Дивна така любов

III. Теперішнє і справжнє

Стукотять колеса вагонні, наче серце, переполошене новиною страшною, несподіваною. «Бабця померла», — мама повідомленням німим — у телефон мені — кричить надривно. Але — відзвуку — бодай співчуття мого вутлого — у відповідь — не чує. Немає мене поруч. Не вдома я. По світах далеких вештаюся. Немає коли — додому.

«Бабця моя померла», — супутникові своєму випадковому кажу тихо.

«Царство небесне і нехай душа її у вічному пребуде спокої», — сухо на те відказує, наче піп якийсь у церкві.

До Німеччини — потягом — поспішаю. У Дюсельдорфі завтра виставка важлива відкривається. Мої картини там — серед інших картин — представлені будуть. Спаковані, у тамбурі тепер спочивають, не заважаючи нікому напевно.

Я — художниця. Вже — справжня. Торік закінчила Академію у Кракові, а тепер докторський ступінь здобуваю.

Спершу лякала мене чужа невідомість. Але згодом — навпаки — вабити почала, заворожуючи дивами всілякими.

Вавельський пагорб — із замком старовинним, із собором катедральним, із резиденцією князів і королів польських — з отим усім, що для мого зору і серця незбагненим досі було — я обходила — не пам’ятаю, скільки разів, скільки днів, тижнів, місяців — довкола блукала, роздивляючись пильно, захоплено, десь на споді самої себе спорідненості шукаючи — із давниною срібною, з умінням жити красиво, що у спадок людям тутешнім — через кров — передається. Аж доки — раптом — снитися мені давнина ота не почала — у вигляді своєму неархаїчному. І дивні картини по снах нових виходили. Химерна строкатість двору живого на полотнах моїх ніби воскресала, із небуття глибокого виринаючи — обличчями і масками, вбраннями і перуками, рухами й усмішками — довгу шовкову нить розкішних королівських учт і важкий іржавий ланцюг безжальних королівських вироків — для чогось — крізь сни мої — проводячи ясно…

Кафедру теорії та історії мистецтва навмисне обрала. Із силою неймовірною вабило мене усе, до чого думкою або поглядом, або серцем своїм ненароком торкалася. І мову польську — як рідну майже — швидко опанувала. Усе аж до неприродного якось легко і просто мені вдавалося, чого хотіла — всього без перешкод жодних (дивувалися викладачі і колеги!) досягала. Але не від того так було, що натхнення високе керувало мною. Чи — що поклик у собі аж такий сильний відчула. Ні. Просто забагато зла у серці моєму щодня накопичувалося, і зло оте — у щось інше — негайно перевтілювати мусила, аби не самознищитися силою власного страшною. Так і картини нові народжувалися — різні, проте химерами завжди наповнені. Настрої і наміри — усе, що лихе і понуре сиділо всередині мене — на полотно біле фарбами яскравими витікало, настрої інші творячи — жаху там не було зовсім, тільки біль і відчай глухий, і безпорадність безпросвітна… Тоді сни — іще — снилися мені. Образами потойбічними переповнені.

Картини мої розгулювали вільно виставками усякими — за час, доки вчилася — пів-Європи в обійми свої солтанівські увібгати встигла — Польща, Чехія, Словаччина, Німеччина, Австрія… столиці, міста, містечка…

Тільки в Україну — відтоді, як покинула її заради Академії краківської — не повернуся ніяк. Весь час щось ніби заважає. Дурнички усякі…

За вікном — дерева густонасичено-зеленолисті — в тривозі передосінній здригаються. І — зникають швидко, змінені — іншими…

«Ви — заміжня?» — супутник випадковий, погляд окулярний від газети на мене перевівши, запитує — по-польськи.

На років шістдесят п’ять має вигляд. Сивий і огрядний. З бородою, недбало підстриженою. Мабуть, удівець… і жінка його не дуже давно померла, — невтішний діагноз чужому життю встановлюю подумки.

«Ні. Незаміжня… А що, у пана до мене — якась пропозиція?» — жартую з ним недоречно.

«Просто… красива ти дуже. Таку відвойовувати треба, а не брати…»

«Дякую… У мене… багато залицяльників… Але — любові справжньої — немає… — навіщось літньому цьому незнайомцеві довіряюся. — Була любов… але… я її… загубила десь…»

«Знайдеш свою любов, — заспокоює. — Молода іще».

Мовчимо, кожен про своє — про щось сокровенне — нишком міркуючи, стукіт коліс залізних — у собі — напружено відбиваючи.

Довга вельветова спідниця, на споді візерунками охайно помережана, від очей випадкових ноги мої — стрункі і засмаглі — ховає надійно. А сорочка лляна, квітами яскравими розшита весело, до грудей моїх поглядам хітливим прикипіти не дає… Але ж — все одно — зачіпають усі довкола — запитаннями, залицяннями, запрошеннями… і співчуттями знущальними…

З вагона ресторанного супутник випадковий — по якімось часі — пляшку вина приносить — білого.

