Розділ 6 Друзі

Щоб заховати мотоцикли, достатньо було завести їх у гараж Джейкоба. Інвалідне крісло Біллі все одно не могло пересуватися по нерівній поверхні заднього дворика.

Джейкоб почав негайно розбирати червоний мотоцикл, який призначався мені. Він відчинив пасажирські дверцята «реббіта», щоб я сіла на сидіння, а не на землю. Працюючи, Джейкоб весело теревенив, і з мого боку було досить виявляти хоч трошки зацікавленості. Він розказав мені про своє навчання в другому класі старшої школи, про свої уроки та двох найкращих друзів.

— Квіл та Ембрі? — втрутилася я. — Такі незвичні імена. Джейкоб усміхнувся.

— Здається, Квіл отримав своє ім’я у спадок, а Ембрі назвали на честь зірки якоїсь мильної опери. Більше мені нічого не відомо. Але якщо ти вимовиш їхні імена неправильно, вони обоє накинуться на тебе — причому одночасно.

— Нічого не скажеш, хороші друзі, — я звела одну брову.

— Ні, вони класні. Просто не переплутай, як їх звуть. Саме в цей момент хтось гукнув від дороги:

— Джейкобе!

— Це Біллі? — запитала я.

— Ні, — Джейкоб низько схилив голову, і мені здалося, що його бронзова шкіра почервоніла. — Про вовка промовка, — пробурмотів він, — і він уже тут.

— Джейку? Ти там? — голос наближався.

— Так, — відгукнувся Джейкоб і зітхнув.

Якийсь час ми сиділи в абсолютній тиші, поки два високі смагляві хлопці не з’явилися з-за рогу й не зайшли до гаража.

Один із них був стрункий і майже такий самий високий, як Джейкоб. Його темне, досить довге волосся було розділене посередині, з одного боку він ховав його за вухом, з другого воно вільно спадало. Другий хлопець був нижчий на зріст і дебеліший. Біла футболка сильно обтягувала його добре розвинену мускулатуру, і він дуже цим пишався. Його волосся було таким коротким, що на перший погляд він здався мені лисим.

Обидва хлопці різко зупинилися, побачивши мене. Худий збентежено дивився то на мене, то на Джейкоба, а товстенький одразу зупинив свій погляд на мені, і на його обличчі з’явилася широка посмішка.

— Привіт, хлопці, — не дуже радісно сказав Джейкоб.

— Привіт, Джейку, — сказав низенький, не відводячи погляду від мене. Я змушена була усміхнутись у відповідь, його посмішка була така пустотлива. В результаті він навіть підморгнув мені.

— Привіт усім.

— Квіле, Ембрі — це моя приятелька Белла.

Квіл та Ембрі — я досі не знала, хто з них хто, — обмінялися багатозначними поглядами.

— Ти дочка Чарлі, правильно? — запитав низенький, простягнувши мені руку.

— Правильно, — підтвердила я, потиснувши її. Його потиск був дужим, немов він хотів випробувати силу своїх біцепсів на моїй руці.

— Я — Квіл Атеара, — сказав він поважно, досі не відпускаючи моєї руки.

— Приємно познайомитися з тобою, Квіле.

— Привіт, Белло. Я — Ембрі, Ембрі Колл — ти, мабуть, уже й сама здогадалася.

Ембрі сором’язливо усміхнувся й помахав мені рукою, яку одразу ж заховав у кишеню джинсів. Я кивнула.

— Приємно познайомитися.

— То що ви тут робите? — запитав Квіл, досі дивлячись на мене.

— Ми з Беллою збираємося відремонтувати ці моцики, — пояснив Джейкоб байдужим тоном.

Але виявилося, що слово «моцики» має магічну силу. Обидва хлопці навипередки кинулися розпитувати Джейкоба про ремонт мотоциклів та засипали його різними технічними питаннями. Багато з термінів були мені не відомі, і я вирішила: щоб зрозуміти хлопців, мені не вистачає всього-на-всього однієї маленької Y-хромосоми.

Вони досі з запалом обговорювали частини та деталі, коли я вирішила, що саме час повертатися додому, перш ніж сюди навідається Чарлі. Я зітхнула і непомітно вислизнула з «реббіта».

Джейкоб подивився на мене, немов вибачаючись.

— Тобі з нами нудно, чи не так?

