Молодий місяць

Розділ 24 Голосування

Він був незадоволений таким поворотом подій, це легко читалося на його обличчі. Але, не сказавши й слова, він узяв мене на руки і граційно вискочив у вікно, приземлившись без найменшого шуму, немов кіт. Земля була трохи далі, ніж я собі уявляла…

— Гаразд, — мовив Едвард, не приховуючи осуду. — Поїхали.

Він завдав мене собі на спину й побіг. Навіть через стільки часу мені це здалося цілком нормальним і звичним. Легким. Очевидячки, це щось таке, що ніколи не забувається, як, наприклад, кататися на велосипеді.

В лісі було дуже тихо й темно, Едвард біг крізь густі дерева, дихаючи повільно й рівно; він мчав на такій шаленій швидкості, що дерева ставали майже невидимі, і тільки вітер, який віяв ув обличчя, давав мені уявлення про нашу швидкість. Повітря було вологе; вітер не випалював мені очей, як тоді, на площі, і це мене заспокоювало. Навкруги панувала ніч, і я почувалася, як у дитинстві, коли гралася під товстим пледом, — у безпеці, на звичному місці.

Я згадала, що раніше боялася бігати по лісу, як от зараз, і завжди заплющувала очі. Тепер це здавалося мені смішним. Я дивилася навколо широко розплющеними очима, поклавши підборіддя Едвардові на плече й притулившись щокою до його шиї. Швидкість була просто шалена. В сто разів більша, ніж на мотоциклі.

Я потягнулася до Едварда й притиснулася губами до холодної кам’яної шкіри його шиї.

— Дякую, — мовив він, а попри нас пролітали розмиті обриси темних дерев. — Це означає, що ти вже остаточно прокинулася?

Я засміялася, і мій сміх був таким легким, природним і невимушеним! Він звучав правильно.

— Не зовсім. Я не хочу прокидатися. Тільки не сьогодні.

— Я поверну собі твою довіру, — пробурмотів Едвард головним чином сам до себе. — Навіть якщо це мій останній шанс.

— Тобі я довіряю, — запевнила я його. — Справа не в тобі. Я не довіряю собі.

— Поясни, будь ласка.

Він сповільнився й тепер ішов — я зрозуміла це, оскільки вітер ущух, — мабуть, ми вже недалеко від Едвардового дому. До мене долинав шум ріки, яка вирувала десь поблизу.

— Гаразд, — я щосили намагалася висловити свою думку правильно. — Я не довіряю собі… Я не впевнена, що зможу. Я не впевнена, що заслуговую на тебе. В мені немає нічого такого, що могло б тебе утримати.

Він зупинився й опустив мене на землю. Його ніжні руки підтримували мене; поставивши мене на ноги, він міцно обняв мене за плечі й притягнув до грудей.

— Твоя сила наді мною вічна й незламна, — прошепотів він. — Ніколи не сумнівайся в собі.

Та як я могла не сумніватися?

— Ти так і не сказала мені… — пробурмотів він.

— Що?

— В чому твоя найбільша проблема.

— Я даю тобі одну спробу, вгадай, — зітхнула я й торкнулася вказівним пальцем кінчика його носа.

Він кивнув.

— Я гірше, ніж Волтурі, — мовив він похмуро. — Гадаю, я заслужив на це.

Я закотила очі.

— Найгірше, що можуть зробити Волтурі, — це вбити мене.

Він чекав, дивлячись на мене напруженими очима.

— А ти можеш знову мене кинути, — пояснила я. — Волтурі, Вікторія… вони — ніщо в порівнянні з цим.

Навіть у темряві я змогла роздивитися, як перекосилося його обличчя — це нагадало мені його вираз, коли він корчився від болю під пильним поглядом Джейн; мені стало не по собі, і я пошкодувала, що сказала правду.

— Не треба, — прошепотіла я, торкаючись Едвардового обличчя. — Не засмучуйся.

Він сумно скривив куток рота, намагаючись усміхнутися, але ця посмішка не торкнулася його очей.

— Якби був бодай якийсь спосіб переконати тебе, що я не можу без тебе жити! — прошепотів він. — Гадаю, час переконає тебе в цьому.

Мені сподобалася ідея стосовно часу.

— Гаразд, — погодилась я.

На його обличчі досі читалося страждання. Я спробувала відвернути Едвардову увагу, заговоривши про неважливе.

— Отже, оскільки ти залишаєшся… То, може, віддаси назад подаровані тобою речі? — запитала я, намагаючись надати своєму голосу якомога легковажнішого тону.

Моя спроба увінчалася успіхом: він усміхнувся. Але його очі були досі сумні.

— Твої речі нікуди не зникли, — сказав він. — Я знав, що чиню неправильно, адже пропонував тобі жити так, наче мене ніколи й не існувало. Це було по-дурному, я б сказав, по-дитячому, але насправді я хотів щось залишити по собі. Компакт-диск, фотографії, квитки — все сховано під однією зі сходинок.

— Справді?

Він кивнув, здається, йому було весело, що такий тривіальний факт дає мені задоволення. Але для того, щоб біль повністю стерся з його обличчя, цього було недостатньо.

— Гадаю, — сказала я повільно, — я не впевнена, але мені цікаво… Думаю, що я здогадувалася про це увесь цей час.

