Молодий місяць

Вранці я почувалася жахливо. Я не виспалася, рука пекла, а голова боліла. Не допомогло й те, що обличчя Едварда було спокійним і якимсь віддаленим, коли він швидко поцілував мене в чоло і зник у вікні. Я боялася, що увесь той час, поки я спала, він продовжував думати про правду й кривду, спостерігаючи за мною. Невидима тривога наростала, в голові калатало.

Едвард, як завжди, чекав на мене біля школи, але його обличчя було досі стурбоване. В очах було щось, чого я не розуміла, — і це мене лякало. Я не хотіла згадувати про вчорашній вечір, але не була впевнена, що уникати цієї теми буде краще.

Він відчинив для мене двері.

— Як почуваєшся?

— Чудово, — обманула я, здригнувшись від звуку захряснутих дверей, який відлунив у моїй голові.

Ми йшли мовчки, Едвард сповільнив крок, щоб не переганяти мене. Я так багато хотіла запитати, але більшість із моїх питань повинні були зачекати, бо вони мали бути адресовані Алісі. Як почувається Джаспер сьогодні? Про що Каллени говорили, коли я пішла? Що сказала Розалія? І найголовніше, що відбувалося зараз в Алісиних дивних, не назавжди точних видіннях майбутнього? Чи здогадується вона, про що думає Едвард, чому він такий похмурий? Чи був доречним той інстинктивний страх, від якого я не могла не тремтіти?

Ранок тягнувся повільно. Я нетерпляче чекала на Алісу, хоча й не змогла б із нею перемовитися, поки Едвард тут. А він був якийсь віддалений. Іноді запитував про мою руку, і я брехала, що все гаразд.

Аліса зазвичай підганяла нас на ланч; вона просто не могла плестися так повільно, як я. Але цього разу її не було за столом, із повною тацею харчів, які вона не збиралася їсти.

Едвард не сказав про її відсутність нічого. Я подумала, що вона затрималася на уроках, — але згодом побачила Конора та Бена, які на четвертому уроці ходили разом із нею на французьку.

— Де Аліса? — схвильовано запитала я в Едварда. Він подивився на шоколадний батончик, який повільно розтирав кінчиками пальців, і сказав:

— Вона з Джаспером.

— З ним усе гаразд?

— Він на деякий час поїхав.

— Що? Куди? Едвард знизав плечима.

— Та так, нікуди.

— Аліса з ним? — запитала я тихим розчарованим голосом. Звісно, якщо Джаспер її потребує, вона залишиться біля нього.

— Так. Її не буде деякий час. Вона хоче переконати його навідатися до Деналі.

Деналі — ще один клан унікальних вурдалаків — добрих, як Каллени. Таня та її сім’я. Я вже чула про них. Едвард подався до них минулої зими, коли мій приїзд ускладнив йому життя. Лорен, найцивілізованіший із членів банди Джеймса, вирушив туди замість того, щоб відомстити Калленам за Джеймса. Тож не дивно, що Аліса заохочувала Джаспера податися туди.

Я ковтнула, намагаючись проштовхнути клубок, який застряг у горлі. Голова схилилася, а плечі зігнулися, відчувши на собі увесь тягар моєї провини. Я змусила Алісу та Джеймса покинути рід ну домівку, так само як Еммета й Розалію. Я просто стихійне лихо.

— Тебе турбує рука? — запитав Едвард занепокоєно.

— Кому яке діло до моєї дурної руки? — пробурмотіла я з відразою.

Він не відповів, і я поклала голову на стіл.

До кінця дня мовчанка стала нестерпною. Я не хотіла першою порушувати її, але це був єдиний вихід, якщо я хотіла, щоб Едвард знову говорив до мене.

— Ти прийдеш пізніше? — запитала я, коли він проводжав мене — мовчки — до мого пікапа.

Він завжди приходив надвечір.

— Пізніше?

Здалося, моє запитання його здивувало.

— Зараз мені треба на роботу. Я повинна відпрацювати за вчорашній день.

— О, — пробурмотів він.

— Отже, ти прийдеш, коли я буду вдома, правильно? Я ненавиділа себе за несподіване відчуття невпевненості.

— Якщо ти цього хочеш.

— Я завжди хочу, — нагадала я трохи наполегливіше, ніж того вимагала така розмова. Я думала, він розрегочеться, або всміхнеться, або хоч якось відреагує на мої слова.

— Гаразд, — відповів він байдуже.

Він знову поцілував мене в чоло, перш ніж захлопнути за мною дверцята. Тоді повернувся й граційно пішов до своєї машини.

Я виїхала зі стоянки, охоплена панікою, але мені вдалося заспокоїтися до того, як я приїхала до Ньютонів.

Просто Едвардові потрібно більше часу, казала я собі. Він змириться. Можливо, він сумує через те, що його сім’я роз’їжджається. Але Аліса та Джаспер скоро повернуться, так само як і Еммет із Розалією. Якщо це допоможе, я нізащо не переступлю порогу великого білого будинку на ріці — ноги моєї там не буде. Це не має значення. Я все одно бачитиму Алісу в школі. Вона ж повернеться в школу, правда? В усякому разі вона мене провідуватиме. Вона ж не ранитиме почуттів Чарлі, тримаючись від нас оддалік.

Понад усякий сумнів, я часто зустрічатимуся з Карлайлом — у відділенні швидкої допомоги.

Зрештою, те, що трапилося минулої ночі, нічого не означає. Нічого не трапилося. Я впала — ось і все. Порівняно з минулою весною це зовсім не серйозно. Після сутички Джеймс покинув мене покалічену, майже мертву від утрати крові — й Едвард тримався всі довгі тижні поряд зі мною в лікарні набагато краще, ніж зараз. А зараз причина в тому, що цього разу не було ворога, від якого мене треба захищати? Що це був його брат?

Може, було б краще, якби він забрав мене звідси, а не руйнував свою сім’ю. Коли я все повільно обдумала, моя пригніченість потроху почала випаровуватися. Якби тільки Едвард дочекався кінця навчального року, Чарлі не мав би нічого проти. Ми б поїхали у коледж або вдали, що зробили це, як Еммет і Розалія. Звісно, Едвард може рік почекати. Що таке рік для безсмертного? Зовсім не те, що для мене.

