Дивна така любов

То була така моя дивна вигадка — гра у «хованого-похованого». Суть — утому, аби камінчики на всіх вулицях збирати, а тоді закопувати глибоко у землю і позначки різні ставити — гілки там усякі чи каштани, чи пера випатраних сусідських індиків. Чомусь мені це подобалося — своїми руками могилки камінні робити і уявляти, що ніяке то не каміння в землі лежить, що то — люди справжні — такі, що у нашому селі часто помирають. Як в інших селах. Однієї весни ранньої я собі вибудувала на нашому городі, — там, де буряки з морквою ще посходити як слід не встигли, — цвинтар камінний. І ніхто про те навіть не здогадався. Навіть — коли викопували. Ніхто уваги не звернув. Мені — аж плакати хотілося. Просто було шкода поховань своїх. Бо то таємниці були мої. Хіба ж ні?..

Плакала, коли вистежив мене за тією моєю дурничкою сусідський хлопець Руслан. Він був старшим від мене на рік, але вреднючий такий — що хоч бери та ремня від сідниць не відривай. Побачив, як я посеред городу порпаюся, навпочіпки сидячи, ще й мугикаю якусь пісеньку, поспіхом складену, — та й давай до мене чіплятися: а що то? а нащо? а як хто взнає?..

Не витримала тоді і йому збрехала: «Я, може, квітку посадити хочу… чого лізеш у чужі справи?».

Здивувався: «Квітку? Хіба з каменя квітка виросте?».

«Дурний, — відповіла. — Камінну квітку! Виросте!».

І тоді — він — по селі усьому — розніс звістку недобру — про мене. Мовляв, відьма завелася у нас. Хоч і пуп’янок ще, хоч геть мала іще, а проте — відьма справжня. Бо, бачте, з каміння квітки вирощує, та ще й глузує так відверто з односельчан: мовляв, я свою справу знаю, а ви не лізьте, коли не знаєте…

Клятий патякало — Руслан, ображений на мене, що правди йому не сказала, таємниці не відкрила, звістку таку недобру, отже, розніс…

На нашій вулиці дід один жив. Не знаю його імені, бо його всі Дєд Бєлий називали. Може, тому, що сивим був, наче Бог, чи… дідько. А, може, тому, що молоко любив — як те котеня, що від цицьки котячої ще не відірвалося. Ніхто правди не скаже, бо не знає. Бо немає правди на світі. Бо все на світі — брехня. І Дєд Бєлий, коли прийшов до баби моєї, матері маминої — Софії, сказавши їй, що відьма росте у неї в хаті, — теж збрехав. Бо яка з мене тоді відьма була?..

А що я могилки камінні робила — то не гріх. Я ж, коли людей ховала в уяві своїй — незнайомими були мені ті люди. Не чіпала тих, котрих знала добре, та ще й тих, котрі на вулиці нашій мешкали. Бо — нащо воно мені?..

Набрехав Дєд Бєлий. Сам не знав достеменно, яка з мене відьма. Яке зло здатна учинити.

Але — пішло-поїхало… Так завжди в селі буває. Оминати нашу хату почали сусіди. Дітей своїх у наш двір пускати перестали, мовляв, з відьмою дружити — не пристало.

Ну і не треба, — думала собі. Ще й вирішила зиск з тої плітки поганої винести. Користь для себе знайти. І — знайшла. Носа догори задерла. Хай бояться мене. Краще, як бояться, аніж як глузують.

У шість років мене в школу відправили — у ту, де мій батько працював, бо іншої в селі нашому не було. Букви і цифри сумлінно вивчала. Вчителі й учні чули вже той гомін, що селом Дєдом Бєлим та іншими язиками довгими розносився. То на відстані трималися. Байдуже мені було. Не зважала. Вчилася і потай камінні могилки лаштувати продовжувала — спочатку на своєму городі, а згодом — і на чужих.