— Про що ти здогадувалася?

Я просто хотіла розвеселити Едварда й вигнати страждання з його очей, та коли я говорила, слова звучали більш правдоподібно, ніж я сама цього очікувала.

— Якась частина мене, можливо, моя підсвідомість, ніколи не припиняла вірити в те, що тобі не байдуже, жива я чи мертва. Мабуть, саме тому я чула голоси.

На якусь мить запала мертва тиша.

— Голоси? — запитав він прямо.

— Ну гаразд, тільки один голос. Твій. І взагалі це довга історія. Його обличчя набрало настороженого виразу, і я пошкодувала, що зачепила цю тему. Він може подумати, що я з’їхала з глузду, а що тут іще можна думати? Як це пояснити? Принаймні те страшне відчуття — яке спалювало його зсередини — кудись зникло.

— У мене багато часу, — голос його був неприродно спокійним.

— Знаю, це прозвучить жалюгідно… Він чекав. Я не знала, з чого почати.

— Пам’ятаєш, Аліса розповідала про екстремальні види спорту?

Він промовив спокійно й розмірено:

— Ти скочила зі скелі заради розваги.

— Ну, так. А ще перед тим із мотоциклом…

— Мотоциклом? — перепитав він. Я знала його голос занадто добре, щоб зрозуміти, що за цим спокоєм назріває буря.

— Гадаю, я не розказувала про це Алісі.

— Ні.

— Гаразд, ну… Бачиш, я помітила, що… коли я робила щось небезпечне або дурне… Це нагадувало мені про тебе, — зізналася я, відчуваючи себе останньою дурепою. — Я згадувала, як звучать твій голос, коли ти сердишся. Чула його, наче ти стоїш поруч. Здебільшого я намагалася про тебе не думати, але це не завдавало сильного болю — просто було відчуття, що ти знову мене захищаєш. Так ніби тобі не байдуже.

А може, вся справа в моїй підсвідомості, можливо, я чула тебе так чітко, бо завжди знала, що не байдужа тобі, що ти досі мене кохаєш…

Коли я вимовила ці слова вголос, то остаточно переконалася в їхній правдивості. Я визнала правду, про яку раніше не хотіла й думати.

Він мовив ледь чутно:

— Ти… ризикувала… своїм життям… щоб почути…

— Чш-ш-ш, — перебила я. — Зажди. Гадаю, я все зрозуміла.

Я згадала ту ніч у Порт-Анджелесі, коли вперше почула його голос. Тоді мені на думку спало два пояснення. Божевілля або здійснення бажань. У мене не було третього варіанту.

Але що як…

Що коли ви щиро вірите в щось, а насправді жахливо помиляєтеся? Що коли ви були так уперто впевнені в своїй правоті, що навіть не розглянули іншого варіанту, який і був правдою? Чи правда вічно мовчатиме, чи намагатиметься пробитися на волю?

Варіант третій: Едвард мене кохає. Зв’язок, який встановився між нами, не можуть зруйнувати ні Едвардова відсутність, ні відстань, ані час. І байдуже, наскільки він особливіший, вродливіший, прекрасніший чи ідеальніший за мене, — він так само міцно прив’язаний до мене, як я до нього. Як я завжди належатиму йому, так і він завжди буде моїм.

Можливо, саме це намагалася сказати мені моя підсвідомість увесь цей час?

— Ой!

— Белло?

— Ой. добре. Я все зрозуміла.

— Що ти зрозуміла? — запитав він напруженим голосом.

— Ти мене кохаєш, — це було немов відкриття для мене. В мені знову оселилася впевненість.

Хоча в Едвардових очах досі горіла тривога, на обличчі з’явилася вигнута посмішка, яку я так любила.

— Справді, я тебе кохаю.

Моє серце навіжено калатало, немов збиралося вискочити з грудей. Горло здавило, я задихалася й не могла вимовити ні слова.

Він і справді потребує мене так, як я потребую його, — на завжди. І він відчайдушно боровся за те, щоб я залишилася людиною, тільки тому, що не хотів позбавляти мене душі. В порівнянні зі страхом, що він не хоче мене, страх залишитися без душі був просто сміховинним.

Едвард міцно стиснув моє обличчя своїми холодними долонями й цілував мене доти, доки голова не пішла обертом і ліс не поплив перед очима. Тоді він схилив своє чоло до мого, і я не була єдиною, хто дихав важче, ніж завжди.

— А знаєш, тобі це краще вдавалося, — мовив він.

— Що вдавалося?

— Виживати. Ти принаймні намагалася. Ти вставала щоранку й силкувалася бути нормальною заради Чарлі, ти виконувала свої щоденні обов’язки. А я… Коли я не вистежував, то від мене не було… ніякої користі. Я не міг перебувати поруч зі своєю сім’єю — я ні з ким не міг спілкуватися. Мушу визнати, що я просто лежав, скрутившись калачиком, і дозволяв стражданням з’їдати мене зсередини, — він сором’язливо усміхнувся. — А це набагато жалюгідніше, ніж чути голоси. Ну, і звичайно, ти знаєш, що я також чую голоси.

Я розслабилася і заспокоїлася, усвідомивши, що він справді мене розуміє. Принаймні він не вважає мене божевільною. Він дивився на мене, і я читала в його очах, що… він мене кохає.

