Молодий місяць

Розділ 15 Стрибок

У Форкс знову прийшла весна. Прокинувшись у понеділок вранці, я пролежала кілька хвилин у ліжку, намагаючись це усвідомити. Минулої весни на мене також полював вурдалак. Сподіваюся, що це не стане свого роду поганою традицією.

Я знала про все, що діється в Ла-Пуші. Майже увесь недільний день я гуляла на узбережжі, поки Чарлі проводив час із Біллі в будинку Блеків. Всі думали, що я з Джейкобом, але у нього були інші справи, тож я блукала пустинним пляжем на самоті, приховуючи це від Чарлі.

Коли Джейкоб заскочив на хвилинку, щоб перевірити, чи зі мною все гаразд, він вибачився за те, що залишив мене саму. Сказав, що як правило, його графік не такий щільний, але поки Вікторія на волі, вовки повинні бути насторожі.

Доки ми гуляли пляжем, він увесь час тримав мене за руку.

Це змусило мене замислитися над тим, що мав на увазі Джаред, кажучи, що Джейкоб вплутав свою «подружку». Гадаю, збоку все мало саме такий вигляд. Та поки ми з Джейкобом знаємо, що діється насправді, я не повинна забивати собі голову схожими припущеннями. Можливо, вони й не турбували б мене, якби Джейкобу не було до вподоби те, що такі чутки з’являються. Але його рука була така м’яка, вона зігрівала мене, тож я не заперечувала.

У вівторок по обіді я працювала — Джейкоб їхав за мною на своєму мотоциклі, щоб переконатися, що зі мною все гаразд, і Майк це помітив.

— Ти зустрічаєшся з тим підлітком із Ла-Пуша? З тим другокласником? — запитав він, не приховуючи відрази.

Я знизала плечима.

— Ні — в прямому сенсі слова. Але ми бачимося дуже часто, ми проводимо багато часу разом. Він мій найкращий друг.

Майк сильно примружився.

— Не обманюй себе, Белло. Хлопчина закохався в тебе по самі вуха.

— Я знаю, — зітхнула я. — Життя — складна штука.

— А дівчата жорстокі, — мовив Майк ледь чутно. Я подумала, що було зовсім не важко зробити таке припущення.

Того вечора Сем з Емілією приєдналися до нас із Чарлі під час десерту в будинку Біллі. Емілія принесла торт, який оцінив навіть такий гурман, як Чарлі. Я бачила, поки розмова текла своїм звичним руслом, зачіпаючи загальні теми, всі підозри Чарлі щодо банди Ла-Пуша поступово розвіялися.

Ми з Джейкобом утекли раніше, щоб залишитись наодинці. Ми пішли в гараж і сіли на заднє сидіння його машини. Джейкоб поклав голову на спинку сидіння, і на його обличчі проступили сліди втоми.

— Тобі треба трохи поспати, Джейку.

— Я уже близький до цього. Він потягнувся і взяв мене за руку. Його шкіра палала.

— Це одна з ваших вовчих штучок? — запитала я. — Я маю на увазі гарячку.

— Так. Температура нашого тіла трохи вища, ніж у звичайних людей. Приблизно сто вісім, сто дев’ять градусів за Фаренгейтом[8]. Я більше ніколи не мерзну. І можу ходити ось так, — він показав на свій голий торс, — навіть у хурделицю — і нічого. Торкнувшись мене, сніжинки перетворяться на дощ.

— Ваші рани швидко загоюються — це також особливість вовків?

— Ага, хочеш подивитися? Це класно, — його очі розширилися, і він засміявся. Тоді Джейкоб перегнувся через мене й покопирсався в бардачку. За кілька секунд він дістав звідти маленький складаний кишеньковий ніж.

— Ні, я не хочу на це дивитися! — закричала я, щойно усвідомила, що саме він збирається робити. — Забери ножа!

Джейкоб захихотів, але все-таки поставив ніж назад.

— Чудово. Добре, що наші рани гояться самі, адже ми не можемо звернутися до лікаря з температурою, яка для нормальної людини є смертельною.