«Іспанське, — каже, — іншого не було. Давай за бабцю твою вип’ємо — аби спокійним сном спочивала на тому світі».

Паперове горня стискаю боляче, рідину прозору в такт із вагонним бігом розгойдуючи.

«Коли я маленькою була, любила могилки — для камінців — робити…», — у простір дивлюся просвітлено, наче бачу там знайомого когось. Але там — тільки — незнайоме мені обличчя…

«Ніколи ніхто нікого не обдурить, бо нічого нікуди ні для кого не зникає, — каже якось таємниче, зумисне страхаючи мене голосом своїм віддаленим, — метафізична істина буття — проста і страшна водночас: минуле, теперішнє і майбутнє нероздільно, нерозривно співіснують у вимірі одному часовому, в одній малесенькій точці космічній. А відтак — ні минулого, ні теперішнього, ні майбутнього — насправді — немає. І ніколи ніхто нікого не обдурить…»

І дивно слова його, супутника випадкового, на мене діють. Бо не просто так — у мудреця зі мною грається. Бо істина жива, вголос вимовлена, із пережитого життя — кулею важкою (камінною?..) ненароком викочена, у серце моє влучає боляче.

«Так. Це — просто і страшно…», — відгукуюся луною порожньою по хвилі короткій, хмільну золотаву рідину — щедрим ковтком — до нутрощів своїх приймаючи гостинно.

На виставку живопису — їду — я-художниця-справжня.

Снують митці, жучки з очима маніакальними, по залі величезній, ошатній, полотнами живописними вздовж і впоперек заставленій, збоченствами різноманітними — уявою творчою — кидають виклик — тим, хто сюди завітав, мистецтва «чистого і високого» спраглий.

«Вітаю Надійку!» — пан Збігнєв Пекарський із Чехануви вигукує. Лисий і згорблений, з попсованими зубами і ріденькими сиво-рудими вусами на тлі жовтуватої шкіри немолодого вже обличчя.

«О, найчарівніша королівно, радий бачити!» — пан Станіслав Качоровський із Познані зупиняє мене. Руку мою до вуст своїх бридких та вологих підносить.

Привітами усі розкидаються.

Поляки, німці, бельгійці, чехи…

Художники, науковці, журналісти… Чоловіки та жінки.

Знайомі та незнайомі обличчя.

У поглядах їхніх неприхована хіть. Є.

І є — неприхована заздрість. Але — щирості — у жодному.

І тоді — порятунку — чи бодай натяку скупого на віру у порятунок примарний — панічно відшукати намагаюся. За нитки усі — видимі і невидимі — хапаюся обнадійливо.

І — радості спрагла, радості не знаходжу.

У себе зазираю — глибоко, а себе — не бачу. Піявкою ненажерливою і слизькою в свідомості моїй прихисток собі теплий відшукала — байдужість. Велика і — світова. Наче — океан. Або — наче виставка живопису.

Мене нічого — більше — не цікавить — ні талант, ні слава, ні гроші, ні успіх, ні — увага чоловіків найкращих, які б мені належати могли — забажала би тільки!.. Усе — байдуже. Тепер. Раптом. Стає. Амбіції молодечі — а до біса ж їх було! — як та дзен-буддійська (чи бозна-яка-буддійська) кундаліні-енергія — у тілі й у серці — сном летаргійним засинають — про себе зовсім не нагадуючи.

Краще книжку мудру — проти ночі — почитати, чи — Богові невидимому помолитися з вірою, — міркую так, — і вранці перевтіленою у когось іншого — кращого, простішого, істиннішого — прокинутись, аніж марнославством отут, гав і ворогів довкола себе збираючи, тішитися.

Втомилася. Бути такою. Якою стала. Колись.

«Надіє!» — хтось мене кличе.

Озираюся. І — очам своїм — повірити не можу!

Нестор Литвинюк.

Художник київський. Краківський художник.

Чоловік зимовий. Із минулого мого. Зі спогадів моїх — болючих і світлих…

Коли ми до Кракова приїхали — як і обіцяв — допоміг мені. З академією.

Але потім… несподівано зник — із мого життя. У невеличкій кімнатці гуртожитку студентського оселивши мене, сказав, що має справи якісь невідкладні — владнає їх і повернеться. До мене. Вкотре повторив, що — любить. І зник. Я добре пам’ятала слова Атени — «у Нестора в Польщі є жінка» — іще одна жінка… Але думати про це — тоді — не хотіла…

А згодом, вже значно пізніше — коли у колег тамтешніх розпитувати почала за Нестора Литвинюка, художника київського — «До Америки втік» — звістку таку почула. І дивно стало мені після звістки такої. Від кого — втік?.. Плечима знизували — не знали.

Навчання моє в Академії перетворилося на ланцюжок буднів святкових, де місця — для тріумфів гучних та розчарувань прикрих — однаково було, порівну.

Дурнички собі завжди нові вигадувала. Недитячі вже. Наприклад,