Але одного разу, після закінчення уроків, коли я вже додому бігти збиралася стежкою забрьоханою, підійшла до мене дівка одна, старшокласниця Наталка, така довгонога і русява, і очима аж стріляє, силу свою добре усвідомлюючи.

«Чула про тебе, мала, — каже мені, — що відьмакуєш у селі, то хочу у тебе про щось попросити».

Обурили мене спочатку її слова, тож набундючилася і мовчу, ніби то не до мене звернулися. А по тому сама собі подумки кажу: дурна, це ж, мабуть, краще буде, якщо зголошуся.

«А що таке?» — запитала у неї.

«А ось що. Хлопець один мені подобається. Допоможеш приворожити?.. Я віддячу».

Очі у тієї Наталки неприродно якось заблищали, що мені аж страшно стало. Але ж — не дурною я тоді була.

«Допоможу!» — сказала впевнено. Бо таки знала, що — допоможу.

«Він не у нашому селі мешкає. Із Борової він, але ж це — зовсім поруч».

«Фото у тебе його є? Або річ яка?» — запитала я, не розуміючи до ладу, навіщо про це запитую, не пам’ятаючи вже, звідки знаю, що саме так запитувати годиться.

«Немає, — відповіла Наталка засмучено. — І взагалі це буде важко — щось від нього дістати, бо він — незвичайний… не такий він, як усі…».

«То хоч ім’я мені його назови», — попросила я голосом суворим, у роль таку незвичну для себе самої несподівано швидко увійшовши.

«Не знаю», — сказала та, ніяково погляд втупивши у землю.

«Погано це, що не знаєш. Але підемо завтра його шукати!» — не семирічною дівчинкою я була, коли казала це, а ніби вже статечною тітонькою, стомленою від життів чужих і трохи — від життя власного…

«Мала, ти жартуєш?»

«Ні на граминку. Але з тебе — кілограм цукерок! Шоколадних!» — а це вже була я, семирічна.

«Та хоч цілий мішок…», — відповіла розчулена старшокласниця.

У неділю ми пішли до Борової. Із самого ранку, бо, сказала Наталка, так легше буде того парубка розшукати і побачити. Дорогою я запитань зайвих не ставила, запитала тільки — як довго знає його.

«Кілька разів бачила на танцях, а тоді вистежила, як додому ішов, то трохи пам’ятаю хату, у якій живе… але не знає він мене зовсім, я ж підійти до нього боялася… Він такий… такий… вишуканий… такий… інтелігентний, що мені страшно було — підходити… Він — музикант або артист якийсь…»

Наталка язиком усе лопотіла і лопотіла, аж у вухах мені — наче кажани попрокидалися — шуміло. Але вчувши річ оту про парубка нашого, зраділа я: легко такого приворожити буде!

«Ну ось, здається, його хата…», — невпевнено вимовила Наталя. Розцяцькована-розмальована-вбрана-причесана — супутниця моя — на випадок, якщо мрію стріне недосяжну.

Ми тоді у засідку — під тином — посідали навпочіпки і крізь щілину у двір дивитися почали. Це осінь була, середина осені. У дворі виноградник величезний ріс. Там винограду — різних сортів винних було — аж гілки обривалися під важкими соковитими гронами. Хто їх збиратиме? — по думалося мені. І саме в ту мить, коли подумалося таке, парубок із хати — цегляної, ошатної — у двір вийшов із кошиком плетеним в одній руці і ножицями залізними — у другій. На ньому штани спортивні були — сині з лампасами червоними, сорочка поношена з рукавами закоченими, сам — чорнявий, вродливий на обличчя, на зріст високий, а в плечах міцний такий, наче не музикант, а спортсмен якийсь.

«Мала! Ось він!» — почулося мені, як серце Наталчине закалатало пришвидшено, ніби от-от вискочить із грудей і пострибає — через тин — до виноградника — і — до кошика отого плетеного.

«От і добре, що побачили», — сказала я спокійно.

