Молодий місяць

Розділ 12 Непроханий гість

Очі мої широко розплющилися від переляку, хоча я була настільки виснажена та збита з пантелику, що досі не могла збагнути, чи збудилася вже, чи ще сплю.

Щось знову дряпало моє вікно, спричиняючи той самий противний звук.

Спантеличена й незграбна спросоння, я вилізла з ліжка й попленталася до вікна, часто кліпаючи, щоб зігнати на ходу набридливі сльози.

Велетенська темна фігура якось дивно розхитувалася за вікном, нахиляючись до мене, так немов вона збиралася розтрощити скло. Налякана до смерті, я ступила крок назад, стримуючи жахливий крик, що ледь не вихопився з мого горла.

Вікторія.

Вона прийшла по мене.

Мені кінець.

Тільки не Чарлі!

Я здавила в горлі переляканий зойк. Я повинна пройти через усе це мовчки. Я повинна витримати. Якось. Я повинна зробити так, щоб Чарлі не прибіг на мій вереск…

Аж раптом темна постать заговорила знайомим, трохи хриплим голосом.

— Белло! — прошипіла вона. — Ой! Прокляття, відчини вікно! Ой!

Мені знадобилося дві секунди, щоб опанувати свій страх, перш ніж я змогла рухатися. Тоді я поспішила до вікна й відчинила його. Світла, що пробивалося крізь хмаринки, виявилося достатньо, щоб я змогла роздивитися чорну постать.

— Що ти робиш? — сказала я, важко дихаючи.

Джейкоб причепився до верхівки ялини, яка росла посеред маленького дворика Чарлі, й ненадійно погойдувався на ній. Під його вагою дерево схилилося донизу, і тепер він ледве балансував; його ноги були на відстані двадцяти футів від землі — менш ніж за ярд[7] від мене. Тонкі гілки верхівки ялини терлися об дім, спричиняючи дратівливий шум.

— Я намагаюся виконати… — прошипів він, переносячи вагу свого тіла на вершечок дерева, що хиталося під ним, — свою обіцянку!

Я кліпнула вологими затуманеними очима, переконана, що сплю.

— Коли це ти обіцяв, що заб’єшся, впавши з ялини Чарлі? Здається, він зовсім не здивувався, тільки фиркнув і почав погойдати ногами, щоб утримати рівновагу.

— Відійди вбік, — наказав він.

— Що?

Він знову почав щосили розхитуватися ногами туди-сюди. Раптом я усвідомила, що він збирався зробити.

— Джейку, ні!

Але я була змушена відскочити вбік, бо було вже запізно. Він щось пробурмотів і заскочив у моє відчинене вікно.

Я мало не заволала знову, бо злякалася, що він розіб’ється на смерть — чи принаймні покалічиться, вдарившись об дерев’яну стінку. На моє превелике здивування, він вправно пірнув у мою кімнату крізь вікно, приземлившись на ноги з тихим глухим звуком.

Ми обоє, затаївши подих, автоматично зиркнули в напрямку дверей, щоб переконатися, що шум не збудив Чарлі. Якусь мить ми мовчали, а тоді до нас долинуло спокійне похропування Чарлі.

На обличчі Джейкоба з’явилася широка посмішка; він був дуже задоволений собою. Це була не та усмішка, яку я знала й так любила, — це була нова посмішка на новому обличчі, що належало Семові. Вона тільки віддалено нагадувала Джейкову справжню щиру усмішку.

Цього для мене було занадто.

Вчора я до ночі плакала через цього хлопця. Його різка відмова пробила нову болючу рану в моїх грудях. Він залишив по собі новий нічний кошмар, як інфекцію в рані, яка кривавиться після поранення. А тепер він тут, у моїй кімнаті, посміхається, наче нічого й не сталося. Хоча його поява була шумна й незграбна, найгіршим було те, що вона нагадала мені про ті часи, коли Едвард пробирався вночі у моє вікно, і цей спогад роз’ятрив болючі рани.

Все це, а ще той факт, що я була втомлена як собака, не сприяло дружньому спілкуванню.