— Я чула тільки один голос, — виправила я його. Едвард засміявся, тоді пригорнув мене й потягнув за собою.

— Я просто пожартував.

Ми йшли, і він, виставивши перед собою руку, бережно відсував гілки від мого обличчя. Попереду виднілося щось ясне й величезне — будинок, усвідомила я.

— Мені абсолютно байдуже, що скажуть інші.

— Тепер це їх також стосується.

Він знизав плечима. Жестом запросив мене в дім, через парадні двері ми вві йшли в будинок. Там було темно, й Едвард увімкнув світло. Кімната зовсім не змінилася — фортепіано, білі диванчики й світлі масивні сходи. Ніякої пилюки, ніяких чохлів.

Едвард неохоче покликав свою сім’ю, називаючи кожного на ім’я:

— Карлайле? Есме? Розаліє? Еммете? Джаспере? Алісо?

Вони почули. Несподівано біля нас з’явився Карлайл, наче він завжди стояв тут.

— З поверненням, Белло, — усміхнувся він. — Що ми можемо зробити для тебе цього чарівного ранку? Гадаю, ти прийшла в таку годину не просто з візитом увічливості?

Я кивнула.

— Я б хотіла поговорити з усіма вами одночасно, якщо це можливо. Про дещо важливе.

Я не могла не зиркнути на Едвардове обличчя. На ньому читався осуд, але Едвард тримав себе в руках. Коли я знову перевела погляд на Карлайла, він також дивився на Едварда.

— Звісно, — сказав Карлайл. — Чому б нам не поговорити в іншій кімнаті?

Він провів нас через яскраво освітлену вітальню й указав рукою на їдальню. Зайшовши всередину, він увімкнув світло. Стіни тут були білі, стеля висока, як і у вітальні. В центрі кімнати, під низько звисаючим канделябром, стояв великий полірований овальний стіл, а навколо — вісім крісел. Карлайл відсунув для мене крісло в узголів’ї столу.

Я ще ніколи не бачила, щоб Каллени використовували обідній стіл за призначенням — це була така собі бутафорія. Вони ніколи не їли в хаті.

Тільки-но я обернулася, щоб сісти в крісло, то побачила, що ми не самі. Вслід за Едвардом до кімнати зайшла Есме, а за нею одне по одному всі члени родини.

Карлайл посів місце праворуч від мене, а Едвард — ліворуч. Всі інші також мовчки зайняли свої місця. Аліса змовницьки усміхалася мені. Еммет і Джаспер здавалися зацікавленими, Розалія також усміхалася, невпевнено поглядаючи в мій бік. Моя посмішка у відповідь була такою ж боязкою та невпевненою. Доведеться з цим звикнутися…

Карлайл кивнув мені.

— Слухаємо тебе.

Я прочистила горло. Під пильними поглядами я почала нервувати. Едвард під столом узяв мене за руку. Я крадькома глянула на нього, але він дивився на інших. Його обличчя було затятим.

— Гаразд, — я зробила паузу. — Сподіваюся, що Аліса уже розповіла вам про все, що трапилось у Волтеррі?

— Все, — запевнила мене Аліса. Я кинула на неї багатозначний погляд.

— І дорогою?

— Це також, — кивнула вона.

— Гаразд, — зітхнула я з полегшенням. — Значить, усі в курсі справи.

Вони терпляче чекали, поки я приводила до ладу свої думки.

— Отже, у мене проблеми, — почала я. — Аліса пообіцяла Вол-турі, що я стану однією з вас. Вони збираються прислати когось, щоб це перевірити, і я сумніваюся, що цього можна уникнути.

Тому тепер це стосується всіх вас. Мені дуже шкода, що так вийшло, — я зазирнула в кожне з прекрасних облич, залишивши найдорожче на кінець. Губи Едварда скривилися в гримасі. — Але якщо ви не хочете мене, то я не нав’язуватимуся, незалежно від того, воліє Аліса це зробити чи ні.

Есме хотіла щось сказати, але я підняла палець угору, щоб зупинити її.

— Будь ласка, дозвольте мені закінчити. Ви всі знаєте, чого я хочу. І я впевнена, що вам також відомо, що думає з цього приводу Едвард. Гадаю, що єдиний справедливий спосіб вирішити це — голосування. Якщо ви вирішите, що не хочете мене, тоді… мабуть, я сама подамся до Італії. Я не можу допустити, щоб вони прийшли сюди, — моє чоло вкрилося зморшками, коли я про це подумала.

З Едвардових грудей вихопилося злісне гарчання, але я його проігнорувала.

— Візьміть до уваги, що у будь-якому разі я не наражатиму вас на небезпеку, і проголосуйте так чи ні, відповідаючи на запитання, чи стати мені вампіром.

Я злегка всміхнулася на останньому слові та зробила знак Карлайлу, щоб він починав.

— Хвилинку, — втрутився Едвард.

Я глянула на нього, примружившись. Він звів брови, дивлячись на мене й стискаючи мою руку.

— Я хочу дещо сказати, перш ніж ми тут розпочнемо голосування.

Я зітхнула.

— Про небезпеку, яка загрожує Беллі, — провадив він. — Не думаю, що нам варто сильно непокоїтися.

Його обличчя пожвавішало. Він поклав вільну руку на полірований стіл і нахилився вперед.

