Молодий місяць

Розділ 21 Вердикт

Ми опинилися в яскраво освітленій приймальні. Стіни тут були білі, підлога вкрита килимами сірого промислового кольору. Звичайні флуоресцентні лампи прямокутної форми рівномірно розміщувалися на стелі. Тут було набагато тепліше, за що я була невимовно вдячна. Ця кімната здалася мені дуже приємною після темряви похмурих кам’яних переходів.

Здається, Едвард не поділяв моєї думки. Він похмуро дивився в інший кінець кімнати на маленьку, закутану в чорний плащ фігурку, яка стояла біля ліфта.

Він легенько підштовхнув мене вперед, Аліса йшла поруч. Важкі двері з шумом зачинилися за нами, а тоді їх замкнули на засув.

Джейн чекала біля ліфта, однією рукою притримуючи для нас двері. На її обличчі застиг байдужий вираз.

Ми опинилися в одному ліфті з трьома вурдалаками, які належали до сім’ї Волтурі. Здається, вони трохи розслабилися і розстібнули плащі, дозволивши каптурам вільно впасти на плечі. У Фелікса та Деметрі шкіра мала злегка оливковий відтінок — це здавалося дивним, адже всім відомо, що вампіри вирізняються неймовірною блідістю шкіри. Темне волосся Фелікса було коротко обстрижене, а у Деметрі розсипалося по плечах. Райдужні оболонки їхніх очей були темно-червоні по краях і поступово темніли, аж поки не ставали чорними по центру. З-під плащів визирав сучасний одяг пастельних тонів, зовсім не примітний на вулиці. Я забилася в куток ліфта, щосили притулившись до Едварда. Його рука досі розтирала мою. Він не зводив очей із Джейн.

Поїздка ліфтом була короткою; ми вийшли й опинилися в кімнаті, яка нагадувала шикарний офіс. Стіни були обшиті дерев’яними панелями, підлога вкрита товстими темно-зеленими килимами. Тут не було жодного вікна, але повсюди висіли величезні, яскраво освітлені пейзажі сільської місцевості Тоскани, немов на заміну вікон. По всій кімнаті затишними групками були розставлені маленькі диванчики, обтягнуті світлою шкірою, на полірованих столиках красувалися кришталеві вазочки з різнокольоровими букетами. Запах квітів викликав у мене асоціації з похоронним бюро.

У центрі кімнати стояв високий полірований стіл червоного дерева. Я заклякла на місці, здивовано роздивляючись жінку, яка за ним сиділа.

Вона була висока, з темною шкірою і зеленими очима. В будь-якій іншій компанії вона здавалася б дуже вродливою — але не в цій. Тому що вона була такою ж людиною, як і я. Мені було невтямки, що ця звичайна жінка тут робить, поводячись так невимушено в оточенні вурдалаків.

Вона чемно усміхнулася і вийшла нам назустріч.

— Доброго дня, Джейн, — мовила вона.

Здається, вона зовсім не здивувалася, побачивши Джейн і її компанію. Вона не звернула уваги ні на Едварда, який стояв посеред кімнати з оголеними грудьми, а його шкіра ледь помітно поблискувала, відбиваючись на стінах білими сонячними зайчиками, ні на мене, розпатлану й, напевно, бридку. Джейн кивнула.

— Добридень, Джанно.

А тоді рушила до подвійних дверей в іншому кінці кімнати, ми попрямували за нею.

Проходячи попри стіл, Фелікс моргнув Джанні, і вона вдоволено захихикала у відповідь.

Потойбіч дерев’яних дверей була ще одна приймальня. Нас зустрів бліденький хлопчина у світло-сірому костюмі. Він був так схожий на Джейн, що можна було подумати, що він її брат-близнюк. Його волосся було темніше, губки не такі пухкенькі, але він був такий самий вродливий. Він вийшов нам назустріч. Підійшовши до Джейн, він усміхнувся.

— Джейн!

— Привіт, Алеку, — мовила вона, обнявши хлопця. Вони двічі поцілувалися в щоки. Тоді він подивився на нас.

— Тебе послали по одного, а ти привела двох… із половиною, — зауважив він, дивлячись на мене. — Хороша робота.

Вона засміялася — звук її сміху дивовижно іскрився, немов воркування дитини.

— З поверненням, Едварде, — привітався з ним Алек. — Здається, сьогодні ти в кращому гуморі.

— Трохи, — погодився Едвард тихим голосом. Я подивилася на його кам’яне обличчя і зачудувалася: хіба його настрій міг бути ще похмурішим, ніж зараз?

Алек усміхнувся і почав вивчати мене, а я заховалася за Едвардом.

— Це і є причина всіх неприємностей? — запитав він скептично.

