Молодий місяць

Розділ 10 Галявина

Джейкоб не озивався.

Коли я не витерпіла й подзвонила йому перша, трубку підняв Біллі й сказав, що Джейкоб іще в ліжку. Я розхвилювалася. Я запитала, чи вони викликáли лікаря. Біллі відповів, що так, але з якоїсь невідомої причини я йому не повірила. Протягом двох днів я дзвонила їм кілька разів на день, але ніхто не відповідав.

У суботу я поїхала навідати Джейкоба, дарма, що не запрошували. Але в маленькому червоному будинку нікого не було. Це мене занепокоїло — невже Джейкоб такий хворий, що його забрали в лікарню? Дорогою додому я заїхала в лікарню, але медсестра сказала, що ні Джейкоб, ні Біллі туди не приїжджали.

Щойно Чарлі повернувся додому з роботи, я змусила його зателефонувати Гаррі Клірвотеру. Я з нетерпінням чекала, поки Чарлі говорив зі своїм старим другом; вони довго теревенили ні про що, навіть не згадуючи про Джейкоба. Здається, Гаррі був у лікарні… проходив обстеження, щось із серцем. Чарлі засмутився через таку новину й наморщив чоло, але Гаррі сказав щось смішне, і Чарлі також засміявся. Тільки тоді Чарлі запитав про Джейкоба, але я могла хіба здогадуватися, про що вони говорять, — багатозначні «гм» та «ага» не давали ніякої інформації. Я барабанила пальцями по столі, аж поки Чарлі не накрив долонею мою руку, щоб утихомирити моє нетерпіння.

Нарешті Чарлі повісив трубку і повернувся до мене.

— Гаррі каже, що виникли невеликі труднощі на телефонній лінії, тому ти й не могла додзвонитися до Блеків. Біллі возив Джейка до лікаря, і той підозрює, що в нього інфекційний мононуклеоз. Він дуже ослаблений. Біллі просив передати — ніяких відвідувачів, — мовив Чарлі.

— Ніяких відвідувачів? — я не вірила власним вухам. Чарлі вигнув брову.

— Не надокучай людям, Білко. Біллі сам знає, що краще для Джейка. Скоро Джейк одужає. Потерпи трошки.

Мене така відповідь не задовольнила. Чарлі занадто хвилюється через Гаррі. Для нього той був набагато важливішим — що йому зараз мої маленькі проблемки! Я ж пішла нагору, в свою кімнату, й увімкнула комп’ютер. Знайшла медичний сайт і ввела «мононуклеоз» у віконце пошуку.

Все, що мені було відомо про це захворювання, це те, що воно передається при поцілунках, але у випадку з Джейком це не пасувало. Я швидко пригадала симптоми — безумовно, в нього була гарячка, але як щодо всіх інших? Не було ні ангіни, ні виснаження, ні головного болю; навіть коли він вийшов із кінотеатру, то сказав, що почувається чудово. Невже ці симптоми проявилися так несподівано? У статті згадувалося, що найперше починає боліти горло.

Не відводячи очей від монітора, я подумала: а навіщо я все це роблю? Чому мене мучать… підозри? Чому я не вірю в історію Біллі? Навіщо Біллі обманювати Гаррі?

Мабуть, я таки дурна. Я просто хвилююся за Джейкоба, а якщо бути зовсім відвертою, то, мабуть, боюся, що мені не дозволять його бачити — на саму тільки думку про це я починала нервувати.

Я проглянула статтю до кінця, намагаючись знайти ще якусь цікаву інформацію. Я зупинилася, коли дійшла до частини, в якій говорилося про лікування мононуклеозу — воно може тривати довше ніж місяць.

Цілий місяць? Я аж рота розтулила від здивування.

Але ж Біллі не може встановити заборону на те, щоб навідувати Джейка, на такий довгий час. Звісно, що ні. Та Джейк збожеволіє, якщо йому доведеться провести увесь цей час прикутим до ліжка, й ніхто навіть із ним не поговорить.

У будь-якому разі чого Біллі так боявся? В статті йшлося про те, що хворому слід уникати фізичних навантажень, але не було жодного слова про заборону візитів. Хвороба не настільки заразна.

Я вирішила, що дам Біллі ще тиждень, а тоді почну на нього тиснути. Цілий тиждень — це шляхетно з мого боку.

Тиждень виявився довгим. В середу я гадала, що вже не доживу до суботи.

Коли я вирішила залишити Біллі та Джейкоба в спокої аж на цілий тиждень, я не думала, що Джейкоб так легко з цим змириться. Щодня після школи я мчала до автовідповідача, щоб перевірити, чи немає там повідомлення для мене. За увесь час я не отримала жодного.

Тричі я намагалася додзвонитися до Джейкоба, але телефонну лінію ще, мабуть, не полагодили.

Я проводила вдома забагато часу, задовго я була на самоті. Без Джейкоба, без адреналіну — все, що так гнітило мене раніше, знову почало насуватися. Сни перетворилися в кошмари. Всі вони не мали закінчення. Просто жахлива порожнеча — густий ліс, високі зарості папороті, білий дім, якого вже немає. Іноді в лісі був Сем Юлі, він знову спостерігав за мною. Я не звертала на нього уваги — його присутність не заспокоювала мене; я почувалася не менш самотньою. Ніч у ніч я знову й знову прокидалася від власного крику.