— Розумієте, — пояснив він, обводячи поглядом усіх присутніх за столом, — існувала певна причина, чому я не хотів тоді, в самому кінці, потиснути руку Аро. Вони забули про дещо, і я не хотів, щоб вони здогадалися, — він усміхнувся.

— І що це? — підганяла його Аліса. Я була впевнена, що мій вираз обличчя був такий самий скептичний, як і її.

— Волтурі надто самовпевнені, і на це у них є причина. Коли вони вирішують когось знайти, то для них це не проблема. Пам’ятаєш Деметрі? — подивився він на мене.

Я затремтіла. Він сприйняв це як позитивну відповідь.

— Він розшукує людей — ось який його талант, ось за що вони його тримають. Увесь той час, який ми провели у Волтеррі, я дізнавався про їхні можливості, намагався отримати якомога більше інформації, яка могла б нас урятувати. Тож я побачив, як спрацьовує дар Деметрі. Він мисливець — мисливець у тисячу разів талановитіший, ніж Джеймс. Його вміння нічим не поступається моєму дару чи таланту Аро. Він вловлює… запах? Не знаю, як це описати… голос… чиїсь думки, і тоді прямує на поклик. Це спрацьовує на великих відстанях.

Але після маленьких експериментів Аро, ну… — Едвард здригнувся.

— Ти вважаєш, що він не зможе мене знайти, — сказала я байдуже.

На його обличчі з’явився самовпевнений вираз.

— Я у цьому впевнений. Деметрі цілком покладається на свій дар. Та якщо вампірські надприродні вміння на тебе не поширюються, то мисливці будуть мов сліпі, вони ніколи тебе не знайдуть.

— Ну і що з цього?

— Це ж очевидно! Аліса побачить, коли вони планують нас відвідати, і тоді я тебе сховаю. Вони будуть безпомічні, — мовив Едвард не без задоволення. — Це все одно, що шукати голку в копиці сіна!

Тоді вони з Емметом обмінялися поглядами й самовдоволеними посмішками. Це якесь безглуздя.

— Але вони можуть знайти тебе, — нагадала я йому.

— А я здатен сам про себе подбати.

Еммет усміхнувся й потягнувся через стіл до брата, простягаючи йому кулак.

— Відмінний план, мій брате, — сказав він оптимістично. Едвард також простягнув руку, стиснуту в кулак, і вони легенько стукнулися п’ястуками.

— Ні, — прошипіла Розалія.

— Звісно, що ні, — погодилася я.

— Гарно, — здається, Джаспер також оцінив цей план.

— Бовдури, — пробурмотіла Аліса.

Есме тільки мовчки подивилася на Едварда.

Я випросталася в кріслі й зосередилася. Це ж мій вечір.

— Отже, гаразд. Едвард запропонував вам альтернативу, — мовила я прохолодно. — Давайте голосувати.

Цього разу я подивилася на Едварда; було б добре одразу почути його думку.

— Чи ти хочеш, щоб я приєдналася до вашої родини? Його очі були тверді й чорні мов кремінь.

— Тільки не таким чином. Ти залишаєшся людиною.

Я коротко кивнула, намагаючись надати обличчю ділового виразу, й продовжила.

— Алісо?

— Так.

— Джаспер?

— Так, — сказав він серйозно. Це трохи мене здивувало — я зовсім не очікувала отримати його голос, — але я приховала свої емоції й продовжила.

— Розаліє? Вона вагалася, покусуючи свою прекрасну пухкеньку губку.

— Ні.

Вираз мого обличчя не змінився, і я повільно повернула голову, щоб продовжити, але Розалія простягнула до мене обидві руки.

— Дозволь мені пояснити, — благала вона. — Я хочу, щоб ти знала, я не маю нічого проти, щоб ти стала моєю сестрою. Просто… це не те життя, яке б я обрала для себе. Шкода, що свого часу ніхто не проголосував «ні» щодо мене.

Я повільно кивнула й обернулася до Еммета.

— Чорт, так! — усміхнувся він. — Ми можемо знайти якийсь інший спосіб, щоб помірятися силами з цим Деметрі.

Я досі намагалася приховати свою невдоволену гримасу, коли обернулася до Есме.

— Звісно, що так, Белло. І вже давно думаю про тебе як про члена нашої сім’ї.

— Дякую вам, Есме, — пробурмотіла я, обертаючись до Карлайла.

Раптом я занервувала: я пожалкувала, що не спитала його думки з самого початку. Його голос мав найбільшу вагу, він був важливішим, ніж усі решта.

Карлайл не дивився на мене.

— Едварде, — мовив він.

— Ні, — загарчав Едвард. Його щелепи були напружені, губи вищирилися, оголюючи білі зуби.

— Це єдиний вихід, який здається мені слушним, — наполягав Карлайл. — Ти вирішив, без неї не житимеш, і це не залишає мені вибору.

Едвард пустив мою руку й підвівся з-за столу. Він рушив до виходу, злісно рявкаючи.

— Я думаю, що ти знаєш, за що я віддаю свій голос, — зітхнув Карлайл.

Я досі дивилася услід Едварду.

— Дякую, — пробурмотіла я.

З іншої кімнати долинув пронизливий брязкіт, мов щось розтрощили.

Я здригнулася й почала говорити швидше.