Едвард тільки зверхньо посміхнувся у відповідь. А тоді завмер.

— Я б теж не проти, — легковажно кинув Фелікс із-за наших спин.

Едвард повернувся до нього, з його грудей вихопилося низьке глибоке гарчання. Фелікс тільки усміхнувся — він підняв руку долонею вгору і жестом запросив Едварда пройти вперед.

Аліса торкнулася Едвардової руки.

— Терпіння, — застерегла вона його.

Вони обмінялися довгим поглядом, і мені стало шкода, що я не можу чути того, що вона йому сказала. Мабуть, вона просила, щоб він не атакував Фелікса, тому що Едвард глибоко вдихнув і повернувся до Алека.

— Аро буде радий знову побачити тебе, — мовив Алек, наче нічого не сталося.

— Тож не змушуватимемо його чекати, — запропонувала Джейн.

Едвард кивнув.

Алек і Джейн, тримаючись за руки, рушили у напрямку ще одного великого, пишно оздобленого залу — чи буде колись кінець цій подорожі?

Вони проігнорували двері в протилежному кінці кімнати — двері, повністю обшиті золотом, — а зупинилися на півдорозі й відсунули зі стіни дерев’яну обшивку, під якою ховалися звичайні дерев’яні двері. Вони були відчинені. Алек притримав їх для Джейн.

Я хотіла застогнати, коли Едвард проштовхнув мене всередину. Знову те саме стародавнє каміння, як на площі, в провулку та в каналізації. Знову темно і холодно.

Кам’яна приймальня була невелика. Вона швидко переходила у яскравішу, схожу на печеру кімнату ідеальної круглої форми, немов велетенська башточка у замку… Мабуть, саме такою вона й була.

Два довгі вікна прямокутної форми кидали вузькі смужки світла на кам’яну підлогу. Тут не було жодної штучної лампи. Єдині меблі в кімнаті — кілька масивних дерев’яних крісел, схожих на трони, без ладу розставлені попід вигнутими кам’яними стінами. В самому центрі круглої кімнати містився ще один отвір. Цікаво, чи використовують його як вихід, як і той, перший отвір на вулиці.

Кімната була не порожня. В ній перебувала невеличка група людей, скликаних, очевидячки, для дружньої розмови. Звук низьких приглушених голосів заповнював кімнату ніжним гулом. Я бачила, що пара блідих жінок у літніх сукнях, яка сиділа на невеличкому клаптику, куди проникало сонячне світло, блищала немов пара скелець, бо їхня шкіра переливалася всіма барвами веселки, які іскрилися на стінах кімнати.

Щойно ми зайшли, всі витончені обличчя повернулися до нас. Більшість безсмертних були одягнені в непоказні штани та сорочки — речі, які нізащо б не впали в око на вулиці. Та чоловік, який заговорив першим, був одягнений у довгий одяг. Його вбрання було чорне мов смола і сягало підлоги. Спочатку мені здалося, що його довге чорне волосся — це каптур плаща.

— Джейн, люба, ти повернулася! — вигукнув він з очевидним вдоволенням. Його голос лунав, немов мелодійна пісня.

Він ішов нам назустріч, його рухи були такі плавні й граційні, аж я мимоволі заклякла на місці, широко розтуливши рота. Навіть Аліса, чий кожен рух був мов па у танці, не могла з ним зрівнятися.

Ще більше я здивувалася, коли він наблизився і я побачила його лице. Воно було зовсім не схоже на неприродно вродливі обличчя, які його оточували (він-бо наблизився до нас не сам; навколо нього товпилася ціла група, деякі йшли позаду, інші — попереду, зраджуючи своїми манерами належність до гвардійців). Я не могла вирішити, красиве його обличчя чи ні. Гадаю, риси були ідеальні. Та він так само відрізнявся від решти вампірів, як і я. Його шкіра була біла й напівпрозора, немов шкірка цибулини, і здавалася дуже делікатною — вона контрастувала з довгим чорним волоссям, яке обрамляло його обличчя. Я відчула дивне й нестримне бажання доторкнутися до його щоки, щоб дізнатися, чи м’якша вона за щоку Едварда або Аліси, чи тверда мов крейда. Його очі були червоні, як і у всіх решти, але якісь тьмяні, вкриті молочною пеленою; цікаво, чи бачить він усе чітко, чи як у тумані?

Він наблизився до Джейн, узяв її обличчя своїми паперовими руками й ніжно поцілував у пухкенькі губки, а тоді відступив.

— Так, хазяїне, — усміхнулася Джейн; на її обличчі розцвіла усмішка, вона стала схожа на маленьке янголятко. — Я привела його назад, живого, як ви й хотіли.

— О Джейн, — він також усміхнувся. — Ти так мені допомагаєш!