В дорозі я вже цілком взяла себе в руки, легко вийшла з машини й попрямувала до крамниці. Майк Ньютон побачив мене, усміхнувся й, коли я зайшла, помахав рукою. Я схопила свій жилет, невиразно кивнувши Майкові. Я досі думала про те, як втечу з Едвардом у якесь екзотичне місце.

Майк перервав мої фантазії.

— Як твій день народження?

— Ну, — пробурмотіла я. — Я рада, що він скінчився. Майк подивився на мене так, наче я збожеволіла.

Робота тягнулася повільно. Я хотіла знову побачити Едварда, молячись, щоб до того часу він здолав усе найгірше, що б то не було. Нічого страшного, казала я собі знову й знову. Все буде добре.

Полегшення, яке я відчула, повернувшись на свою вулицю й побачивши срібну машину Едварда, припарковану під моїм будинком, сп’янило мене. І це непокоїло мене більше, ніж будь-коли.

Я поспішила зайти в дім, гукнувши перед тим:

— Тату? Едварде?

Коли я говорила, то чула звук увімкненого телевізора, який долинав із вітальні.

— Ми тут, — гукнув Чарлі.

Я повісила дощовик на вішалку й зайшла до вітальні. Едвард сидів на кріслі, тато — на канапі. Обоє дивилися телевізор. Це було нормально… для мого тата. Але не для Едварда.

— Привіт, — сказала я тихо.

— Привіт, Белло, — відповів батько, не відриваючи очей від телевізора. — У нас є холодна піца. Думаю, що вона на столі.

— Гаразд.

Я чекала в коридорі. Едвард поглядав на мене, ввічливо усміхаючись.

— Я зараз наздожену, — пообіцяв він. Його очі знову прикипіли до телевізора.

Якусь мить я вражено дивилась на нього. Здається, ніхто цього не помітив. В моїх грудях заворушилося якесь дивне відчуття, можливо, це була паніка. Я миттю втекла на кухню.

Найменше мене цікавила піца. Я сіла на своє крісло, підтягнула коліна до підборіддя й обхопила їх руками. Відбувалося щось неправильне, можливо, навіть гірше, ніж я здатна була усвідомити.

Я спробувала заспокоїтися й узяти під контроль власні почуття. Що найгірше може трапитися? Я затремтіла. Це зовсім не правильне запитання. Мені було важко дихати.

Гаразд , подумала я знову, що найгірше я зможу пережити? Мені не сподобалося це запитання. Але я згадала про варіанти, які обдумувала сьогодні.

Триматися якомога далі від сім’ї Едварда. Звісно, він не сподіватиметься, що й Аліса потрапить під це правило. Але якщо Джаспер не може себе контролювати, то мені доведеться бути з нею менше часу. Я кивнула сама до себе — це я переживу.

Або поїхати звідси. Можливо, Едвард не захоче чекати до закінчення навчального року, можливо, ми поїдемо просто зараз.

Переді мною на столі, там, де я їх і залишила, — мої подарунки від Чарлі та Рене, камера, яку я так і не використала в Калленів, поруч альбом. Я торкнулася симпатичної обкладинки альбому, який мені подарувала мати, і зітхнула, думаючи про Рене. Хоч ми й жили зараз нарізно, від цього мені не ставало легше на думку про можливу розлуку в майбутньому. Та й Чарлі почуватиметься покинутим, зрадженим. Обом їм буде боляче…

Але ж ми повернулися б, правда? Звісно, ми б їх провідували, чи не так?

Я не була впевнена щодо відповіді на ці запитання.

Я притулилася щокою до коліна, дивлячись на матеріальні прояви батьківської любові. Я знала, що дорога, яку я обрала, важка. І все-таки я думала про найгірший можливий сценарій — найгірший із тих, який я зможу пережити.

Я знову торкнулася альбому і розгорнула його. Маленькі металеві кутики були уже на місці, готові закріпити першу фотографію. Це була не така уже й погана ідея — записувати сюди своє життя. Я відчувала дивне бажання почати негайно. Можливо, мені не варто було проводити у Форксі так багато часу.

Я гралася з ремінцем камери, роздумуючи над першою фотографією. Чи побачу я там щось схоже на оригінал? Я сумнівалася в цьому. Проте, здавалося, Едварда не турбувало те, що фотографія виявиться порожньою. Я усміхнулася сама до себе, думаючи про його безтурботний сміх учора ввечері. Я перестала сміятися. Так багато чого змінилося, і так несподівано. Мені запаморочилося в голові, наче я стояла на краю глибокої прірви.

Я більше не хотіла про це думати. Я взяла фотоапарат і пішла нагору.

За останні сімнадцять років, відтоді як мати жила тут, моя кімната майже не змінилася. Стіни залишилися блакитними, на вікнах висіли пожовклі ажурні фіранки. Було ліжко, більше схоже на колиску, зверху лежав зібганий плед — подарунок моєї бабусі.

Незважаючи на це, я сфотографувала свою кімнату. Того вечора я не могла робити нічого іншого: надворі було дуже темно — і дивне відчуття робилося дедалі сильнішим. Я хотіла зазнимкувати Форкс, перш ніж покину його.

Наближалися переміни. Я це відчувала. Не зовсім радісна перспектива, а особливо коли життя почало налагоджуватися.

Я спустилася вниз із камерою в руці, намагаючись не звертати уваги на нервове бурчання в животі, думаючи про дивну відчуженість, яку я бачила в очах Едварда. Можливо, він турбувався, що я засмучуся, коли він попросить мене поїхати з ним. Я хотіла, щоб він запропонував це сам, без будь-якого натяку з мого боку. І я буду готова, коли він запитає.

Я тримала камеру напоготові, насторожено визираючи з-за рогу. Я була впевнена, що мені не вдасться сфотографувати Едварда непомітно, але він не дивився. Я відчула ледь вловиму дрож, наче в моєму животі заворушилося щось холодне; я проігнорувала це відчуття і зробила фотографію.