— Зовсім ні, — це була чистісінька правда. Я навіть розважалася — і це було дуже дивно. — Просто я повинна приготувати обід для Чарлі.

— А… гаразд. Я розберу їх сьогодні й підрахую, у що нам виллється ремонт цих мотоциклів. Коли ти хочеш знову попрацювати над ними?

— Може, завтра?

Неділі стали найгіршими для мене днями тижня. Роботу по дому не можна було розтягнути на цілий день.

Квіл штовхнув Ембрі ліктем, і вони обмінялися багатозначними посмішками.

— Це було б чудово!

— Якщо ти складеш список, ми зможемо поїхати в крамницю по деталі, — запропонувала я.

Джейкоб насупився.

— Все-таки я б не хотів, щоб ти платила за все… Я похитала головою.

— Не хочу навіть слухати. Я фінансую це підприємство. Єдине, що вимагається від тебе, це зусилля і майстерність.

Ембрі закотив очі й глянув на Квіла.

— Мені здається, що це неправильно, — Джейкоб похитав головою.

— Джейку, тільки уяви собі, якби я відвезла їх до автослюсаря, скільки б він із мене здер? — сказала я.

Він усміхнувся.

— Гаразд, домовилися.

— Не забудь, що ти ще маєш навчити мене їздити, — додала я. Квіл широко усміхнувся і прошипів Ембрі щось, чого я не почула. Джейкоб одразу ж дав Квілу добрячого запотиличника.

— Досить, вимітайтеся звідси, — пробурчав він.

— Ні, мені й справді час іти, — запротестувала я, рушивши до дверей. — До завтра, Джейкобе.

Тільки-но я вийшла, почувся дружний хор Квіла та Ембрі:

— Ого-о-о!

Далі долинули звуки бійки, які чергувалися з вигуками «Ой!» та «Гей!».

— Якщо хтось із вас бодай ступить на мою землю завтра… — погрожував Джейкоб. Його голос затих, коли я зникла за деревами.

Я тихо засміялася. Від здивування мої очі стали круглими. Я сміялася — сміялася по-справжньому, і ніхто цього не бачив. Я почувалася так безтурботно, що знову зареготала, я хотіла, щоб це відчуття тривало якнайдовше.

Я випередила Чарлі. Коли він приїхав додому, я саме витягала печену курку з духовки і клала її на таріль.

— Привіт, тату, — усміхнулася я.

Моя поведінка заскочила його зненацька, але він узяв себе в руки.

— Привіт, люба, — сказав він невпевнено. — Як провела час із Джейкобом?

Я почала накривати на стіл.

— Весело.

— Це добре, — він досі поводився обережно. — І що ви робили вдвох?

Тепер була моя черга поводитися обережно.

— Я сиділа в його гаражі й дивилася, як він працює. А ти знаєш, що він ремонтує «фольксваген»?

— Так, Біллі казав мені.

Розмова урвалася, оскільки Чарлі взявся до обіду, проте він досі уважно вивчав мене поглядом.

По обіді я перебувала у надзвичайному збудженні, й очевидячки саме через це вимила всю кухню двічі і з небаченою досі ретельністю взялася до свого домашнього завдання, поки Чарлі дивився хокейний матч у вітальні. Я сиділа, аж поки Чарлі не сказав, що уже пізно. Коли я не відповіла, він підвівся, потягнувся і поплентався нагору, вимкнувши по собі світло. Хоч як мені того не хотілося, та я мусила зробити те саме.

Піднявшись сходами до своєї кімнати, я збагнула, що незвичне відчуття піднесення кудись зникає, а на зміну йому приходить приглушений страх, адже наближається ще одна ніч, і мені доведеться пережити ще один кошмар.

Мене більше не огортало заціпеніння, не захищало своїм коконом, немов міцним панциром, тож, без сумніву, ця ніч буде ще страшнішою за попередню. Я лягла в ліжко і скрутилася калачиком, приготувавшись до найгіршого. Щосили заплющила очі… І наступне, що я відчула, — це те, що прийшов ранок.

Я здивовано дивилася на блідо-сіре світло, яке проникало в кімнату крізь вікно. Вперше за останні чотири місяці мені нічого не наснилося. Жодного сну, жодного крику. Важко сказати, які почуття взяли наді мною гору — полегшення чи шок.