Він звернув свій затуманений погляд до нас і усміхнувся ще ширше — немов був ув екстазі.

— Аліса та Белла також тут! — вигукнув він, плескаючи в долоні. — Яка приємна несподіванка! Просто чудово!

Я вражено витріщилася на нього — таким неофіційним тоном він вимовив наші імена, наче ми давні друзі й випадково зустрілися тут.

Тоді він повернувся до нашого незграбного поводиря.

— Феліксе, будь такий ласкавий, скажи моїм братам, хто до нас завітав. Упевнений, вони не захочуть таке проґавити.

— Так, хазяїне, — кивнув Фелікс і зник там, звідки ми щойно прийшли.

— Бачиш, Едварде? — дивний вурдалак повернувся до Едварда й усміхнувся, немов добрий дідусь, який повчає свого онука. — Що я тобі казав? Хіба ти не щасливий, що я не дав тобі того, чого ти хотів учора?

— Так, Аро, я щасливий, — погодився Едвард і ще міцніше пригорнув мене за талію.

— Обожнюю щасливі закінчення, — зітхнув Аро. — Вони так рідко трапляються. Але я хочу почути цілу історію. Як це трапилося? Алісо? — він обернувся й подивився на Алісу цікавими тьмяними очима. — Здається, твій брат вважає, що ти ніколи не помиляєшся, але, вочевидь, сталося якесь непорозуміння.

— О, я далеко не ідеальна, — Аліса осліпила його своєю сонячною усмішкою. На перший погляд, вона поводилася зовсім невимушено, тільки її маленькі пальчики стиснулися в тугі кулачки. — Як бачите, я створюю проблеми так само часто, як і вирішую їх.

— Ти занадто скромна, — дорікнув їй Аро. — Мені пощастило стати свідком деяких твоїх незвичайних умінь, і мушу визнати, що не кожен день зустрічаєшся з таким непересічним талантом. Чудесно!

Аліса метнула погляд у бік Едварда. Аро не проґавив цього.

— Прошу вибачення, ми ще не були представлені одне одному належним чином, правда ж? Просто я почуваюся так, ніби уже знаю вас, тож забігаю наперед. Вчора ми вже познайомилися з твоїм братом, за досить незвичних обставин. Розумієш, я наділений таким самим талантом, що й твій брат, от тільки я обмежений у відстані, — похитав головою Аро; судячи з його тону, він неабияк заздрив Едвардові.

— Зате ваш талант потужніший, — кинув Едвард сухо. Дивлячись на Алісу, він коротко пояснив: — Аро потрібен фізичний контакт, щоб почути чиїсь думки, але він чує набагато більше, ніж я. Ти ж знаєш, що я можу чути тільки те, що в тебе на думці зараз. Аро ж чує всі думки, які коли-небудь виникали в твоїй голові.

Аліса звела тонкі брови, а Едвард нахилив голову. Аро не упустив і цього.

— Але якби я міг чути на відстані… — зітхнув Аро, вказавши жестом на них двох і на обмін думками, який щойно відбувся між ними. — Це було б так зручно.

Аро подивився за наші спини. Всі решта повернули голови в тому самому напрямку, навіть Джейн, Алек і Деметрі, який мовчки стояв біля нас.

Я відреагувала найповільніше. Фелікс повернувся, за ним ішли двоє чоловіків, одягнені з ніг до голови в чорне. Обоє були дуже схожі на Аро, один із них мав таке ж саме довге чорне волосся. В другого волосся було сніжно-біле — того самого відтінку, що й обличчя, — воно також розсипалося по плечах. На їхніх обличчях була така ж сама пергаментна шкіра.

Прекрасне тріо з картини Карлайла за останні триста років зовсім не змінилося.

— Марку, Гаю, подивіться-но тільки! — наспівував Аро. — Зрештою, Белла жива, і Аліса також тут, разом із нею! Хіба це не чудово?

Жоден із них двох, здається, не вважав, що слово «чудово» годиться у цьому випадку. Темноволосий чоловік, очевидячки, нудьгував, наче мав можливість уже не одне тисячоліття спостерігати ентузіазм Аро. На обличчі другого застиг кислий вираз.

Та відсутність інтересу з їхнього боку не приборкала радості Аро.

— А тепер послухаймо їхню історію, — майже проспівав Аро своїм прегарним голосом.

Білочубий древній вампір відійшов подалі, рушивши до одного з дерев’яних тронів. Другий зупинився біля Аро і простягнув руку — спочатку я подумала, що він хоче взяти Аро за руку. Але він тільки швиденько торкнувся долоні Аро й опустив руку вниз. Аро вигнув дугою чорну брову. Я здивувалася, що його пергаментна шкіра не луснула від такого руху.

Едвард пирхнув дуже тихо, й Аліса допитливо подивилася на нього.