«А тепер — як?», — розгублено запитала мене дівка, у хлопця закохана, у того, що виноградні грона ножицями відрізав від гілок.

«А ніяк поки що. Додому вертаємося, а там далі — чекатимеш. Я все сама зроблю — знаю, як».

«Мала, а він… покохає мене?.. Це точно?..»

«Якщо цукерок мені купиш — покохає».

«Я ж сказала — мішок цілий…»

«Тоді покохає… Ходімо!»

А далі так було. Ми додому повернулися. Богу дякувати, не спохватився ніхто з родичів моїх, щоб шукати мене у селі, — думали, неподалік я десь, на вулиці нашій або сусідській, або біля лісу десь вештаюсь.

«А як довго чекати мені?», — Наталя запитала, коли прощалися на роздоріжжі — вона на іншому боці села мешкала.

«Недовго, зовсім трохи. Я скажу усе, але не зараз, потім, бо зараз я їсти хочу. Бувай!».

Прийшла додому. А мама каші пахучої наварила із гречки. Сіла я їсти. На столі переді мною качан капустяний лежав усамітнено, обчухраний такий, ніби непотрібний вже нікому. Схотілося мені того качана згризти, бо любила я гризти качани капустяні, і мама, знаючи те, залишала їх завше — для мене. Та — як укусила, так і розгойдала одразу два зуба верхніх — найвидніших. До ранку повипадали ті зуби, правдивіше сказати — я сама собі їх повикручувала. Тож Ягою малою до школи придибала. Зиркало на мене півкласу, хоч самі вже своїх зубів молочних позбувалися, але ж — не «відьмакували», як я!.. Хай зиркають, — думаю собі, — більше боятимуться.

Наталка прийшла і запитує, коли я їй хлопця приворожу. А тоді, де зуби мої, питає. «Для чарів, — кажу, — вирвала, без цього не можна». Дивно якось подивилася на мене, але не сказала нічого.

Увечері від батька свого я слово почула — «аванс». Нове для мене те слово було. Він казав, що на роботі, у школі себто, аванс йому дали. Ну то я й запитала, з чим його, той аванс, їдять.

«Це — коли тобі наперед дають частину платні», — відповів батько.

«А для чого?», — здивувалася.

«Щоб робота краще ішла».

Ага, — думка сяйнула мені блискавично, — то це ж і я можу з Наталки той аванс узяти, і робота мені краще піде.

Приходжу наступного дня до школи, у старші класи одразу прямую, та ще й упевнено так, аж очі із орбіт старшокласникам випадають. Уже ж чули про мене. Наталку розшукую і кажу їй, щоб аванс мені заплатила, бо діла не буде.

«Який такий аванс?», — дивується.

«Половину. Пів мішка цукерок. Шоколадних».

Розгубилася дівка від такого мого нахабства, але що мусила казати, коли хлопця того виноградного кохала серцем усім? Сказала: «Д…д…добре… з…ззавтра принесу…»

Де вона ті цукерки діставала і як — відомо іншому комусь, але — не мені. Бо — про мене. Байдуже. Принесла Наталка наступного дня велику торбу з цукерками шоколадними. І сказала, що то — половина. Що іще така сама буде — коли приворожу музиканта.

Прибігла я додому після школи. Ослінчика дерев’яного — на який бабця відро з водою у сінях ставила — винесла на вулицю, під хвірткою прилаштувала. А тоді тепло було надворі, сонячно — бабине літо. Сіла собі на ослінчику, об тин зелений обіпершись, мішка солодкого на коліна примостивши. І — давай ті цукерки перебирати. А вони всі в обгортках лискучих та яскравих, та різні такі усі: і «Ананасні», і «Каракум», і «Червоний мак», і «Білочка»… Смакота! Найкращі, найдорожчі цукерки Наталка для мене вибирала — заради справи такої важливої! Оце так любов, — подумала я. І ледь до сліз не розчулилася від думки тієї… Розгорнула, здається, «Карабаса-Барабаса», до носа піднесла, ароматом спокусливим ніздрі свої полоскотавши, а тоді знову загорнула і до торбинки сховала, ніби ритуал відьомський щойно виконала. А тоді іншу цукерку так само витягнула, понюхала і сховала, загорнувши, і ще одну, і — ще… Шкода мені було їх їсти.