Тато й Едвард обоє подивилися на мене. Чарлі насупився. Обличчя Едварда було порожнє, без емоцій.

— Що ти робиш, Белло? — пробурмотів Чарлі.

— Ну, чого ти? — вдала я, що усміхаюся, сідаючи на підлогу навпроти канапи, на якій простягнувся Чарлі. — Ти ж знаєш, що скоро подзвонить мама і запитає, чи я користуюся своїми подарунками. Тож варто почати, щоб не ображати її почуттів.

— Чому ти фотографуєш мене? — буркнув він.

— Тому що ти такий гарний, — відповіла я легковажно. — Й оскільки ти купив фотоапарат, ти просто зобов’язаний теж мені позувати.

Він щось нерозбірливо пробурмотів.

— Гей, Едварде, — сказала я безтурботно. — Сфотографуй нас із татом. Я кинула йому камеру, уникаючи зустрітися з ним очима, і стала навколішки біля канапи поряд з обличчям Чарлі. Чарлі важко зітхнув.

— Усміхнися, Белло, — пробурмотів Едвард. Я весело усміхнулася, і камера клацнула.

— Тепер давайте я сфотографую вас, діточки, — запропонував Чарлі. Я знала, що він просто намагається відвести від себе камеру.

Едвард підвівся і кинув йому камеру.

Я підійшла і стала біля Едварда, поза видалася мені дуже формальною і дивною. Він поклав одну руку мені на плече, а я міцно обняла його за талію. Я так хотіла подивитися йому в лице, але мені було страшно.

— Усміхайся, Белло, — знову нагадав мені Чарлі.

Я глибоко вдихнула й усміхнулася. Спалах камери осліпив мене.

— Достатньо фотографій на сьогодні, — сказав Чарлі, тоді засунув камеру у щілину між подушками й накрив згори. — Не варто використовувати всю плівку зразу.

Едвард зняв руку з мого плеча і кумедно викрутився з моїх обіймів. Він знову сів у крісло.

Якусь мить я вагалась, а тоді знов сіла навпроти канапи. Раптом мені стало так страшно, що в мене затрусилися руки. Я притиснула їх до живота, намагаючись приховати дрож, сперлася підборіддям на коліна й утупилася в екран телевізора.

Коли передача закінчилася, я не зрушила з місця. Краєчком ока я помітила, що Едвард підвівся.

— Мені час уже йти додому, — сказав він. Чарлі не відривав очей від реклами:

— Побачимося.

Я незграбно звелася з підлоги — ноги задерев’яніли від нерухомої пози — і пішла за Едвардом до дверей. Він прямував просто до своєї машини.

— Ти залишишся? — спитала я невпевнено. Я очікувала такої відповіді, тож вона не заподіяла мені болю.

— Не сьогодні. Я навіть не спитала чому. Він сів у машину і поїхав, поки я нерухомо стояла у дверях.

Я навіть не помітила, що падав дощ. Чекала сама не знаю чого, аж поки позаду не відчинилися двері.

— Що ти робиш, Белло? — запитав Чарлі та здивовано подивився на мене, самотню і мокру.

— Нічого, — я розвернулася і попленталася назад у дім. Ніч тягнулася невимовно довго, а я зовсім не відпочила.

Я встала, щойно за вікном зайнявся світанок. Автоматично одягнулася в школу, чекаючи, щоб небо прояснилося. Доївши тарілку каші, я вирішила, що вже достатньо ясно для фотографій. Я зробила один знімок свого пікапа, потім сфотографувала фасад будинку. Тоді обернулася і клацнула кілька разів ліс за хатою Чарлі. Дивно, але зараз він не здавався мені зловісним. Я усвідомила, що сумуватиму за всім цим — за зеленню, містичними деревами, відчуттям того, що час тут зупинився. За всім.

Перш ніж піти, я поклала камеру в шкільну сумку. Я намагалася зосередитися на своєму новому плані, оскільки не сподівалася, що Едвард за ніч щось придумав.

Окрім страху, я почала відчувати нетерпіння. Скільки так може тривати?

Це тривало увесь ранок. Едвард мовчки ішов поряд, здається, навіть не помічаючи мене. Я спробувала зосередитися на уроках, але навіть англійська мова не змогла заволодіти моєю увагою. Містеру Берті довелося повторити своє запитання про леді Капулетті двічі, перш ніж я втямила, що він звертається до мене. Едвард пошепки підказав мені правильну відповідь і знову почав ігнорувати мене.

Під час ланчу гра в мовчанку продовжувалася. Я відчувала, що зараз просто-таки закричу, тож перехилилася через невидиму лінію й заговорила до Джесики:

— Гей, Джес?

— Що таке, Белло?

— Можеш зробити мені послугу? — сказала я, потягнувшись до своєї сумки. — Моя мама хоче, щоб я зробила кілька фотографій своїх друзів для альбому. Можеш сфотографувати всіх нас?

Я простягнула їй камеру.

— Звісно, — сказала вона, усміхаючись, і швиденько повернулася до Майка, щоб встигнути сфотографувати його з повним ротом.

Далі все було так, як я й очікувала. Я спостерігала, як друзі передають камеру по колу, сміючись, і бавлячись, і скаржачись на те, якими вони потрапили в кадр. Це було якось по-дитячому. Можливо, сьогодні у мене не було настрою для нормальної людської поведінки.

— Ой, — мовила Джесика, вибачаючись, і простягнула мені камеру. — Здається, ми використали всю плівку.

— Все нормально. Здається, у мене вже є фотографії усіх, кого я хотіла.

Після занять Едвард мовчки провів мене до стоянки. Мені знову треба було на роботу, і цього разу я була рада. Час, який він проводив зі мною, не пішов йому на користь; можливо, час, який він проведе на самоті, все виправить.

Перед роботою я здала плівку на проявку і дорогою назад забрала готові фотографії. Вдома я поспіхом привіталася з Чарлі, взяла на кухні шоколадний батончик і поквапилася до своєї кімнати з великим конвертом фотографій під пахвою.