Рана в моїх грудях зробилася більшою, ніж раніше. Щоразу я думала, що мені вдалося її позбутися, але кожної наступної ночі я важко ковтала ротом повітря й скручувалася в клубок.

Я не могла терпіти самотність.

Вранці я прокинулася, як завжди, від власного крику, але одразу ж заспокоїлася, згадавши, що вже субота. Сьогодні я можу подзвонити Джейкобу. А якщо телефонна лінія досі не працює, то я поїду в Ла-Пуш. Так чи інак, але сьогоднішній день буде кращим за весь попередній тиждень.

Я набрала номер і чекала, ні на що не сподіваючись. Тому для мене було несподіванкою, коли у трубці почувся голос Біллі.

— Алло?

— О, нарешті у вас працює телефон. Добридень, Біллі! Це Белла. Я дзвоню, щоб запитати, як там Джейкоб. До нього уже можна? Я думала, може, заїхати…

— Мені дуже шкода, Белло, — перебив Біллі, і я подумала, що він дивиться телевізор; голос його був наче відсутній. — Джейка немає вдома.

— А! — якусь мить я поміркувала. — Значить, йому стало краще?

— Так, — Біллі завагався, пауза затягнулася. — Зрештою виявилося, що це не мононуклеоз. Просто якийсь інший вірус.

— Ум. То… де він?

— Здається, він поїхав із друзями в Порт-Анджелес — вони збиралися в кіно на подвійний сеанс чи щось таке. Його не буде цілий день.

— Яке полегшення. Я так хвилювалася! Я рада, що йому вже ліпше і він зміг вийти надвір, — пробурмотіла я. Мій голос звучав зовсім фальшиво.

Джейкобу стало краще, але не достатньо, щоб подзвонити мені. Він гуляє зі своїми друзями. А я сиджу вдома і щохвилини за ним скучаю. Я була самотня, мене сповнювало хвилювання й тривога — а тепер мене остаточно спустошили. Знову сама. Я гадала, що цілий тиждень вимушеної розлуки справить на Джейка інше враження.

— Ти ще щось хотіла? — запитав Біллі чемно.

— Ні, не зовсім.

— Я скажу йому, що ти дзвонила, — пообіцяв Біллі. — Бувай, Белло.

— Бувайте, — відповіла я, але він уже повісив трубку.

Якусь мить я стояла нерухомо, тримаючи трубку в руці. Мабуть, Джейкоб передумав. Саме цього я й боялася. Він прислухався до моєї поради й не витрачатиме часу на ту, яка не може відповісти на його почуття взаємністю. Я відчула, як кров відлила мені від лиця.

— Щось сталося? — запитав Чарлі, спускаючись сходами.

— Ні, — збрехала я, вішаючи трубку. — Біллі каже, що Джейкоб почувається краще. Це був не мононуклеоз. Отже, все гаразд.

— То він приїде сюди чи ти поїдеш до нього? — запитав Чарлі розгублено, риючись у холодильнику.

— Ні те, ні те, — мовила я. — Він поїхав на прогулянку зі своїми друзями.

Зрештою мій тон привернув увагу Чарлі. Він подивився на мене з тривогою, його пальці завмерли, обхопивши пакет із сирними крекерами.

— Хіба ще не зарано для ланчу? — запитала я якомога байдужіше, намагаючись відвернути його увагу.

— Ні, я просто хочу взяти дещо з собою на річку…

— А, сьогодні риболовля?

— Ну, Гаррі дзвонив… І сьогодні сухо, — говорячи це, він викладав на стіл усіляку їжу. Раптом він підвів погляд, наче щось усвідомив.

— Скажи, може, ти хочеш, щоб я залишився з тобою, поки немає Джейка?

— Зі мною все гаразд, тату, — сказала я, намагаючись звучати байдуже. — За гарної погоди риба краще клює.

Він подивився на мене, на його обличчі читалась невпевненість. Я знала, чого він злякався: що я знову впаду в депресію, якщо він поїде.

— Серйозно, тату. Гадаю, я подзвоню Джесиці, — викрутилася я швидко. Краще я залишуся сама, ніж Чарлі увесь день дивитиметься на мене так. — Нам треба готуватися до контрольної з математики. Мені знадобиться її допомога.

Я не збрехала про контрольну, але до неї я збиралася готуватися сама.

— Хороша ідея. Ти так багато часу проводиш із Джейкобом, що твої друзі можуть подумати, ти їх забула.

Я усміхнулася й кивнула, наче для мене мала значення думка моїх друзів.

Чарлі повільно відвернувся, але потім різко обернувся назад із тривожним виразом на обличчі.

— Але ж ви збираєтеся вчитися тут або в Джесики вдома, правда?

— Звісно. Де ж іще?

— Просто я хочу, щоб ти трималася подалі від лісу. Я ж казав тобі.

Я розгублено дивилася на нього.

— Що, знову проблеми з ведмедями? Чарлі насупився й кивнув.

— Зник турист. Сьогодні вранці рейнджери знайшли його намет, але його там не було. Навколо багато відбитків величезних тварин… звісно, ведмеді могли прийти на запах їжі пізніше… В будь-якому разі зараз там наставили капканів.

