Молодий місяць

Епілог Угода

Майже все стало на свої місця, я й не повірила, що це можливо за такий короткий час. У лікарні Карлайла прийняли з розкритими обіймами і навіть не намагалися приховати своєї радості від того, що Есме зовсім не сподобалося жити в Лос-Анджелесі. Перебуваючи за кордоном, я проґавила важливу контрольну із математики, тож тепер у Едварда й Аліси з’явилося більше шансів закінчити середню школу, ніж у мене. Раптом коледж став номером один у списку пріоритетів (хоча він досі залишався планом Б — на той раз, якщо пропозиція Едварда змусить мене відмовитися від плану з Карлайлом). Я вже проморгала всі строки подання документів, але Едвард щодня приносив мені новий стос паперів на заповнення. Колись він уже повчився в Гарварді, отож його не вельми турбувало, що я ловила ґав і наступного року ми можемо опинитися в коледжі Порт-Анджелеса[20].

Чарлі не дуже радів із того, що йому доведеться спілкуватися з Едвардом. Але принаймні Едварду дозволили — протягом визначених годин — знову навідуватися до нас додому. Просто мені не дозволялося виходити.

Школа та робота були єдиними винятками, й останнім часом жахливі похмурі жовті стіни моїх класних кімнат стали незрозуміло привабливими для мене. Мабуть, так сталося через людину, яка сиділа зі мною за однією партою.

З початку навчального року Едвард знову почав відвідувати школу, і на більшість занять ми ходили разом. Минулої осені, коли Каллени начебто переїхали до Лос-Анджелеса, потому як Едвард мене покинув, моя поведінка була трохи неадекватною, тож відтоді місце біля мене пустувало. Навіть Майк, який намагався скористатися бодай найменшою нагодою, тримався від мене на безпечній відстані. Коли у мене знову з’явився Едвард, останні вісім місяців здалися мені просто нічним кошмаром.

Хоча були і певні недоліки. З одного боку, мене тримали під домашнім арештом. З другого — я жодного разу не бачила свого найкращого друга Джейкоба Блека. Ну звісно, я сумувала за ним.

Через домашній арешт я не могла поїхати в Ла-Пуш, а Джейкоб так жодного разу й не приїхав мене навідати. Він навіть не відповідав на мої телефонні дзвінки.

Я телефонувала йому переважно ввечері, потому як похмурий Чарлі десь о дев’ятій годині виганяв Едварда геть із нашого дому і перш ніж Едвард пробирався назад через моє вікно, коли Чарлі засинав. Я вибирала саме цей час, щоб додзвонитися до Джейкоба, бо помітила: щоразу, коли я згадую його ім’я, Едвард сердито кривиться. На його обличчі з’являвся вкрай несхвальний та насторожений… я б сказала навіть — злий вираз. Я здогадувалася, що ним керувало якесь взаємне упередження, яке й викликало негативне ставлення до вовкулак, хоча Едвард ніколи не відзивався про них так зневажливо, як Джейкоб про «кровопивць».

Отже я не згадувала про Джейкоба так уже часто.

Коли Едвард був поруч, я не могла думати про сумні речі — навіть про свого колишнього найкращого друга, який, мабуть, зараз є дуже нещасним, і все це через мене. А коли я й згадувала про Джейка, то завжди почувалася винною через те, що не думала про нього частіше.

Все в казці стало на свої місця. Прекрасний принц повернувся, чари розвіяні. Я не була впевнена, що сталося з другим, невикористаним персонажем. Чи буде колись щасливим він?

Минали тижні, а Джейкоб досі не відповідав на мої телефонні дзвінки. Я почала за нього хвилюватися. Постійно. Так наче мені на голову падали краплі з погано закрученого крана, який я не могла ні закрутити, ні ігнорувати. Крап, крап, крап. Джейкоб, Джейкоб, Джейкоб.

І хоча я намагалася якомога рідше згадувати Джейкоба вголос, іноді моє розчарування та тривога виливалися назовні.

— Це просто нечемно! — не втрималася я одного суботнього вечора, коли Едвард забирав мене з роботи. Злитися через щось набагато легше, ніж відчувати власну провину. — Це відверта образа!

Я змінила тактику в надії отримати хоч якийсь результат. Цього разу я подзвонила Джейку з роботи. Трубку підняв Біллі. На жаль, він не зміг мені нічим допомогти. Знову.