Я сіла в центрі ліжка і з настороженою цікавістю відкрила конверт. Смішно, але я досі думала, що перша фотографія виявиться порожньою.

Витягнувши її, я гучно зітхнула. Едвард дивився на мене такими ж прекрасними очима, як у реальності. Його погляд був такий теплий, я так скучила за ним за кілька останніх днів! Було якось дивно, що хтось може виглядати так… так… що неможливо описати. Не вистачило б і тисячі слів.

Я швидко переглянула решту фотографій і, вибравши три з них, поскладала їх одну біля одної.

Першою була фотографія Едварда на кухні, його теплі очі зворушували своєю прихованою веселістю. На другій були Едвард та Чарлі перед телевізором. Вираз Едвардового обличчя сильно відрізнявся. Тут його погляд був обережним, якимсь стриманим. Едвард був таким прекрасним, що аж дух перехоплювало, проте обличчя було холоднішим, більше схожим на скульптуру, аніж на живу істоту.

На останній фотографії був Едвард, я незграбно стояла біля нього. Обличчя Едварда було таке ж саме холодне й схоже на статую. Та мене у фотографії турбувало не це. Ми вельми відрізнялися одне від одного, і цей контраст завдавав мені болю. Едвард був схожим на бога. Я ж була дуже посередня, навіть на людські мірки. Я з відразою перевернула фотографію.

Замість того, щоб виконувати домашнє завдання, я почала закладати фотографії в альбом. Під кожною я писала імена й дати. Коли я дійшла до нашої з Едвардом світлини, не дивлячись на неї і навіть не замислюючись, я зігнула її навпіл і поставила в альбом тим боком, на якому був Едвард.

Коли я закінчила, вклала другий набір фотографій у порожній конверт і заходилася писати Рене лист подяки.

Едвард іще не приїжджав. Я не хотіла визнавати, що саме через нього я не лягала спати, але так воно і було. Я намагалася згадати, коли він поводився так востаннє, уникав мене без виправдань, без телефонного дзвінка… Ніколи.

Я знову толком не спала…

В школі було тихо, безмовно, жахливо, як і останні два дні. Я відчула полегшення, коли побачила, що Едвард чекає мене на стоянці, але швидко зів’яла. Він зовсім не змінився, хіба що став іще віддаленішим.

Було навіть важко згадати причину всього цього непорозуміння. Мій день народження був для мене далеким минулим. Якби ж Аліса повернулася! Швидко. Перш ніж усе вийде з-під контролю.

Але на це я не могла розраховувати. Я вирішила: якщо сьогодні мені не вдасться поговорити з Едвардом, поговорити по-справжньому, то завтра я поїду до Карлайла. Я маю щось робити.

Після школи ми з Едвардом мусимо обговорити це, пообіцяла я собі. І я не прийму ніяких відмовок.

Він провів мене до пікапа, я набралася сміливості, щоб вимагати пояснень.

— Ти не заперечуєш, якщо я сьогодні прийду? — запитав він, перш ніж ми підійшли до машини. Він захопив мене зненацька.

— Звісно, що ні.

— Зараз? — запитав він знову, відчиняючи переді мною двері.

— Звісно, — я старалася, щоб міг голос звучав упевнено, хоча мені й не подобався Едвардів наполегливий тон. — Я тільки хочу дорогою додому відправити листа Рене. Зустрінемося вдома.

Він подивився на товстий конверт на пасажирському сидінні. Несподівано потягнувся через мене й підхопив його.

— Я відправлю, — сказав тихо. — І все одно обжену тебе.

Едвард усміхнувся моєю улюбленою кривою посмішкою, але щось було не так. Його очі не усміхалися.

— Гаразд, — погодилася я, не усміхнувшись у відповідь. Він захлопнув дверцята пікапа і пішов до своєї машини.

І він таки обігнав мене. Коли я під’їхала, то побачила, що він припаркувався на місці Чарлі. Це був поганий знак. Виходить, він не планував залишатися надовго. Я труснула головою і глибоко вдихнула, намагаючись набратися сміливості.

Едвард вийшов із машини одночасно зі мною і пішов мені назустріч. Простягнув руку, щоб забрати мій шкільний рюкзак. Це було нормально. Але він поклав рюкзак назад на сидіння. Це було ненормально.

— Прогуляєшся зі мною? — запропонував він, узявши мене за руку.

Я не відповіла. Я не збиралася протестувати, але саме тоді збагнула, що не хочу гуляти. Мені це не подобалося. Все погано, все дуже погано, знову й знову повторював голос у моїй голові.

Але Едвард і не чекав на відповідь. Він потягнув мене через подвір’я на схід — у ліс. Я неохоче йшла, намагаючись міркувати, незважаючи на паніку. Ось чого я хотіла, нагадала я собі. Все обговорити. Тоді чому я панікую?

Ми зробили тільки кілька кроків по лісу, коли Едвард зупинився. Ми стояли на стежині — я досі могла бачити дім.

Недалеко дійшли.

Едвард притулився до дерева й пильно подивився на мене, його обличчя було непроникне.

— Гаразд, побалакаймо, — сказала я. Мій голос прозвучав на диво сміливо, набагато сміливіше, ніж я почувалася насправді.

Він глибоко вдихнув:

— Белло, ми їдемо звідси.

Я також глибоко вдихнула. Це була приємна несподіванка. Я гадала, що була готовою до такого повороту. Але все-таки запитала:

— Але чому зараз? Наступного року…

— Белло, прийшов час. Зрештою, скільки ще ми зможемо залишатись у Форксі? Карлайл заледве виглядає на тридцять, а зараз усі думають, що йому тридцять три. Ми повинні починати все спочатку.

Його відповідь заплутала мене. Я думала, що це ми з ним поїдемо звідси, а його сім’я возз’єднається. Якщо ж їдуть вони, то чого й ми повинні їхати? Я подивилася на Едварда, намагаючись збагнути, що він мав на увазі.

Він кинув на мене холодний погляд.

Коли я усвідомила, що неправильно трактую його слова, мені стало недобре.