— Дякую, Марку, — сказав Аро. — Це вельми цікаво.

За якусь мить я зрештою усвідомила, що Марк дозволив Аро прочитати свої думки.

Здається, Марка все це мало цікавило. Він відвернувся від Аро і рушив до крісел біля стіни — либонь, він вирішив приєднатися до того, кого звали Гай. За ним прямували два мовчазні вурдалаки — охоронці, як я розумію. Я помітила, що дві жінки в літніх сукнях підвелись і також підійшли до Гая, ставши в таких самих позах, що й охорона. Сама думка про те, що вампірам потрібна охорона, здалася мені трохи смішною, але, можливо, древні вурдалаки такі ж крихкі, як і їхня шкіра.

Аро хитав головою.

— Дивовижно, — мовив він. — Неймовірно і дивовижно.

Обличчя Аліси був украй зацікавлене. Едвард обернувся до неї й пояснив тихим низьким голосом:

— Марк вловлює стосунки. Він здивований силою наших. Аро усміхнувся.

— Як зручно, — повторив він сам до себе. А тоді заговорив до нас: — Запевняю вас, існує дуже мало речей, які можуть здивувати Марка.

Я подивилася на мертве обличчя Марка й одразу ж повірила цим словам.

— Це так важко зрозуміти, навіть зараз, — міркував Аро, дивлячись на Едвардову руку, яка обнімала мене. Мені було складно слідкувати за хаотичним потоком думок Аро. Тим більше, я щосили намагалася тримати себе в руках. — Як ти можеш стояти так близько біля неї?

— Не без зусиль, — відповів Едвард спокійно.

— І все ж — la tua cantante![18] Яка розтрата! Едвард ледь чутно розсміявся — без крихти іронії.

— Радше ціна.

— Це дуже висока ціна, — мовив Аро скептично.

— Воно того варте. Аро засміявся.

— Якби я не відчув її запаху в твоїх спогадах, я б ніколи не повірив, що бажання скуштувати чиєїсь крові може бути таким сильним. Я ще ніколи не відчував такого. Більшість із нас багато віддали б заради такого подарунка, але ти…

— Марную такий подарунок, — закінчив Едвард, тепер у його голосі відчувалася іронія.

Аро знову засміявся.

— О, як я сумую за своїм другом Карлайлом! Ти нагадуєш мені його — тільки він не був таким злим.

— Карлайл багато в чому затьмарює мене.

— Я, певна річ, ніколи не думав, що Карлайл зможе контролювати себе й упорається з усіма своїми бажаннями, але тут ти вельми його випередив.

— Навряд чи, — мовив Едвард нетерпляче. Наче його втомили ці формальності. Від цього мені стало ще страшніше; я не могла не уявляти, що за його прогнозом трапиться далі.

— Я задоволений його успіхами, — міркував Аро вголос. — Твої спогади про нього — це справжній подарунок для мене, хоча вони неймовірно мене дивують. Я здивований… що мене тішать його успіхи на обраній ним дорозі. Я очікував, що з часом він зазнає спустошення, ослабне. Я глузував із його плану — знайти послідовників, які поділятимуть такі ж погляди. Однак тепер я щасливий, що помилявся.

Едвард не відповів.

— Але твоя стриманість! — Аро зітхнув. — Я й не знав, що така сила волі взагалі можлива. Привчити себе ігнорувати такий потяг, і не один раз, а знову і знову, — якби я не відчув цього сам, я б ніколи тобі не повірив.

Едвард байдуже спостерігав, як Аро висловлює свій захват. Я знала Едвардове обличчя занадто добре — час не змінив його, — я знала, як він може приховувати бурхливі емоції під маскою спокою. Я докладала чимало зусиль, щоб дихати рівно.

— Варто мені згадати, як вона тебе притягує… — захихикав Аро, — і мене одразу починає мучити спрага.

Едвард напружився.

— Не хвилюйся, — запевнив його Аро. — Я не завдам їй шкоди. Та мене цікавить одна річ, — він подивився на мене, не приховуючи цікавості. — Можна? — запитав він, піднявши руку.

— Запитай у неї, — мовив Едвард спокійно.

— Ну звісно, як це невиховано з мого боку! — вигукнув він. — Белло, — тепер він звертався до мене. — Мене так дивує той факт, що ти — єдиний виняток, єдина, хто не підпадає під силу Едвардового непересічного таланту — цікаво, як таке могло статися? А оскільки наші таланти певним чином схожі, то мені цікаво — звісно, якщо ти дозволиш мені спробувати, — чи будеш ти також винятком для мене?

Я обернулася до Едварда, в моїх очах спалахнув жах. Незважаючи на неприховану ввічливість Аро, мені було важко повірити в те, що у мене є вибір. Мене лякало його бажання доторкнутися до мене, але все-таки інтригувала можливість відчути на дотик його дивну шкіру.