— Біллі сказав, що Джейк не хоче зі мною говорити, — кип’ятилась я, дивлячись на величезні краплі дощу, які стікали по склу. — Але ж він був там і не схотів зробити три кроки, щоб побалакати, щоб підійти до телефону. Зазвичай Біллі каже, що його немає, чи що він зайнятий, чи спить абощо. Не те щоб я не здогадувалася, що він мене обманює, але принаймні раніше він робив це ввічливо. Гадаю, тепер Біллі також ненавидить мене. Це не чесно!

— Ти ні в чому не винна, Белло, — сказав Едвард тихо. — Ніхто тебе не ненавидить.

— А здається, що все зовсім навпаки, — пробурмотіла я, схрестивши руки на грудях. Це був не більш ніж упертий жест. Тепер у грудях не було глибокої рани — від неї залишилися тільки розмиті спогади.

— Просто Джейкоб дізнався, що ми повернулися, і я знаю напевне: він переконаний, що я з тобою, — мовив Едвард. — А він не наблизиться до мене ні на крок. Ворожнеча має глибоке коріння.

— Це якось по-дурному. Він же знає, що ти не такий, як інші… вампіри.

— Все-таки існують серйозні підстави для того, щоб триматися на безпечній відстані.

Я, немов сліпа, витріщилася на вітрове скло, бачачи перед собою тільки Джейкове обличчя, перекошене від злості.

— Белло, ми такі, якими нас створила природа, — мовив Едвард тихо. — Я вмію себе контролювати, але сумніваюся, що й він на це здатен. Він дуже молодий. Найімовірніше, що наша зустріч переросте у бійку, а я не впевнений, що зможу зупинитися, перш ніж уб… — він запнувся, а тоді швидко продовжив, — перш ніж пораню його. Тоді ти будеш нещасна. Я не хочу, щоб так сталося.

Я згадала, що Джейкоб сказав мені тоді на кухні. Я відновила в пам’яті кожне слово, я добре запам’ятала його хрипкий голос. Я не впевнений, що зможу спокійно з цим упоратися… Ти, мабуть, також не дуже радітимеш, якщо я вб’ю твою подружку. Але він упорався — того разу…

— Едварде Каллен, — прошепотіла я. — Ти ж хотів сказати «вб’ю його»? Хотів?

Він відвів од мене погляд і почав спостерігати за дощем. Я й не помітила, як попереду нас червоне світло на світлофорі змінилося зеленим, і Едвард зрушив із місця, дуже повільно. Зазвичай він їздить набагато швидше.

— Я спробував би… хоча це й дуже важко… втриматися, — мовив Едвард нарешті.

Я дивилася на нього, широко розплющивши очі й розтуливши рота, але він і не глянув на мене. Ми зупинилися перед знаком «Стоп».

Раптом я згадала, що сталося з Парисом, коли повернувся Ромео. Сцена в книзі була проста: Вони б’ються. Парис падає.

Але це безглуздо. Неможливо.

— Гаразд, — сказала я і глибоко вдихнула, похитавши головою, щоб відігнати погані думки. — Нічого такого ніколи не станеться, тож немає сенсу через це турбуватися. А ти знаєш, що, мабуть, у цю мить Чарлі нервово дивиться на годинник. Тобі ліпше негайно відвезти мене додому, якщо не хочеш, щоб у мене були проблеми через запізнення.

Я обернулася до Едварда та спробувала весело усміхнутися.

Щоразу, коли я дивилася на нього, на його неймовірно вродливе обличчя, моє серце починало битися з подвійною силою. А зараз воно билося ще швидше. Я впізнала цей вираз на за стиглому, мов у статуї, обличчі.

— Тепер у тебе значно більші неприємності, Белло, — прошепотів він крізь нерухомі губи.

Я притиснулася до нього ближче, обнявши його за руку й прослідкувавши за його поглядом. Не знаю, що я очікувала побачити — можливо, Вікторію, яка стоїть посеред вулиці, її вогненно-руде волосся майорить на вітрі… чи півдюжини темних фігур у чорних плащах… чи зграю злих вовків. Але я взагалі нічого не побачила.

— Що? Що таке? Він глибоко вдихнув:

— Чарлі…

— Тато? — зойкнула я.