— Коли ти казав «ми»… — прошепотіла я.

— Я мав на увазі себе і свою сім’ю, — мовив він виразно.

Я хитнула головою, намагаючись прийти до тями. Він чекав, не показуючи свого роздратування. Минуло кілька хвилин, перш ніж я змогла заговорити.

— Гаразд, — сказала я. — Я поїду з тобою.

— Не можна, Белло. Туди, куди ми їдемо… Це не найкраще місце для тебе.

— Найкраще місце для мене — біля тебе.

— Я не пасую тобі, Белло.

— Не будь смішним, — я хотіла, щоб мій голос звучав злісно, але вийшло так, немов я благаю. — Ти найкраще, що є в мене в цьому світі.

— Мій світ не для тебе, — сказав він похмуро.

— Едварде, те, що трапилося з Джаспером, дрібне й незначуще. Незначуще!

— Ти маєш рацію, — погодився він. — Адже саме цього й слід було очікувати.

— Ти ж пообіцяв! У Феніксі ти пообіцяв, що залишишся…

— Доти, доки так буде найкраще для тебе, — втрутився він, виправляючи мене.

— Ні! Це все через мою душу, правда? — крикнула я злісно, але в будь-якому разі це звучало, як прохання. — Карлайл про все мені розказав. Але мені байдуже, Едварде. Байдуже! Можеш узяти мою душу. Навіщо вона мені без тебе — вона вже давно належить тобі!

Він глибоко вдихнув і якийсь час дивився в землю. Його рот трохи скривився. Коли він нарешті підвів погляд, його очі були інакші, жорстокіші — немов застигле золото.

— Белло, я не хочу, щоб ти їхала зі мною, — сказав він, повільно і виразно вимовляючи кожне слово. Його очі стежили за моїм обличчям, вивчали мою реакцію на сказане.

Кілька разів я прокрутила в голові його слова, намагаючись вловити суть сказаного.

— Ти… не… хочеш мене? — я вимовляла слова, а сама дослухалася до того, як вони звучали, сказані в такій послідовності.

— Ні.

Нічого не розуміючи, я поглянула в його очі. Він, не знітившись, пильно дивився на мене. Його очі були наче топаз — твердий, прозорий і дуже глибокий. Я відчувала, немов зазираю в них і бачу далеко-далеко вперед, але ніде в їхній бездонній глибині я не могла знайти розбіжності між словами та думками.

— Що ж. Це все міняє, — я сама була здивована — так спокійно й стримано звучав мій голос. Мабуть, тому, що я була шокована. Я не розуміла, що він каже. Все одно це не мало ніякого значення.

Він перевів погляд на дерева та знову заговорив:

— Звісно, я завжди тебе любитиму… по-своєму. Але те, що трапилося того вечора, змусило мене усвідомити, що настав час змін. Тому що я… втомився прикидатися тим, ким я не є, Белло. Я не людина, — він оглянувся, холодний вираз його обличчя не був людським. — Я зайшов задалеко, і тепер жалкую.

— Не треба, — прошепотіла я; усвідомлення правди почало просочуватися в мій мозок, немов отрута, вливатися в мої вени. — Не роби цього.

Він просто глянув на мене, і з виразу його очей я втямила, що було вже запізно. Він уже зробив вибір.

— Ти не пасуєш мені, Белло, — перекрутив він раніше сказані слова, і я не знала, що відповісти. Як добре мені було відомо, що я йому не пара!

Я розтулила рота — сказати бодай щось, але одразу ж запнулася. Він терпляче чекав, на його обличчі не було жодної емоції. Я спробувала знову.

— Якщо… це те, чого ти хочеш. Він одразу ж кивнув. Моє тіло заніміло. Я не відчувала нічого нижче шиї.

— Проте я б хотів попросити тебе про одну послугу, якщо це не занадто, — сказав він.

Цікаво, що він побачив на моєму обличчі, бо щось промелькнуло на його лиці у відповідь. Але перш ніж я змогла прочитати цей вираз, він надів на обличчя ту саму непроникну маску.

— Все що завгодно, — пообіцяла я, мій голос трохи окріп. Поки я дивилася, його крижані очі розтопилися. Золото знову стало рідким, розплавилося, спалюючи мене зсередини.

— Не роби нічого дурного чи безрозсудного, — мовив він. — Розумієш, що я маю на увазі?

Я безпорадно кивнула.

Його очі знову стали крижаними, він віддалявся від мене.

— Звісно ж, я думаю про Чарлі. Він потребує тебе. Бережи себе — заради нього.

Я знову кивнула.

— Гаразд, — прошепотіла я. Здається, він трохи розслабився.

— У свою чергу я також пообіцяю тобі дещо, — сказав він. — Обіцяю, що це останній раз, коли ти мене бачиш. Я більше не повернуся. Я не дозволю тобі пройти крізь щось схоже ще раз. Живи своїм життям — я не втручатимуся. Все буде так, наче мене й не існувало.

Мабуть, мої коліна затрусилися, бо несподівано дерева почали погойдуватися. Я чула, як кров пульсує в голові. Едвардів голос поволі віддалявся.

Він лагідно усміхнувся.

— Не переживай. Ти людина — твоя пам’ять ніщо як решето. Час зцілить усі рани.

— А твої спогади? — запитала я. Це прозвучало так, наче клубок застряг у моєму горлі, наче я задихалася.

— Ну… — повагався він якусь мить. — Я не забуду. Але такі, як я… ми легко захоплюємося, — він усміхнувся. Його посмішка була спокійною, але очі не сміялися.

Він ступив крок убік.

— Гадаю, це все. Ми більше тебе не потурбуємо.

Я звернула увагу, що він говорив у множині. Це здивувало мене, хоч я думала, що вже не відчуватиму нічого.

— Аліса не повернеться, — усвідомила я. Не знаю, як він почув мене — слова заледве прозвучали вголос, та він, здається, зрозумів.

Він повільно похитав головою, не зводячи очей із мого обличчя.

— Ні. Вони всі поїхали. Я залишився, щоб попрощатися з тобою.