— Ні, не можете… — я подумала якусь мить. — І ти такий великий — це також впливає на ваші можливості? Тому ви всі так хвилюєтеся за Квіла?

— Не тільки через це, а ще й тому, що його дід каже, на чолі у внука можна смажити яєшню, — на обличчі Джейкоба з’явився вираз безнадії. — Тепер уже недовго. Немає певного віку… до якого ти можеш рости й рости, а тоді раптом… — він замовк, і перш ніж заговорив знову, минуло кілька хвилин. — Іноді, коли ти справді засмучений або щось тебе хвилює, це може стати поштовхом. Та я не був засмучений — я був щасливий, — він гірко усміхнувся. — Через тебе. Ось чому це не трапилося зі мною раніше. Воно просто в мені накопичувалося — я був наче бомба сповільненої дії. Знаєш, як усе сталося? Я приїхав додому після фільму, і Біллі сказав, що я маю кепський вигляд. Ось і все, а я зірвався. Я не стримався і вибухнув — і перевернувся на вовка. Я ледь не роздер його обличчя — обличчя свого рідного батька!

Він затремтів і зблід.

— Невже все так погано, Джейку? — запитала я тривожно. Якби ж я могла хоч якось допомогти! — Ти нещасний?

— Ні, я не нещасний, — сказав він. — Вже більше ні. Тепер ти все знаєш. А раніше було дуже важко, — він нахилився до мене, його підборіддя торкнулося вершечка моєї голови.

Якийсь час він мовчав, а я все гадала, про що він думає. Може, краще мені цього не знати.

— А що було найважче? — прошепотіла я, досі бажаючи допомогти йому.

— Найважче… усвідомлювати, що я не можу себе контролювати, — сказав він повільно. — Відчувати, що я не можу бути впевнений у собі — що, можливо, тобі не варто бути біля мене, і всім іншим також треба триматися подалі. Так наче я чудовисько, яке може когось поранити. Ти бачила Емілію. Сем утратив контроль над собою лише на одну мить… А вона стояла заблизько. А тепер уже нічого не можна виправити. Я чую його думки — я знаю, як він почувається…

— Ну, хто ж захоче бути нічним кошмаром, почварою?

— А ще мені це вдається так легко, я перевертаюсь краще, ніж будь-хто з хлопців — невже це робить мене менше людиною, ніж Ембрі чи Сем? Іноді мені стає страшно, що я втрачаю себе.

— А це важко? Знаходити себе знову?

— Спочатку, — сказав він. — Потрібно трохи практики, мені робити це набагато легше.

— Чому? — поцікавилася я.

— Тому що Ефраїм Блек був дідом мого батька, а Квіл Атеара був дідом моєї матері.

— Квіл? — запитала я здивовано.

— Його прадід, — пояснив Джейкоб. — Квіл, якого ти знаєш, — мій троюрідний брат.

— Але чому так важливо, ким були твої прадіди?

— Тому що Ефраїм і Квіл полювали в останній зграї. Левій Юлі був третім. У мені тече кров обох сімей. У мене не було жодного шансу. Так само, як і у Квіла.

Риси його обличчя спохмурніли.

— А що зі всього цього найкраще? — запитала я, сподіваючись хоч трохи розвеселити Джейка.

— Найкраще, — сказав він, несподівано усміхнувшись, — це швидкість.

— Навіть краще, ніж на мотоциклі? Він захоплено закивав.

— Навіть не порівняти.

— Як прудко ти здатен…?

— Бігати? — закінчив він моє запитання. — Прудко — не те слово. Ну, як тобі пояснити? Ми ж зловили… як його звати? Лорана! Гадаю, так тобі легше буде уявити.

Це й справді багато що означало. Я не могла повірити, що вовки бігають швидше за вампірів. Каллени бігали так прудко, що ставали невидимими.

— То розкажи мені щось, чого я не знаю, — попросив він. — Щось про вурдалаків. Як ти трималася з ними? Чи було тобі страшно?

— Ні, — мовила я різко. Мій тон змусив його замислитися.

