Молодий місяць

Розділ 19 Гонитва

Ми підготували все необхідне для польоту за лічені секунди, а тоді почалася справжня мука. Літак нерухомо стояв на злітній смузі, в той час як стюардеси повільно походжали туди-сюди проходом, немов прогулюючись, поплескували сумки в багажних відділеннях над головами пасажирів і перевіряли, чи все гаразд. Пілоти визирали з кабіни, перемовлялися з ними, коли ті проходили повз. Аліса твердо стискала моє плече, втримуючи мене на місці, коли я підскакувала від нетерплячки.

— Це все одно швидше, ніж своїм ходом, — нагадала вона тихо.

Я тільки кивнула та знову засовалася на місці.

Нарешті літак ліниво викотив на злітну смугу, набираючи швидкість так повільно, що це було для мене справжнім катуванням. Я сподівалася, що мені стане легше, коли ми злетимо, але шалена нетерплячка не вгавала.

Аліса зняла слухавку телефону зі спинки переднього сидіння ще до того, як ми перестали набирати висоту, і повернулася спиною до стюардеси, яка зиркала на неї з явним осудом. Щось у моєму виразі змусило її не підходити до нас зі своїми зауваженнями.

Я намагалася не звертати уваги на те, щó Аліса говорила Джасперу; не хотіла знову чути ці слова, але дещо все-таки до мене долинуло.

— Я не впевнена, я і далі бачу, що він робить то се, то те — весь час змінює свої плани… То хвиля вбивств по всьому місту, то напад на охорону, то він планує підняти над головою машину посеред людної площі… більшість із цих учинків викриють його — він знає, що це найшвидший шлях, аби домогтися бажаного результату…

Ні, ти не можеш, — голос Аліси став таким тихим, що я ледь його чула, хоча й сиділа за кілька дюймів від неї. Це змусило мене дослухатися ще пильніше. — Скажи Еммету, що не можна… Тоді їдь за Емметом і Розалією та поверни їх… Сам подумай, Джаспере. Якщо він побачить когось із нас, то як гадаєш, що він зробить?

Вона кивнула.

— Саме так. Гадаю, Белла — наш єдиний шанс, якщо ще є якийсь шанс… Я зроблю все, що зможу, але підготуй Карлайла; перевага на боці Волтурі.

Тоді вона засміялася, її голос звучав якось дивно.

— Я поміркую над цим… Так, обіцяю. Раптом вона почала благати:

— Не їдь за мною. Я обіцяю, Джаспере. В будь-якому разі я звідти виберуся… І я тебе кохаю.

Вона повісила трубку й відкинулася в кріслі, заплющивши очі.

— Ненавиджу його обманювати.

— Розкажи мені все, Алісо, — змолилася я. — Я нічого не розумію. Чому ти попросила Джаспера зупинити Еммета, чому вони не можуть допомогти нам?

— На це існує дві причини, — прошепотіла вона, досі не розплющуючи очей. — Перша — та, яку я йому назвала. Звичайно, ми можемо спробувати зупинити Едварда самі — якщо Еммет триматиме його, то у нас з’явиться час, щоб пояснити йому все і сказати, що ти жива. Але проблема в тому, що ми не зможемо підкрастися до Едварда непомітно. А якщо він помітить нас перший, то почне діяти набагато швидше. Він жбурне свій «б’юїк» у стіну чи ще щось, і тоді Волтурі одразу ж його знищать.

Є й інша причина, якої я не могла назвати Джасперу. Якщо наші вже будуть там, і Волтурі вб’ють Едварда, то наші кинуться в бій. Белло, — вона розплющила очі й подивилася на мене благальним поглядом. — Якби ми мали бодай найменший шанс на перемогу… якби в якийсь спосіб ми вчотирьох могли врятувати мого брата, вступивши в бій, це все змінило б. Але ми не впораємося, і, Белло, я не можу втратити Джаспера таким чином…

Я усвідомила, чому її очі молять мого розуміння. Вона захищала Джаспера за наш рахунок і, можливо, за рахунок Едварда також. Я все збагнула, але не почала думати про неї погано. Я кивнула.

— А хіба Едвард не може тебе почути? — запитала я. — Може, він прочитає твої думки і зрозуміє, що я жива, і тоді все владнається?