— Аліса поїхала? — у моєму голосі відчувалася недовіра.

— Вона хотіла з тобою попрощатися, але я переконав її, що так буде краще для тебе.

Мені запаморочилося в голові. Було важко зосередитися. Його слова зависли у мене над головою, і я згадала, як минулої весни у лікарні у Феніксі лікар показував мені рентгенівський знімок. Як бачиш, це чистий перелом, його палець рухався по знімку вздовж зламаної кістки. Це добре. Він зростеться легше і швидше. Я намагалася дихати рівно. Мені треба було зосередитися і якомога швидше позбутися цього кошмару.

— Прощавай, Белло, — сказав Едвард таким самим спокійним і тихим голосом.

— Зажди! — гукнула я, простягнувши до нього руки; я так хотіла, щоб мої змертвілі ноги ожили!

Мені здалося, що він також потягнувся до мене. Але його холодні руки зімкнулися навколо моїх зап’ясть і опустили їх донизу. Він нахилився й на якусь мить легенько притиснувся губами до мого чола. Мої очі заплющилися.

— Бережи себе, — видихнув він.

Подув легенький, неприродній вітерець. Я миттю розплющила очі. Листочки на маленькому клені ледь помітно зашелестіли. Едварда не було. Він пішов.

Мої ноги трусилися, і хоча я й усвідомлювала, що це не дасть ніякого результату, я подибала за ним у ліс. Його сліди одразу ж зникли. Не було відбитків на землі, листочки знову заспокоїлися, але я бездумно йшла далі. Що ще я могла робити? Я повинна була рухатися. Якщо я його не шукатиму, то все скінчиться.

Любов, життя, сенс… усе.

Я йшла і йшла. Час не мав ніякого значення, я повільно пробиралася крізь густий ліс. Минули години, а мені здалося, що секунди. Так наче час зупинився, бо ліс зовсім не змінився, хай скільки я йшла. Я почала турбуватися, що ходжу по колу, по маленькому колу, але я продовжувала рухатися. Я часто спотикалася, але западала темрява, і я почала падати.

Нарешті я на щось наразилася — кругом було темно, я гадки не мала, куди потрапила моя нога, — і впала. Я повернулася на бік, щоб можна було дихати, і скрутилася калачиком на мокрій папороті.

Лежачи там, я усвідомила, що минуло більше часу, ніж я гадала. Я не пам’ятала, коли вже й стемніло. Чи тут завжди так темно вночі? Звісно, зазвичай кілька малесеньких місячних променів пробиваються крізь хмари й густі крони дерев і досягають землі.

Не сьогодні. Сьогодні небо зовсім чорне. Можливо, сьогодні взагалі немає місяця: перша фаза, молодий місяць-серп.

Серп. Я затремтіла, хоча зовсім не змерзла.

Дуже довго було зовсім темно, а тоді я почула вигуки.

Хтось кликав мене на ім’я. Звук був невиразним, тихим, його заглушали вологі рослини, які оточували мене, але це було точно моє ім’я. Голос, який кликав мене, був незнайомий. Я подумала, що треба відповісти, та була занадто приголомшена, і мені знадобилося чимало часу, аби усвідомити, що я повинна відповісти. На той час крики вже припинилися.

За деякий час я прокинулася від дощу. Не думаю, що справді заснула; я просто впала в бездумне оціпеніння, я опиралася, я не хотіла усвідомлювати того, що трапилося.

Дощ трохи дошкуляв мені. Було холодно. Я підняла руки, які обнімали коліна, щоб затулити обличчя.

Саме тоді я знову почула, що мене гукають. Цього разу звук долинав здалеку, іноді мені здавалося, що гукають кілька голосів. Я намагалася дихати глибоко. Знала, що мені слід відповісти, але навряд чи мене почують. Чи зможу я крикнути достатньо гучно?

Раптом почувся ще один голос, він був зовсім близько. Це було свого роду сопіння, більше схоже на звуки тварини. Здавалося, це хтось великий. Я ще подумала, чи варто мені злякатися. Але не злякалася — навіть не ворухнулася. Це було неважливо. Сопіння кудись зникло.

Дощ тривав, і я відчула, як по моїх щоках стікає вода. Я зібралася з останніми силами, щоб повернути голову, коли побачила світло.

Спочатку це був тьмяний блиск, що відбивався від кущів далеко попереду. Він ставав дедалі яскравішим, освічуючи більше площі, аніж ручний ліхтар. Світло пробилося крізь найближчий кущ, і я зрозуміла, що це газовий ліхтар, та це було все, що я угледіла — на якусь мить я осліпла від яскравого світла.

— Белла.

Голос був низький і незнайомий, але цілком упевнений. Він не кликав мене, а підтверджував, що я знайшлася.

Я подивилася вгору — високо-високо — на темне обличчя, яке схилялося наді мною. Якось нечітко я розуміла, що незнайомець здається мені таким високим, бо моя голова досі лежить на землі.

— Тебе ранили?

Я знала, що ці слова щось означають, але могла тільки здивовано дивитися. Яке значення має це запитання тут і зараз?

— Белло, мене звати Сем Юлі[2].

Це ім’я нічого для мене не означало.

— Чарлі послав мене по тебе. Чарлі?

Щось знайоме, я спробувала зосередитися на тому, що говорив незнайомець. Можливо, все решта й не мало для мене значення, але тільки не Чарлі.

Високий чоловік простягнув мені руку. Я витріщилася на неї, не знаючи, що робити.

Його темні очі подивились на мене, якусь мить оцінюючи, а потім він знизав плечима. Швидким і лагідним рухом він підхопив мене на руки.

Я повисла у нього на шиї, поки він швидкими широкими кроками пробирався крізь мокрі дерева. Підсвідомо я знала: мене повинно засмутити те, що мене на руках несе незнайомець. Але в мені не залишилося нічого, що дозволило б мені засмутитися.

Здається, минуло зовсім небагато часу, як з’явилося світло і долинув гул чоловічих голосів. Наближаючись до них, Сем Юлі збавив кроку.

— Я знайшов її! — голосно крикнув він.