— Скажи, а чому твій кровопивця вбив того Джеймса? — раптом запитав він.

— Джеймс намагався мене вбити — для нього це була гра. Він програв. Пам’ятаєш, як минулої весни я лежала в лікарні у Феніксі?

Джейкоб зачаїв подих.

— Невже він підібрався так близько?

— Він підібрався дуже, дуже близько, — з цими словами я торкнулася серпика шраму на руці. Джейкоб помітив це, бо тримав мене за цю руку.

— Що це? — він нахилився, щоб оглянути мою праву руку. — Це той смішний шрам, холодний.

Він нахилився нижче, уважніше роздивився його й зненацька важко засопів.

— Так, це саме те, що ти подумав, — сказала я. — Джеймс укусив мене.

Джейкоб витріщився на мене, на його обличчі з’явився дивний вираз — бронзова шкіра набрала коричневого відтінку. Він мав такий вигляд, наче йому стало зле.

— Але якщо він тебе укусив?… Невже ти не повинна була…? — він запнувся.

— Едвард урятував мене двічі, — прошепотіла я. — Він висмоктав отруту з рани — ну, знаєш, як від укусу гримучої змії… — я здригнулася від різкого болю в грудях.

Та я не єдина здригнулася. Поруч сидів Джейкоб, і він також тремтів усім тілом. Навіть машина трусилася.

— Обережно, Джейку. Спокійніше. Заспокойся.

— Так, — відповів він, важко дихаючи. — Заспокоїтися, — він швидко похитав головою. За якусь мить у нього тремтіли тільки руки.

— З тобою все гаразд?

— Ага. Майже. Розкажи мені щось інакше. Мені треба переключитися.

— Що ти хочеш почути?

— Ну, не знаю, — він заплющив очі, намагаючись зосередитися. — Розкажи про якісь суперздібності. Чи був іще хтось із Калленів наділений якимсь… незвичайним талантом? Таким, як читання думок?

Якусь мить я вагалася. Відчувала, що він запитує це не просто з цікавості, він збирає інформацію про супротивника. Та який сенс приховувати те, що мені відомо? Тепер це не має ніякого значення, а Джейкові допоможе контролювати себе.

Я швидко заговорила, перед очима постало знівечене обличчя Емілії, від якого волосся на моїх руках ставало дибки. Не можу уявити, як червонувато-бурий вовк вміститься в кабіні Фольксвагена — якщо Джейкоб перевернеться зараз, він розтрощить увесь гараж.

— Джаспер здатен… впливати на емоції інших людей. Не в поганому сенсі, а щоб заспокоїти. Мабуть, він зумів би допомогти Полу, — додала я, намагаючись трохи подражнити Джейка. — Аліса може бачити те, що станеться. Ну, майбутнє, але не зовсім точно. Вона бачить речі, які людина ще може сама виправити, вчинивши по-іншому.

Наприклад, вона бачила, як я помираю… А ще вона бачила, що я стала однією з них. Жодне з цих видінь не збулося. А дещо ніколи не збудеться…

У мене голова пішла обертом. Стало важко дихати, наче бракувало кисню. Ніби у мене зникли легені.

Джейкоб уже повністю взяв себе в руки й тихо сидів біля мене.

— Навіщо ти так робиш? — запитав він. І легенько потягнув мене за руку, яку я мимоволі притиснула до грудей, але здався, коли я почала опиратися. Я навіть не зрозуміла, коли це я встигла притиснути руку до грудей. — Ти завжди робиш так, коли засмучена. Чому?

— Мені боляче згадувати про них, — прошепотіла я. — Так наче я не можу дихати… так наче мене розриває на шматки…

Аж дивно, як багато зараз я могла розказати Джейкобу. У нас більше не було таємниць одне від одного. Він погладив мене по голові.

— Все гаразд, Белло, все гаразд. Я більше не питатиму про це. Вибач.

— Не зважай, — сказала я, задихаючись. — Це стається постійно. Тут немає твоєї провини.

— А ми — чудернацька парочка, еге ж? — мовив Джейкоб. — Жоден із нас не може навести лад у своїй душі.