В будь-якому разі це його не виправдовує. Я досі не могла повірити, що він здатний на таку реакцію. Хіба в цьому є сенс? З болісною ясністю я згадала слова, які він сказав, сидячи на цій канапі, коли ми дивилися, як Ромео і Джульєтта одне по одному накладають на себе руки. Я б не зміг жити без тебе, — мовив він так, наче це було цілком очевидно. Але слова, які він мовив у лісі, кидаючи мене, все це перекреслили.

— Якби ж він слухав, — пояснила Аліса. — Хочеш вір, а хочеш ні, обманути можна й у думках. Якби ти померла, я би все одно намагалася його зупинити. Я б увесь час думала «вона жива, вона жива». Він це знає.

Я міцно зціпила зуби в німому розчаруванні.

— Якби був спосіб урятувати його без тебе, Белло, я б ніколи не наражала тебе на таку небезпеку. Я б цього не допустила.

— Не будь дурненькою. Я — остання, про кого варто турбуватися, — я нетерпляче похитала головою. — Скажи, що ти мала на увазі, коли говорила, що ненавидиш обманювати Джаспера.

Вона похмуро посміхнулася.

— Я пообіцяла, що втечу, перш ніж Волтурі вб’ють і мене. А гарантувати це я ніяк не можу, — вона вигнула брову, так наче хотіла, щоб я втямила всю небезпеку ситуації, в якій ми опинилися.

— А хто такі ці Волтурі? — запитала я пошепки. — Чому вони набагато небезпечніші, ніж Еммет, Джаспер, Розалія й ти?

Було важко уявити щось, страшніше за цих чотирьох.

Аліса глибоко вдихнула, а тоді різко метнула погляд попри мене. Я розвернулася й одразу помітила чоловіка, який сидів у проході і вдавав, що не слухає нас. Він був схожий на бізнесмена в темному костюмі, довгій краватці, з ноутбуком на колінах. Поки я роздратовано дивилася на нього, він відкрив комп’ютер і демонстративно одягнув навушники.

Я присунулася ближче до Аліси. Її губи майже торкалися мого вуха, поки вона пояснювала мені.

— Я здивувалася, що ти впізнала це ім’я, — мовила вона. — І ти так швидко здогадалася, що я маю на увазі — коли я сказала, що Едвард збирається до Італії. Я гадала, що мені доведеться пояснювати все з самого початку. Що саме він розповідав тобі?

— Він казав, що вони дуже стара й могутня сім’я — майже королівська. Що ви не ворогуєте з ними, поки не вирішите… вмирати, — прошепотіла я, ледь витиснувши з себе останнє слово.

— Ти повинна зрозуміти, — мовила вона повільно, більш розмірено, ніж завжди. — Ми, Каллени, унікальніші, ніж ти гадаєш. Це… ненормально, що так багато нас живе разом у мирі й злагоді. Те саме стосується й сім’ї Тані на півночі. Карлайл подумав, що відмова від людської крові робить наш шлях до цивілізації легшим, дозволяє нам підтримувати зв’язки, побудовані на любові, а не на виживанні чи зручностях. Навіть невелика група Джеймса з трьох осіб була незвичайно великою — і ти бачила, як легко Лоран від них відколовся. Такі як ми подорожують, як правило, на самоті або парами. Наскільки мені відомо, сім’я Карлайла — найбільша з усіх існуючих, за єдиним винятком: Волтурі. Спочатку їх було троє — Аро, Гай та Марк.

— Я бачила їх, — пробурмотіла я. — На картині в кабінеті Карлайла.

Аліса кивнула.

— З часом до них приєдналися ще дві жінки, і вони разом заснували сім’ю. Я не впевнена, але гадаю, що саме їхній вік дає їм можливість співіснувати. Їм понад три тисячі років. А може, незвичайна толерантність — це їхній дар. Як Едвард і я, Аро і Марк також… наділені даром.

Вона продовжила, перш ніж я встигла щось запитати.

— А може, їх об’єднує їхнє прагнення влади. Велич — влучне слово, щоб їх описати.

— Але якщо їх тільки п’ятеро…

— П’ятеро членів сім’ї, — уточнила вона. — Це не беручи до уваги їхньої гвардії.

Я глибоко вдихнула.

— Звучить… серйозно.

