Дивна така любов

Історія сеї дурнички дуже проста. Іван з Мишком, брати рідні, онуки баби Варки Ткачучки із крайньої хати, джгута міцного і довгого десь знайшли, прив’язали палицю дерев’яну до того джгута і — на гілляку старого клена повісили оту «тарзанку» саморобну. Утіху придумали. Та ще й над самою ямою, куди помиї всі з нашої вулиці зливали.

Відтоді, як я намиста аличеві робити стала дівчатам солтанівським, то одразу і подобрішали до мене, відьмою називати перестали в очі, лише — поза очі. І хлопцям сказали не чіпати, а ті послухалися. Окрім одного Руслана — бешкетника, шкідника отого малого, що я на нього зло тримала… Він волю давав кпинам своїм, наче змій отруйний. Насміхався з мене, казав, що я з хвостом народилася — у ніч передріздвяну, коли нечиста сила бенкетує на повну, що — відьма я, відьма, відьма… На себе подивився б краще, перш ніж таке казати про інших…

Не знаю, чому саме над помийницею тарзанку повісити вирішили. Мабуть, так гойдатися цікавіше — коли небезпека унизу. А проте до атракціону того не кожен підступитися наважувався, хтось — через сувору заборону батьків, а хтось — із остраху власного. Найсміливіші — гойдалися. Іван з Мишком пильнували тих найсміливіших — аби до ями від дурості не попадали, бо коли гойдалися, то завжди казилися сильно.

І Руслан гойдався. Навмисне чекав, коли я прийду до клена над помийницею і на гойдальників дивитимуся. От тоді й починав — вилазив на тарзанку і з розмаху великого, розгойдавши і себе, і дерево, кричав мені:

«Відьмо-о-о-о! Ло-о-о-ови-и-ии мене! А не зло-о-о-овиш!..»

Ясна річ, стрибати з такої висоти він навіть не думав — лише мене дратував отим «лови!». А одного разу я йому сказала, що коли й надалі мене зачіпатиме, то у ямі помийній, наче у пеклі, гріх свій спокутуватиме.

Думав: жартую. Але я не жартувала.

Коли розгойдувався і кричав до мене вкотре, я уявити спробувала, як до ями летить. Усе дужче і дужче отаку картину собі уявляла. І коли нарешті уява моя межі усі переступила — можливі й неможливі — «сідло» на тарзанці зі джгута зіскочило, і Руслан із гучним булькотом шубовснув у помийницю.

Хлопці та дівчата, що за дійством отим стежили разом зі мною, реготати голосно почали на всю вулицю. А кривдник мій сидів унизу, помиями з головою обхлюпаний, не знав, куди від сорому заховатися, як тепер з отієї халепи гідно видряпатися. Аж як закричить раптом, пальцем у мій бік тицьнувши:

«Це вона! Вона в усьому винна! Бо вона — відьма!..»

Діти солтанівські ще більше з Руслана кпинити почали, на глум іще дужче його брати, — мовляв, слабкість свою хлопчачу силою відьомською виправдовує… Отже, на моєму боці були. Мене захищали.

Сяк-так виліз хлопець із помийниці, сів на траві і обличчя долонями прикрив, аби ніхто його таким не бачив. А додому іти — боїться. Бо батько вдома. Суворий.

Відколошматити може так, що цілий тиждень не сідатиме на тверде від болю…

І жалко так раптом стало мені Руслана. І щось усередині мене залоскотало так неспокійно — може, совість сонна пробудилася? А може, — любов?!!..

«Пішли до мене, — кажу хлопцеві. — Я бабі скажу, щоб води нагріла, відмиєшся сам, і одяг ми тобі відмиємо, на сонці швидко висохне, що потім твої і не помітять…»

«Іди геть звідси! — кричить. — Ти — нечиста!»

«Це ти — нечистий, — відповідаю. — Бо від тебе смердить дуже».

А хлопці з дівчатами стоять, колом нас оточивши, і носи, хто — пальцями, а хто — долонями, позакривали, все «фукають» до Руслана. І регочуть. Але треба ж було — саме у цей час — бабі Варці на вулицю вийти — хлопців своїх до обіду погукати!.. Побачила вона утопельника помийного та й за голову вхопилася, примовляючи:

«А бодай сказиться ота чортова качели!.. Бо лихо саме — від забавки тієї!..»

Ухопила онуків своїх за руки і потягнула до крайньої хати.

Діти поволі розходитися почали, кожен — гніву батькового чи маминого, чи бабиного-дідового боячись.

Залишилися ми з Русланом на вулиці вдвох. Мовчимо, одне на одного зиркаємо ніяково.