— Жаль, — погодилася я, досі важко дихаючи.

— Зате ми маємо одне одного, — сказав він, і ця думка його заспокоїла.

Я також трохи заспокоїлася.

— І то правда, — погодилася я.

Коли ми були разом, усе було добре. Але Джейкоб мав виконувати жахливе, небезпечне завдання, тож часто я була змушена проводити час у Ла-Пуші наодинці зі своїми страхами й тривогами.

Я почувалася незручно щоразу, коли змушена була сидіти в хаті Біллі. Я готувалася до контрольної з математики, що мала відбутися наступного тижня, але не могла займатися математикою постійно. Коли мені нічого було робити, я відчувала, що треба б заговорити до Біллі — тиск звичайних правил увічливості. Та Біллі не любив багато балакати, тож відчуття ніяковості все росло й росло.

Для різноманітності я спробувала посидіти в середу по обіді з Емілією. Спочатку все було добре. Емілія була весела дів чина, якій не сиділося довго на місці. Я тинялася за нею, поки вона пурхала по хаті й маленькому дворику, то натираючи й без того чисту підлогу, то виполюючи малесенькі бур’янці, то ремонтуючи поламані дверні завіси, то натягуючи вовняні нитки на старенький ткацький верстат, то готуючи, як завжди, вечерю. Вона трохи скаржилася на те, що хлопці сильно виросли, а тому зріс і їхній апетит, але було видно, що їй приносить задоволення турбуватися про них. Із нею мені було дуже легко — зараз ми обоє були подружками вовків.

Та за кілька годин повернувся Сем. Я затрималася всього на пару хвилин, щоб переконатися, що з Джейкобом усе гаразд і що немає новин про Вікторію, а тоді миттю зникла. Сама й Емілію оточувала аура кохання й розуміння, і вона була настільки щільною, що її неможливо було пробити.

Тож мені не залишалося нічого іншого, як блукати туди-сюди скелястим берегом.

Самотність не для мене. Завдяки нашим із Джейкобом відвертим розмовам я тепер повернула собі здатність говорити й думати про Калленів скільки завгодно. І хоч як я намагалася абстрагуватися, а все одно про них думала. У мене ж було про що міркувати: я справді дуже хвилювалася за Джейкоба та його братів-вовків; мене жахала думка про те, що Чарлі та інші мисливці блукають лісами, гадаючи, що вони полюють на звірів; наші з Джейкобом стосунки прогресували, хоча мені цього не хотілося, але я не знала, що робити, — жодна з цих гідних уваги й нагальних думок не могла надовго відвернути мене від болю в грудях. Зрештою я не змогла йти далі, бо мені стало важко дихати. Я сіла на підсохлий уламок скелі та скрутилася калачиком, поклавши голову на коліна.

Саме в такій позі знайшов мене Джейкоб, і судячи з виразу його обличчя, він усе зрозумів.

— Вибач, — мовив він одразу. Він допоміг мені встати й обняв руками за плечі. До того часу я й не усвідомлювала, що замерзла. Від Джейкового тепла я аж затремтіла, але біля нього я могла хоча б нормально дихати.

— Я зіпсував твої весняних канікул, — картав себе Джейкоб, поки ми гуляли пляжем.

— Ні, не зіпсував. У мене й так не було жодних планів. І взагалі я не люблю весняні канікули.

— Завтра вранці я візьму відгул. Хлопці впораються й без мене. Ми втнемо щось веселе.

Зараз у моєму житті це слово здавалося недоречним, малозрозумілим і навіть дивним.

— Веселе?

— Повеселитися — ось що тобі потрібно. Гм… — він подивився на важкі сірі хвилі, він досі вагався. Його очі уважно вивчали горизонт, коли раптом на Джейка найшло натхнення. — Придумав! — закричав він. — Я виконаю ще одну свою обіцянку.

— Що ти маєш на увазі?

Він відпустив мою руку й показав на південь, де закінчувався плоский кам’янистий серп узбережжя і починалися скелі.

— Хіба я не обіцяв, що візьму тебе з собою пірнати зі скель? Я затремтіла.