А чому я так учинила — що на вулицю із цукерками вийшла?.. Подратувати сусідських дітей хотіла, що їх старші до мене не пускали, але найбільше — отого Руслана вредного, котрий відьмою мене перший обізвав, у всьому селі плітку таку розцвірінькавши.

Хотіла, аби силу мою побачили. Бо коли маю такий мішок із цукерками шоколадними — отже, і силу маю, що ті цукерки дістати мені помогла. А сильних завжди поважають. Хоч і бояться.

Спочатку Оленка мене помітила. Мале таке і руде, наче білченя, та ще й кирпатеньке, із садочка бігло поперед бабусі своєї товстелезної. Підбігло до мене та й запитує:

«А сьо то таке у тебе в толбі?».

«Дулі, — відповідаю. — Кручені, з шоколадом, та ще й в обгортках срібних».

І язика їй показую — крізь дірки, де зуби колись були. А воно, дурне, ревіти почало, і — до баби своєї кровної одразу — жалітися на мене. Мовляв, ні за що образила. А баба тільки щось прошепотіла, налякана, перехрестивши мене — на відстані великій — тричі по- церковному, малу на руки взяла, до грудей своїх величезних і м’яких притисла, а тоді ходу прискорила так, що тільки курява за нею задиміла. Дурна баба.

Сиджу далі на ослінчику, цукерки перебираю. Діти сусідські проходять повз мене, а я їм усім язика показую, глузуючи. І усмішку діряву — страшну. Відвертаються, мовчать — бояться.

Де ж той Руслан? — злюся подумки, бо ж заради нього ослінчика із сіней виволокла на вулицю. Заради нього цукерками граюся, наче камінчиками мертвими. Але — марно. Немає Руслана.

Не витримую тоді і одну цукерку, від обгортки кольорової звільнивши, з’їсти вирішую. Надкушую, очі заплющивши, бо так сильніше смак відчувається — коли очі заплющуєш, коли не дивишся, що довкола тебе діється. Смачнюча ж цукерка! Хоч — ніби із дрібнюсінькими шматочками скла побитого усередині. Але швидко те скло у роті розтає, що і відчути — яке на смак — не устигаєш, тільки — смак шоколаду. Сиділа б отак до смерку — доки цукерок стане — долю свою дитячу підсолоджувала б.

Але ж… хіба дадуть?..

Бабці Софії приспічило раптом ослінчика пошукати — куди зник із сіней. Придибала до хвіртки і стала наді мною, наче гора у нашому гаю над ставом стоїть.

I дивиться, як я цукерки — із блаженством нехристиянським — поглинаю. І давай до мене присіпуватися. Але — без крику. Лагідно. Тільки без розуміння та її лагідність, співчутлива якась, — бо Надійка ж її, бачте, не така, як треба, уродилася, «странна якась».

«Ба, — кажу, очі розплющивши, — хочеш?»

Не чекаючи відповіді, простягую їй «Каракум». Дивиться на мене з недовірою, але цукерку бере. Щоправда, розгорнути ніяк не наважується. Усе на гори, що намальовані на обгортці блискучій видивляється, ніби чекає відти принца на білому верблюді…

«Їж, — кажу їй. — У мене їх багато, я ще дам. Тепер щодня таку смакоту їсти будемо. Не жалій, ба».

«А де ж то ти ті канхвети узяла?», — бабця запитує. Наївна така, аж трохи жалко її мені. Яка їй різниця — де?..