Голоси затихли, але потім зазвучали ще гучніше. Мене оточив цілий натовп облич. Та з усього цього хаосу я розуміла тільки голос Сема, можливо, тому що мої груди були біля його грудей.

— Ні. Не думаю, що її ранили, — сказав він комусь. — Вона безперестанку повторює: «Він поїхав».

Невже я говорила це вголос? Я прикусила нижню губу.

— Белло, рідненька, з тобою все гаразд? Цей голос я б упізнала будь-де — навіть спотворений переживанням, як от зараз.

— Чарлі? — мій голос прозвучав якось дивно і тихо.

— Я тут, моя люба.

Мене передали на руки іншому чоловіку, від якого пахло так само, як від мого батька, — це був він. Чарлі трошки присів під моєю вагою.

— Може, краще мені її віднести? — запропонував Сем Юлі.

— Я сам, — сказав Чарлі, перевівши подих.

Він ступав повільно, напружившись. Як я хотіла сказати йому, щоб він опустив мене на землю й дозволив піти самій, та я не могла вимовити й слова.

Було багато ліхтарів, їх несли інші чоловіки. Я подумала, що це схоже на парад або похоронну процесію, і заплющила очі.

— Ми вже майже вдома, люба, — повторював Чарлі час від часу.

Я розплющила очі, коли почула, як відчиняються двері. Ми були на порозі нашого дому, а високий чоловік на ім’я Сем притримував двері для Чарлі, простягнувши до нас руку на той випадок, якщо Чарлі не втримає мене.

Та Чарлі акуратно вніс мене в будинок і підійшов до канапи у вітальні.

— Тату, я вся мокра, — сказала я тихо.

— Яке це має значення? — голос його був грубий. Тоді він заговорив до когось іншого: — Ковдри у буфеті на другому поверсі.

— Белло? — запитав новий голос. Я подивилася на сивоголового чоловіка, який схилився наді мною, і за якусь мить упізнала його.

— Лікар Джеранді? — пробурмотіла я.

— Так, люба, — сказав він. — Ти ранена, Белло?

Мені знадобилася хвилина, щоб відповісти на запитання. Я здивувалася, бо те саме запитання мені поставив Сем Юлі в лісі. Тільки Сем запитав не так: Тебе ранили? Різниця була досить-таки відчутною.

Лікар Джеранді чекав. Одна з його сивих брів вигнулася, а зморшки на чолі стали глибшими.

— Я не ранена, — обманула я. Ці слова були правдиві тільки в тому сенсі, в якому він запитував.

Його тепла рука торкнулася мого чола, а пальці намацали пульс на зап’ясті. Я спостерігала за його губами: він говорив сам до себе, не відводячи очей від годинника.

— Що з тобою трапилося? — запитав він між іншим. Я зіщулилася й притлумила паніку в горлі.

— Ти заблукала в лісі? — підказав він. Я знала, що ми не самі. Поруч стояли три високі чоловіки з темними обличчями — квілеути з Ла-Пуша, індіанської резервації на узбережжі, серед них був і Сем Юлі. Вони стояли поруч і дивилися на мене. Містер Ньютон був разом із Майком та містером Вебером, батьком Анжели; всі вони поглядали на мене нишком, мов незнайомці. Інші голоси долинали з кухні й від вхідних дверей. Мабуть, півміста шукало мене.

— Так, — прошепотіла я. — Заблукала.

Лікар кивнув, замислившись. Він обмацав мою шию в тому місці, де були гланди. Лице Чарлі напружилося.

— Ти втомилася? — запитав лікар Джеранді. Я кивнула й слухняно заплющила очі.

— Гадаю, що з нею все гаразд, — за якусь мить лікар сказав Чарлі. — Просто виснаження. Нехай виспиться, а я прийду до неї завтра, — він замовк. Мабуть, він подивився на годинник, тому що додав: — Вірніше, я прийду сьогодні трохи згодом.

Почувся скрип, коли обидва вони підвелися з канапи.

— Невже це правда? — прошепотів Чарлі. Їхні голоси віддалялися, і я напружилася, щоб почути, про що вони говорять. — Вони й справді поїхали?

— Лікар Каллен просив нас нічого не казати, — відповів лікар Джеранді. — Пропозиція була дуже несподіваною; вони змушені були робити вибір негайно. Карлайл не хотів здіймати бучу через свій від’їзд.

— Не завадило б маленьке попередження, — пробурмотів Чарлі.

Голос лікаря Джеранді звучав якось вибачливо, коли він відповів:

— Ну, так, у такій ситуації не завадило б попередити.

Я не хотіла слухати далі. Я відчула, як хтось накрив мене ковдрою і натягнув її мені на вуха.

Я була на межі зриву. Чула, як Чарлі дякує добровольцям, і вони один по одному розходяться. Я відчула татові пальці у себе на чолі, потім він укрив мене ще однією ковдрою. Кілька разів дзвонив телефон, і він поспішав підняти трубку, щоб я не збудилася він дзвінка. Він тихим голосом пояснював комусь, що зі мною все гаразд.

— Так, ми її знайшли. З нею все гаразд. Вона заблукала. Зараз вона в безпеці, — повторював він знову і знову.

Я чула, як рипить крісло, на якому він збирався ночувати.

За кілька хвилин знову задзвонив телефон.

Чарлі застогнав, зводячись на ноги, а потім помчав, спотикаючись, на кухню. Я ще глибше залізла під ковдру, не бажаючи слухати ще одну таку саму розмову.

— Так, — сказав Чарлі й позіхнув. Його голос змінився, він був набагато стурбованішим, аніж до того. — Де? — (пауза). — Ви впевнені, що це за межами резервації? — (знову мовчанка). — Але що там може горіти? — він говорив водночас стурбовано й зачудовано. — Гаразд, я подзвоню туди й усе перевірю. Він почав набирати номер, і я зацікавилася.