— А, — пробурмотіла я. Насправді я не слухала засторог. Набагато більше мене хвилювала ситуація, що склалася з Джейкобом, аніж імовірність того, що мене може з’їсти ведмідь.

Я була рада, що Чарлі поспішав. Він не чекав, коли я подзвоню Джесиці, тож мені не довелося розігрувати перед ним виставу. Я зібрала всі підручники з кухонного столу й запхнула їх у рюкзак; це було вже, здається, занадто, і якби Чарлі так не квапився на свою риболовлю, одразу б щось запідозрив.

Я була така зосереджена, вдаючи заклопотаність, що тільки коли він поїхав, збагнула: попереду на мене чекає ще один порожній, нічим не зайнятий день. Мені вистачило кількох хвилин, аби вирішити для себе, що сьогодні я вдома не залишуся. Я обміркувала всі можливі варіанти.

Я не збиралася телефонувати Джесиці. З того, що я бачила, виходило: вона остаточно перейшла на інший бік, так би мовити, долучилася до ворожої сторони.

Я могла поїхати в Ла-Пуш і взяти свій мотоцикл — непогана думка, є лише один незначний недолік: хто відвезе мене у відділення швидкої допомоги, якщо це знадобиться?

О… у моєму багажнику лежить наша з Джейком мапа та компас. Я була впевнена, що достатньо добре вмію ними користуватися, аби не заблукати. Можливо, мені вдасться пройти одразу дві лінії на карті, випередивши наш графік, якщо Джейкоб знову вшанує мене своєю компанією. Я одразу відкинула думку про те, що моє очікування може затягнутися на невизначений термін або цього може взагалі не статися.

Я відчула докори сумління, коли усвідомила, як почуватиметься Чарлі, коли дізнається про мою поїздку, але проігнорувала їх. Просто не можу сидіти вдома сьогодні.

За кілька хвилин я вже їхала по брудній бічній дорозі, яка, здавалося, вела в нікуди. Я відчинила вікна і намагалася гнати пікап якнайшвидше, щоб відчути пориви вітру на обличчі. Було хмарно, але майже сухо — дуже гарний день, як на Форкс.

Я набагато довше возилася з картою, ніж Джейкоб. Припаркувавшись на звичному місці, я витратила добрих п’ятнадцять хвилин, вивчаючи стрілку компаса і позначки на тепер уже потертій карті. І тільки двічі переконавшись, що рухаюся у правильному напрямку, я заглибилася в ліс.

Сьогодні у лісі вирувало життя, навіть найменші істоти тішилися сухою сонячною погодою. І хоча тут стояв страшний галас, навколо моєї голови кружляли комахи, у чагарниках шуршали миші — мене сповнював жах; усе це нагадувало один із моїх недавніх нічних кошмарів. Я знала, що все це через те, що я сама, що я сумую за Джейкобом, мені не вистачає його безтурботного насвистування й відлуння другої пари ніг, що чвалакають по мокрій землі.

Що далі я заглиблювалась у хащі, то дужче непокоїлася. Мені стало важко дихати — і не тому, що я втомилася, просто в грудях знову відкрилася болюча рана. Я обвила себе руками й спробувала викинути з голови думки про біль. Я ледь не розвернулася й не пішла геть, але не хотіла змарнувати вже згаяний час і зусилля.

Ритм моїх кроків поступово заглушив думки й притупив біль. Я пробиралася крізь зарості, дихання нарешті вирівнялося, і я зраділа, що не здалася. Тепер я впевненіше пробиралася крізь хащі, навіть почала рухатися швидше.

Я гадки не мала, чи правильно рухаюся. Мабуть, я здолала милі чотири, не роззираючись по боках. Несподівано навіть для самої себе я протиснулася між двома низенькими кленами, розсуваючи руками високу папороть, — й опинилася на знайомій галяві.

Так, це була вона. Я ні хвилини в цьому не сумнівалася. Мені ще не випадало нагоди бачити настільки симетричну поляну. Вона була ідеально кругла, наче хтось навмисне зробив цей круг, вирвавши дерева по колу, але не залишивши жодного сліду у високій зеленій траві. Зі сходу долинало тихе дзюрчання струмочка.

Без яскравого сонячного проміння галявинка була не така чудова, але все-таки гарна та спокійна. Польові квіти уже відцвіли, а земля була вкрита густою зеленою травою, яка від найменшого подиху вітру колихалася, немов морські хвилі.

Це було саме те місце… але тут не було того, що я так шукала.

Розчарування навалилося на мене одночасно з усвідомленням цього. Задихаючись, я опустилася навколішки там, де стояла, на краю галявини.

Не було сенсу рухатися далі. Ніщо мене тут не тримає. Ніщо, окрім спогадів, які я можу викликати в будь-який момент, якщо мені захочеться відчути страшний біль — біль, який паралізував мене зараз. Без нього це місце було таке, як і всі решта. Не знаю, що я очікувала тут відчути, але в цій галявинці не було нічого особливого, вона нічим не відрізнялася від інших. Вона була чимось схожа на мій кошмар. Мені аж у голові запаморочилося.