— О, так воно і є, — запевнила вона мене. — Останнього разу я чула, що до їхньої гвардії входить дев’ять постійних членів. Інші працюють на них… тимчасово. Вони всяк час змінюються. І багато з них також обдаровані — їхні таланти непересічні, у порівнянні з ними я виглядаю простою фокусницею. Волтурі обирають їх за їхніми можливостями — фізичними чи будь-якими іншими.

Я вже роззявила рота, а тоді стулила його. Не думаю, що мені хотілося дізнатися, наскільки погані наші шанси.

Аліса знову кивнула, наче зрозуміла, про що я думаю.

— Вони майже ніколи не влізають у сутички. Ніхто не зв’язується з ними з власної волі. Вони постійно перебувають у своєму місті, залишаючи його тільки тоді, коли мають виконувати певні обов’язки.

— Обов’язки? — здивувалася я.

— Хіба Едвард не розказав тобі, що вони роблять?

— Ні, — відповіла я, відчуваючи, як біліє моє обличчя.

Аліса знову зиркнула в бік бізнесмена і приклала крижані губи до мого вуха.

— Існує причина, з якої Едвард назвав їх королівською династією… правлячим класом. Протягом тисячоліть вони стежать за тим, щоб ми дотримувалися законів — тобто карають порушників. Вони завжди гідно виконують свої обов’язки.

Шокована, я різко закліпала очима.

— Закони? — запитала я занадто голосно.

— Тихіше.

— Невже ніхто не повинен був розказати мені про це раніше? — прошепотіла я злісно. — Я маю на увазі, що я хотіла стати… стати однією з вас! Невже ніхто не повинен був пояснити мені правила?

Моя реакція змусила Алісу посміхнутися.

— Все не так складно, як ти думаєш, Белло. Існує тільки одне суворе обмеження — і якщо ти постараєшся, то сама додумаєшся, яке саме.

Я замислилася.

— Ні, навіть не уявляю. Вона розчаровано похитала головою.

— Можливо, це занадто очевидно. Ми просто повинні тримати в таємниці своє існування.

— А, — пробурмотіла я. Це й справді було очевидно.

— В цьому є сенс, тому більшості з нас не потрібен ніякий контроль, — продовжила вона. — Але через кілька століть комусь із нас може стати нудно. Або він може збожеволіти. Ну, чи ще щось. У такому разі втручаються Волтурі, перш ніж він зможе всіх скомпрометувати.

— Отже, Едвард…

— Планує порушити цей закон у їхньому власному місті — місті, яким вони непомітно керують останні три тисячі років, з часів етрусків[13]. Вони так турбуються про своє місто, що навіть не дозволяють полювати в його стінах. Волтерра[14] — мабуть, найбезпечніше місто в світі — принаймні це стосується нападів вурдалаків.

— Але ж ти казала, що Волтурі не полишають меж міста. Як вони харчуються?

— Правильно, вони не залишають міста. А доправляють їжу ззовні, іноді досить іздалека. Це дає можливість їхній гвардії чимось займатися, коли вони не знищують неслухняних. Чи захищають Волтерру від…

— Від ситуацій, схожих на цю, з Едвардом, — закінчила я речення. Тепер було так легко вимовляти це ім’я вголос! Не впевнена, в чому відмінність. Можливо, в тому, що й я справді не планувала жити без Едварда довго. Чи в тому, що ми можемо спізнитися. Мене заспокоювало усвідомлення, що у мене буде легкий кінець.

— Сумніваюся, що у них колись була така ситуація, — пробурмотіла вона з відразою. — Нечасто зустрінеш вампіра, схильного до самогубства.

З моїх уст вихопився дуже тихий звук, але, здається, Аліса зрозуміла, що це був скрик відчаю. Вона обняла мене за плечі тонкою сильною рукою.

— Ми зробимо все можливе, Белло. Це ще не кінець.

— Ще не кінець, — я дозволила їй заспокоїти себе, хоча й знала, вона думає, що наші шанси зовсім незначні. — Кінець буде, коли Волтурі схоплять нас через те, що ми втрутилися.

Аліса пирхнула:

— Ти говориш про це з такою легкістю. Я знизала плечима.

— Збав оберти, Белло, інакше ми прилетимо у Нью-Йорк, а звідти прямісінько у Форкс.

— Що?