— Це все, що мені потрібно було знати. Дякую. За те, що не відмовилися від мене. Мені це потрібно не менше, ніж вам, — голос зривався, мене переповнювали емоції.

Якась мить — і Есме опинилася поруч, її холодні руки ніжно мене пригортали.

— Люба наша Белло, — прошепотіла вона.

Я також обняла її. Краєчком ока я помітила, що Розалія опустила очі й дивиться в стіл, і я усвідомила, що мої слова можна тлумачити двозначно.

— Що ж, Алісо, — мовила я, коли Есме відпустила мене. — Де нам краще це зробити?

Аліса витріщила на мене, її очі розширилися від жаху.

— Ні! Ні! НІ! — заревів Едвард, повернувшись у кімнату. Він опинився переді мною так швидко, що я й не встигла моргнути, і нахилився наді мною, його обличчя перекосилося від люті. — Ти й справді збожеволіла? — горлав він. — Невже ти остаточно втратила здоровий глузд?

Я зіщулилася, затуливши вуха долонями.

— Гм, Белло, — втрутилася Аліса, в її голосі читалася тривога. — Не думаю, що я до цього готова. Мені треба підготуватися…

— Але ж ти обіцяла, — нагадала я їй, визираючи з-під Едвардової руки.

— Знаю, але… Серйозно, Белло! Я й не уявляю, як мені тебе не вбити.

— Ти впораєшся, — заохочувала я. — Я тобі довіряю. Едвард люто фиркнув. Аліса швидко похитала головою, вона панікувала.

— Карлайле? — я обернулася до нього.

Едвард схопив мене рукою за обличчя, змушуючи дивитись на нього. Другою рукою він жестом наказав Карлайлу зупинитися. Карлайл його проігнорував.

— Я зможу це зробити, — відповів Карлайл на моє запитання. Якби ж я могла зараз бачити вираз його обличчя! — Ти не маєш хвилюватися, я не втрачу над собою контролю.

— Гаразд, — пробелькотіла я; сподіваюся, що він зрозумів мене, адже було зовсім не легко говорити, коли Едвард здавлював пальцями моє підборіддя.

— Заждіть, — процідив Едвард крізь зуби. — Це не повинно статися зараз.

— Я не бачу причини, щоб відкладати, — мовила я, слова вийшли трохи спотвореними.

— А я бачу кілька причин, чому не можна робити це зараз.

— Звісно, що бачиш, — мовила я сердито. — А тепер відпусти мене.

Він відпустив моє обличчя та схрестив руки на грудях.

— Десь приблизно за дві години сюди прийде Чарлі, шукаючи тебе. На твоєму місці я б не вплутував сюди поліцію.

— Нічого страшного. Але я все-таки насупилася. Ось що було найважчим! Чарлі, Рене. А тепер і Джейкоб.

Люди, яких я втрачу, люди, яким я завдам болю. Якби ж був бодай якийсь спосіб зробити все так, щоб постраждала тільки я; але я знала, що це неможливо.

В той сам час я наражала їх на більшу небезпеку, залишаючись людиною. Тепер Чарлі небезпечно перебувати поруч зі мною. Джейка я також наражала на небезпеку, заманюючи ворога на його землі, які він зобов’язаний захищати. А Рене… Я не могла навіть навідати власну матір через страх, що з нею може щось статися.

Я — магніт, який притягує небезпеку; і я це визнаю.

Усвідомлюючи це, я знала, що тепер повинна сама турбуватися про себе і захищати тих, кого люблю, навіть якщо ціною за це буде розлука. Я повинна бути сильною.

— Для того, щоб нас не викрили, — мовив Едвард досі крізь зуби, але тепер він уже дивився на Карлайла, — я пропоную відкласти цю розмову на пізніше, принаймні до того часу, коли Белла закінчить школу і переїде від Чарлі.

— У цьому є логіка, Белло, — відповів Карлайл.

Я подумала про реакцію Чарлі, коли він прокинеться сьогодні вранці, якщо (після всього того, крізь що йому довелося пройти за останній тиждень: біль від втрати Гаррі, моє несподіване зникнення…) він побачить моє порожнє ліжко. Чарлі заслуговує на більше. Почекати ще трошки; випуск уже не за горами…

Я міцно стиснула губи.

— Я розгляну цю пропозицію.

Едвард розслабився. Його щелепи розімкнулися.

— Мабуть, мені треба віднести тебе додому, — сказав він спокійніше, але з поспіхом, очевидячки, бажаючи якомога швидше забрати мене звідси. — Просто на випадок, якщо Чарлі прокинеться раніше.

Я подивилася на Карлайла.

— По закінченні школи?

— Я даю тобі своє слово. Я глибоко вдихнула, усміхнулася й обернулася до Едварда.

— Гаразд. Можеш віднести мене додому.

Едвард поквапився вивести мене з хати, перш ніж Карлайл пообіцяв би мені ще щось. Він вивів мене через задні двері, тож я так і не побачила, що саме розтрощив він у вітальні.

Додому ми поверталися в цілковитій тиші. Я почувалася переможницею, це додавало мені впевненості. Мене ще лякала розлука з близькими людьми, але я намагалася про це не думати. Зараз я не хотіла згадувати про біль — фізичний чи емоційний. Я не думатиму про нього, аж поки не настане час.