Едвард подивився на мене, і вираз його обличчя був таким спокійним, що цього було достатньо, аби втихомирити мою паніку.

— Чарлі… мабуть, насправді не збирається тебе вбивати, але він над цим міркує, — сказав мені Едвард. Він знову рушив по моїй вулиці, але проїхав мій дім і зупинився біля самого лісу.

— Що ж я таке накоїла? — мовила я задихаючись.

Едвард озирнувся на будинок Чарлі. Я знову прослідкувала за його поглядом і вперше помітила, що поряд із батьковою машиною припарковане ще щось. Блискуче, яскраво-червоне, його неможливо було не помітити. Мій мотоцикл гордо блищав на тлі похмурої вулиці.

Едвард сказав, що Чарлі ладен мене убити, тож виходить, він знає, що цей мотоцикл — мій. За цією зрадою могла стояти тільки одна людина.

— Ні! — крикнула я. — Чому? Чому Джейкоб учинив так зі мною?

Зрада вжалила мене мов оса. Я беззастережно довіряла Джейкобу — я довірила йому всі свої, навіть найменші, таємниці. Я вважала його своєю тихою гаванню — людиною, на яку завжди можна покластися. Звісно, зараз стосунки між нами трохи напружені, але я не думала, що вони аж так змінилися. Я гадала, що такі речі не міняються!

І що я зробила, щоб таке заслужити? Чарлі просто оскаженіє — і це ще не найгірше; це завдасть йому болю, а ще він хвилюватиметься. Хіба не достатньо того, що він уже пережив? Я ніколи б не подумала, що Джейкоб може бути таким дріб’язковим і підлим. На очах виступили сльози, але я плакала не тому, що мені було сумно. Мене зрадили. Несподівано я так оскаженіла, що моя голова мало не вибухнула від люті.

— Він досі тут? — прошипіла я.

— Так. Чекає на нас отам, — мовив Едвард, кинувши погляд у бік доріжки, яка розділяла ліс надвоє.

Я вискочила з машини, кидаючись до дерев із руками, вже стиснутими в кулаки, готова декого відлупцювати.

І чому Едвард настільки швидший за мене?

Він схопив мене за талію, перш ніж я встигла зробити бодай крок.

— Відпусти мене! Я не збираюся його вбивати! Зрадник! — вигукувала я в напрямку дерев.

— Тихіше, Чарлі може почути, — попередив мене Едвард. — А якщо він затягне тебе в дім, то одразу замурує двері.

Я інстинктивно поглянула на будинок. І все, що я побачила, — це свій яскравий червоний мотоцикл. У голові знову закалатало.

— Тільки дай мені з’ясувати стосунки з Джейкобом, а тоді я подбаю про Чарлі, — даремно пручалася я, намагаючись вивільнитися.

— Джейкоб Блек хоче побачити мене. Тому він досі тут.

Це мене зупинило, на мене немов відро холодної води вилили — Джейк хоче битися у мене на очах. Мої руки затремтіли. Вони б’ються. Парис падає.

Я була зла, але не настільки.

— Він хоче побалакати? — запитала я.

— Щось таке.

— Навіщо йому це? — мій голос тремтів.

Едвард забрав волосся з мого обличчя й погладив мене по голові.

— Не хвилюйся, він прийшов сюди не для того, щоб битися зі мною. Він тут із посланням… від зграї.

— Ось воно що.

Едвард знову подивився на будинок, тоді дужче обняв мене за талію й підштовхнув до лісу.

— Нам слід поспішати. Чарлі ледве себе контролює.

Нам не довелося йти далеко; Джейкоб чекав майже на самому початку стежини. Він стояв, спершись на вкрите мохом дерево, і чекав; його обличчя було таким незворушним і жорстоким, як я й очікувала. Спочатку він подивився на мене, а тоді на Едварда. Його губи розтягнулися в зневажливій посмішці, і він відійшов від дерева. Стояв босоніж, трохи нахилившись уперед, його тремтячі руки були стиснуті в кулаки. Він здавався ще більшим, ніж тоді, коли я востаннє його бачила. Це неможливо, але він досі ріс. Був би набагато вищий від Едварда, якби вони стали поруч.