Принаймні я прийшла сама. Усвідомивши це, я відчула приплив удячності. Якби я прийшла сюди з Джейкобом… Я б нізащо не змогла приховати від нього, в яку безодню страждань я щойно впала. Як би змогла я йому пояснити, що моє серце рветься на шматки і мені хочеться скрутитися в клубок, щоб рана в грудях не розірвала мене навпіл? Як добре, що зараз мене ніхто не бачить!

Я не повинна нікому пояснювати, чому я так кваплюся покинути це місце. Джейкоб подумав би, що після таких довгих пошуків цієї проклятої галявини я захочу побути тут довше, ніж кілька секунд. Я намагалася віднайти в собі силу, щоб знову звестися на ноги й утекти геть. Тут зосереджено забагато болю, я не можу цього витримати — якщо я не зможу йти, то просто поповзу звідси.

Яке щастя, що я тут сама!

Сама. Я повторила слово з похмурим задоволенням, намагаючись звестися на ноги, незважаючи на біль. Саме в цей момент трохи на північ від мене, на відстані тридцяти кроків, із тіні дерев виринула якась фігура.

Мене затягнув бурхливий вир емоцій. Першим було здивування; я була досить далеко від протоптаної стежини, тому навряд чи це турист. Потім, коли мої очі зосередилися на нерухомій постаті, на перший погляд спокійній, але неприродно блідій, у моєму серці зажевріла надія. Я висмикнула паросток надії з корінням, борючись зі страшним болем. Мої очі продовжували роздивлятися обличчя під чорним густим волоссям — воно належало не тому єдиному, якого я так хотіла побачити. Тоді мене охопив страх; це було не те лице, за яким я так сумувала, але постать стояла достатньо близько, щоб я могла зрозуміти, що це не самотній турист.

Нарешті я його впізнала.

— Лоран! — вигукнула я з якоюсь дивною насолодою.

Це був абсурд. Мабуть, мені треба було заклякнути від страху.

Коли ми з ним уперше зустрілися, Лоран належав до клану Джеймса. Він не брав участі в полюванні — полюванні, в якому здобиччю була я, — просто злякався: мене захищав небезпечніший суперник. Якби не цей маленький нюанс, він негайно би мною поласував. Звісно, мабуть, він сильно змінився, адже подався на Аляску, де жив з іншою, цивілізованішою сім’єю, яка відмовилася пити людську кров з етичних міркувань. Інша сім’я, така сама як… та я не могла дозволити собі навіть подумки вимовити ім’я.

Так, страх зробив мене чутливішою, та все, що я відчувала зараз, — то було всепоглинаюче задоволення. Галявина знову перетворилася на магічне місце. Вона наповнилася радше чимось містичним, аніж таємничим, хоча зараз ця відмінність не мала ні якого значення. Ось зв’язок, якого я так шукала! Ось доказ, хоча й віддалений, та все-таки доказ, що десь у цьому світі поруч зі мною — існує він!

Неймовірно, але Лоран за цей час майже не змінився. Мабуть, це дурниця й надто вже по-людському — очікувати, що за рік він може змінитися. Та щось було не так… І я не могла сказати, що саме.

— Белло? — здивувався він; він здавався ще більш зачудованим, аніж я.

— Ти мене пам’ятаєш? — усміхнулася я. Відчувала якусь дивну радість від того, що моє ім’я запам’ятав вампір.

Він оскалився.

— Я й не думав, що зустріну тебе тут, — зовсім спантеличений, він рушив у мій бік.

— А що в цьому дивного? Адже я тут мешкаю… Я думала, ти подався на Аляску.

Він зупинився за десять кроків від мене, схиливши голову набік. Його обличчя було прегарне, я уже й не сподівалася побачити таке. Я уважно вивчила його риси й відчула полегшення. Поряд із ним я можу не прикидатися — він знає все, про що я нікому більше не розкажу.

— Ти права, — погодився він. — Я й справді подався на Аляску. Все одно я не очікував… Будинок Калленів порожній, і я подумав, що вони переїхали.

— Ох, — я прикусила губу; його слова змусили мою рану пульсувати сильніше. Мені знадобилася секунда, щоб узяти себе в руки. Лоран чекав, дивлячись на мене допитливими очима.

— Вони таки переїхали, — нарешті видушила я з себе.

— Гм… — пробурмотів він. — Я здивований, що вони залишили тебе тут. Ти ж стала для них немов домашнім улюбленцем.

При цьому в його очах світилася невинність. Я натягнуто усміхнулася.

— Було таке.

— Гм, — знову пробурмотів він замислено.

Саме в цю мить я зрозуміла, чому він не змінився — зовсім не змінився. Коли Карлайл розповів нам, що Лоран залишився жити в сім’ї Тані, то я час від часу уявляла його з такими ж золотистими очима, як у всіх… Калленів, — скривившись, вимовила я в голові це ім’я. Такі очі мали всі добрі вурдалаки.

Мимоволі я ступила крок назад, і Лоранові допитливі, налиті кров’ю очі прослідкували за мною.

— І часто вони тебе навідують? — запитав він, досі звичайним тоном, але його постать уже схилилася в мій бік.

«Збреши», — прошепотів прекрасний оксамитовий голос у моїй голові.