— Так, буде холодно — але не так холодно, як сьогодні. Відчуваєш, як змінюється погода? А тиск? Завтра буде тепліше. Ну що, згідна?

Темна вода була не дуже привабливою, і під цим кутом скелі здавалися ще вищими, ніж завжди.

Але я уже кілька днів не чула голосу Едварда. Мабуть, це і є одна з моїх проблем. Я засильно залежала від своїх галюцинацій. Мені ставало значно гірше, коли я довго не чула його голосу. А стрибки зі скель обов’язково виправлять ситуацію.

— Звісно, я згідна. Оце буде весело.

— Але це побачення, — сказав Джейк і пригорнув мене рукою за плечі.

— Домовилися. А тепер давай вкладемо тебе спати.

Мені не подобалося, як постійні круги під очима починали в’їдатися в його шкіру.

Наступного дня я прокинулася дуже рано й закинула в кузов змінний одяг. Мені здавалося, що Чарлі не схвалить сьогоднішнього плану дій, зрештою, як і мотоциклів.

Ідея забути про щоденні переживання і страхи майже збуджувала мене. Можливо, буде й справді весело. Побачення з Джейкобом, побачення з Едвардом… Я засміялася сама до себе. Що б там Джейкоб не говорив про те, що ми — чудернацька парочка, насправді ненормальна тільки я. Адже для мене вовкулака не був чимось ненормальним.

Я думала, що Джейкоб чекатиме на мене надворі, він робив так щоразу, коли мій шумний двигун сповіщав його про моє прибуття. Не побачивши його, я вирішила, що він досі спить. Нічого страшного, я зачекаю — нехай відпочине. Йому потрібен здоровий сон, а тим часом надворі хоч трохи потеплішає. Джейкоб мав рацію щодо погоди; вночі вона зовсім змінилася. Товстий шар хмар тиснув на повітря, було майже душно; потепліло, і я залишила светр у машині.

Я тихенько постукала в двері.

— Заходь, Белло, — сказав Біллі. Він сидів за кухонним столом і доїдав холодну кашу.

— Джейк досі спить?

— Е ні, — поклав він ложку на стіл, і його брови вигнулися.

— Що трапилося? — запитала я. З виразу його обличчя було зрозуміло: щось таки трапилося.

— Сьогодні вранці Ембрі, Джаред і Пол напали на свіжий слід. Сем і Джейк вирушили на допомогу. Сем подумав, що вампірка сховалася в горах. Тепер у них непоганий шанс покінчити з нею.

— О ні, Біллі, — прошепотіла я. — О ні. Він тихо засміявся.

— Невже тобі так подобається в Ла-Пуші, що ти вирішила продовжити термін свого ув’язнення тут?

— Не жартуйте так, Біллі. Це занадто страшно, щоб бути смішним.

— Ти права, — погодився він усе ще самовдоволено. З виразу його старих очей не можна було нічого зрозуміти. — Вампіри дуже підступні.

Я закусила губу.

— Але це не так небезпечно для хлопців, як ти гадаєш. Сем знає, що робить. Тобі варто турбуватися лише про себе. Вампірка не хоче з ними битися. Вона просто намагається знайти шлях, щоб обминути їх і… дістатися до тебе.

— Звідки Сем знає, як чинити? — запитала я, не звертаючи уваги на його турботу про мене. — Вони вбили тільки одного вурдалака — може, їм просто поталанило.

— Ми ставимося до нашої місії дуже серйозно, Белло. Ми ніколи ні про що не забуваємо. Все, що хлопцям потрібно знати, передавалося від батька до сина з покоління в покоління.

Ці слова не дуже мене заспокоїли. Спогади про дику, прудку мов кішка, смертоносну Вікторію були занадто свіжі. Якщо їй не вдасться обійти вовків, вона спробує прорватися крізь них.

Біллі знову взявся до свого сніданку; я сіла на диван і почала безцільно цокати по телеканалах. Та це тривало зовсім не довго. Я відчула напад клаустрофобії: кімната була дуже маленька, і я не могла бачити, що діється за заштореними вікнами.