Едвард кивнув, підбадьорюючи мене, — можливо, він був упевнений, що Аро не заподіє мені шкоди, а може, просто тому, що не було іншого вибору, — важко сказати.

Я повернулася до Аро й повільно простягнула йому свою долоню. Вона тремтіла.

Він підійшов ближче і, я впевнена в цьому, спробував надати своєму обличчю якомога дружелюбнішого виразу. Але його пергаментні риси були занадто дивні, чужі та страшні, щоб переконати мене. Його погляд був більш переконливим, ніж слова.

Аро гойднувся вперед, наче хотів потиснути мені руку, і діткнувся своєю нереальною шкірою до моєї. Вона була тверда, але крихка — радше сланець, аніж граніт, — і навіть холодніша, ніж я очікувала.

Його імлисті очі усміхнулися мені, я просто не змогла відвести погляд. Вони якимось дивним, неприємним чином гіпнотизували мене.

Я побачила, що обличчя Аро змінилося. Його впевненість кудись поділася, на зміну їй прийшов сумнів, тоді недовіра, яку він одразу ж сховав під дружньою маскою.

— Як цікаво, — мовив він, відпустивши мою руку й ступивши назад.

Я подивилася на Едварда, і хоча на його обличчі не можна було нічого прочитати, мені здалося, що він поводиться трохи самовдоволено.

Аро продовжував відходити з глибокою задумою на обличчі. Якусь мить він мовчав, тоді його погляд почав уважно вивчати почергово нас трьох. Тоді Аро різко хитнув головою.

— Це вперше, — сказав він сам до себе. — Цікаво, чи є у неї імунітет до інших наших умінь… Джейн, люба?

— Ні! — заревів Едвард. Аліса схопила його за руку. Він одразу ж її відкинув.

Маленька Джейн послала Аро щасливу посмішку.

— Так, хазяїне?

Тепер Едвард справді гарчав навіженим тваринним ревом, уп’явшись зловісними очима в Аро. Ніхто не рухався, кожен присутній у кімнаті дивився на нього зі здивуванням і недовірою, ніби Едвард переступив межі пристойності. Я помітила, як Фелікс посміхнувся з надією і зробив кілька кроків назустріч Едвардові. Аро глянув на нього, і Фелікс завмер на місці, його посмішка перетворилася на ображену гримасу. Тоді він заговорив до Джейн:

— Мені так цікаво, люба, чи має Белла імунітет проти тебе?

Через злісне гарчання Едварда я ледве чула слова Аро. Едвард відпустив мене й загородив собою, щоб заховати від їхніх поглядів. Гай чорною тінню наблизився в оточенні своїх охоронців, щоб поспостерігати за нами.

Джейн обернулася до нас, на її вустах цвіла прегарна усмішка.

— Не смій! — гукнула Аліса, адже Едвард націлився на маленьку дів чинку.

Перш ніж я встигла хоч якось відреагувати, перш ніж хтось устиг до нас підскочити, перш ніж охоронці Аро напружилися, Едвард опинився на землі.

Ніхто не торкнувся його й пальцем, але він лежав на кам’яній підлозі, звиваючись від болю, а я тільки з жахом спостерігала за цим.

Зараз Джейн усміхалася тільки до нього, і раптом усе стало таким зрозумілим. І те, що Аліса розповідала мені про їхні непересічні таланти, і чому всі так шанобливо ставилися до Джейн, і чому Едвард заступив мене, перш ніж вона всміхнулася мені.

— Припиніть! — заверещала я. Мій голос луною віддався у тиші, і я вискочила вперед, щоб стати між ними. Та Аліса схопила мене своїми незламними руками й міцно тримала, ігноруючи мої спроби вивільнитися. Жоден звук не злетів з уст Едварда, поки він корчився на кам’яній підлозі. Мені здавалося, що моя голова вибухне від того болю, який я відчувала, дивлячись на нього.

— Джейн, — мовив Аро тихим голосом. Джейн швидко підвела погляд, досі усміхаючись, в її очах читалося вдоволення й нерозуміння. Щойно вона відвела погляд від Едварда, як він заспокоївся.

Аро кивнув у моєму напрямку. Джейн повернула свою посмішку до мене. Я навіть не звернула уваги на її пильний погляд. Я дивилася на Едварда, досі нестямно вириваючись із сильних рук Аліси.

— З ним усе гаразд, — прошепотіла Аліса напружено. Поки вона підбадьорювала мене, він сів, а тоді легко скочив на ноги. Його очі зустрілися з моїми, і в них читався жах. Спочатку я подумала, що причина всьому — біль, якого він щойно зазнав. Але він швидко подивився на Джейн, а тоді на мене — і його обличчя розслабилося.