«Вибач, — кажу йому раптом, — я не хотіла… тобто хотіла, але думала, що не вийде нічого з мого зла…»

«Батько мене вб’є. Або з дому вижене…», — скиглить.

«Пішли до мене», — повторюю.

Мовчки підводиться з трави і покірно за мною йде.

Батьки мої тоді на Вінниччині були — до татових родичів поїхали. Дід — на рибалці, я — на канікулах. Ми з бабою — вдвох на господарстві. Балію важку з горища дістаємо. У десятилітровій виварці вода гріється.

«Роздягайся!», — кажу Русланові, ніби сама його мити зібралася.

Сорочку і штанці скидає неквапом, а тоді — сором’язливо так — спідні хлопчачі стягує, пуцика свого малого одразу ж руками прикриваючи, ніби мені до нього діло яке є…

«А ти, дівко, чого витріщилася на хлопця голого? — баба мені суворо каже. — Піди краще води холодної ще принеси з річки — на полоскання».

Як вертаюся — Руслан уже сидить на моєму ліжку, в сорочку дідову широку закутаний. Очима безпорадними на мене дивиться. А баба вже нам борщ гріє учорашній. І скоринки з буханця житнього часником натирає.

«У вас у хаті так добре», — каже хлопець. І на світлини, що на стінах порозвішувані, дивиться.

«Це мої предки», — із гордістю заявляю.

А тоді бабусю прошу, аби «патіхвона» нам із Русланом увімкнула. Ну то й що — що не ранок тепер. Захотілося, аби й він до звуків отих божественних долучився душею своєю грубою, селюцькою… Аби зрозумів нарешті: чому я така «странна», — як кажуть на мене старші… Від чого на небо літаю часом…

Їмо борщ і слухаємо чотирнадцяту сонату Бетховена.

Моя стара на город іде, нас самих залишаючи.

Ложку відкладаю, на Руслана дивлюся. Про життя людське думаю…

Колись я попросила бабцю Софію розповісти, звідки у неї «патіхвон» із платівкою. Розповіла… що у неї мати рано померла, а батько, після смерті матері загуляв і запив страшно… І тоді до Києва моя бабця втекла — хліба шукати. До однієї родини єврейської пристала у Києві наймитувати — дівчат малих няньчити, Сіму і Хвіру, — коси їм заплітати, казки про звірів добрих і людей лихих розповідати, їсти готувати, прати білизну і одяг… Це ще до війни було. Полюбили дівчата бабцю мою, як сестру старшу, наче рідну, а бабці моїй тоді ж іще небагато років було — шістнадцять чи сімнадцять. І господарі добрими до неї були. Ніколи нічого не шкодували, завжди розмовляли з нею, як з рівною, а не як із наймичкою, манерам вишуканим учили, бо інтелігентними були. У хаті тримали книжок багато і платівок із музикою… Але війна розпочалася… Євреї з Києва тікали, коли німці прийшли. «Ти, Софіє, теж тікай — у своє село, бо ми — далеко, з нами поїхати не зможеш», — господар, батько Сіми і Хвіри, сказав бабі моїй. І ще сказав: «Можеш узяти із собою, що схочеш, бо ми тут усе залишаємо, а німці прийдуть, то все одно спалять». І баба, до села вертаючись тоді, оцього «патіхвона» тріскучого вхопила. І платівку одну-єдину — яка найближче була, яку слухали у тій родині найчастіше. Оце й був її посаг увесь, коли дід Гришко сватати прийшов… А Сіма і Хвіра якось, уже після війни, листа бабці моїй надіслали з Америки — що живі-здорові, і що все добре у них. А в кінці подякували — за турботу її щиру. І фотокартки свої вклали до конверта. Вже — дві дівки дорослі, пишні, усміхнені та щасливі. Їхні портрети бабця теж до стіни зі світлинами родинними пришпандьорила, бо ж — були колись рідними…

«Тобі подобається?», — запитую у Руслана.

«Угу».

Не знаю: він про борщ чи про музику. Чи про хату нашу зі світлинами людей найдорожчих.

«А відьмою більше не будеш мене називати?»

«А як доведеш, що — не відьма?», — сміливішає мій сусід.

Тоді я теж сміливішаю. Роблю ось що: підіймаю догори коротеньке бавовняне платтячко у якісь сині квітки, спускаю майже до колін яскраві рожеві трусики і давай вертітися — перед очима Руслановими.

«Хвостика бачиш?», — запитую. «Ні», — здивований, відповідає.

«Якщо немає хвостика відьомського, значить — не відьма я!», — вигукую, натягую труси і опускаю плаття.

«Патіхвон» вже давно замовк.

Недоїдений борщ на столі став холодним.

«Вибач», — каже до мене Руслан.