Коли ми дісталися мого дому, Едвард не зупинився. Він підстрибнув і за лічені секунди заскочив у моє вікно. Тоді він зняв мої руки зі своєї шиї і всадовив мене на ліжко.

Я гадала, що чудово знаю, про що він думає, але вираз його обличчя неабияк здивував мене. Він був не злий, а задумливий. Едвард мовчки міряв кроками мою темну кімнату, а я спостерігала за ним з дедалі більшою підозрою.

— Незалежно від того, що ти плануєш, це не спрацює, — мовила я йому.

— Чш-ш-ш. Я міркую.

— А, — простогнала я, відкинувшись на ліжко і натягнувши на голову покривало.

До мене не долинуло жодного звуку, але раптом Едвард опинився поруч. Він стягнув покривало, щоб бачити мене. Тепер він лежав поруч. Його рука потягнулася до мого обличчя. Він скинув локон із моєї щоки.

— Якщо ти не маєш нічого проти, то я б не хотів, щоб ти ховала своє обличчя. Я не можу довго його не бачити. А тепер… скажи мені дещо.

— Що саме? — запитала я неохоче.

— Якби ти могла отримати все що забажаєш, будь-що в цьому світі, що б це було?

Я відчувала, що в моїх очах з’явився сумнів.

— Ти. Він нетерпляче похитав головою.

— Щось, чого в тебе ще немає.

Я не була впевнена, куди він хилить, тож я добре обміркувала свою відповідь. Я придумала дещо, чого й справді дуже хотіла, але що, швидше за все, було малоймовірним.

— Я б хотіла… щоб це зробив не Карлайл. Я б хотіла, щоб мене змінив ти.

Я обережно спостерігала за його реакцією, сподіваючись, що він оскаженіє ще дужче, ніж у себе вдома. Я здивувалася, що вираз його обличчя зовсім не змінився. Воно було таке ж задумливе.

— Що ти можеш запропонувати взамін?

Я не вірила своїм вухам. Я здивовано витріщилася на нього й випалила відповідь, перш ніж встигла її обміркувати.

— Будь-що. Він ледь помітно усміхнувся, а тоді стиснув губи.

— П’ять років? Моє обличчя скривилося десь між відчаєм і жахом…

— Ти ж казала будь-що, — нагадав він.

— Так, але… ти використаєш цей час, щоб якось викрутитися. Я маю кувати, поки залізо гаряче. Окрім того, залишатися людиною занадто небезпечно — принаймні для мене. Що завгодно, тільки не це.

Він насупився.

— Три роки?

— Ні!

— Хіба ти не готова дати мені це навзамін виконання свого бажання?

Я подумала, як сильно мені цього хотілося. Але вирішила, що краще не розкривати карт і не давати Едварду знати, наскільки я цього прагну. Тоді у мене буде більше шансів вплинути на нього.

— Шість місяців? Він закотив очі.

— Ні, цього не достатньо.

— Тоді один рік, — сказала я. — Це моє останнє слово.

— Дай мені хоча б два роки.

— Нізащо. Я доживу до дев’ятнадцяти. Я не допущу, щоб мені виповнилося двадцять. Якщо ти завжди будеш підлітком, то я також хочу.

Він на якусь мить замислився.

— Гаразд. Забудь про обмеження в часі. Якщо ти хочеш, щоб я перетворив тебе, тобі треба виконати одну умову.

— Умову? — мій голос затремтів. — Яку ще умову? Його очі насторожилися — він говорив повільно.

— Спочатку одружися зі мною. Я витріщилася на нього, досі чогось чекаючи…

— Гаразд. І після якого слова сміятися? Він зітхнув.

— Белло, ти раниш моє самолюбство. Я освідчився тобі, а ти гадаєш, що це жарт.

— Едварде, будь ласка, поводься серйозно.

— Я на сто відсотків серйозний.

Він подивився на мене, у його очах не було й натяку на кепкування.

— Та ну, — мовила я, в голосі з’явилися істеричні нотки. — Мені тільки вісімнадцять.

— Ну, а мені приблизно сто десять. Гадаю, саме час осісти. Я відвела погляд і подивилася вдалину, в темне вікно, намагаючись контролювати наростаючу паніку.

— Розумієш, шлюб — далеко не на першому місці серед моїх пріоритетів. Для Рене та Чарлі він був немов поцілунком смерті.

— Цікавий підбір слів.

— Ти знаєш, що я маю на увазі. Едвард глибоко вдихнув.

— Будь ласка, не кажи, що ти боїшся обов’язку, який накладає шлюб, — в його голосі відчувалася недовіра, і я одразу ж збагнула, щó він має на увазі.

— Це не зовсім те, — ухилилася я від прямої відповіді. — Я… боюся Рене. Вона вважає, що не варто виходити заміж, поки мені не виповниться тридцять.

— І вона б хотіла, щоб ти краще стала однією з вічно проклятих, ніж вийшла заміж, — він похмуро всміхнувся.

— Ти гадаєш, це смішно?

— Белло, якщо ти порівнюєш виконання шлюбних обов’язків з обміном своєї душі на вічність у подобі вурдалака… — він похитав головою. — Якщо ти недостатньо смілива, щоб одружитися зі мною, то…

— Гаразд, — втрутилась я. — А що як я погоджуся? Що як накажу тобі відвезти мене до Лас-Вегаса просто зараз? Хочеш сказати, що я стану вампіром через три дні?