«У школі видавали сьогодні. Тим, хто вчиться добре», — відповідаю — з надією, що батькові моєму бабця нічого не казатиме — ну, про школу…

Бачу: сльоза по щоці у старої котиться — спинити її не годна. Може, спогад якийсь зі сльозою отією викочується?.. Відвернулася мовчки, «Каракума» в долоні міцно затисла і назад до хати почимчикувала, про ослінчик свій забувши зовсім.

А я далі сиджу. Руслана — виглядаю. Все чекаю: пройде повз мене і запитає, звідки у мене стільки цукерок шоколадних. Але — не йде. Тужно від того. І відчай мій поволі на гнів обертається. Подумки зла бажати починаю Русланові. За те, що не так усе виходить із ним, як я собі задумала.

Аж раптом — у голові соната фортепіанна Бетховена звучить — як на старому бабиному «патіхвоні»…

І я уявляти починаю, що вже дорослою стала. Що вже давно зуби нові, міцні у мене повиростали, стрижка на голові — модна, черевички на підборах, вуста і очі підфарбовані фарбою дорогою, — така вся чепурна, така вродлива, що парубки від мене погляду відвести не можуть… Усе чіпляються зі своїми сватаннями-залицяннями, один поперед одного лізуть. А я — горда така та розумна — перебираю ними: котрий кращий, з котрим щасливішою буду, котрий із них любитиме мене найдужче…

«Відьмо-о-о! Що ти там ворожиш?..», — чую поміж тим супроводом музичним, що у голові моїй звучить.

Мабуть, почулося ненароком, — думаю собі. І далі пальцями цукерки у торбі перебираю, уявляючи, що то — кавалери мої майбутні. А музика мені все грає і грає… Очей не розплющуючи, бачу — долини, світлом сонячним залиті, якісь квіти казкові, химерні птахи, високі дерева, на сосни схожі, але — не сосни… І тепло так стає, так млосно, ніби у мареві якомусь нетутешньому, несолтанівському… Так добре мені, що аж… навіть… вже і зла нікому бажати не хочеться… І та, що в уяві моїй, рукою мені привітно махає, всміхаючись. Проходить повз мене…

«Відьмо, гей! Ти що там, спиш?..»

Прокидаюся. Стоїть наді мною сусід мій недобрий, зачекалася вже на якого довгенько, аж ноги мені босі трохи мерзнути почали. Стоїть і гримасу корчить. Думає, що з рівноваги вивести мене здатен. А дзуськи йому! Я ж — на мистецтві високому вихована. Вмію — коли грузькою земля стає — до неба здійматися, наче пташка вільнокрила, там негаразди усі перебуваючи, а тоді знову спускатися — на ґрунт уже твердий. Хіба ж відомо про це сусідові моєму недоброму? Ні!..

Дивиться розгублено — як я у блаженній усмішці — повільно так — на всі боки нашої вулиці розпливаюся — наче Стугна у повінь. Якась сила дивна у мені визріває і росте — у нескінченність, на нескінченність помножена. І чотирнадцята соната Бетховена — все голосніше — грає мені і грає… Несвідомо, загіпнотизована немов, руку до торбинки занурюю і дістаю звідти «Червоного мака» — отого, що зі склом потрощеним усередині.

«Це тобі», — кажу Русланові.

Бачу: злякався, у штани зараз від переляку накладе. Бо ніколи мене такою щедрою іще не бачив.

«Тьху на тебе! — по якимось часі вигукує, — не візьму я від відьми нічого, бо усе, що відьма дає, — нечисте!»

Отак вигукнувши зопалу, ноги в руки — і — гайда — до двору родинного. Дурний! — так собі про нього думаю.