— Я буду на узбережжі, — сказала я коротко й поквапилася до дверей.

На свіжому повітрі мені не стало ліпше, як я сподівалася. Хмари тиснули своєю вагою, що зовсім не полегшило нападу клаустрофобії. Ліс, яким я йшла до пляжу, здавався зовсім порожнім. Я не бачила жодної тварини — ані птахів, ані білок. Не чула співу пташок. Але ця тиша була якась моторошна; жодний порив вітерцю не гойдав гілок дерев.

Я знала, що все це — наслідок спекотливої погоди, але від усвідомлення цього мені не ставало легше. Тиск важкого теплого повітря був відчутний навіть для мого людського організму, він наводив на думку — дещо намічається у Міністерстві Гроз та Ураганів. Один погляд на небо — і не залишилося ніякого сумніву; незважаючи на відсутність вітру, хмарки повільно збивалися докупи. Найнижчі хмари були темно-сірі, але з-за скель виднілися яскраво-червоні спалахи. Схоже на те, що небеса готують на сьогодні лютий план. Навіть тварини поховалися.

Щойно я прийшла на узбережжя, як одразу пожаліла про це — я вже сита по горло цим місцем. Я збувала тут майже кожен день, блукаючи наодинці сама з собою. Хіба це відрізняється від моїх нічних кошмарів? Але куди ще податися? Я попленталася до нашого дерева й сіла, притулившись спиною до коріння. Задумливо подивилася на небо, чекаючи, коли перші краплі дощу порушать мертву тишу.

Я намагалася не думати про небезпеку, в якій був Джейкоб і його друзі. Тому що з Джейкобом нічого не могло статися. Сама лише ця думка була нестерпна. Я вже й так багато втратила — може, доля залишить для мене хоч краплю миру та спокою? Це було нечесно, несправедливо. Але, може, я порушила якесь невідоме правило, перетнула межу дозволеного, чим і прирекла себе? Може, це неправильно — занадто сильно захоплюватися легендами та міфами, відрікатися від людського світу. Може…

Ні. З Джейкобом нічого не трапиться. Я повинна вірити в це, інакше не зможу жити.

— Ах! — застогнала я і зіскочила з колоди. Я не могла сидіти просто так, без діла; це ще гірше, ніж блукати пустельним пляжем.

Я розраховувала на те, що сьогодні вранці почую голос Едварда. Здається, це єдине, що дало б мені сили, аби прожити цей день. Останнім часом знову почала пекти рана в грудях, наче хотіла відомстити за увесь той час, коли я заспокоювалася в присутності Джейкоба. Біль ставав нестерпним.

Хвилі накочувалися дедалі сильніше, розбиваючись об скелі, але було досі безвітряно. Я відчувала, як на мене тисне грядущий шторм. Навколо все кружляло, але там, де стояла я, було спокійно. Повітря дивним чином наелектризувалося — я навіть відчувала, як електризується моє волосся.

Вдалині хвилі були набагато більші, ніж біля берега. Я бачила, як вони розбиваються об скелі, здіймаючи в повітря великі білі хмари морської піни. Вітру досі не було, хоча хмари прискорили рух. Це було якось надприродно — наче хмари рухалися самі собою. Я затремтіла, хоча й здогадувалася, що це через тиск.

На тлі синювато-сірого неба скелі здавалися зовсім чорними. Дивлячись на них, я згадала той день, коли Джейкоб розказав мені про Сема та його «банду». Я подумала про хлопців-вовкулак, які стрибають у пустоту. Образ тіл, які спіраллю летять у воду, досі чітко зберігся в моїй пам’яті. Я уявила цілковиту свободу, яку дарує вільне падіння… Уявила, як у голові моїй звучатиме Едвардів голос — такий злий, оксамитовий, ідеальний… У грудях ще сильніше защеміло.

Повинен бути якийсь спосіб покінчити з цим раз і назавжди. Щосекунди біль ставав дедалі нестерпнішим. Я подивилася на скелі й величезні хвилі, які з шумом розбивалися об них.