Від його голосу я мимоволі здригнулась, але зовсім не здивувалася. Хіба зараз мені не загрожує страшна небезпека? Порівняно з цим мотоцикли — невинні кошенята.

Я вчинила так, як мені наказував голос.

— Час від часу, — я силкувалася, щоб мій голос звучав якомога природніше, вільніше. — Для мене час тягнеться повільніше. Ти ж знаєш, як легко вони захоплюються… — я починала торохкотіти. Відвернути Лоранову увагу — єдине, чим я можу захиститися.

— Гм, — сказав він знову. — Я не відчуваю їхнього запаху в будинку. Там узагалі немає запахів, наче там уже давно ніхто не живе…

«Вигадай щось переконливіше», — наполягав голос. Я спробувала.

— Я обов’язково передам Карлайлу, що ти заходив. Упевнена, він шкодуватиме, що ви розминулись, — я вдала, наче на якусь мить замислилася. — Та мабуть, я краще скажу про це… Едвардові… — я заледве спромоглася вимовити його ім’я вголос і скривилася, викриваючи власний блеф. — У нього такий характер… ну, гадаю, ти й сам пам’ятаєш. Він досі казиться на саму тільки згадку про Джеймса.

Я закотила очі й байдуже махнула рукою, мовляв, це давно забута історія, але в моєму голосі явно забриніли істеричні нотки. Цікаво, чи помітив це Лоран.

— Справді? — запитав Лоран скептично. Я відповіла коротко, щоб голос не виказав моєї паніки.

— Угу.

Лоран невимушено ступив убік, наче оглядаючи невеличку галявину. Я не випустила з уваги, що цей крок наблизив його до мене. Голос у моїй голові заричав.

— То як справи в Деналі? Карлайл казав, що ти жив у Тані, — голос починав зраджувати мене.

Запитання змусило Лорана замислитися.

— Мені дуже подобається Таня, — сказав він. — А її сестра Ірина ще більше… Я ще ніколи не затримувався в одному місці так довго, там є свої переваги, і я насолоджувався новизною. Але обмеження були занадто суворі… Я здивований, що Деналі так стійко тримаються, — усміхнувся він змовницьки. — Час від часу я порушував правила.

У мене в горлі пересохло. Я спробувала відступити, але застигла на місці, коли погляд червоних очей прослідкував за моїм рухом.

— Ох, — сказала я тихо. — У Джаспера також були з цим проблеми.

«Не рухайся», — прошепотів голос. Я намагалася виконувати його вказівки. Визнаю, це було нелегко; інстинкт підказував щодуху втікати.

— Справді? — Лоран, здається, зацікавився. — Може, саме через це вони переїхали?

— Ні, — відповіла я і не збрехала. — Вдома Джаспер поводиться обачніше.

— Так, — погодився Лоран. — Я також. Він майже непомітно зробив крок у мій бік.

— А Вікторія знайшла тебе? — запитала я, зачаївши подих. Я майже втратила надію відвернути його увагу. Це було перше запитання, що спало мені на думку, і щойно воно злетіло з моїх уст, як я одразу про це пожалкувала. Зараз мені не хотілося думати про Вікторію — жінку, що полювала на мене разом із Джеймсом, а потім загадково зникла.

Але запитання не зупинило Лорана.

— Так, — сказав він, вагаючись. — Власне, я прийшов сюди, щоб виконати її прохання, — він скривився. — Хоча, мабуть, вона цьому не зрадіє.

— Не зрадіє чому? — сказала я, намагаючись втягти його в розмову.

Він втупився у дерева позаду мене. Я скористалася моментом і ступила крок назад.

Він знову подивився на мене й усміхнувся — став схожий на темночубого янгола.

— Тому, що я тебе вб’ю, — відповів Лоран, спокусливо замуркотівши.

Я відступила ще на крок. Гучне ричання в моїй голові оглушило мене.

— Вікторія хотіла приберегти тебе для себе, — сказав він весело. — Вона хоче… ніби поквитатися з тобою, Белло.

— Зі мною? — пропищала я. Він похитав головою й засміявся.

— Знаю, мені це також здається дивним. Але Джеймс був її коханцем, а твій Едвард його убив.

Навіть тепер, коли я стояла на порозі смерті, його ім’я, вимовлене вголос, знову роз’ятрило рану в моєму серці. Здається, Лоран не звернув уваги на мою реакцію.

— Вона вирішила, що буде справедливо вбити тебе, а не Едварда, такий собі чесний обмін. Вона просила, щоб я заманив тебе в пастку. А я й не думав, що це буде так легко. Хоча, здається, вона помилилася — це вже не буде помстою, як вона того хотіла, адже Едвард покинув тебе, саму й беззахисну.

Цими словами він завдав мені ще одного удару, по моїй щоці скотилася сльоза.

Лоран рушив уперед, а я, спотикаючись, зробила крок назад. Він насупився.

— Гадаю, Вікторія розізлиться на мене, та мені байдуже.

— Чому б тобі не дочекатися її? — запитала я налякано. Його обличчя скривилося в жахливій гримасі.

— Ну, просто ти потрапила мені до рук у поганий для себе час, Белло. Я прийшов сюди не через прохання Вікторії — я просто полював. Я голодний. А ти пахнеш так… так, що аж слинка тече.

