Дивна така любов

У нас у дворі росла алича. Велике старе дерево. Родило щоліта рясно, клопоту нікому із сусідів не завдаючи тінню своєю широкою. Усі діти сусідські паслися на тій аличі, мов горобці чи якісь інші птахи, — то який міг бути клопіт? Я також любила ті плоди золотисті перестиглі, солодкі всередині, доки кісточки не дістанеш, а зовні вкриті пахучою кислуватою шкіркою.

Одного разу подія велика на вулиці нашій сталася. Я тоді, здається, вже у третій клас переходила, — голова села вирішив у асфальт вбрати вулицю нашу. Пригнав спеціальну бригаду. Із величезної машини вивантажили цілу купу каміння. Я, те каміння угледівши, очі вмить заплющила і уявити спробувала цвинтар камінний — великий-великий… Згодом та моя думка уявна правдою сумною стала. Бо розкидали каміння на всій вулиці, залили його смолою розпеченою і так поховали — у смолі закатавши на віки вічні. От вам і цвинтар камінний. А мене колись відьмою за таке прозвали…

Це у серпні було. Алича тоді саме достигла. Я мовчки біля хвіртки стояла, кісточку кислу в роті язиком перекидаючи — від щоки до щоки, спостерігала за дійством таємничим. На моїх очах вулиця іншою ставала, вже ніби чужою мені була, ніби закута у кайдани важкі. Здавалося, аж кричала, але ніхто, окрім мене, не годен був крику того почути. Поховали вулицю нашу. Разом із камінням. Бригада поїхала далі. А я стояла і вдихала сморід смоли розпеченої. І так гірко-гірко мені стало. Що вирішила заплакати. Але коли Руслана, отого босяка малого, за тином сусідським побачила, одразу ж і передумала: бо — дзуськи, сліз своїх не покажу йому! Присіла тихенько і пальцем торкнулася того, що асфальтом називалося. Воно було ще трохи м’яке і якесь ніби живе — дихало. Впевненості набирало, владу свою перед грунтом, мільйонами ніг стоптаним, відчуваючи.

Тоді я на долоню кісточку виплюнула аличеву, бо вже смак вона втратила давно і такою слизькою стала, що проковтнути її легко можна було. Поклала на асфальт та й дивитися пильно почала. Доки дивилася, про щось своє тоді міркуючи, дівчаче, кісточка висохла на сонці, що її легко пальцями двома — великим та вказівним — утримати можна було. Я її взяла і об асфальт, що затвердів уже трохи, терти почала. Почорніла від свіжої смоли та кісточка, а проте гострий кутик її поволі стирався. Аж доки дірочку маленьку не стало видно на місці кутика. Тоді я перевернула кісточку і терти з іншого боку почала. І так само стерла — до дірки. По тому з-під сорочки булавку гостру, що мені її бабуся Софія приколола, від недоброго ока боронячи, витягнула і давай тією булавкою серцевину свіжу з кісточки виколуплювати. От і вийшла моя перша намистинка. Аличева. Ось — до чого додумалася. Щоправда, боліли мені тоді пальці — постирала їх разом із нігтями — до крові. І трохи в голові паморочилося — від задушливого смороду оновленої кілька годин тому вулиці. Але постановила сама собі — щодня по намистинці робитиму, дні свої від того часу рахуючи.

Незабаром у мене ціле намисто з’явилося — довге і лискуче, бо кожну намистинку змастила лаком — ним меблі змащують. Попросила трохи того лаку у тітки Зої, сестри маминої, яка на деревообробному комбінаті працювала. І — на нитку цупку нанизала, щоб не розірвав ніхто, зумисне зачепивши, дражнячись.

Намисто моє запримітивши, дівки солтанівські заздрити мені почали, бо не знали, розгледіти як слід не встигли — із якого матеріалу виготовлене. А що некоралове, недорогоцінне — хіба не видно було здалеку?.. Мабуть — ні. Отож я за браслета на радощах взялася. А пізніше і кульчики аличеві сама собі зробила. А тоді… щоб дівки мені не заздрили — для них намистини терти почала. На дарунки. Був у мене повний мішок кісточок аличевих, тож до снігу вільно могла тією справою займатися, часу не шкодуючи. Бо що таке час, коли дні — намистинками аличевими рахуються?..

Але одного разу батько мені подарунок важливий зробив. Від Діда Мороза, в якого я вірила іще. Під ялинкою вранці лежав пакунок великий. Розгорнула той пакунок і побачила штукенцію незвичну, небачену досі. То була якась залізяка покручена, з моторчиком і каменем шорстким, об який ножі точать.

«Це тобі станок спеціальний від Діда Мороза, — батько прокоментував, бачачи розгубленість у моїх очах невинних. — На цьому станку швидко зможеш дірочки в кісточках аличевих робити, не будеш мучитися більше. Тільки головне тут — пальців близько під точило не підставляти, бо зчеше одразу…»

Так сказав батько. Пізніше я дізналася, що станка він виміняв у вчителя праці за пляшку оковитої. Ті станки були давно списані в школі. Невелика втрата. А мені зате — радість велика, неприхована. Отже, виробництво моє обертів швидких набирало. Робота йшла легко, за кілька секунд дірочка готова була, яку об асфальт із годину добру стирати мусила, що аж пальці матюком ставали. Щоправда, виколуплювати серцевину — справою важкою і надалі залишалося.

До весни дівки усі з нашої вулиці намиста аличеві на шиях своїх носили, моду нову в селі від певного часу впровадивши. А там — і з інших вулиць дівок понаходило, коли побачили. І їм я намиста робила. І браслети, і сережки. Аж доки ті кісточки аличеві геть не закінчилися. Навіть — з компотів у трилітрових банках, що мама на зиму готувала.

Кожна дівка за намисто окрему подяку для мене мала. Одна вбрання свої модні і черевички, із яких сама вже виросла давно, принесла. Друга рушника, вишитого ще прабабцею, подарувала. Третя — свищика глиняного з півнячою головою і ратицями свинячими, а котрась — книжку розумну… Отак у мене і добро власне назбирувалося. Багатів мій посаг. Але ж малою була ще — то який там посаг?..

І Наталці, отій, що у музиканта виноградного закохана була, я теж намисто зробила. Вона ніби призабула про ту пригоду давню, ожила трохи. Правду люди кажуть: час лікує.

Я також про музиканта забути хотіла. Але, коли вранці баба «патіхвона» тріску-чого вмикала з платівкою однією-єдиною вцілілою, я згадувала музику живу фортепіанну… І — дух мені тоді перехоплювало — від спогаду дивного…