— Сама знаєш що. Якщо нам не вдасться врятувати Едварда, то я зроблю все від мене залежне, щоб повернути тебе Чарлі живою й неушкодженою. І мені не потрібні зайві проблеми з твого боку. Розумієш?

— Звісно, Алісо. Вона трохи відкинулася назад, щоб краще мене бачити.

— І ніяких клопотів.

— Слово скаута, — пробурмотіла я. Вона закотила очі.

— А тепер дай мені зосередитися. Я намагаюся побачити, що він планує.

Вона продовжувала обнімати мене, але відкинула голову на сидіння і заплющила очі. Вільну руку вона притулила до обличчя, потираючи кінчиками пальців скроню.

Я довго у захваті дивилася на неї. За деякий час вона зовсім перестала рухатися, її обличчя нагадувало кам’яну статую. Минав час; якби я не знала, що й до чого, то подумала б, що вона заснула. Я не наважувалася турбувати її питаннями про те, що відбувається.

Якби ж я могла думати про щось безпечне! Бо якщо я не хочу заверещати просто тут і зараз, я не можу дозволити собі думати про той жах, який чекає нас попереду, або про ще страшнішу річ — про шанс, який ми можемо втратити.

Та я не могла нічого прогнозувати. Можливо, якщо мені дуже, дуже, дуже пощастить, то я якимось чином зможу врятувати Едварда. Та я не була настільки дурною, щоб думати, що врятувавши його, я врятую і наші стосунки. Я не змінилася, я більше не є для нього тією єдиною, якою була раніше. Навряд чи у нього з’явиться якась нова причина, щоб захотіти мене зараз. Побачити його і втратити знову…

Я щосили боролася з болем. Ось яку ціну я повинна заплатити за Едвардове спасіння. І я її заплачу.

Показували фільм, і мій сусіда одягнув навушники. Іноді я дивилася на фігурки, які рухалися на маленькому екрані, але не змогла б сказати, щó це було — фільм жахів чи лірична мелодрама.

Минула ціла вічність, перш ніж літак почав заходити на посадку в Нью-Йорку. Аліса досі була в трансі. Я вагалася, чи варто турбувати її зараз. Перш ніж літак приземлився в місті, я намагалася зробити це з дюжину разів, але так і не змогла її торкнутися.

— Алісо, — мовила я нарешті. — Алісо, нам час іти. Я діткнулася її руки.

Її повіки дуже повільно розплющилися. Якийсь час вона хитала головою з боку в бік.

— Щось нове? — запитала я тихо, боячись, що чоловік, який сидить поруч, може підслухувати.

— Не зовсім, — ледь чутно видихнула вона. — Він майже у Волтеррі. Міркує, як йому попросити про цю послугу.

Нам треба було поспішати на пересадку, але це було набагато краще, ніж сидіти й чекати. Щойно літак піднявся в повітря, як Аліса занурилася в такий самий транс, як раніше. Я доклала чималих зусиль, щоб зібрати все своє терпіння, і чекала. Коли знову стемніло, я відсунула шторку, щоб подивитися на чорну порожнечу, яка майже нічим не відрізнялася від самої шторки.

Я раділа, що в мене була багатомісячна практика з контролю власних думок. Замість того, щоб міркувати над жахливим майбутнім, я зосередилася на менш важливих проблемах. І байдуже, що Аліса каже, буцім я можу не вижити. Я міркувала, що скажу Чарлі, коли повернуся. Це було досить складне завдання і забрало в мене кілька годин часу. А Джейкоб? Він пообіцяв, що чекатиме на мене, та чи дотримає він слова? Може, мені доведеться повертатися в Форкс самій, зовсім самій? Можливо, я не захочу вижити, байдуже, що трапиться.

Через секунду я відчула, як Аліса потрусила мене за плече — я навіть не помітила, як заснула.

— Белло, — прошипіла вона, її голос був загучний для темного салону літака, повного сплячих людей.

Я легко прийшла до тями — спала зовсім не довго.

— Що сталося?

Очі Аліси блистіли в тьмяному світлі ліхтарика для читання над головою.

— Нічого не сталося, — усміхнулася вона злісно. — Все добре. Вони ще вагаються, але хочуть сказати йому «ні».

— Волтурі? — пробурмотіла я слабким голосом.

— Ну звісно, Белло, пробудися. Я бачу, щó вони збираються йому відповісти.

