Дивна така любов

У ворожки однієї його придбала. Була та річ мені другом вірним — коли скрутно чи нудно було. До ниточки недовгої прив’язаний — конус із срібла найчистішого — на запитання мої розгойдувався за стрілкою годинниковою — коли «так» відповісти хотів, і просто — по ліній прямій — коли «ні». Захопилася забавкою тією надто. Що навіть не помітила, як запитувати про те почала, про що запитувати не варто ніколи. Так жінок своїх залицяльників упізнавала. І самих залицяльників. Знала про хвороби їхні любовні і любощі їхні ненаситні. Про дітей і гроші. Про усе, що мене геть не цікавило насправді. Бо про те, що цікавило — завжди — запитати — у маятника срібного — боялася, — забобонною ставала ніби, цікавість жіночу дику аскетично приборкуючи, ігри дурні припиняла хутко і якнайглибше пірнала у себе — аби страх власний перебути там, на грузькому дні підсвідомого.

Про Нестора — жодного разу — не запитала.

Якось Тувім Марія — подруга моя університетська — попросила на долю їй поворожити — за допомогою забавки отієї срібної. Вона тоді у професора одного сивого, відомого графіка книжкового закохалася. Одруженим був, та ще й доньку мав — від Марії на три роки старшу. Варто чи не варто, — дізнатися тільки хотіла, — за нього — як за чоловіка — боротися. Не варто, — маятник відповів на запитання її доречне. А коли я прискіпливіше допитуватися почала про деталі усякі — дізналася, що професор сивий, графік книжковий не у Марію зовсім, а в іншу свою студентку закоханий палко. Щоправда, шукати ту іншу — я не шукала, бо — усіх перераховувати, аби дізнатися — часу і сил багато було потрібно… Сказала Марії, як є. І — «У тебе інша доля, молодша і красивіша», — додала до всього. А вона — що то я навмисне так підлаштувала, що заздрю її коханню таємному і не хочу, аби щастя було у неї… І язиком довгим — наче віхтем смердючим — у всьому відділенні нашому лопотіти почала, що я — із серцем черствим та з думками недобрими щодня на лекції приходжу. Мовляв, подалі тримайтеся від неї, бо вона — як це сказати, ну самі знаєте, якась… темна дуже… зла у собі забагато носить…

Отож, після випадку такого невдячного я свого маятника заховала в речах усіляких неважливих — що їх завжди шкода викидати, але ж і користі від них знайти — теж годі вже. Не ворожила більше на долю власну, на чужі долі. Нічого не запитувала. Більше. Бо — навіщо?..

Іще —