Дивна така любов

Я із соснами тими розмовляла. Як саме?.. Дуже просто. Ліс був недалеко від нашої хати. Сосновий був ліс, пахучий, вічнозелений. Сосни високі говорили до мене — своєю мовою. Колись я тієї мови не розуміла, боялася навіть, що проти мене змову таємну ведуть, як у лісі опинялася. Але потім розуміти навчилася. Дізналася, що радіють мені. Тож я до них думками своїми звертатися почала — так люди часто до різних богів чи святих, що на іконах зображені, говорять. І вони мене теж слухали.

У Дєда Бєлого була машина. «Жигуль». Старий і білий — наче він сам. Власне, це на тій машині мене батько від баби Кукурудзихи забирав. У Дєда Бєлого тоді машину позичив. Одного разу понесло Дєда Бєлого до лісу — гілляччя сухе збирати на зиму, щоб груба добре топилася. І саме у той час принесло його, як я розмовляла із соснами. Вчула дирчання знайоме — «Жигуля» білого. І хутко за найближчу сосну заховалася — перечекати вирішила, доки проїде. Але він не збирався вглиб лісу заїжджати. Зупинився біля того місця, де сосна моя стояла, і де я стояла, об сосну обіпершись.

«Гей, мала відьмо! — гукнув до мене. — А що це ти сама у лісі робиш?»

Вийшла я тоді до нього і очі свої на його очі — наче фари автомобільні — навела, та й давай до сліпоти тим поглядом страшним сусіда свого старого доводити. І сичати на нього — наче змієня мале — «с-с-с-с-сссссссс…». Не витримав він, відвернувся. І пішов собі — вглиб лісу, гілляччя сухе збирати. Але не минулося мені це. Бо як вернувся до села, одразу ж — на «Жигулях» своїх покопаних — до двору нашого під’їхав. Батько тоді саме з роботи повертався. Розповів Дєд Бєлий моєму батькові, що я в лісі з самим сатаною потаємно бесіду поганську вела — про справи свої чорні. Що я — відьма.

Несуворим був батько мій. Але паска зі штанів витягнув. Відшмагав мене добряче. Тільки не за відьмацтво, ясна річ — ні, бо не йняв тому віри. За те, що зі старшими себе поводити не умію. За поведінку — незадовільну. Бо Дєд розказав і те, як я сичала.

Довго я відтоді до лісу не ходила. Із соснами високими бесіди не мала, мову їхню поволі забуваючи. Боялася, що знову хтось мене вистежить і батькові донесе. А сліди від паска довго мені не сходили…