Лоран подивився на мене схвально, наче щойно зробив мені комплімент.

«Налякай його», — звелів нажаханий, але досі прекрасний голос.

— Він дізнається, що це зробив ти, — слухняно прошепотіла я. — Він ніколи тобі цього не пробачить.

— Чому ж ні? — Лоран широко усміхнувся. Він дивився в невеличкі просвітки між деревами. — Наступний дощ змиє мій запах. Ніхто не знайде твого тіла — ти просто зникнеш, розчинишся в повітрі, як і сотні інших людей. Едварду навіть не спаде на думку, що це я, якщо він, звісно, взагалі про це думатиме. Запевняю тебе, Белло, нічого особистого. Просто спрага.

«Благай», — наказала галюцинація.

— Будь ласка, — задихнулась я. Лоран похитав головою, його обличчя подобрішало.

— Белло, подивись на це з іншого боку. Тобі пощастило, що тебе знайшов саме я.

— Невже? — прошепотіла я, ступаючи ще один крок назад. Лоран, такий гнучкий і витончений, прямував за мною.

— Звісно, — запевнив він мене. — Я зроблю все швидко. Ти нічого не відчуєш, обіцяю. Потім я якось викручуся перед Вікторією, придумаю щось, щоб вона заспокоїлася. Якби ти тільки знала, Белло, що вона готує для тебе… — він повільно похитав головою, на його обличчі читалася відраза. — Присягаюся, ти була б мені вдячна.

Я витріщилася на нього переляканими очима. Лоран вдихнув запах мого волосся, що долинув до нього разом із вітерцем.

— Ти така апетитна, — повторив він, вдихнувши ще глибше.

Я приготувалася до стрибка — заплющила очі й напружилася всім тілом. Едвардове злісне гарчання відлунювало в моїй голові. Його ім’я здолало всі перешкоди, які я звела. Едвард, Едвард, Едвард. Зараз я помру. І що тут такого, якщо зараз я думатиму про нього. Едварде, я кохаю тебе.

Крізь замружені очі я спостерігала, як Лоран перестав вдихати мій запах й різко повернув голову ліворуч. Я боялася відвести від нього очі, я боялася прослідкувати за його поглядом — навряд чи щось у силі зупинити його зараз. Я була настільки вражена, що навіть не відчула полегшення, коли він почав поволі відступати.

— Не можу в це повірити, — він сказав так тихо, що я заледве розчула.

Я подивилася в той-таки бік. Мої очі шукали те, завдяки чому моє життя продовжилось на кілька секунд. Спочатку я нічого не помітила, й мій погляд перенісся назад на Лорана. А той уже рухався швидше, його очі свердлили частокіл дерев.

Тоді я побачила все на власні очі: велетенська чорна постать тихо, мов тінь, винирнула з-поміж дерев і рушила в бік вурдалака. Це було щось незвичайне — високе як кінь, але набагато ширше й м’язистіше. Довга морда оскалилася, виставивши напоказ гострі, немов скальпель, ікла. З пащі вихопилося злісне гарчання, схоже на протяжне відлуння грому.

Ведмідь. Тільки це був зовсім не ведмідь. У будь-якому разі саме це чорне гігантське чудовисько викликало паніку в цілому містечку. Здалеку будь-хто би міг переплутати його з ведмедем. Хто ще може бути таким величезним і сильним?

Мені колись хотілося подивитися на нього хоч оддалік. А тепер він тихо пересувався по траві за десять метрів від того місця, де я стояла.

«Не рухайся навіть на дюйм[6]», — прошепотів голос Едварда.

Я витріщилася на жахливу істоту, у голові все переплуталося через те, що я намагалася придумати їй ім’я. Істота рухалася, як собака. Мені на гадку спало єдине пояснення, і я заціпеніла від страху. Я ніколи не думала, що вовк може бути таким великим.

З його пащеки знову вихопилося гарчання, і я аж затремтіла від цього звуку.

Лоран позадкував до дерев і, охоплений панікою, промчав повз мене. Чому Лоран відступає? Звісно, вовк велетенський, але ж це тільки тварина. Чому вампір боїться тварини? А Лоран боявся! Його очі округлилися від жаху, як щойно мої.

І немов на підтвердження моїх міркувань, виявилося, що велетенський вовк не сам. Обабіч нього з-поміж дерев один по одному показалися ще два чудовиська. Один був сірий, другий — коричневий, але жоден із них не був такий високий, як найперший. Сірий вовк з’явився з-за дерев усього за кілька кроків від мене, його очі вивчали Лорана.

Перш ніж я прийшла до тями, з’явилися ще два вовки. Вони вишикувалися ключем, немов гуси, що летять на південь. Злобний коричневий монстр протиснувся крізь кущі й опинився на відстані витягнутої руки від мене.

Я підсвідомо відсахнулася й відскочила — це була найбільша в моєму житті дурниця. Я завмерла, чекаючи, що вовки повернуться до мене, набагато слабшої й доступнішої здобичі. Як я хотіла, щоб Лоран кинувся й розтерзав вовків — вони йому на один зуб! Я подумала, що краще б мене з’їв вурдалак, аніж стадо велетенських вовків.

Червонувато-бурий вовк, який стояв найближче, повернув голову, відреагувавши на мій подих.