— Розкажи мені.

Стюард навшпиньки наблизився до нас проходом.

— Леді, можу я запропонувати вам подушку? — його шепіт прозвучав немов докір за нашу порівняно голосну розмову.

— Ні, дякую, — мовила Аліса, широко посміхаючись. Стюард приголомшено розвернувся й нетвердо пішов назад.

— Розкажи мені, — ледь чутно видихнула я.

Вона нахилилася й почала шепотіти мені на вухо.

— Він зацікавив їх — вони вважають, що його дар може бути для них корисним. Вони збираються запропонувати йому приєднатися до них.

— Що він відповість?

— Поки що я не можу цього бачити, але б’юся об заклад, що це буде яскраве видовище, — вона знову всміхнулася. — Це перші хороші новини — перша удача. Вони заінтриговані; вони справді не хочуть його смерті — «марнотратної» смерті, як висловився Аро, — а цього може бути достатньо, щоб змусити його проявити фантазію. Що довше він складатиме плани, то краще для нас.

Цього було недостатньо, щоб вселити в мене надію; це не принесло мені такого полегшення, як Алісі. Існувало ще так багато варіантів, за яких ми могли запізнитися! І якщо я не потраплю у Волтерру, мені не вдасться умовити Алісу не відправляти мене назад додому.

— Алісо?

— Що?

— Я заплуталася. Як ти можеш бачити все це так чітко? А ще ти бачиш такі далекі події — речі, які можуть і не трапитися?

Її очі звузилися. Цікаво, чи вона здогадалася, про що я думаю.

— Я бачу все так чітко, тому що воно відбувається зараз або станеться зовсім скоро, а ще я справді зосередилася. Наміри, які здійсняться нескоро, приходять самі собою — це радше несподівані, малоймовірні спалахи. До того ж я бачу таких як я краще, ніж таких як ти. А бачити Едварда найлегше, тому що я звикла за ним наглядати.

— Іноді ти бачиш мене, — нагадала я їй. Вона похитала головою.

— Не так чітко. Я зітхнула.

— Я б так хотіла, щоб ти не помилилася щодо мене! З самого початку, коли тобі вперше прийшло видіння мене, ще до того, як ми зустрілися…

— Що ти маєш на увазі?

— Ти бачила, що я стану однією з вас, — я ледве витиснула з себе ці слова.

Вона зітхнула.

— Тоді це було можливо.

— Тоді, — повторила я.

— Насправді, Белло… — якусь мить вона вагалася, а тоді, здається, зробила вибір. — Якщо чесно, то все зайшло задалеко. Я обмірковую можливість того, щоб зробити тебе такою як ми самотужки.

Я витріщилася на неї, завмерши від шоку. Але мій розум відкинув цю ймовірність. Я не могла дозволити собі сподіватися на таке — раптом Аліса передумає!

— Я налякала тебе? — поцікавилася вона. — Я гадала, що це саме те, чого ти хочеш.

— Я хочу! — мовила я, задихаючись. — О Алісо, зроби це зараз! Тоді б я змогла тобі допомогти — і не гальмувала б тебе більше. Вкуси мене!

— Тихіше! — попередила вона. Стюард знову подивився на нас. — Подумай тільки, — прошепотіла вона. — У нас не достатньо часу. Ми до завтра повинні бути у Волтеррі. Ти ж корчитимешся від болю кілька днів, — із цими словами вона скривилася. — Не думаю, що решта пасажирів нормально на це відреагують.

Я прикусила губу.

— Якщо ти не зробиш цього зараз, то передумаєш.

— Ні, — насупилася вона, на її обличчі з’явився сумний вираз. — Не думаю. Звісно, Едвард оскаженіє, та що він зможе вдіяти?

Моє серце забилося швидше.

— Зовсім нічого. Вона тихо засміялася, а тоді зітхнула.

— Ти занадто мені довіряєш, Белло. Я не впевнена, що зможу це зробити. Мабуть, я просто тебе вб’ю.

— Все одно я використаю цей шанс.

— Ти така дивна, Белло, навіть як на людину.

— Дякую.

— Ой, ну, в усякому разі це тільки припущення. Спершу нам треба пережити завтрашній день.

— Гаразд.