— Вимітайся звідси! — прошипіла я, вкладаючи в шепіт якомога більше злості.

Джейк кліпнув, на його обличчі застиг здивований вираз.

— Ні, — запротестував він. — Я прийшов, щоб вибачитися.

— Я не приймаю твоїх вибачень!

Я намагалася відштовхнути його назад до вікна — зрештою, якщо це сон, то це не завдасть йому болю. Але мої спроби були марні. Я навіть не зрушила його з місця. Я швидко опустила руки й вступилася.

На Джейкобі не було сорочки, й оскільки з вікна дув досить холодний вітер — я вся аж тремтіла, — мені було неприємно тримати руки на його оголених грудях. Його шкіра палала, як і чоло того разу, коли я востаннє його торкалася. Так наче в нього досі була гарячка.

З виду він не здавався хворим. Він здавався велетенським. Він схилився наді мною, загородивши собою все вікно, — через мою сердиту реакцію він утратив дар мови.

Більше я не могла витримувати — немов усі мої безсонні ночі воднораз навалилися на мене. Я так утомилася, що мені здалося: я можу впасти на землю просто тут. Я похитнулася й щосили намагалася не заплющувати очей.

— Белло? — прошепотів Джейкоб схвильовано. Я похитнулася знову, він ухопив мене за лікоть і провів до ліжка. Мої ноги підкосилися, тільки-но я опинилася біля краю ліжка, і я безвольно впала на матрац.

— Гей, із тобою все гаразд? — запитав Джейкоб, тривожно зморщивши чоло.

Я подивилася на нього, сльози й далі стікали по щоках.

— Чому в біса мені має бути добре, Джейкобе? Тривога на його обличчі змінилася гіркотою.

— Правильно, — погодився він і глибоко вдихнув. — Чорт. Гаразд… Я — я… пробач мені, Белло, — безперечно, вибачення було щирим, хоча в рисах обличчя й досі читалася злість.

— Навіщо ти прийшов сюди? Мені не потрібні твої вибачення, Джейку.

— Я знаю, — прошепотів він. — Але я не зміг залишити все як є. Це було просто жахливо. Вибач.

Я втомлено похитала головою.

— Я нічого не розумію.

— Я знаю. Я хочу все пояснити… — він раптом замовк. Його рот роззявився, наче йому перекрили кисень. Потім він знову глибоко вдихнув. — Але я не можу пояснити, — сказав він досі злісно. — Якби ж я міг!

Я схилила голову та сперлася на руки. Тому моє запитання прозвучало приглушено.

— Чому?

Якусь мить він мовчав. Я повернула голову вбік — була занадто втомлена, щоб підвести її, — аби поглянути на його обличчя. Воно мене вразило. Очі були примружені, зуби міцно зціплені, від напруження на чолі з’явилися дрібні зморшки.

— Що трапилося? — запитала я.

Він важко видихнув, і я зрозуміла, що він також затримував дихання.

— Я не можу, — пробурмотів він розгублено.

— Не можеш що? Він проігнорував моє запитання.

— Послухай, Белло, у тебе була коли-небудь таємниця, про яку ти не могла нікому розказати?

Він подивився на мене розуміючими очима, і я одразу ж подумала про Калленів. Сподіваюся, на моєму обличчі не з’явився винуватий вираз.

— Щось таке, що ти повинна була приховувати від Чарлі, від своєї матері…? — не вгавав Джейк. — Щось, про що ти не збираєшся говорити зі мною? Навіть зараз?

Я відчула, що мої очі звузилися. Я не відповіла на його запитання, але знала, що він обов’язково сприйме мовчання як згоду.

— Розумієш, може, у мене виникла така сама… ситуація? — він знову напружився, добираючи правильні слова. — Іноді відданість чомусь чи комусь стає на перешкоді. Іноді це не твоя таємниця, і не тобі вирішувати, чи розповісти її.

Я не могла заперечити. Він був на сто відсотків правий — я знала таємницю, якою не могла поділитися, бо вона була не моя, і яку я повинна була тільки захищати. Таємницю, про яку, як виявилося, він уже знав.