А ж його чекала…

Дурна, — так тоді думаю про себе…

Більше не буду… дурною такою…

Наступної неділі, рано-вранці, я до того музиканта, у якого Наталка закохалася, вирушила. Тепер уже сама. Прийшла і знову під тином навпочіпки сіла. Вже холодніше стало, навіть дощик осінній накрапав. А я легенько одягнена — у курточці болоньйовій, під курточкою — светрик тоненький і спідниця коротка. Не видно парубка, порожньо у дворі. І винограду вже нема — увесь позрізали. ТІ То робити?.. Я хвіртку тихенько відчинила, і, переконавшись, що собаки злого у дворі немає, ступила на бетонну сходинку. До хати підійшла, біля дверей — дзвінок висить, але — високо так, що, навіть підстрибуючи щодуху, все одно — не дістану… Тож постукала у двері дерев’яні. Стою, а самій — лячно трохи. Але ж, думаю, — аванс узяла, то мушу справу до кінця довести.

Виходить із хати — жінка дощова — у плащі прозорому довгому. Очима сумними дивиться на мене, але — мовчить, нічого не каже… Тільки порухом голови — ледве вловимим — до хати кличе. Заходжу у господу теплу і — завмираю раптом — від звуків — несподівано рідних мені… Сонату «Місячну» Бетховена — чисту таку, наче сльоза дитяча — грають у хаті!..

Незбагненні чудеса твої, Господи! — подумки вигукую.

Жінка дощова, до хати мене впустивши, сама надвір вийшла, двері зачинивши за собою. А я стою і, музикою живою зачарована, поворухнутися боюся.

У господі чужій — наче у вимірі іншому. Роззираюся навсібіч. Коридорчик тісний, вішак до стіни прибитий, одягом важким, наче віслюк — багажем, перевантажений. Капці зношені на підлозі брудній порозкидані. Двері до кухні роззявлені, наче рот у п’яниці. Зазираю: стіл овальний посеред кухні стоїть, а на столі — таріль велика з гронами виноградними, синіми і жовтими, — аж слинка тече, коли на ті грона дивишся. А музика все лине і лине…

Коридором іду. І довгим, наче життя бабусине, той коридор здається мені… Голосніше музика лунає, у інший світ гукаючи малу мене, Надію… І байдуже вже: чи дубові в тій хаті шафи, чи горіхові. Чи квітки на шпалерах до килимів пасують… Просто на поклик серця свого йду, ні на що не зважаючи.

У кімнаті просторій опиняюся. Праворуч — вікно широке з віконницями розчепіреними, ліворуч — фортепіано стоїть. А за фортепіано — хлопець виноградний, любов Наталчина — сонату «Місячну» грає, вже третю її частину — оту, що найбільше напруження і сум’яття душі людської передає звуками.

…І — уриваются звуки оті — несподівано…

Мовчить він, не озираючись. І я мовчу. Тільки краплі дощові у віконниці стукотять, стрибають, до хати зазираючи, ніби цікаво їм знати — що я зараз музиканту казатиму.

«Прийшла до тебе», — кажу.

Але — не озирається.

«Агов, я — до тебе прийшла!», — вже голосніше гукаю.

І він — чує. Бо —

«Хто ти?» — мене запитує, не озираючись.

І тоді я підходжу до нього близько-близько, за спиною опиняюся і пошепки відповідаю:

«Відьма я солтанівська».

І тоді

Він

озирається.

Широку усмішку свою беззубу назустріч йому дарую. На волоссі темному моєму, у дві коси тугі заплетеному, вода блищить небесна, по лобі і щоках цівочками тонкими стікаючи.

Спочатку дивиться на мене здивовано трохи, а тоді — як зарегоче, голосно-голосно, наче й не грав кілька хвилин тому музику таку серйозну. Так голосно, аж луна вдаряється об скло віконне.

«Відьма?», — перепитує, регочучи.

«Відьма, — кажу, ображена трохи. — А що, не схожа?»

«Я геть іншими відьом собі уявляв…», — далі сміється. Глузує, отже, з мене.

«Така — яка є, — серйозно і сміливо випалюю. — Але можу бути і не такою…»

«І старою бабою на мітлі — можеш?» «Можу, але не хочу. Бо тоді мене всі боятимуться», — відповідаю. «Ясно… А від мене що хочеш?», — запитує хлопець виноградний, гучний сміх нарешті у собі зупинивши.