Проте Едвард зупинився, щойно ми угледіли Джейкоба, залишаючи між нами досить широкий простір. Едвард розвернувся так, щоб заслонити мене своїм тілом. Я визирнула з-за його спини, щоб подивитися на Джейкоба — щоб обпекти його звинувачувальним поглядом.

Я гадала, що коли побачу його ображений, цинічний вираз обличчя, то розізлюся ще дужче. Але все сталося зовсім навпаки, його вираз нагадав мені нашу останню зустріч, коли ми прощалися — тоді на його очах виступили сльози. Коли я уздріла Джейкоба, моя злість зникла, її немов рукою зняло. Я стільки часу його не бачила — не хотіла, щоб наша зустріч була саме такою.

— Белло, — мовив Джейкоб замість привітання і кивнув, ні на мить не відводячи очей від Едварда.

— Чому? — прошепотіла я, намагаючись здавити сльози в горлі. — Як ти міг учинити так зі мною, Джейкобе?

Зневажлива посмішка зникла, але його обличчя залишилося таким самим твердим і незворушним.

— Так буде краще.

— І що це означає? Ти хочеш, щоб Чарлі мене придушив? Чи, може, щоб у нього стався серцевий напад, як у Гаррі? Який злий ти б не був на мене, як ти міг вчинити так із ним?

Джейкоб здригнувся, і його брови зійшлися на переніссі, але він не відповів.

— Він не хотів нікому нашкодити — просто хотів тебе покарати, щоб тобі не дозволили проводити час зі мною, — пробурмотів Едвард, озвучивши те, що не зміг вимовити Джейкоб.

Коли Джейкоб знову поглянув на Едварда, в його очах спалахнула ненависть.

— Ах, Джейку! — застогнала я. — Я вже й так покарана! Як гадаєш, чому я ще досі не приїхала в Ла-Пуш і не надавала тобі стусанів за те, що ти уникаєш мене й не відповідаєш на мої телефонні дзвінки?

Джейкоб знову подивився на мене, здається, мої слова його спантеличили.

— Саме тому? — запитав він, а тоді міцно стиснув щелепи, немов жалкуючи, що порушив мовчанку.

— Він думав, що тебе не пускаю я, а не Чарлі, — знову пояснив Едвард.

— Припини це, — огризнувся Джейкоб.

Едвард не відповів. Джейкоб здригнувся, а тоді зціпив зуби так само міцно, як кулаки.

— Белла не перебільшувала, розказуючи про твої… вміння, — процідив він крізь зуби. — Отже, ти уже напевно знаєш, для чого я тут.

— Так, — погодився Едвард. — Але перш ніж ти почнеш, я хочу дещо сказати.

Джейкоб чекав, нервово стискаючи і розтискаючи кулаки, намагаючись себе контролювати.

— Дякую, — мовив Едвард, і говорив він щиро. — Я ніколи не зможу висловити тобі, наскільки я вдячний. Я тобі заборгував, я завдячую тобі рештою свого… існування.

Джейкоб здивовано дивився на нього, від несподіваного повороту розмови його руки перестали тремтіти. Він обмінявся коротким поглядом зі мною, але моє обличчя було таке ж спантеличене, як і його.

— За те, що ти надихав Беллу до життя, — пояснив Едвард грубуватим палким голосом. — Коли мене… не було.

— Едварде… — почала я, але він підняв руку, його очі дивилися на Джейкоба.

На обличчі Джейкоба відбилося розуміння, перш ніж з’явилася незворушна маска.

— Я робив це не заради твоєї вигоди.

— Я знаю. Але це не перекреслює вдячності, яку я відчуваю. Гадаю, ти маєш це знати. Якщо я коли-небудь зможу зробити щось для тебе…

Джейкоб звів чорну брову. Едвард похитав головою.

— Це мені не під силу.

— Тоді кому це під силу? — загарчав Джейкоб. Едвард подивився на мене.

— Їй. Я швидко вчуся, Джейкобе Блек, і я ніколи не роблю однієї помилки двічі. Я залишуся тут, поки вона не вижене мене сама.

Я на мить занурилася в його золоті очі. Було зовсім не важко здогадатися, щó я проґавила в розмові. Єдине, що Джейкобу потрібно від Едварда, — його відсутність.

— Ніколи, — прошепотіла я, досі потопаючи в Едвардових очах.

Джейкоб здавлено хихикнув.