— Привіт, Біллі, це Чарлі… вибач, що дзвоню так рано… ні, з нею все гаразд. Вона спить… Дякую, але я дзвоню не через це. Щойно дзвонила місіс Стенлі. Вона каже, що зі свого вікна на другому поверсі бачить вогні на морських скелях, але я не зовсім… О! — раптом голос його змінився — відчувалося роздратування… чи гнів. — А навіщо вони це роблять? А. Справді? — сказав він саркастично. — Гаразд, не вибачайся переді мною. Так, так. Просто переконайся, що полум’я не пошириться. Знаю, знаю, я взагалі здивований, що вони зуміли розпалити вогонь у таку погоду.

Чарлі завагався, але згодом додав похмурим голосом:

— Дякую, що прислав Сема та інших. Ти мав рацію — вони знають ліс краще, ніж ми. Саме Сем знайшов її, і я завдячую тобі… Так, поговоримо пізніше, — погодився він кисло, перш ніж повісити трубку.

Чарлі пробурмотів щось незрозуміле, коли повернувся до вітальні.

— Що трапилося? — запитала я. Він поспішив до мене.

— Вибач, що розбудив тебе, люба.

— Щось горить?

— Ні, зовсім ні, — запевнив він. — Лише кілька вогнищ на скелях.

— Вогнищ? — запитала я. В моєму голосі не відчувалося зацікавленості. Він звучав мляво.

Чарлі насупився.

— Якісь дітлахи з резервації хуліганять, — пояснив він.

— Навіщо? — буркнула я. Як на мене, Чарлі не хотів відповідати. Він дивився в підлогу.

— Вони святкують, почувши новину, — в його голосі відчувалася гіркота.

Була тільки одна новина, яку могли так святкувати. І хоч як я не хотіла визнавати цього, все сходилося.

— Тому що Каллени поїхали, — прошепотіла я. — В Ла-Пуші не люблять Калленів — я зовсім випустила це з уваги.

У квілеутів існували свої забобони та легенди про не-мертвих, кровопивць, які з давніх часів ворогували з їхнім племенем. Вони вірили в це, як і в легенди про великий потоп та вовкулак. Та в переважній своїй більшості це були просто міфи, фольклор. Але багато хто в них вірив. Давній друг Чарлі Біллі Блек належав до числа тих, хто вірив, хоча навіть Джейкоб, його власний син, уважав свого батька марновірним. Біллі застерігав мене і просив триматися від Калленів подалі…

Коли я згадала це ім’я, щось заворушилося всередині мене, почало вибиратися на поверхню, щось, із чим я не хотіла стикатися.

— Це смішно, — швидко сказав Чарлі.

Якусь мить ми сиділи мовчки. Небо за вікном уже не було чорним. Десь за дощами почало сходити сонце.

— Белло? — запитав Чарлі. Я неспокійно подивилася на нього.

— Він залишив тебе у лісі? — мовив Чарлі. Я відмахнулася від запитання.

— Як ти дізнався, де мене шукати? — мій розум поволі оговтувався від заціпеніння, і я починала дещо усвідомлювати.

— З твоєї записки, — відповів Чарлі здивовано. Він потягнувся до задньої кишені джинсів і витягнув пожмаканий шматок паперу. Той був брудний і мокрий, із численними складками від багаторазового згортання і розгортання. Чарлі вкотре розгорнув його і представив як доказ. Почерк був дуже схожий на мій:

— Коли ти не повернулася, я подзвонив Калленам, але ніхто не відповів, — сказав Чарлі тихо. — Тоді я подзвонив у лікарню, і лікар Джеранді сказав мені, що Карлайл поїхав.

— Куди вони поїхали? — пробурмотіла я. Він дивився на мене широко розплющеними очима.

— А хіба Едвард не сказав тобі?

У відповідь я похитала головою. Звук його імені вивільнив те, що шкреблося в мене всередині — біль, який затиснув мене у лещата, аж я не могла й дихнути.

Чарлі пильно дивився на мене, відповідаючи:

— Карлайл отримав роботу у великій лікарні в Лос-Анджелесі. Мабуть, йому запропонували чимало грошей.

Сонячний Лос-Анджелес — це останнє місце, куди подадуться Каллени. Я згадала свій кошмар із дзеркалом… яскраве сонячне проміння переливається на Едвардовій шкірі… Згадавши його обличчя, я застогнала.

— Я хочу знати, чи Едвард залишив тебе саму посеред лісу? — наполягав Чарлі.

Едвардове ім’я викликало ще одну хвилю муки, яка захлиснула мене. Я відчайдушно захитала головою, намагаючись відігнати біль.

— Це моя вина. Він залишив мене на стежині біля будинку… але я хотіла піти за ним.

Чарлі почав щось говорити; я затулила вуха руками, немов дитина.

— Я більше не можу говорити про це, тату. Я хочу до своєї кімнати.

Перш ніж він устиг відповісти, я підвелася з канапи і почала поволі підніматися сходами.

Хтось був у домі й залишив записку для Чарлі, записку, яка допомогла мене знайти. З тої хвилини, як я це усвідомила, у моїй голові почали роїтися здогадки. Я поквапилася до своєї кімнати, зачинила двері на ключ і підійшла до програвача біля ліжка.

Все мало такий вигляд, як я залишила. Я натиснула кришку програвача. Вона повільно відчинилася.

Там було порожньо.

Альбом, який подарувала мені Рене, лежав на підлозі біля ліжка, саме там, де я його залишила. Тремтячою рукою я розгорнула його.

Мені не довелося гортати далі першої сторінки. Маленькі металеві куточки більше не тримали фотографію. Сторінка була порожня, за винятком напису, зробленого внизу моєю рукою: «Едвард Каллен, кухня Чарлі, 13 вересня».

Стоп. Тепер зрозуміло, що Едвард усе ретельно спланував.

Все буде так, наче мене й не існувало, пообіцяв він мені.

Я вчувала гладку дерев’яну підлогу під колінами, потім я відчула її долонями, а тоді шкірою щоки. Я сподівалася, що зомлію, але на моє превелике розчарування, я не втратила тями. Хвилі болю, які ще тільки насувалися, піднялися високо над моєю головою і захлиснули мене.

Я не опиралася.

Жовтень

Листопад

Грудень

Січень