Я також глянула на Джейн, тепер вона не усміхалася. Вона пильно дивилася на мене, її щелепи міцно стиснулися. Я вся напружилася, приготувавшись відчути біль.

Та нічого не сталося.

Едвард знову стояв біля мене. Він торкнувся руки Аліси, і вона віддала мене йому.

Аро засміявся.

— Ха-ха-ха, — хихотів він. — Це просто чудово! Джейн роздратовано шипіла, нахилившись уперед, наче збиралася стрибнути.

— Не засмучуйся, люба, — сказав Аро заспокійливим тоном, поклавши білу руку їй на плече. — Вона бентежить нас усіх.

Верхня губа Джейн полізла вгору, оголивши всі її зуби, вона й далі витріщалася на мене.

— Ха-ха-ха, — знову захихотів Аро. — Ти дуже відважний, Едварде. Витримати все це без жодного звуку! Якось я попросив Джейн, щоб вона зробила це зі мною — просто заради цікавості, — він захоплено похитав головою. Едвард подивився на нього з відразою.

— Що нам тепер з вами робити? — зітхнув Аро.

Едвард та Аліса завмерли. Ось те, чого вони так довго чекали. Я затремтіла.

— Гадаю, ти не передумав? — запитав Аро Едварда з надією в голосі. — Твоє вміння було б чудовим доповненням до нашої маленької компанії.

Едвард вагався. Краєм ока я побачила, як Фелікс і Джейн скривилися.

Перш ніж відповісти, Едвард зважив кожне слово.

— Я… мабуть… ні.

— Алісо? — запитав Аро досі з надією в голосі. — Можливо, перспектива приєднатися до нас зацікавить тебе?

— Ні, дякую, — відповіла Аліса.

— А ти, Белло? — Аро звів брови.

До моїх вух долинуло низьке шипіння Едварда. Я дивилася на Аро безтямним поглядом. Невже він жартує? Чи й справді питає, чи не хочу я залишитися на обід?

Першим, хто порушив мовчанку, був білочубий Гай.

— Що таке? — він вимагав пояснень від Аро; голос його був тихий мов шепіт.

— Гаю, ну хіба ти не бачиш потенціалу, — ніжно дорікнув йому Аро. — Відтоді як ми знайшли Джейн та Алека, я ще не зустрічав, щоб талант був таким багатообіцяючим. Можеш уявити наші можливості, коли вона стане однією з нас?

Гай відвів погляд, на його обличчі з’явився ядучий вираз. Очі Джейн спалахнули від обурення, коли вона почула таке порівняння.

Едвард просто кипів. Я чула гуркотіння в його грудях і зрозуміла, що зараз він загарчить. Я не могла дозволити, щоб він постраждав через свою запальну вдачу.

— Ні, дякую, — відповіла я майже пошепки, мій голос тремтів від переляку.

Аро зітхнув.

— Яке невезіння! Яке марнотратство! Едвард зашипів:

— Злука або смерть — ось що все це значить? Я підозрював таке, коли нас привели в цю кімнату. Такі у вас закони?

Тон його вразив мене. Голос звучав сердито, але в тому, як він говорив, було щось обачне — наче він ретельно добирав слова.

— Звісно, що ні, — кліпнув Аро — здається, це його вразило. — Ми зібралися тут, очікуючи повернення Гайді. А не через вас.

— Аро, — прошипів Гай. — Закон розповсюджується на них. Едвард уп’явся поглядом у Гая.

— Чого б це? — запитав він. Мабуть, він знав, про що думає Гай, але хотів змусити його сказати це вголос.

Гай різко вказав своїм тонким пальцем на мене.

— Вона знає забагато. Ви розкрили всі наші таємниці, — його голос, як і шкіра, був тонкий, мов пергамент.

— Тут, у вашому сховищі, є також кілька людей, — нагадав йому Едвард, і я подумала про красиву жінку, яку ми недавно бачили.

На обличчі Га я з’явився новий вираз. Чи, може, так він усміхався?

— Так, — погодився він. — Але щойно вони стають непотрібні, то служать нам за їжу. Гадаю, у вас не такі плани. Якщо вона розкриє наші таємниці, чи зможеш ти її знищити? Гадаю, що ні, — знущався він.

— Я ніколи… — почала я пошепки, але своїм крижаним поглядом Гай змусив мене замовкнути.

— Так само, як і те, що ти не збираєшся зробити її однією з нас, — продовжив Гай. — Тому вона — уразлива. Її життя стане платою за все. А ви можете їхати звідси, якщо бажаєте.

Едвард вищирив зуби.

— Ось про що я думав, — мовив Гай із неприхованою зловтіхою. Фелікс вдоволено нахилився вперед.