Але принаймні тепер у мене з’явилася хоч якась надія, якщо ми все-таки виживемо. Якщо Аліса дотримає слова — і якщо вона не прикінчить мене, — тоді Едвард може бігати за своїми тимчасовими захопленнями, скільки йому заманеться, а я зможу слідувати за ним. Я не відпущу його просто так. Можливо, коли я стану вродливою та сильною, йому більше не захочеться захоплюватися.

— Поспи ще трохи, — мовила Аліса. — Я обов’язково збуджу тебе, якщо буде щось новеньке.

— Гаразд, — пробурмотіла я, впевнена на всі сто, що мені не вдасться заснути. Аліса поставила ноги на крісло, обняла їх руками та схилилася вперед, поклавши чоло на коліна. Вона розкачувалася назад і вперед, щоб зосередитися.

Я відкинула голову на сидіння й почала за нею спостерігати — я помітила, що вона опустила шторку, аби заховатися від сонця на сході.

— Що відбувається? — пробурмотіла я.

— Вони йому відмовили, — сказала вона тихо. Раптом я помітила, що її ентузіазм немов рукою зняло.

Слова застряли в горлі, я почала панікувати.

— Що він збирається робити?

— Спочатку все було так хаотично. Я бачила тільки раптові спалахи, так часто він змінював свої плани.

— Які плани? — тиснула я.

— Це був жахливий момент, — прошепотіла вона. — Він зібрався на полювання.

Вона подивилася на мене й побачила, що я нічого не зрозуміла.

— В місті, — пояснила вона. — Він уже майже зробив це, але в останню мить передумав.

— Він не захотів розчаровувати Карлайла, — пробурмотіла я. Тільки не зараз.

— Можливо, — погодилася вона.

— У нас іще є час? — запитала я й відчула, як змінився тиск у салоні. Літак почав знижуватися.

— Сподіваюся, що є — якщо Едвард дотримуватиметься свого останнього рішення, то, мабуть, ми встигнемо.

— А що за рішення?

— Він вирішив нічого не ускладнювати. Збирається просто вийти на сонце.

Просто вийти на сонце. Ось і все.

Цього буде достатньо. У моїй пам’яті зринув образ Едварда на галявині — блискучого, сяйливого, немов його шкіра зроблена з мільйонів огранених діамантів. Жодна людина, якій випало щастя побачити таке видовище, цього не забуде. Безперечно, Волтурі такого не допустять. Ніколи, якщо хочуть і надалі приховувати своє місто від людського ока.

Я подивилася на тьмяне сірувате світло, що лилося крізь відчинене вікно.

— Ми не встигнемо, — прошепотіла я, і горло в паніці здавило. Вона похитала головою.

— Саме зараз він схильний до мелодраматичності. Він хоче зібрати якомога більшу аудиторію, отже, обере головну площу, біля башти з годинником. Там високі стіни. Він чекатиме до полудня, поки сонце опинитися просто у нього над головою.

— То значить, у нас є час до полудня?

— Якщо нам пощастить. І якщо він дотримуватиметься саме цього плану.

Голос пілота з динаміків, спочатку французькою, а потім англійською, оголосив про приземлення. Вогники на ременях безпеки засвітилися і дзенькнули.

— Як далеко Волтерра від Флоренції?

— Все залежить від того, як швидко ти їдеш… Белло?

— Так? Вона уважно подивилася на мене.

— Сподіваюся, ти не матимеш нічого проти краденої машини?

Яскраво-жовтий «Порш» із шумом зупинився за кілька кроків від місця, де я стояла. Ззаду на багажнику красувався срібний напис «турбо». Всі, хто стояв на людному тротуарі, витріщилися на машину, а тоді на мене.

— Хутчіш, Белло! — нетерпляче гукнула Аліса крізь відчинене пасажирське вікно.

Я підбігла до машини і залізла всередину, почуваючись так, наче у мене на голові чорна панчоха.

— Тихіше, Алісо, — шикнула я. — А не могла ти вкрасти ще примітнішої автівки?

Салон був оббитий чорною шкірою, а вікна тоновані. Всередині я почувалася безпечніше, там було темно, немов уночі.

Аліса вже шалено петляла в потоці машин — проскакуючи крізь маленькі проміжки між автівками, а я в той час стискалася калачиком і м’яла в руках ремінь безпеки.