Його очі були темні, майже чорні. Якусь мить він дивився на мене, і його очі здалися мені зарозумними, як на дикого звіра.

Коли ця істота поглянула на мене, я раптом подумала про Джейкоба — і чомусь із вдячністю. Принаймні я прийшла сюди сама, на цю казкову галявину з велетенськими чудовиськами. Принаймні Джейкоб не загине. Принаймні його смерть не буде на моїй совісті.

Гучний рев вожака зграї змусив червонувато-бурого вовка знову повернутися до Лорана.

Лоран із неприхованим жахом дивився на велетенських вовків. Я нічого не розуміла. Але потім із подивом побачила, як він несподівано підскочив і зник між деревами.

Він утік.

Через секунду вовки кинулися за ним. Вони перетнули галявину кількома довгими стрибками, виючи й клацаючи зубами так гучно, що я аж затулила вуха руками. Щойно вони зникли в лісі, як ці звуки одразу стихли.

Я знову залишилася сама.

Мої ноги підкосилися, і я впала навколішки, важко схлипуючи.

Я знала, що мені треба тікати. Тікати негайно. Скільки часу вовки переслідуватимуть Лорана, перш ніж повернуться по мене? А може, повернеться Лоран? Чи шукатиме він мене?

Спочатку я не могла рухатися. Мої руки й ноги трусилися, і я не могла підвестися з колін.

Мозок відмовлявся працювати. Я не могла пояснити те, свідком чого щойно стала. Вампір не повинен втікати від собак-переростків. Ніякі зуби не здатні прогризти його гранітну шкіру.

А вовкам слід було триматися на безпечній відстані від Лорана. Навіть якщо їхні великі розміри навчили їх не боятися нічого, все-таки їм не варто було його переслідувати. Сумніваюся, що його крижана мармурова шкіра пахне апетитно. Чому вони не звернули уваги на теплокровну й слабку істоту, таку як я, замість полювати на Лорана?

Маячня якась!

Холодний вітер пронісся галявиною, розхитуючи траву, наче в ній щось повзало.

Я звелася на ноги й позадкувала від цілком безпечного вітру. Спотикаючись, охоплена панікою, я розвернулась і стрімголов кинулася поміж дерев.

Наступні кілька годин були просто пекельні. Я вибиралася з лісу втричі довше, ніж шукала кляту галявину.

Спочатку я не звертала уваги, куди біжу, зосередившись тільки на тому, від чого тікаю. Перш ніж я взяла себе в руки та згадала про компас, я вже заблукала в незнайомому темному лісі. Руки так сильно трусилися, що я була змушена покласти компас на брудну землю, щоб зорієнтуватися в просторі. Що кілька хвилин я зупинялася, клала компас на землю, перевіряючи, чи досі я рухаюся на північний захід. Раптом я почула звук, який не змогли заглушити мої поспішні кроки, — тихий шепіт істоти, що причаїлася в густому листі.

Несподіваний крик сойки налякав мене, я підскочила й упала на густу ялину, яка поколола мені руки та скуйовдила волосся. Неочікуваний стрибок білки змусив мене заверещати так голосно, що аж заболіли вуха.

Нарешті в деревах попереду з’явився просвіток. Я вибігла на порожню дорогу за милю від того місця, де залишила пікап. Виснажена, нажахана, я повільно побрела на його пошуки. Коли я зрештою сіла в машину, то вголос розплакалася. Спочатку я заблокувала всі дверцята і лише тоді витягнула ключі від машини. Рев двигуна заспокоював і здавався таким безпечним! Він допомагав мені стримувати сльози, поки я гнала пікап до шосе.

До того часу, як я дісталася додому, я зуміла трохи заспокоїтися, хоча досі нервувала. Машина Чарлі стояла біля будинку — я й не знала, що вже так пізно. Небо вже зовсім стемніло.

— Белло? — гукнув Чарлі, коли я захряснула вхідні двері й поспішно замкнула їх на замок.

— Так, це я, — мій голос тремтів.

— Де ти була? — рявкнув він, вийшовши з кухні. На його обличчі застиг грізний вираз.

Я вагалася. Мабуть, він уже дзвонив родині Стенлі. Буде краще, якщо я скажу правду.

— Я гуляла, — визнала я. Його очі звузилися.

— А чому ти не поїхала до Джесики?

— Сьогодні я була не в гуморі для матаналізу. Чарлі схрестив руки на грудях.

— Здається, я просив тебе триматися якнайдалі від лісу.

— Так, я знаю. Не хвилюйся. Це більше не повториться, — я затремтіла.

Здається, тільки тепер Чарлі вперше придивився до мене. Я згадала, що сьогодні добряче повалялася по землі. Мабуть, у мене жахливий вигляд.

— Що трапилося? — запитав Чарлі.

Я вирішила, що найкраще сказати правду, принаймні якусь частину. Я була занадто схвильована, аби прикидатися, що я провела чудовий день, вивчаючи флору та фауну.

— Я бачила ведмедів, — я намагалася зберігати спокій, але мій голос зірвався й затремтів. — Хоча це не ведмеді — це радше вовки. Їх було п’ятеро. Один чорний, інший — сірий, ще один — червонувато-бурий…

Очі Чарлі округлилися від жаху. Він швидко наблизився до мене й схопив мене за руки.