А чом би й ні? Чому б не покінчити з цим просто зараз?

Джейкоб обіцяв мені пірнання зі скелі, хіба ні? Хіба варто відмовлятися від такої необхідної мені розваги тільки тому, що Джейкоба немає поруч, — так він же ризикує власним життям! Ризикує заради мене. Якби не я, Вікторія не вбивала б людей у цій місцевості… вона робила б це десь далеко звідси. Якщо з Джейкобом щось станеться, то виною цьому буду я. Ця думка боляче вжалила мене та змусила бігти до будинку Біллі, де стояв мій пікап.

Я знала, що мій шлях пролягає близько до скель, але я повинна знайти маленьку стежинку, яка виведе мене просто до обриву. Я шукала очима поворот чи роздоріжжя, знаючи, що Джейк планував пірнати з нижчої скелі, а не з самого верху, але стежина петляла вгору і вгору, не залишаючи ніякого вибору. У мене не було часу спускатися вниз і починати пошуки спочатку — шторм наближався дуже швидко. Нарешті вітер налетів на мене, хмари продовжували тиснути своєю вагою. Тільки-но я дісталася того місця, де ґрунтова доріжка розширювалася й закінчувалася проваллям, на моє обличчя впали перші краплі дощу.

Було неважко переконати себе, що немає часу шукати інше місце, — я просто хотіла пірнути з самого вершечка. Саме такий образ жив у моїй голові. Я хотіла, щоб стрибок був довгим, немов політ.

Я знала, що це найдурніший і найбезрозсудніший учинок, який мені траплялося робити в своєму житті. Ця думка змусила мене усміхнутися. Біль трохи притлумився, наче тіло відчувало, що за кілька секунд я почую голос Едварда…

Шум хвиль долинав звідкись здалека, навіть далі, ніж тоді, коли я йшла стежиною серед густих дерев. Подумавши про можливу температуру води в океані, я скривилася. Та хіба це може мене зупинити?

Здійнявся сильний вітер, закрутивши вир дощу навколо мене.

Я ступила до краю прірви, не відводячи очей від порожнечі попереду. Я йшла вперед не озираючись, мої ноги намацували гостре каміння і немов гладили його. Я глибоко вдихнула й видихнула… в очікуванні.

«Белло!»

Я усміхнулася та знову вдихнула.

Так? — відповіла я зовсім тихо, боячись, що звук мого голосу злякає прекрасну ілюзію. Едвардів голос був такий реальний, такий близький! Тільки тоді, коли Едвард не схвалював моїх учинків, я могла чути його справжній голос — такий оксамитовий і такий мелодійний — найпрекрасніший голос у світі.

«Не роби цього», — благав він.

Ти хотів, щоб я була людиною, — нагадала я йому. — Що ж, дивись на мене.

«Будь ласка. Заради мене».

Але ти не залишишся зі мною жодним іншим чином.

«Будь ласка», — долинув тихий шепіт крізь злісне завивання вітру, який тріпав моє волосся та змочив одяг дощем — я промокла до нитки, ніби це був уже мій другий стрибок за день.

Я перенесла вагу на кінчики пальців.

«Ні, Белло!» — тепер голос злився, і його гнів був такий приємний.

Я усміхнулася, витягнула руки вперед, наче збиралася пірнати, і підставила обличчя під дощ. Але перемогла звичка, вироблена роками в закритому басейні, — спочатку ноги. Я нахилилася вперед, підготувавшись до стрибка…

І скочила зі скелі.

Пролітаючи в повітрі, немов метеор, я заволала, та не від страху, а від задоволення. Вітер чинив опір, немов бажав здолати силу тяжіння, кидаючи мене й закручуючи в спіраль, наче ракету, яка падає на землю.

— Так! — це слово віддавалося луною в моїй голові, коли я з шумом увійшла у воду. Вона була крижана — холодніша, ніж я очікувала, холод просто паралізував мене.

Занурюючись у крижану чорну воду, я пишалася собою. У мене не було й крихти страху — тільки чистий адреналін. Справді, стрибати було зовсім не страшно. Тоді де ж небезпека?