— Хіба що… — втрутився Аро. Здається, йому не дуже подобалося, в якому напрямку розвивається розмова. — Хіба що ви збираєтеся подарувати їй безсмертя?

Едвард міцно стиснув губи, вагаючись якусь мить, перш ніж відповісти.

— А якщо я це зроблю? Аро знову щасливо усміхнувся.

— Що ж, тоді ви можете бути вільні, вертайтеся додому й передавайте вітання моєму другові Карлайлу, — він трохи повагався. — Але боюся, тобі слід підтвердити свій намір.

Аро підняв руку.

Гай злісно насупився, але потім розслабився.

Губи Едварда витягнулися у криву лінію. Він подивився на мене, а я на нього.

— Підтвердь свій намір, — прошепотіла я. — Будь ласка.

Невже це й справді така огидна ідея? Невже він радше помре, аніж перетворить мене? Я почувалася так, наче мене щосили вдарили в живіт.

Едвард поглянув на мене, у його очах читалося страждання.

Раптом Аліса відійшла від нас і ступила назустріч Аро. Ми обернулися, щоб подивитися на неї. Її рука повисла у повітрі, так само як і його.

Аліса не мовила й слова, й Аро жестом розігнав свою турботливу охорону, яка миттю заблокувала їй дорогу. Аро зустрів Алісу на півдорозі й з нетерплячою іскоркою в очах узяв за руку.

Він ніжно схилив голову і заплющив очі, намагаючись сконцентруватися. Аліса не рухалася, на її обличчі не було жодної емоції. Я чула, як Едвард міцно зціпив зуби.

Ніхто не ворушився. Здається, Аро завмер над рукою Аліси. Минали секунди, і я дедалі дужче напружувалася, ставлячи собі запитання, стільки часу це триватиме і чи взагалі коли-небудь закінчиться? Щось тут було не так, зовсім не так.

Минула ще одна пекельна мить, і нарешті голос Аро порушив мертву тишу.

— Ха-ха-ха, — засміявся він, досі схиливши голову. Він повільно відірвав погляд від Аліси, його очі блищали від хвилювання. — Це було неймовірно!

Аліса сухо усміхнулася.

— Я рада, що вам сподобалося.

— Неймовірний талант — бачити такі видіння, особливо те, що ще не відбулося! — він здивовано похитав головою.

— І те, що я побачила, станеться, — нагадала йому Аліса тихим голосом.

— Так, так, я вірю. Жодних проблем.

Здається, Гай був трохи розчарований — Фелікс і Джейн поділяли його почуття.

— Аро, — дорікнув Гай.

— Любий Гаю, — усміхнувся Аро. — Тобі не варто хвилюватися. Подумай тільки про можливості! Вони не приєднаються до нас сьогодні, але ми можемо завжди сподіватися на майбутнє. Уяви тільки, яку радість принесе нашому дому сама лише юна Аліса… Крім того, мені так хочеться побачити, як Белла стане однією з нас!

Здається, Аро вдалося переконати. Та хіба він не розуміє, наскільки суб’єктивні видіння Аліси? Що сьогодні вона могла вирішити перетворити мене, але завтра змінить свою думку? Мільйон маленьких рішень, її рішень, а також рішень інших людей — наприклад, Едварда — можуть усе змінити, і майбутнє зверне на інший шлях.

Та чи має значення, що Аліса справді цього хоче, чи зміниться щось, якщо я стану вампіром, адже Едвард так опирається цій ідеї? Якщо для нього смерть краща альтернатива, ніж моє вічне існування, безсмертний клопіт? Я була нажахана й відчувала, що впадаю в депресію, тону в ній…

— Отже, ми можемо йти? — запитав Едвард рівним голосом.

— Так, так, — сказав Аро привітно. — Але, будь ласка, навідуйте нас. Це так захопливо!

— І ми також відвідаємо вас, — пообіцяв Гай, раптом його очі наполовину заплющилися, немов у ящірки, яка дивиться на тебе пильним поглядом. — Аби переконатися, що ви виконуєте всі умови зі свого боку. На вашому місці я б не барився. Ми ніколи не даємо другого шансу.

Щелепи Едварда міцно стиснулися, але він мовчки кивнув у відповідь.

Гай самовдоволено посміхнувся й повернувся назад, до трону, де сидів Марк, нерухомий і байдужий.

Фелікс застогнав.

— Ах, Феліксе, — усміхнувся Аро, немов забавляючись. — Гайді має з’явитися тут щомиті. Терпіння.

— Гм, — голос Едварда набрав нового відтінку. — У такому разі, можливо, нам краще піти якнайшвидше.