Кілька хвилин я пролежала в ліжку, чекаючи, що мене поглине темрява. Щось повинно статися. Прийде біль або знову заціпеніння. Я чекала, але нічого не відбувалося. Вперше за довгий час я відчула, що виспалася по-справжньому. Та я досі не могла в це повірити. Я трималася на тонкому вістрі ножа і в будь-який момент могла впасти. Оглянувши свою кімнату, я побачила, що вона занадто охайна, наче тут ніхто й не жив.

Одягнувшись, я спробувала викинути з голови такі думки й зосередитися на тому, що сьогодні я знову повинна побачитися з Джейкобом. Ця думка освіжила мене й майже змусила відчути якусь… надію. Може, все буде так само, як учора, і я поводитимуся, як нормальна людина. Може, я не нагадуватиму собі постійно, що слід вдавати зацікавлення, кивати чи усміхатися, коли потрібно. Може… Я не могла на всі сто повірити, що сьогодні буде так… так легко, як учора. Та сьогодні я зовсім не хотіла розчаровуватися.

За сніданком Чарлі також був обережним. Він намагався приховати, що уважно мене вивчає, і щоразу, коли наші погляди зустрічалися, він нижче схилявся над своєю тарілкою з яєшнею.

— Що ти збираєшся робити сьогодні? — запитав він, байдуже перекидаючи виделку з руки в руку, ніби його не цікавила моя відповідь.

— Я хочу знову поїхати до Джейкоба. Він кивнув, навіть не глянувши на мене.

— А, — сказав він.

— Ти маєш щось проти? — прикинулася я схвильованою. — Я можу залишитися…

Він швидко підвів очі, в них читалася легка паніка.

— Ні, ні, можеш їхати. Все одно ввечері до мене має прийти Гаррі. Ми разом дивитимемося матч.

— Може, Гаррі заїде по Біллі? — запропонувала я. Так можна позбутися ще одного свідка.

— Чудова ідея.

Не знаю, чи гра була просто приводом, щоб випхати мене з дому, але Чарлі здавався справді схвильованим. Поки я одягала дощовик, він уже телефонував Біллі. Я обережно поставила в кишеню плаща чекову книжку — так я почувалася набагато впевненіше, хоча мені ще не випадало нагоди нею скористатися.

Надворі лило як із відра. Довелося їхати повільніше, ніж хотілося; я майже нічого попереду не бачила. Та зрештою я дісталася будинку Джейкоба. Я ще не встигла заглушити мотор, як двері дому розчинилися навстіж, і назустріч мені вибіг Джейкоб із величезним чорним парасолем.

Він тримав його над моєю головою, поки я вилазила з машини.

— Дзвонив Чарлі — сказав, що ти уже виїхала, — пояснив Джейкоб, усміхаючись.

Без жодних зусиль, навіть не усвідомлюючи цього, я усміхнулася йому у відповідь. Незважаючи на крижані краплі дощу, що стікали по моїх щоках, на мене нахлинуло дивне почуття вдячності.

— Привіт, Джейкобе.

— Гарна ідея — запросити Біллі.

Він підняв руку, щоб дати мені п’ять. І засміявся — так високо мені довелося підстрибнути, щоб поцілити в його долоню.

Через кілька хвилин Гаррі заїхав по Біллі, як я й пропонувала. Джейкоб показав мені свою маленьку кімнату, поки всі роз’їжджалися.

— То що робитимемо тепер, містере Гудренч?[4] — запитала я, щойно за спиною Біллі зачинилися двері.

Джейкоб витягнув із кишені складений у кілька разів папірець і розгорнув його.

— Спершу сходимо на сміттєзвалище, може, нам поталанить і ми щось знайдемо там. Бо ремонт може влетіти нам у копієчку, — попередив він. — Треба вельми постаратися, щоб ці мотоцикли знову завелися.

На моєму обличчі не промайнуло хвилювання, тож він продовжив:

— Я маю на увазі, що це може коштувати більше ста доларів.

Я витягнула з кишені чекову книжку, трохи помахала нею і сказала, дивлячись йому в очі:

— Жодних проблем. Це був дуже дивний день. Я була цілком задоволена собою.

Навіть на звалищі під зливою та по коліна в болоті я раділа кожній миті життя. Спочатку мені здавалося, що то був післяшоковий стан, та в будь-якому разі таке пояснення занадто малоймовірне.