Я все одно не розуміла, який це має стосунок до нього, Сема чи Біллі. Що все це означало тепер, коли Каллени поїхали?

— Не збагну, для чого ти прийшов сюди, Джейкобе, якщо ти збирався загадувати мені загадки замість того, щоб дати на них відповіді.

— Мені дуже шкода, — прошепотів він. — Це зводить усе нанівець.

Якийсь час ми дивилися одне на одного в темній кімнаті, на наших обличчях завмер вираз безнадії.

— Мене вбиває те, — сказав він різко, — що насправді ти вже все знаєш. Я вже все тобі розказав!

— Про що ти говориш?

Він глибоко вдихнув і схилився наді мною, за лічені секунди вираз безнадії на його обличчі змінився спалахом натхнення. Він пильно дивився мені в очі, а голос його був швидкий та нетерплячий. Джейк говорив просто мені в обличчя; його подих був такий самий гарячий, як і шкіра.

— Гадаю, я знаю спосіб, як зробити так, щоб усе вийшло, — бо ти вже все знаєш, Белло! Я не можу вимовити цього, але якби ти здогадалася сама… Це б усе змінило!

— Ти хочеш, щоб я сама здогадалася? Здогадалася про що?

— Про мою таємницю! Тобі це під силу — ти знаєш правильну відповідь!

Я двічі кліпнула, намагаючись прояснити свій розум. Я так утомилася! Все, про що говорив Джейк, — якась нісенітниця.

Він подивився на збентежений вираз мого обличчя, і його лице знову напружилося.

— Зажди, дай-но я поміркую, може, я зможу дати тобі якусь підказку, — сказав він. Незалежно від того, що він збирався зробити, це було так важко для нього, що він аж почав задихатися.

— Підказку? — запитала я, намагаючись тримати себе в руках. Очі злипалися, і я насилу тримала їх розплющеними.

— Так, — підтвердив він, глибоко дихаючи. — Таку собі підмогу.

Він узяв моє обличчя своїми величезними, занадто теплими долонями та притягнув до себе. Він дивився мені в очі, коли шепотів, немов намагався повідомити ще щось, окрім слів, які він вимовляв уголос.

— Пам’ятаєш той перший день, коли ми зустрілися на узбережжі в Ла-Пуші?

— Звісно, що пам’ятаю.

— Розкажи мені, що ти пам’ятаєш.

Я глибоко вдихнула та спробувала зосередитися.

— Ти запитав щось про мою машину… Він кивнув, підганяючи мене.

— Ми говорили про твій «реббіт»…

— Продовжуй.

— Ми гуляли по пляжу…

Мої щоки ставали теплішими під його долонями, поки я згадувала все, але він цього не помічав — настільки гарячою була його шкіра. Тоді на узбережжі я запросила його прогулятися зі мною, трохи недоречно, але успішно фліртуючи, намагаючись витягнути з нього потрібну мені інформацію.

Джейк гарячково кивав, чекаючи, що я продовжуватиму.

Я говорила дуже тихо.

— Ти розповідав мені страшні історії… квілеутські легенди. Він заплющив очі та знову їх розплющив.

— Так, — слово було напружене, палке, так наче він перебував на межі чогось життєво важливого. Він говорив повільно, вимовляючи кожне слово дуже виразно. — Ти пам’ятаєш, про що я розказував?

Навіть у суцільній темряві він повинен був побачити, як змінився колір мого обличчя. Хіба таке можна забути? Не усвідомлюючи цього, Джейкоб розповів мені того дня все, що мені потрібно було знати: що Едвард — вампір.

Джейк подивився на мене проникливими очима.

— Добре поміркуй, — сказав він мені.

— Так, я пам’ятаю, — зітхнула я.

Він глибоко вдихнув, переборюючи себе.

— Ти пам’ятаєш усі леген… — він не зміг завершити запитання. Його рот залишився розтуленим, наче щось застряло йому в горлі.

— Чи пам’ятаю я всі легенди? — перепитала я.