— З тобою все гаразд? Я ледь помітно кивнула.

— Розкажи мені, що трапилося.

— Вони не звернули на мене уваги. Та коли вони забралися, я втікала й кілька разів упала.

Чарлі відпустив мої руки й пригорнув мене. Якийсь час він мовчав.

— Вовки, — пробурмотів він.

— Що?

— Рейнджери сказали, що сліди не належать ведмедям — а вовки не бувають такі великі…

— Ці були велетенські.

— Скількох, кажеш, ти бачила?

— П’ятьох.

Чарлі похитав головою та схвильовано насупився. Нарешті він сказав тоном, якому не можна було суперечити:

— Більше ніяких прогулянок.

— Без проблем, — пообіцяла я.

Чарлі подзвонив у відділок, щоб повідомити, щó я бачила. Звісно, я трохи збрехала про місце, де бачила вовків, — сказавши, що йшла стежиною, яка веде на північ. Я не хотіла, щоб тато дізнався, як далеко я зайшла проти його волі, а головне — я не хотіла, щоб хтось вирушив туди, де Лоран може шукати мене. На саму лише думку про це мені стало зле.

— Ти голодна? — запитав Чарлі, повісивши трубку.

Я похитала головою, хоча, мабуть, я таки зголодніла. Я не їла нічого цілий день.

— Просто втомлена, — сказала я й обернулася в бік сходів.

— Гей, — гукнув мене Чарлі, в голосі його знову звучала підозра. — Ти казала, що Джейкоб поїхав на увесь день?

— Так сказав Біллі, — мовила я, спантеличена таким запитанням.

Якусь мить він вивчав мій вираз обличчя і, здається, залишився задоволений тим, що побачив.

— Гм.

— А що? — запитала я. Його слова прозвучали так, наче він думав, що сьогодні вранці я його обманула. Обманула ще про щось, окрім занять у Джесики.

— Ну, просто коли я їхав по Гаррі, то бачив біля крамниці Джейкоба. Він був зі своїми друзями. Я помахав йому… та, гадаю, він мене не помітив. Думаю, він сперечався з друзями. І мав якийсь дивний вигляд. Так наче через щось хвилювався. А ще… Чудасія, як швидко ростуть діти. Щоразу, коли я його бачу, він здається мені все більшим і більшим.

— Біллі сказав, що Джейкоб зі своїми друзями поїхав у Порт-Анджелес у кіно. Мабуть, вони на когось чекали.

— А… — Чарлі кивнув і попрямував на кухню.

Я залишилася в холі та міркувала над тим, чому б це Джейкобу сваритися з друзями. Цікаво, може, він не поладнав з Ембрі через ситуацію, що склалася з Семом? Можливо, саме тому він проігнорував мене сьогодні — якщо він налагодить стосунки з Ембрі, то я не маю нічого проти.

Я затрималася на кілька секунд, щоб перевірити, чи зачинені двері. Це було смішно. Що таке дверний замок для чудовиськ, яких я бачила сьогодні по обіді? А якщо… Лоран прийде сюди?

Або… Вікторія.

Я лягла в ліжко, але мене так трусило, що я не могла заснути. Я залізла під покривало, скрутилася калачиком і, набравшись відваги, глянула в очі жахливим фактам.

Від мене нічого не залежить. Ніякі заходи безпеки не допоможуть. Не існує місця, де я можу сховатися. Немає людини, яка здатна мені допомогти.

У животі тривожно забуркотіло, і я усвідомила, що все набагато гірше, ніж я гадала. Звісно, все це стосується й Чарлі також. Батько спить у сусідній кімнаті, і він також буде на волосину від смерті. Мій запах приведе ворогів сюди незалежно від того, чи я буду тут, чи ні.

Я тремтіла всім тілом, мої зуби клацали від жаху.

Щоб заспокоїтися, я почала мріяти про неможливе: я уявила, що велетенські вовки наздогнали Лорана десь у лісовій гущавині й розтерзали безсмертного, як звичайну людину. Незважаючи на абсурдність цієї думки, я все-таки трохи заспокоїлася. Якщо вовки його зловили, то він не встиг розказати Вікторії, що я тут сама-самісінька. А якщо він не повернеться, можливо, вона подумає, що Каллени досі мене захищають. Якби ж вовки могли здолати Лорана…

Мої добрі вурдалаки ніколи не повернуться; я заспокоювала себе мріями про те, що злі також можуть більше не з’явитися!

Щосили замруживши очі, я чекала, щоб мене якомога швидше окутав сон — я майже з нетерпінням сподівалася на черговий нічний кошмар. Краще кошмар, ніж прекрасне бліде обличчя, яке я бачу зараз, незважаючи на всі заборони. Воно усміхається мені.

В моїй уяві очі Вікторії, почорнілі від спраги, блищать в очікуванні своєї наступної жертви. Її рот із блискучими зубами розтягнувся в посмішці. Її волосся, руде як вогонь, хаотично майорить навколо її дикого обличчя.

В голові знову лунали слова Лорана. Якби ти тільки знала, що вона для тебе готує…

Я затиснула рот кулаком, щоб не заволати.