Я почала думати, що все це завдяки Джейкобу. Справа не тільки в тому, що він завжди був радий бачити мене і ніколи не дивився на мене крадькома, немов чекаючи, що я втну щось божевільне чи викину ще якогось коника. Це було щось зовсім не пов’язане зі мною.

Справа була не в мені, а в самому Джейкобі. Джейкоб був просто постійно щасливою людиною, щастя оточувало його, немов аура, яку він ділив з усіма довкола. Як сонячне проміння, він зігрівав усіх своїм теплом. Це було цілком природно. Не дивно, що мене тягнуло до нього.

Навіть коли він роздивлявся чорну діру в панелі мого автомобіля, на моє превелике здивування, це не викликало у мене паніки.

— Твоє стерео поламалося? — поцікавився він.

— Так, — збрехала я. Він із цікавістю оглянув краї порожнини.

— Цікаво, хто його виймав? Тут багато пошкоджень…

— Це моя робота, — визнала я. Він засміявся.

— Гадаю, тобі слід триматися подалі від мотоциклів.

— Без проблем. На думку Джейкоба, нам напрочуд пощастило на звалищі.

Він був дуже радий, що ми знайшли кілька покручених чорних шматків металу; мене вразило те, що він із такою легкістю міг сказати, для чого вони призначені.

Звідти ми подалися в крамницю запчастин Чекера в Гоквіємі. Поїздка по звивистій дорозі на південь у моєму пікапі забрала дві години, але в компанії Джейкоба час летів непомітно. Він торохкотів про своїх друзів та школу, а я його розпитувала. Я не прикидалася, мені було справді цікаво чути те, що він розповідав.

— Я тільки те й роблю, що всю дорогу теревеню, — поскаржився він, завершивши розказувати довгу історію про Квіла та халепу, в яку той ускочив, запросивши на побачення дів чину старшокласника. — Чому ти увесь час мовчиш? Що новенького у Форксі? Мабуть, там цікавіше, ніж у Ла-Пуші?

— Зовсім ні, — зітхнула я. — Там насправді не трапляється нічого яскравого. Твої друзі набагато цікавіші, ніж мої. Мені подобаються твої друзі. Квіл такий смішний.

Він насупився.

— Гадаю, ти також подобаєшся Квілу. Я засміялася.

— Він трохи замалий для мене. Обличчя Джейкоба спохмурніло ще сильніше.

— Він не дуже й молодший від тебе. Всього на рік і кілька місяців.

У мене було відчуття, що ми уже говоримо не про Квіла. Я відповіла веселим тоном, піддражнюючи:

— Взагалі-то так, але якщо зважити на відмінність у розвитку хлопців і дівчат, то чи не слід рахувати у собачих роках: рік за сім? І вийде, що я десь так на дванадцять років старша.

Він засміявся, закотивши очі.

— Ти мене дражниш. Та перш ніж вважати себе дорослою, тобі доведеться ще трохи підрости. Ти така маленька, я б не дав тобі й десяти років.

— Метр шістдесят два — чудовий зріст, — мовила я. — Я не винна, що ти такий вимахав.

Ми сміялися всю дорогу до Гоквієма, сперечаючись, як правильно визначати вік. Я втратила два роки, бо не знала, як змінити колесо, але повернула собі один рік, коли сказала, що веду домашню бухгалтерію. Це тривало, аж поки ми не приїхали до Чекера. Тут Джейкобу слід було зосередитися. Ми знайшли все необхідне по списку, і Джейкоб сказав, що тепер може братися до серйозної роботи.

На той час як ми повернулися в Ла-Пуш, мені було двадцять три, а Джейкобу — тридцять. Перевага була явно на його боці.

Я так і не забула причини, з якої все це затіяла. І хоча я була задоволена й почувалася набагато краще, ніж раніше, я так і не відмовилася від свого задуму з мотоциклами. Я досі намагалася обдурити Джейкоба. Мені все було байдуже. І я збиралась поводитися безрозсудно настільки, наскільки це можливо у Форксі. Я не хотіла бути єдиною стороною, яка дотримується розірваної угоди. І навіть не очікувала, що час, проведений із Джейкобом, допоможе мені змінитися, як мені здавалося, на краще.

Біллі ще не повернувся, тож нам не довелося викручуватися й непомітно розвантажувати наш багатий улов. Ми акуратно поскладали всі деталі на пластикову підлогу біля валізи з інструментами, і Джейкоб одразу ж узявся до роботи. Він продовжував говорити й сміятися, а тим часом його пальці спритно вертіли поскладані перед ним деталі.