— Правильно поставлене запитання, — виправила вона мене, — чи не могла я вкрасти швидшої машини. Гадаю, що ні. Мені справді пощастило.

— Я впевнена, що це підбадьорить нас на першому ж посту.

Вона голосно розсміялася.

— Довірся мені, Белло. Якщо хто-небудь влаштує нам засідку, швидко опиниться далеко позаду нас, — із цими словами вона ще сильніше натиснула на газ, немов на підтвердження своїх слів.

Мені, мабуть, варто було дивитися у вікно, адже попри мене з шаленою швидкістю пролітали краєвиди Флоренції, а тоді й Тоскани. Це була моя перша подорож, можливо, й остання. Але манера водіння Аліси лякала мене, незважаючи на те, що я знала: за кермом їй можна довіряти. Я була занадто схвильована, щоб дивитися на пагорби й обгороджені мурами міста, здалеку чимось схожі на замки.

— Ти бачиш іще щось?

— Там щось відбувається, — пробурмотіла Аліса. — Якийсь фестиваль. На вулицях багато людей і червоних прапорців. Котре сьогодні число?

Я не була цілком упевнена.

— Можливо, дев’ятнадцяте?

— Ось у чому іронія. Сьогодні день святого Марка.

— Що це означає? Вона похмуро усміхнулася.

— Щороку цього дня у місті відбувається святкування. Згідно з легендою християнський проповідник отець Марк — насправді Марк Волтурі — п’ятнадцять століть тому вигнав із Волтерри всіх вурдалаків. Легенда мовить, що його замучили в Румунії за те, що він намагався подолати вампірів. Звісно, що все це вигадки — він ніколи не полишав міста. Але звідси пішли всі ці забобони про хрести й часник. Адже отець Марк користувався ними. А оскільки вурдалаки більше не турбують Волтерру, то виходить, що амулети діють, — усміхнулася вона злостиво. — Це просто святкування, яке влаштовує місто, а ще день ушанування поліції — зрештою, Волтерра — найспокійніше місто у світі. Поліцію тут шанують.

Тепер я усвідомила, що Аліса мала на увазі, говорячи про іронію.

— Волтурі не дуже зрадіють, якщо Едвард порушить спокій саме в цей день, правда?

Вона похитала головою, на її обличчі з’явився похмурий вираз.

— Ні. Вони діятимуть блискавично.

Я відвернулася, намагаючись розціпити зуби, щоб не прокусити нижньої губи. Зараз кровотеча — не найкраща ідея.

Сонце піднялося високо в блідо-голубому небі.

— Він досі планує діяти опівдні? — перепитала я.

— Так. Вирішив зачекати. А вони чекають на нього.

— Скажи, що я повинна робити.

Вона не відривала очей від звивистої дороги — стрілка на спідометрі майже торкалася правого краю шкали.

— Тобі не треба нічого робити. Він просто повинен тебе побачити, перш ніж вийде на світло. І він має побачити тебе, перш ніж угледить мене.

— І як нам цього досягти?

Маленька червона машина, здавалося, втікала від нас, коли Аліса її обігнала.

— Я спробую доставити тебе якомога ближче, а тоді скажу тобі, в якому напрямку бігти.

Я кивнула.

— І постарайся не впасти, — додала вона. — Сьогодні у нас немає часу на струси мозку й переломи.

Я застогнала. Це було дуже на мене схоже — знищити все, зруйнувати світ своєю незграбністю.

Сонце продовжувало підніматися високо в небі, поки ми з Алісою мчали йому назустріч. Воно було занадто яскравим і змушувало мене панікувати. Можливо, Едвард не захоче чекати до полудня.

— Там, — сказала Аліса коротко, вказуючи на місто-замок, розташоване на вершині найближчого пагорба.

Я витріщилася на нього, відчуваючи перші напади нового страху. Кожну хвилину, починаючи з учорашнього ранку — здавалося, минув цілий тиждень, — коли Аліса вимовила Едвардове ім’я, стоячи біля сходів, це був один страх. А тепер, коли я дивилася на древні коричневі стіни й башти, які увінчували крутий схил пагорба, мене сковував інший, егоїстичний страх.

Я подумала, що це місто, мабуть, дуже красиве. Але воно вселяло в мене жах.

— Волтерра, — мовила Аліса тихим крижаним голосом.