Він усміхнувся, його білі зуби світилися в темряві.

— Звісно, — мовив він, явно блефуючи. — Я піджену свою машину.

— Чорт, — пробурмотіла я. — Я згідна на вісімнадцять місяців.

— Так діла не буде, — мовив він усміхаючись. — Мені до вподоби саме така умова.

— Добре. Коли я закінчу школу, то одразу попрошу допомоги Карлайла.

— Ну, якщо це й справді те, чого ти хочеш, — Едвард знизав плечима, і його посмішка стала зовсім безневинною.

— Ти просто неможливий, — рявкнула я. — Ти — справжнє чудовисько.

Він захихикав.

— Може, саме через це ти не хочеш вийти за мене? Я знову застогнала.

Він нахилився наді мною; його темні мов ніч очі розтоплювали, і плавили, і розхитували мою рівновагу.

— Будь ласка, Белло? — його подих обпалив моє обличчя.

Якусь мить я не могла згадати, як дихати. Коли ж прийшла до тями, то швидко потрусила головою, намагаючись прочистити свій затуманений розум.

— Можливо, ти б погодилася, якби я заздалегідь подбав про обручки?

— Ні! Жодних обручок! — майже закричала я.

— О, нарешті ти докричалася, — прошепотів Едвард.

— Ой.

— Чарлі прокинувся; буде краще, якщо я піду, — мовив Едвард покірливо.

Моє серце перестало битися. Протягом секунди він вивчав мій вираз.

— Буде дуже по-дітвацькому, якщо я сховаюся у вашому туалеті?

— Ні, — прошепотіла я нетерпляче. — Залишися. Будь ласка.

Едвард усміхнувся і зник.

Я лежала в темряві, чекаючи на Чарлі, а всередині мене все кипіло. Едвард завжди знає, що робить, і я могла побитися об заклад — усе, що він замислив, — це частина якогось хитромудрого плану. Звісно, у мене досі залишався варіант із Карлайлом, але тепер, коли з’явився шанс, що це зробить Едвард, я нестерпно хотіла саме цього. Але він був таким обманщиком!

Двері в мою кімнату рипнули й відчинилися.

— Доброго ранку, тату.

— О, привіт, Белло, — Чарлі зніяковів — він не очікував, що його зловлять. — Я й не знав, що ти вже прокинулася.

— Так. Просто я чекала, поки ти прокинешся, щоб прийняти душ, — я почала підводитися з ліжка.

— Зажди, — мовив Чарлі, вмикаючи світло. Я зажмурилася від яскравого світла й намагалася не дивитися на туалет. — Давай спочатку побалакаємо.

Я не втрималася і скривилася. Забула попросити Алісу вигадати гарну відмовку.

— Ти ж знаєш, що в тебе неприємності.

— Так, знаю.

— Я ледве не збожеволів за останні три дні. Я приходжу додому з похорону Гаррі, а тебе немає. Єдине, що Джейкоб міг повідомити, то це те, що ти кудись поїхала з Алісою Каллен, а ще він висловив припущення, що ти потрапила в халепу. Ти не залишила мені жодного телефонного номеру і сама також не дзвонила. Я й гадки не мав, де ти, коли повернешся і чи взагалі повернешся. Будь ласка, виконай моє прохання, назви бодай одну причину, чому… чому… — він не зміг закінчити речення. — Назви бодай одну причину, чому б мені не відправити тебе до Джексонвіля просто зараз?

Мої очі звузилися. Отже, він мені погрожує, хіба ні? Гаразд, я також умію грати в цю гру. Я сіла в ліжку й загорнулася в покривало.

— Тому що я звідси не поїду.

— Стривай хвилинку, юна леді…

— Слухай, тату, я беру на себе цілковиту відповідальність за свої вчинки, і ти маєш повне право мене покарати, як захочеш. Також я виконуватиму всі хатні обов’язки, пратиму, митиму посуд, аж поки ти не вирішиш, що я отримала хороший урок. Гадаю, що ти справді маєш повне право вигнати мене звідси — але це не змусить мене поїхати до Флориди.

Його обличчя вкрилося червоними плямами. Перш ніж відповісти, він кілька разів глибоко вдихнув.

— Може, ти будеш така добра і поясниш, де ти була увесь цей час?

О, чорт!

— У мене були… невідкладні справи.

Він підняв брови, очікуючи на логічне пояснення. Я наповнила рот повітрям, а тоді голосно видихнула.

— Не знаю, що сказати тобі, тату. Просто сталося непорозуміння. Спочатку один бовкнув, тоді інший перебрехав, і покотилося.

Чарлі чекав, на його обличчі читалася недовіра.

— Розумієш, Аліса сказала Розалії, що я стрибнула зі скелі…

Я ретельно добирала слова, щоб триматися правди настільки близько, аби моє невміння брехати переконливо не видало б мене, але перш ніж я продовжила, вираз Чарлі нагадав мені, що йому нічого не відомо про стрибки зі скелі.

Ой. Я тільки підлила олії у вогонь.