Він мовчки кивнув.

Голова йшла обертом. Тільки одна історія справді мала значення. Я знаю, що спочатку він розповідав інші легенди, але я не могла згадати неважливу прелюдію. Особливо тепер, коли мій мозок був такий виснажений. Я похитала головою.

Джейкоб застогнав і зіскочив із ліжка. Він притис кулаки до чола й засопів швидко та сердито.

— Ти все знаєш, ти все знаєш, — бурмотів він сам до себе.

— Джейку? Джейку, будь ласка, я така втомлена. Зараз я ні на що не здатна. Може, вранці…

Він глибоко вдихнув, намагаючись заспокоїтися, і кивнув.

— Можливо, ти згадаєш. Я розумію, чому ти пам’ятаєш тільки одну історію, — додав він саркастичним, гірким тоном. Тоді знову плюхнувся на матрац біля мене. — Можна поставити тобі одне запитання? — докинув він досі саркастично. — Я просто вмираю з цікавості.

— Питання стосовно чого? — мовила я втомлено.

— Стосовно легенди про вурдалаків, яку я тобі розказав. Я витріщилася на нього наляканими очима, не в змозі відповісти. Він заговорив сам.

— Ти й справді нічого не знала? — поцікавився він хрипким голосом. — Невже я перший сказав тобі, хто він насправді?

Звідки Джейкобу це відомо? Чому він повірив, чому саме зараз? Я міцно зціпила зуби. Я подивилася на нього, у мене й на гадці не було щось відповідати. Він це зрозумів.

— Бачиш, що я маю на увазі, коли говорю про відданість? — пробурмотів він, голос його охрип ще сильніше. — Для мене це так само, тільки ще гірше. Ти навіть не можеш уявити, наскільки я повинен стримувати себе…

Мені це не сподобалося — не сподобалося, як Джейк заплющив очі, наче йому було боляче, коли сказав, що повинен стримувати себе. Мені це більш ніж не сподобалося — я зрозуміла, що згоряю від ненависті до всього, що завдає йому болю. Ненавиджу!

Обличчя Сема постало перед моїми очима.

Я все робила добровільно. Захищала таємницю Калленів, бо кохала одного з них — нерозділеною, проте щирою любов’ю. Для Джейкоба, здається, все було зовсім не так.

— Чи існує якийсь спосіб тебе звільнити? — прошепотіла я, торкнувшись його коротенького жорсткого волосся на потилиці.

Його руки почали тремтіти, але він не розплющив очей.

— Ні. Це на все життя. Пожиттєвий вирок, — він гірко засміявся. — А може, й довше.

— Ні, Джейку, — застогнала я. — А що як ми звідси втечемо? Тільки ти і я. Що як ми покинемо наші домівки, покинемо Сема?

— Від цього не можна втекти, Белло, — прошепотів він. — Хоча я б утік із тобою, якби міг, — його плечі також почали тремтіти. Він глибоко вдихнув. — Послухай, мені час іти.

— Чому?

— По-перше, ти маєш такий вигляд, наче от-от зомлієш. Тобі слід відпочити — мені ж треба, щоб ти розгадала мою загадку. Ти сама з’ясуєш усе, ти мусиш.

— А ще чому? Він насупився.

— Я втік — бо не повинен зустрічатися з тобою. Мої, мабуть, не можуть зрозуміти, де я, — його рот скривився. — Гадаю, мені доведеться про все їм розповісти.

— Тобі не слід нічого їм розповідати, — прошипіла я.

— Все одно я розкажу. В мені спалахнув гнів.

— Я їх ненавиджу!

Джейкоб подивився на мене широко розплющеними від здивування очима.

— Ні, Белло. Не треба їх ненавидіти. Це не провина Сема чи ще когось. Я ж казав — справа в мені. Власне… Сем — дуже класний. Джаред і Пол також чудові, хоча Пол трохи своєрідний… А Ембрі завжди був моїм другом. Тут нічого не змінилося — це єдина річ, яка не змінилася. Мені й справді соромно, що я думав про Сема так погано…

Сем класний? Я дивилася на Джейка з недовірою, але якщо він так хоче, то нехай так і буде.

