приймала покірно. Ще дрібніша — кошеня кумедне, персонаж із якогось старого мультика — для монет. Вряди-годи я виймала ті гроші, по кілька разів перераховуючи, розрахунки з зошита звіряючи, а тоді назад вкидала усе до скарбничок — аби до самого вершечка наповнювалися. Це така собі релігія грошова була, що реліквією у часі майбутньому стати б могла, — о, мої ідоли керамічні, мої боги статку і розкошів!.. Вкидання купюр і монет до отворів скарбничних, ненажерливих — завжди — на ритуал цілий — на священнодійство красиве — схожим було. Бо гроші для мене зі свободою необмеженою асоціювалися, — з грішми великими поїхала б, куди схотіла і чинила би так, як за потрібне чинити вважала, переконанням власним не шкодячи, ні в кого нічого не просячи, допомоги — собаці кістки — не чекаючи. Але тепер ось — я подумала — раптом:

Навіщо жити у світі — з грошвою тією пустопорожньою — коли музики величної довкруж себе не чуєш?..

Що мені за гроші оті, працею малярською накопичені, купити, аби музику — у життя своє — у серце — повернути?.. Аби сни яскраві — знову снилися?.. Куди — тепер — поїхати мушу, аби себе — знайти?!.