У нього були справді золоті руки. Вони здавалися завеликими для такої делікатної роботи, але він виконував її з абсолютною точністю та легкістю. В роботі він виглядав майже витончено. І зовсім навпаки, коли він просто стояв, його зріст та величезні ступні робили його незграбним.

Квіл та Ембрі більше не з’являлися в гаражі, мабуть, на них справила враження вчорашня погроза Джейкоба.

День минув дуже швидко. За дверима гаража стемніло так скоро, що я й не помітила, і нас покликав Біллі.

Я миттю підскочила, щоб допомогти Джейкобу заховати запчастини, але вагалася, не знаючи, що мені можна чіпати.

— Просто залиш, — сказав він. — Я зроблю все сам сьогодні ввечері.

— Не забудь про домашні завдання, — сказала я, почуваючись трохи винною. Я не хотіла, щоб у нього були неприємності. Адже план по ремонту мотоциклів належав мені.

— Белло?

Обидві наші голови смикнулися вгору, коли з-за дерев до нас долинув голос Чарлі.

— Чорт, — пробурмотіла я. — Вже йдемо! — гукнула я в бік будинку.

— Ходімо, — усміхнувся Джейкоб, отримуючи явне задоволення від нашої витівки.

Він вимкнув світло, і на якусь мить я мов осліпла. Джейкоб узяв мене за руку і вивів із гаража, легко знайшовши знайому стежку між деревами. Його рука була грубувата, але дуже тепла.

Незважаючи на стежку, все одно ми обоє кілька разів спіткнулися в темноті. Тож коли в полі зору з’явився будинок, ми досі голосно реготали. Ми сміялися щиро, від душі, і це було справді чудово. Сподіваюся, Джейкоб не помітив, що мій сміх іноді переходив ув істеричний. Я вже майже відвикла радіти і не могла себе контролювати.

Чарлі стояв на маленькій веранді у задньому дворику, а Біллі сидів поруч у дверному проході.

— Привіт, тату, — сказали ми одностайно, і це спричинило ще один вибух сміху.

Чарлі з широко розплющеними очима роздивлявся велику долоню Джейкоба, яка тримала мою.

— Біллі запросив нас на обід, — сказав він відсутнім тоном.

— На спагеті по моєму суперособливому рецепту, який передавався з покоління в покоління, — мовив Біллі поважно.

Джейкоб фиркнув.

— Здається, зовсім недавно ти говорив те саме про рагу.

В хаті було людно. Гаррі Клірвотер також був там разом зі своєю сім’єю — дружиною Сью, яку я смутно пам’ятала з літніх канікул, та двома дітьми. Лі — старша дочка — була на рік молодша за мене. Я вважала її дуже вродливою — ідеальна бронзова шкіра, блискуче чорне волосся і чорні довгі-довгі вії. Коли ми зайшли, вона тримала телефонну трубку, і так тривало цілий вечір. Сету — молодшому синові Гаррі — було чотирнадцять; здається, він обожнював Джейкоба і ловив кожне його слово.

Нас було забагато, щоб поміститися за кухонним столом, тож Чарлі та Гаррі винесли крісла надвір, і ми їли спагеті, тримаючи тарілки на колінах, при тьмяному світлі, що лилося з відчинених дверей. Хлопці говорили про полювання, а Гаррі й Чарлі складали рибальські плани. Сью дражнила свого чоловіка, підколювала його надмірною любов’ю до холестерину і намагалася змусити, щоправда безуспішно, їсти більше зелені. Джейкоб балакав переважно зі мною та Сетом, який постійно нагадував про себе, коли Джейкоб на якусь мить замовкав. Чарлі крадькома спостерігав за мною; в його погляді читалося вдоволення і водночас якась невиразна тривога.

Наша компанія була досить шумною, й іноді було важко зрозуміти, хто що говорить, сміх від одного жарту виливався в інший. Мені не довелося багато розмовляти, переважно я сміялася, бо так мені хотілося.

Коли вечеря закінчилася, я відчула, що не хочу звідси їхати.