Я неохоче відвела погляд від Едвардових очей і насуплено подивилася на Джейкоба.

— Ти хотів ще чогось, Джейкобе? Ти хотів, щоб у мене були неприємності, — твоя місія виконана. Тепер Чарлі може відіслати мене у військове училище, але він не забере у мене Едварда. Ніщо і ніхто не в силі нас розлучити. Чого тобі ще треба? Джейкоб не зводив очей з Едварда.

— Я просто повинен нагадати твоїм друзям-кровопивцям про кілька основних пунктів угоди, на яку вони пристали. Ця угода — єдине, що мене стримує, щоб не роздерти йому глотку просто зараз.

— Ми не забули, — мовив Едвард одночасно з моїм запитанням:

— А які основні пункти?

Джейкоб досі дивився на Едварда, але відповів на моє запитання:

— Угода досить особлива. Якщо хтось із них укусить людину, перемир’я припиняється. Вкусить, не вб’є, — наголосив він. Зрештою він подивився на мене. Його очі немов закрижаніли.

Мені знадобилася секунда, щоб усвідомити, куди він хилить, і тоді моє обличчя стало таким самим холодним, як і його.

— А це вже не твоя справа.

— К бісу… — це єдине, що він зумів видушити з себе.

Я не думала, що мої поспішні слова викличуть таку сильну реакцію. Джейк прийшов, щоб попередити нас, але не знав найголовнішого. Він, мабуть, вирішив зробити це, щоб підстрахуватися. Він не усвідомлював або просто не хотів вірити в те, що я вже зробила вибір. Що я й справді збиралася стати членом сім’ї Калленів.

Моя відповідь захопила Джейкоба зненацька, і він увесь затремтів. Він притис міцно стиснуті кулаки до скронь, його тіло здригалося, він намагався контролювати спазми. Під червонувато-коричневою шкірою його обличчя набрало зеленкуватого відтінку.

— Джейку? З тобою все гаразд? — запитала я тривожно. Я ступила крок йому назустріч, але Едвард схопив мене й загородив своїм тілом.

— Обережно! Не відомо, чи зможе він себе контролювати, — попередив він мене.

Але Джейкоб знову оволодів собою; тільки його темні руки продовжували нервово здригатися. Він скорчив Едвардові гримасу, в його очах не було нічого, окрім ненависті.

— Ух. Я ніколи не завдам їй шкоди.

Ні я, ні Едвард не випустили з уваги обвинувачення, яке прозвучало з його вуст. Едвард тихо зашипів. Джейкоб інстинктивно стиснув долоні в кулаки.

— БЕЛЛО! — долинув рев Чарлі. — ТИ ЗАЙДЕШ У ЦЕЙ ДІМ НЕГАЙНО!

Всі ми завмерли, дослухаючись до мертвої тиші, яка запала за цим гучним криком.

Я заговорила першою. Мій голос тремтів:

— Чорт. Джейкоб вагався, його сердитий вираз кудись зник.

— Мені дуже прикро, — пробурмотів він. — Я повинен був зробити все, що в моїх силах… я повинен був спробувати…

— Ну спасибі тобі, — дрож у голосі перебив сарказм. Я дивилася на стежину, очікуючи, що зараз Чарлі вискочить із мокрої папороті й накинеться на мене, мов оскаженілий бик. А я буду червоним прапором — усе як за сценарієм.

— Ще одне, — сказав Едвард до мене, а тоді подивився на Джейкоба. — Ми не знайшли жодного сліду Вікторії на наших землях — а ви?

Він дізнався відповідь тієї миті, як Джейкоб подумав про неї, але все-таки дозволив її озвучити.

— Останнього разу ми вловили її запах, коли Белли… не було. Ми дозволили вампірці думати, що вона прорвалася, — ми звужували коло, приготували засідку…

По моїй спині пробіг холодок.

— Але вона втекла, немов кажан із пекла. Ми гадаємо, що біля дому Белли вона почула запах вашої коротунки і злякалася. Відтоді вона більше не появлялася на наших землях.

Едвард кивнув.

— Коли вона повернеться, це вже буде не вашою проблемою. Ми впораємося самі.

— Вона вбивала на нашій території, — прошипів Джейкоб. — Вона наша!