— Гадаю, я ще про це тобі не розповідала, — вичавила я з себе. — Нічого страшного. Просто розвага така. Ми плавали з Джейком. У будь-якому разі Розалія розказала про це Едвардові, і він засмутився. Просто вона випадково бовкнула йому, що я хотіла накласти на себе руки чи щось таке. Едвард не відповідав на телефонні дзвінки, тож Аліса потягнула мене до… Лос-Анджелеса, щоб пояснити йому все тет-а-тет.

Я знизала плечима, відчайдушно сподіваючись, що Чарлі не придиратиметься й задовольниться моїм поясненням. Обличчя Чарлі завмерло.

— Ти намагалася накласти на себе руки, Белло?

— Звісно, що ні. Просто ми з Джейком розважалися. Пірнання зі скелі. Діти з Ла-Пуша постійно це роблять. Як я й казала, нічого страшного.

Обличчя Чарлі почервоніло — тепер воно не було нерухомим, воно палало від люті.

— Все одно не розумію, яке діло до цього всього Едварду Каллену? Він просто взяв і кинув тебе…

Я його перебила:

— Ще одне непорозуміння. Його обличчя знову спалахнуло.

— Значить, він повернувся?

— Я точно не знаю. Але гадаю, що всі Каллени повернулися. Він похитав головою, вена на його чолі напружено пульсувала.

— Я хочу, щоб ти трималася якомога далі від нього, Белло. Я йому не довіряю. Він не заслуговує на тебе. Я не дозволю йому знову завдати тобі болю.

— Чудово, — мовила я коротко. Чарлі гойднувся на п’ятках.

— О, — йому знадобилася секунда, щоб оволодіти собою, від подиву він голосно видихнув. — Я гадав, ти зі мною сперечатимешся.

— Ні, — я подивилася йому в очі. — Я мала на увазі: «Чудово, я виїду від тебе».

Його очі округлилися; обличчя набрало червонувато-брунатного відтінку. Я мало не змінила рішення, бо розхвилювалася за його здоров’я. Він був не надто молодший, ніж Гаррі…

— Тату, я не хочу переїжджати від тебе, — сказала я спокійніше. — Я люблю тебе. Я знаю, що ти хвилюєшся за мене, але ти повинен мені довіряти. І ти маєш змінити своє ставлення до Едварда, якщо хочеш, щоб я залишилася. Ти хочеш, щоб я жила тут, чи ні?

— Це не чесно, Белло. Ти ж знаєш, що я хочу, щоб ти залишилася.

— Тоді будь увічливим з Едвардом, тому що він буде там, де і я, — мовила я впевнено. Переконання, що Едвард мене кохає, було досі дуже сильним.

— Тільки не в моєму домі, — гаркнув Чарлі. Я важко зітхнула.

— Бачиш, я не збираюся ставити тобі ніяких інших ультиматумів, принаймні не сьогодні ввечері — чи, мабуть, сьогодні вранці. Просто обміркуй усе протягом кількох днів, гаразд? Але май на увазі, що ми з Едвардом — одне ціле.

— Белло…

— Обміркуй усе, — наполягала я. — А поки ти міркуватимеш, може, залишиш мене на деякий час саму? Мені й справді треба прийняти душ.

На обличчі Чарлі виступили дивні фіолетові плями, але він пішов, голосно грюкнувши дверима. Я чула, як злісно він тупає сходами.

Я скинула покривало, а Едвард уже був тут. Він сидів у кріслі-гойдалці, наче й не виходив.

— Вибач за все, — прошепотіла я.

— Нічого, я заслуговую набагато гіршого, — пробурмотів він. — Не варто сваритися з Чарлі через мене, будь ласка.

— Не хвилюйся через це, — мовила я й зібрала чисті речі, щоб узяти їх із собою у ванну. — Я сваритимуся з ним стільки, скільки знадобиться, й ані крапельки більше. Чи ти просто намагаєшся сказати, що мені нікуди йти? — я широко розплющила очі, вдаючи тривогу.

— Ти переїхала б у дім, повний вурдалаків?

— Мабуть, для такої як я це — найбезпечніше місце. Окрім того… — я усміхнулася. — Якщо Чарлі мене вижене, то немає сенсу чекати до закінчення школи, правда?

Едвардові щелепи напружилися.

— Ти так прагнеш вічного прокляття, — пробурмотів він.

— Ти ж знаєш, що насправді й сам у це не віриш.

— О, хіба ні? — спалахнув він.

— Ні, не віриш.

Він сердито подивився на мене й хотів заговорити, але я його перебила.

— Якби ти й справді вірив у те, що втратив свою душу, тоді, коли я знайшла тебе у Волтеррі, ти б одразу зрозумів, що трапилося, натомість ти подумав, що ми обоє померли. Але ти не зрозумів — ти сказав: «Дивовижно. Карлайл мав рацію», — нагадала я йому тріумфально. — А значить, у тобі живе надія.

Цього разу Едвард промовчав.

— Тож давай плекатимемо надії разом, гаразд? — запропонувала я. — Але не це найважливіше. Якщо ти залишишся, то мені не потрібні ніякі небеса.

Він повільно підвівся, підійшов до мене й обняв долонями моє обличчя, дивлячись мені просто в очі.

— Назавжди, — присягнувся він. Він і досі був трохи збентежений.

— Це все, чого я прошу, — мовила я й, ставши на пальчики, потягнулася й торкнулася губами його вуст.