Але це був штат Вашингтон, і невпинні дощі розігнали нашу дружну компанію; вітальня Біллі була замала, щоб вмістити нас усіх. Довелося роз’їжджатися. Чарлі приїхав сюди разом із Гаррі, тож додому ми поверталися вдвох у моєму пікапі. Він запитав, як я провела день, і я відповіла майже правду — ми з Джейкобом їздили по запчастини, а потім я спостерігала за роботою у гаражі.

— Коли ти знову поїдеш до нього? — поцікавився Чарлі, намагаючись надати своєму голосу байдужості.

— Гадаю, завтра після школи, — сказала я. — Візьму з собою домашнє завдання і зроблю його там, не хвилюйся.

— Звісно, що візьмеш, — сказав він серйозно, намагаючись приховати своє вдоволення.

Коли ми приїхали додому, я почала нервувати. Я не хотіла йти нагору. Джейкоб грів мене своєю присутністю, але зараз його не було поруч, і мене почала охоплювати тривога. Я була впевнена, що мені не випаде такого щастя — другої спокійної ночі поспіль.

Для того, щоб хоч якось відтягнути час сну, я перевірила електронну пошту; там було повідомлення від Рене.

Вона писала про свої щоденні клопоти, про новий книжковий клуб, у який вступила (виявляється, вона уже кинула заняття йогою), про те, як цілий тиждень працювала у школі та встигла скучити за своїми малятами з дитсадка. Писала, що Філ задоволений новою тренерською роботою і що вони планують провести свій другий медовий місяць у Диснейленді.

Я помітила, що її лист скидався більше на звіт, ніж на звичайний лист матері до своєї доньки. Враз мене почали гризти муки совісті. Гарна я дочка — коли я востаннє писала Рене?

Я одразу ж відписала, детально відповідаючи на кожне її запитання і дописуючи багато чого від себе. Я описала макаронну вечірку в Біллі вдома і розказала про те, як спостерігала за Джейкобом і трошки заздрила його вмінню складати щось путяще з купи залізяччя. Я навіть не подумала, як сильно цей лист відрізнятиметься від тих, які я писала кілька місяців тому. Я не могла згадати, що писала їй тиждень тому, але впевнена, що там не було нічого приємного. Що більше я про це думала, то гірше почувалася винною. Тепер я приділятиму їй серйознішу увагу.

Я засиділася до ночі, зробивши більше домашнього завдання, ніж нам задали. Та ні моя навмисна відмова від сну, ні час, проведений із Джейкобом, — коли я почувалася майже щасливою, — не змогли забезпечити другу поспіль ніч без сновидінь.

…Я здригнулась і прокинулася, подушка заглушила мій крик.

Тьмяне ранкове світло просочувалося у моє вікно крізь густий туман, а я лежала в ліжку й намагалася прийти до тями. Цієї ночі мені наснився дещо інакший сон, і я силкувалася його згадати.

Цього разу я була в лісі не сама. Там був Сем Юлі — чоловік, який знайшов мене тієї ночі й виніс із лісу на руках. Це був дивний неочікуваний поворот подій. Його чорні очі були сповнені злості й ховали в собі якусь таємницю, якою він не збирався зі мною ділитися. Охоплена панікою, я злякано втупилась у нього. Його постать була якась нечітка, розмита. І я боялася його, хоча він нічого не робив, а просто стояв і дивився на мене. На відміну від реальності, він навіть не запропонував мені своєї допомоги.

Під час сніданку Чарлі постійно позирав на мене. Я ж намагалася ігнорувати пильний погляд. Гадаю, я це заслужила. Він же ж не міг не хвилюватися. Мине, мабуть, не один тиждень, перш ніж він припинить шукати в мені ознаки колишнього заціпеніння, а я перестану про це думати. Зрештою, я й сама усвідомлю, коли почну знову перетворюватися на зомбі. Двох днів не достатньо, щоб повністю вилікуватися.

В школі все було навпаки. Тепер ніхто не звертав на мене уваги.

Пам’ятаю свій перший день у старшій школі в Форксі — як я хотіла стати сірою мишкою, злитися з сірим асфальтом, немов хамелеон-переросток. Здається, моє бажання збулося за рік потому, як я його загадала.

Здавалося, що мене взагалі не існувало. Навіть учителі дивилися на мене так, немов я була порожнім місцем.

Увесь ранок я прислухалася до розмов навколо мене. Намагалася вловити, що діється навкруги. Та жодна з розмов не стосувалася мене, тож я здалася.

Джесика навіть не глянула на мене, коли я всілася біля неї на математиці.