«Я тебе приворожити прийшла. До дівчини однієї».

«Приворожити? Навіщо?»

«Бо вона тебе любить сильно».

Двері хатні рипнули. Жінка дощова повернулася знадвору. Запах плачу осіннього принесла.

«Ти б чаєм пригостив гостю свою», — з порога синові каже, бо жінка дощова — то мати музиканта.

Не хочу я чаю їхнього. Мені б — гроно одне виноградне — із собою до Солтанівки — на спомин про цей день — про музиканта — узяти. Про ворожіння своє дитяче, вигадане.

«Покажеш її мені?», — музикант запитує.

Ствердно киваю головою, мовляв — «угу».

Віко фортепіанне важке опускається на клавіші чорно-білі…

Плаща шкіряного одягає він. Парасолю бере довгу.

І жінці дощовій каже:

«Мамо, я ввечері буду».

І ми йдемо. Удвох. Він парасолю розкриту наді мною тримає, а я тулюся до нього, наче до рідного. Лісом ідемо. Трава мокра чвакає під підошвами нашими. Серпанок із дощу шлях заступає. Але — не шкодить. Музика однакова у головах нам звучить. І це — найважливіше…

Що я про нього знаю, про музиканта оцього виноградного? — по дорозі розмірковую. Тільки те, що Наталка, старшокласниця солтанівська, закохана у нього по самі вуха. Ну і ще трохи — оте, що сама нині бачила… що чула. А більше — нічого. Навіть — імені його. А він? Що він про мене знає? Окрім того, що — відьма?.. Але ж — іде зі мною лісом та ще й під парасолею своєю ховає мене від дощу. Отже, вірить мені. Не боїться.

До Солтанівки дійшли. Я його до Наталчиної хати веду. Кличу Наталку. Виходить, і, угледівши мрію свою, що іще мить тому такою недосяжною здавалася їй, майже непритомніє від щастя несподіваного. Музикант виноградний перед нею стоїть. Справжній, а не уявний. Не привид. І парасолю розкриту наді мною тримає.

«От і прийшли», — кажу йому.

Наталя витріщилася на нас заворожено, стоїть, наче вкопана, не знає, що тепер із хлопцем тим робити мусить. Замовила ж його — собі на клопіт.

«Привіт, я до тебе прийшов. Чи впустиш до хати?», — запитує дівчину.

«Я… я… сама… в…вд…дома…», — заїкається.

«Чудово, що сама!», — бачу, як очі у музиканта вогнем загорілися, наче очі дідька, на іконі апокрифічній намальованого.

А я що?.. Я свою участь виконала. Обіцянки дотрималася. Сказала, що допоможу, і — допомогла. Отже, немалого мені стовбичити над ними далі. Кажу, що додому вже бігтиму, бо вдома чекають. Наталка благально так дивиться в очі мої зелені, вагається, чи варто мене так скоро відпускати і з хлопцем отим незвичайним наодинці залишатися… Але я — вже — біжу — від них. Хай самі собі раду дають. Не маленькі.

Наступного дня Наталка сама мене у школі відшукала. Цукерки принесла шоколадні — решту всю. Сумна така була, з очима заплаканими, що мені дивно стало. Хіба хлопцеві не сподобалася? Я ж сама бачила — як очі його до неї палали… Мовчить Наталка, нічого мені не розповідає, — мала я іще для того, аби утаємниченою у справи такі бути. Добре, нехай, почекаю — доки підросту, доки — дорослою стану.

Наталка не зверталася до мене більше — опісля притичини тієї з музикантом виноградним. Опісля того, як цукерки усі мені віддала… Якась насуплена, мовчазна ходить. Мене дорогою десятою оминає, коли де побачить. Може, щось тоді не так було, коли я їх удвох залишила?.. Але ж — про мене. Не моя то справа.

Розкажу краще про інші свої дурнички дитячі, бо потім забуду, бо з віком їх усе більше з’являється — отих дурничок усяких…