— Так, — погодився Аро. — Це хороша ідея. Іноді трапляються нещасні випадки. Проте якщо ви не заперечуєте, я б радив вам дочекатися, поки стемніє.

— Звісно, — погодився Едвард, тоді як я зіщулилася на саму тільки думку про те, що нам доведеться провести в цьому місці ще цілий день, перш ніж вдасться утекти.

— І ще одне, — додав Аро і пальцем поманив до себе Фелікса. Фелікс одразу ж підійшов, і Аро розстебнув сірий плащ, який носив велетенський вурдалак. Тоді кинув його Едварду. — Візьми це. Ти трохи привертаєш до себе увагу.

Едвард накинув довгий плащ на плечі, не одягнувши каптура.

Аро зітхнув.

— А він тобі личить.

Едвард почав хихикати, але несподівано припинив, зиркнувши через плече.

— Дякую, Аро. Ми почекаємо в іншому місці.

— Бувайте, юні мої друзі, — сказав Аро; його очі засяяли, коли він поглянув у тому ж напрямку.

— Ходімо, — мовив Едвард, цього разу трохи нас підганяючи.

Деметрі вказав жестом, що ми повинні йти за ним, і рушив до тих самих дверей, через які ми зайшли. Вочевидь, це був єдиний вихід.

Едвард ніжно підштовхував мене вперед. Аліса йшла поруч, із другого боку. Я не могла роздивитися виразу її обличчя.

— Недостатньо швидко, — пробурмотіла вона.

Я витріщилася на неї зляканими очима, але вона здалася мені просто засмученою. Саме тоді я вперше почула шум голосів — гучних і різких, — який долинав із приймальні.

— О, це так незвичайно, — хрипкий чоловічий голос швидко наростав.

— Так середньовічно, — долинав здалеку неприємний пронизливий жіночий голос.

Великий натовп просочився крізь маленькі двері, заповнивши меншу кам’яну кімнату. Деметрі жестом указав, щоб ми зупинилися. Ми притиснулися до холодної стіни, щоб дати дорогу туристам.

Пара, що йшла попереду (судячи з акценту, це були американці), оцінююче роздивлялася навколо себе.

— Ласкаво просимо, шановні гості! Ласкаво просимо до Волтерри! — долинув із круглої кімнати мелодійний голос Аро.

Решта відвідувачів — сорок, а може, й більше — йшли за парою американців. Деякі з них вивчали обстановку, як туристи. Дехто робив фотографії. Інші здавалися спантеличеними, наче причина, яка привела їх у цю кімнату, стала вельми сумнівною. Я звернула увагу на одну маленьку жінку в чорному. На її шиї висіли чотки, і вона міцно трималася рукою за хрестик. Вона йшла повільніше, ніж інші, й час від часу торкалася когось, ставлячи запитання не знайомою мені мовою. Здається, ніхто не розумів її, і в її голосі все дужче відчувалася паніка.

Едвард притис мене обличчям до грудей, але було вже запізно. Я все збагнула.

Тільки-но основний потік людей пройшов, Едвард одразу штовхнув мене до дверей. Я відчула, що на моєму обличчі з’явився нажаханий вираз, а з очей потекли сльози.

В декорованій золотом залі було тихо й безлюдно, за винятком однієї розкішної, величавої жінки. Вона з цікавістю дивилася на нас, а особливо на мене.

— З поверненням додому, Гайді, — привітався з нею Деметрі, визираючи з-за наших спин.

Гайді байдуже усміхнулася. Вона нагадала мені Розалію, хоча вони були зовсім не схожі — просто її краса була також винятковою, незабутньою. Я не могла відвести від неї погляду.

Вона була одягнена так, щоб підкреслити свою красу. Її дивовижні довгі ноги, одягнені в чорні панчохи, визирали з-під найкоротшої в світі міні-спідниці. Зверху на ній була симпатична червона блузка на довгий рукав. Її довге темно-руде волосся було неймовірно блискуче, а очі переливалися дивним відтінком фіолетового — такий незвичайний колір міг виникнути в результаті поєднання синіх контактних лінз і червоних райдужних оболонок очей.

— Деметрі, — муркнула вона улесливо. Її погляд блукав між моїм обличчям і сірим плащем Едварда.

— Хороший улов, — похвалив її Деметрі. І раптом я зрозуміла призначення її яскравого відвертого одягу… Вона була не тільки рибалкою, але й приманкою.

— Дякую, — вона обдарувала його приголомшливою посмішкою. — А хіба ти не приєднаєшся?

— За хвилину. Залиш трохи для мене.

Гайді кивнула та зникла в дверях, кинувши на мене ще один допитливий погляд.

Едвард прискорив темп, і тепер я майже бігла. Ми ще не встигли дістатися оздоблених дверей у кінці кімнати, як почулися страшні зойки.