Саме тоді мене підхопила течія.

Я так переймалася розміром скелі, її висотою, можливою небезпекою, що зовсім не подумала про те, що чекає мене в темній холодній воді. Я ніколи не думала, що справжня небезпека причаїлася знизу, під гнітючою товщею води.

Я відчувала, що хвилі немов борються зі мною, кидаючи мене то в один бік, то в другий, бажаючи роздерти навпіл. Я знала, як упоратися з течією: пливти паралельно берегу і ні в якому разі не боротися з течією біля узбережжя. Та що з того, якщо я не знаю, де берег!

Я навіть не знала, як випірнути.

Зусібіч мене оточувала зловісна чорна вода; не було ніякого просвітку, який би вказав мені шлях нагору. Сила тяжіння всесильна у боротьбі з повітрям, та у воді від неї не залишилося й сліду — я навіть не відчувала, як тону, я просто опускалася вниз. Тільки течія кидала мене час від часу туди-сюди, немов ляльку.

Я щосили старалася не дихати, міцно стиснула губи, затримуючи останній ковток повітря.

І зовсім не здивувалася, коли знову появився привид Едварда. Він так багато чим завинив переді мною, а оскільки я помираю… Але я здивувалася, наскільки він був упевнений. Я ж збиралася тонути. Я вже тонула.

«Продовжуй пливти!» — наполегливо вмовляв мене Едвард.

Куди? Навколо не було нічого, окрім суцільної темряви. Не було куди пливти.

«Отямся негайно! — наказав він. — Не смій зупинятися! Пливи!»

Від холоду мої руки й ноги заніміли. Я більше не відчувала ударів хвиль. Тепер у мене закрутилося в голові, і я просто кружляла у воді.

Але я послухалася Едварда. Напружила руки й ноги, щоб пливти далі, рухаючись із кожним поштовхом у певному напрямку. Це не допомогло. Який сенс продовжувати?

«Борись! — загорлав голос. — Чорт тебе забирай, Белло, борися!»

Навіщо?

Я більше не хотіла боротися. І справа не в байдужості чи холоді, і не в тому, що мої втомлені руки відмовлялися рухатися, — просто мені було добре там, де я зараз. Я була майже щаслива, що все закінчилося. Це найлегша зі смертей, які мені траплялося бачити. Неприродно спокійна.

Я згадала про давно застарілу фразу, що перед смертю все життя проминає перед очима. Мені поталанило значно більше. Ну, хто захоче дивитися на все це ще раз?

Я бачила його, і в мене не було снаги боротися. Його обличчя було таке ясне, навіть чіткіше, ніж у пам’яті. Моя підсвідомість зберегла пам’ять про Едварда у найдрібніших деталях, приберігши її до останнього моменту. Я бачила його довершене обличчя так чітко, ніби він і справді був поряд; точно такий колір шкіри, ті самі губи, лінія підборіддя, золотавий відблиск його злісних очей. Він лютував, звичайно, адже я здалася. Він міцно зціпив зуби, а його ніздрі роздувалися від люті.

«Ні! Белло! Ні!»

Вуха були заповнені крижаною водою, але я чула його голос виразніше, ніж будь-коли. Я ігнорувала зміст його слів, я просто слухала звук його голосу. Навіщо мені боротися, якщо зараз я така щаслива? Хоча мої легені палають через нестачу повітря, а ноги оніміли від холоду, я спокійна. Я й забула, що таке справжнє щастя!

Щастя. Воно робило смерть цілком стерпною.

Та в цю мить течія підхопила мене, жбурнувши на щось тверде — на камінь, невидимий у темряві. Я щосили вдарилася об нього грудьми, немов об кусень заліза, і залишки кисню вилетіли з моїх легень, випускаючи назовні густу хмарку сірих бульбашок. Вода заповнила горло, здавлюючи й обпікаючи його. Здавалося, що залізяка тягнула мене в темряву, на дно океану, забираючи від Едварда.

Прощавай, я кохаю тебе, — це останнє, що я подумала.