— Привіт, Джес, — сказала я з удаваною байдужістю. — Як провела вихідні?

Вона з недовірою зиркнула на мене. Невже вона досі сердиться? Чи, може, як і всі інші, не хоче мати справу з ненормальною?

— Супер, — сказала вона, потупившись у книжку.

— Це добре, — пробурмотіла я.

Тільки тепер я втямила значення виразу «холодний прийом». Я відчувала, як із вентиляційних люків підлоги дме тепле повітря, але мене все одно трусило від холоду. Я зняла куртку зі спинки крісла й накинула на плечі.

На четвертому уроці нас трохи затримали, і коли я прийшла в кафетерій, мій столик був уже зайнятий. Там були Майк, Джесика та Анжела, Конор, Тайлер, Ерик і Лорен. Кеті Маршал, руда дів чинка з молодшого класу, яка мешкала неподалік від мене, сиділа між Ериком та Остіном Марксом — старшим братом того хлопчика, який віддав мені мотоцикли. Цікаво, відколи це вони сидять тут?

Я почала злитися сама на себе. Мабуть, минулого семестру я цілком поховала себе для всіх своїх друзів.

Ніхто й не подивився, коли я сіла біля Майка, навіть незважаючи на різкий звук, який сполохав кафетерій, коли я відсувала крісло.

Я намагалася включитися в розмову. Майк та Конор говорили про спорт, тож я одразу полишила цю ідею.

— А де сьогодні Бен? — запитала Лорен в Анжели. Мене це зацікавило і я почала прислухатися. Цікаво, це означає, що Анжела та Бен досі разом?

Я ледве впізнала Лорен. Вона обстригла своє світле волосся кольору пшениці — тепер вона була підстрижена дуже коротко, ззаду скидалася на виголеного хлопчика. Ніколи не думала, що вона на таке здатна. Цікаво, чому вона це зробила? Може, в її волоссі заплуталася жувальна гумка? А може, вона продала свої коси? Або перед фізкультурою зібралися всі ті учні, яким вона набридала, і поголили її? Я подумала, що негарно з мого боку судити її зараз, спираючись на свої попередні враження про неї. Хай там як, а вона виявилася милою дівчиною.

— У Бена розлад шлунку, — сказала Анжела своїм тихим спокійним голосом. — На щастя, нічого серйозного. Хоча вчора йому було й справді дуже зле.

Анжела також змінила зачіску. Нарешті вона позбулася своїх різних по довжині хвостиків.

— А що ви робили на цих вихідних? — запитала Джесика. Здавалося, відповідь її зовсім не цікавила. Б’юсь об заклад, таким чином вона хотіла зробити вступ до історії про свої вихідні. Цікаво, чи згадає вона про те, що ми з нею їздили до Порт-Анджелеса, коли я сиджу в кількох метрах від неї? Чи, може, я стала такою невидимою, що вони обговорюватимуть мене в моїй же присутності?

— В суботу ми збиралися влаштувати пікнік… але потім передумали, — сказала Анжела. В її голосі було щось таке, що мене зацікавило. Джес також це помітила.

— Як шкода, — сказала вона і вже збиралася перейти до своєї історії, але я була не єдина, хто звернув увагу на дивні нотки в голосі Анжели.

— А що трапилося? — втрутилася Лорен.

— Ну, — мовила Анжела вагаючись, хоча я не пам’ятаю, щоб вона колись вагалась. — Ми подалися на північ, майже доїхали до гарячих джерел — там є хороша місцина, за милю від стежини. Але на півдорозі туди… ми побачили щось дивне.

— Побачили щось? Що це було? — Лорен звела свої світлі брови до перенісся. Здається, навіть Джес нашорошила вуха.

— Не знаю, — сказала Анжела. — Ми гадаємо, що то був ведмідь. В усякому разі, він був чорний і, здається… дуже великий.

Лорен фиркнула.

— О, і ви туди ж!

В її очах з’явилася злісна посмішка, і я вирішила, що це їй не на користь. Очевидно, зачіска — єдине, що вона змінила.

— Минулого тижня Тайлер торочив мені те саме.

— Ведмеді не з’являються так близько від населених пунктів, — сказала Джесика, стаючи на бік Лорен.

— Та невже? — запротестувала Анжела тихим голосом, опустивши очі додолу. — А ми справді його бачили.