— Тоді чому тобі не можна бачитися зі мною? — запитала я.

— Бо це не зовсім безпечно, — пробурмотів він, потупившись у підлогу.

Його слова страшенно мене налякали. Йому не може бути відомо ще й це? Ніхто не знає цього, окрім мене. Але він має рацію — зараз середина ночі, ідеальний час для полювання. Джейкоб не повинен бути тут. Якщо хтось прийде по мене, то я маю бути сама.

— Якби я думав, що це дуже… дуже небезпечно, — прошепотів він, — я б не прийшов. Але Белло, — він знову подивився на мене, — я пообіцяв тобі. Я й гадки не мав, що виконати цю обіцянку буде так важко, але це не означає, що я її не виконаю.

Він помітив, що я нічого не розумію.

— Після того дурного фільму, — нагадав він. — Я пообіцяв, що ніколи не завдам тобі болю… Сьогодні я не дотримав слова, правда?

— Я знаю, що ти зовсім не хотів так чинити, Джейку. Все нормально.

— Дякую, Белло, — він потис мені руку. — Я зроблю все від мене залежне, щоб бути біля тебе, як я й обіцяв, — він несподівано усміхнувся. Ця посмішка була не моя, але й не Семова, а якесь дивне поєднання їх обох. — Але ти й справді вельми допоможеш мені, якщо сама все втямиш, Белло. Постарайся, прошу тебе.

Я скорчила гримаску.

— Я спробую.

— А я спробую знову навідатися до тебе якнайшвидше, — зітхнув він. — А хлопці спробують відговорити мене.

— Не слухай їх.

— Спробую, — він похитав головою, наче сумнівався, що йому це вдасться. — Тільки-но все збагнеш, прийди і скажи мені сама… — (раптом із ним щось трапилося, його руки почали тремтіти), — якщо… якщо захочеш.

— Чому б я не схотіла тебе бачити?

Його обличчя стало злим і незворушним, зовсім таким, як обличчя Сема.

— О, я можу тільки здогадуватися, — сказав він хрипким голосом. — Слухай, мені й справді час іти. Можеш зробити мені послугу?

Я мовчки кивнула, злякавшись переміни, яка настала в ньому.

— Принаймні подзвони мені — якщо не захочеш знову мене бачити. Тільки дай мені знати, якщо так станеться.

— Цього не станеться… Він жестом обірвав мене на півслові.

— Просто дай мені знати. Він підійшов до вікна.

— Не будь бовдуром, Джейку, — мовила я невдоволено. — Ти зламаєш собі ногу. Вийди через двері. Чарлі не зловить тебе.

— Нічого я собі не зламаю, — пробурмотів він, але все-таки повернувся до дверей. Він вагався, проходячи повз мене, й подивився на мене такими очима, наче його штрикнули ножем. Він простягнув руку в благальному жесті.

Я взяла його долоню, і раптом він різко смикнув мене просто з ліжка, так що я налетіла на його груди.

— Про всяк випадок, — пробурмотів він у моє волосся, і схопив мене ведмежою хваткою, ледь не зламавши ребер.

— Я не можу дихати! — простогнала я.

Він одразу ж відпустив мене, тримаючи однією рукою за талію, щоб я не впала. Тоді підштовхнув мене — цього разу ніжніше — назад до ліжка.

— Тобі треба поспати, Білко. Ти повинна попрацювати головою. Я знаю, що тобі це до снаги. Ти потрібна мені, мені потрібне твоє розуміння. Я не втрачу тебе, Белло. Тільки не через це.

Одним великим кроком він перетнув кімнату й опинився біля дверей, які безшумно відчинив, і так само безшумно зник за ними. Я прислухалася, сподіваючись почути скрип сходинок, але так нічого й не почула.

Я лягла в ліжко, голова йшла обертом. Була занадто збентежена, занадто втомлена. Заплющила очі, намагаючись обміркувати почуте, настільки охоплена приємним відчуттям невагомості, що воно навіть не дезорієнтувало мене.