— Ні… — почала я протестувати обом…

— БЕЛЛО! Я БАЧУ ЙОГО МАШИНУ. Я ЗНАЮ, ЩО ВИ ТАМ! ЯКЩО ТЕБЕ НЕ БУДЕ В ЦЬОМУ ДОМІ ЗА ОДНУ ХВИЛИНУ!.. — Чарлі вирішив не завдавати собі клопоту і не закінчив своєї погрози.

— Ходімо, — сказав Едвард.

Я обернулася, щоб подивитися на Джейкоба. Чи побачу я його знову?

— Вибач, — прошепотів він так тихо, що мені довелося читати по губах, щоб зрозуміти. — Бувай, Білко.

— Ти ж обіцяв, — нагадала я йому. — Все ще друзі, правда?

Джейкоб повільно похитав головою, і клубок у горлі ледь не задушив мене.

— Ти ж знаєш, як я старався дотримати слова, але… Я не знаю, як робити це далі. Не зараз… — він щосили намагався зберегти на обличчі кам’яну маску, але вона затремтіла, а потім зникла. — Я скучатиму за тобою, — мовив він. Його рука потяглася до мене, пальці випросталися, наче йому було шкода, що вони недостатньо довгі, аби здолати відстань між нами.

— Я також, — вичавила я. Моя рука також потягнулася до нього.

Наче ми були пов’язані між собою, його біль луною віддавався в мені. Його біль, мій біль.

— Джейку… — я ступила йому назустріч. Я хотіла обняти його за пояс і стерти той нещасний вираз із його обличчя.

Але Едвард знову відштовхнув мене, цього разу його руки втримували мене, а не захищали.

— Все буде гаразд, — пообіцяла я Едвардові, підвівши голову, щоб його очі зустрілися з моїми. Він зрозуміє.

Але його очі були порожні, обличчя — без емоцій. Холодне.

— Ні, не буде.

— Відпусти її, — гаркнув Джейкоб, знову оскаженівши. — Вона хоче до мене!

Він зробив два широкі кроки вперед. А тоді застиг в очікуванні. Він тремтів, його груди високо здіймалися.

Едвард заштовхнув мене за свою спину, і тієї ж миті розвернувся обличчям до Джейкоба.

— Ні! Едварде!

— ІЗАБЕЛЛО СВОН!

— Ходімо! Чарлі скаженіє! — у моєму голосі чулася паніка, але не через Чарлі. — Хутчіш!

Я щосили потягнула Едварда за собою, й він трохи розслабився. Він повільно підштовхував мене, не зводячи із Джейкоба погляду.

Джейкоб спостерігав за нами, на його оскаженілому виду застиг похмурий вираз. В очах уже не світилось очікування, а потім, саме перед тим як нас розділив густий ліс, я раптом побачила, як його обличчя скривилося від болю.

Я знала, що цей останній вираз на його обличчі ще довго мене переслідуватиме, аж поки я не побачу, як Джейк знову всміхається.

Саме тоді я дала собі слово, що обов’язково побачу, як він усміхається, і то скоро. Я знайду спосіб зберегти нашу дружбу.

Едвард міцно обнімав мене за талію, притиснувши до себе. Це була єдина причина, яка стримувала мене від того, щоб гірко розплакатися.

У мене серйозні проблеми.

Мій найкращий друг вважає мене своїм ворогом.

Вікторія досі гуляє на свободі, піддаючи небезпеці всіх, кого я люблю.

Якщо найближчим часом я не стану вурдалаком, то мене вб’ють Волтурі.

А щойно мені спало на думку: якщо я стану вурдалаком, то мене вб’ють квілеутські вовкулаки — а зі мною і всю мою майбутню сім’ю. Не думаю, що в них буде бодай найменший шанс здійснити це, але в цій спробі може загинути мій найкращий друг.

Дуже серйозні проблеми. Але чому всі вони раптом стали зовсім не важливими, коли ми вийшли з-за дерев і я побачила фіолетове від люті обличчя Чарлі?

Едвард ніжно мене пригорнув.

— Я поруч.

Я глибоко вдихнула.

Це правда. Едвард поруч, і його руки обіймають мене.

Я готова витерпіти що завгодно, поки Едвард поруч.

Я розпростала плечі й рушила назустріч своїй долі, а поряд ішов той, без кого я не уявляла свого життя.