Лорен захихотіла. Майк досі говорив із Конором, не звертаючи уваги на дівчат.

— Я знаю, що вона каже правду, — мовила я нетерпляче. — В суботу в крамницю заходив мисливець, який також бачив ведмедя, Анжело. Він сказав, що той ведмідь величезний і чорний і блукає недалеко від міста, правда, Майку?

На якусь мить запанувала абсолютна тиша. Всі, хто сидів за столом, здивовано витріщилися на мене. Кеті, новенька, роззявила рота і сиділа так, немов вона стала свідком вибуху абощо. Ніхто не ворушився.

— Майку? — пробурмотіла я приголомшено. — Пам’ятаєш того хлопця, який розповідав нам про ведмедя?

— Ну-у, так, — сказав Майк, запнувшись. Не знаю, чому він дивився на мене таким дивним поглядом. Я ж говорила з ним на роботі, правда? Говорила ж? Принаймні мені так здавалося…

Нарешті Майк отямився.

— Так, той хлопець казав, що бачив велетенського чорного ведмедя неподалік од стежки — більшого, ніж гризлі, — запевнив він.

— Гм… — мовила Лорен, потім обернулася до Джесики і змінила тему.

— Ти вже отримала відповідь із Каліфорнійського університету? — запитала вона.

Тепер усі, окрім Майка та Анжели, слухали її. Анжела несміливо усміхнулася мені, і я поквапилася послати їй усмішку у відповідь.

— То що ти робила на вихідних, Белло? — поцікавився Майк. У його тоні відчувалася якась дивна настороженість.

Всі, окрім Лорен, подивилися на мене, очікуючи відповіді.

— У п’ятницю ввечері ми з Джесикою їздили в Порт-Анджелес дивитися фільм. Частину суботи і майже всю неділю я провела в Ла-Пуші.

Розгублені погляди блукали між мною та Джесикою. Здається, Джес нервувала. Цікаво, вона хотіла, щоб ніхто не здогадався про нашу з нею поїздку, чи просто хотіла розказати про все сама?

— І який фільм ви дивилися? — запитав Майк, усміхаючись.

— «Мертву точку» — той, що про зомбі, — я задоволено усміхнулася. Може, мені ще вдасться виправити ту шкоду, яку я заподіяла собі протягом останніх кількох місяців.

— Я чув, що фільм дуже страшний. Як гадаєш, це правда? — було очевидно, що Майк хотів продовжити нашу розмову.

— В самому кінці Белла так налякалася, що втекла із залу, — вставила Джесика, хитро вищирившись.

Я усміхнулася, намагаючись надати своєму обличчю збентеженого виразу.

— Було дуже страшно.

Майк продовжував ставити мені різні запитання, аж поки не закінчився ланч. Зрештою всі почали говорити між собою, хоча досі час від часу поглядали на мене.

Анжела говорила переважно зі мною та Майком, і коли я підвелася, щоб віднести тацю, вона попрямувала за мною.

— Дякую, — сказала вона пошепки, коли ми відійшли від столика.

— За що?

— За те, що втрутилася, що заступилася за мене.

— Без проблем.

Вона зосереджено подивилася на мене, але не образливо, а на зразок «всяке може з людиною статися», і запитала:

— В тебе все гаразд?

Ось чому для поїздки в Порт-Анджелес я вибрала Джесику, а не Анжелу, — хоча Анжела мені завжди подобалася більше. Анжела була занадто чутлива.

— Не зовсім, — визнала я. — Але мені вже краще.

— Я дуже рада, — сказала вона. — Я вже скучила за тобою.

В цей час Лорен та Джесика повільно пройшли повз нас, і я почула, як Лорен голосно прошепотіла: «Яка радість, наша Белла повернулась!»

Анжела обернулась до них і закотила очі, а потім усміхнулась мені підбадьорливо. Я зітхнула. Здається, все почало налагоджуватися.

— Яке сьогодні число? — раптом поцікавилась я.

— Сьогодні дев’ятнадцятого січня.

— Гм…

— І що з того? — запитала Анжела.

— Вчора виповнився рівно рік, як я перевелася в нашу школу, — подумала я вголос.

— Відтоді майже нічого не змінилося, — пробурмотіла Анжела, дивлячись на Лорен та Джесику.

— Знаю, — погодилася я. — Щойно я подумала про те ж саме.

Загрузка...