Мій сон не був мирним і спокійним, як я хотіла, — зовсім ні. Я знову опинилася в лісі і, як завжди, блукала між деревами.

Та я швидко зрозуміла, що це був інший сон, не такий, як завжди. Я не блукала й нічого не шукала; я просто тинялася за звичкою, бо це була моя звичайна поведінка в такому середовищі. Власне, це був навіть не той сам ліс. Пахло інакше, й світло падало зовсім не так. Пахло не вологою лісовою землею, а океаном. Я не бачила неба; проте здавалося, що на небі сяє сонце — листочки на верхівках дерев були яскравого зелено-жовтого кольору.

Це був ліс навколо Ла-Пуша — біля узбережжя, я була абсолютно в цьому впевнена. Я знала, якщо мені вдасться знайти пляж, то я зможу побачити сонце, тож я поквапилася вперед, прислухаючись до ледь чутного плеску хвиль.

А тоді я побачила, що Джейкоб також там. Він схопив мене за руку й потягнув у найтемніший куточок лісу.

«Джейкобе, що трапилося?» — запитала я. На його обличчі читався страх, волосся було знову прегарним, зібраним ззаду в хвостик. Він щосили тягнув мене в найтемнішу лісову хащу, але я не хотіла йти.

«Біжи, Белло, тікай!» — прошепотів він на лякано.

Несподівана хвиля дежа вю була настільки сильна, що мало не збудила мене.

Тепер я зрозуміла, чому я впізнала це місце. Тому що мені доводилося побувати тут раніше, в іншому сні. Мільйон років тому, в іншому житті. Цей сон наснився мені вночі після прогулянки з Джейкобом по пляжу. Першої ночі потому, як я довідалася, що Едвард — вампір. Мабуть, проживши той день заново з Джейкобом, я сколихнула свої поховані спогади.

Я нетерпляче чекала на завершення сну. З узбережжя лилося яскраве світло. Ще якась мить — і з-за дерев вийшов би Едвард, його шкіра блищала б, а очі були б темні й небезпечні. Він подивився б на мене й усміхнувся. Він був би прекрасним, немов янгол, а його зуби були б гострі…

Та я забігала наперед. Спочатку повинно було статися ще щось.

Джейкоб відпустив мою руку й заскавучав. Похитуючись і смикаючись, він упав на землю біля моїх ніг.

«Джейкобе!» — вигукнула я, та він зник.

Замість нього з’явився величезний вовк із червонувато-бурим хутром і темними розумними очима.

Сон відхилявся від свого курсу, як поїзд сходить із рейок.

Це був не той вовк, про якого я мріяла в минулому житті. Це був велетенський червонувато-бурий вовк, минулого тижня я стояла на галявині всього за півкроку від нього. Цей вовк був здоровезний, неймовірний, більший, ніж ведмідь.

Вовк пильно дивився на мене, намагаючись сказати своїми розумними очима щось життєво важливе. Темно-карі знайомі очі Джейкоба.

Я прокинулася від власного крику.

Я була майже впевнена, що цього разу Чарлі прибіжить поглянути, чи все гаразд. Зазвичай я кричу зовсім не так. Я зарилася головою в подушку, намагаючись стримати плач і вереск, що рвався назовні. Я накрилася з головою, гадаючи, чи можна якось розірвати зв’язок між двома подіями, який я щойно встановила.

Але Чарлі не прийшов, і зрештою я зуміла заглушити дивний звук, який вихоплювався з мого горла.

Тепер я все згадала — кожне слово, яке Джейкоб сказав мені того дня на пляжі, навіть те, що він говорив перед оповіддю про вурдалаків — не-мертвих, холодних. Особливо першу частину.

В моєму горлі наче щось застряло. Я намагалася проковтнути його, та воно не зрушило й на міліметр. Тоді я спробувала викашляти його.

— Вовкулака, — видихнула я.

Так, ось те слово, яке душило мене.

Увесь світ похитнувся, відхилившись від своєї осі.

Що це за місце тут? Чи справді існує світ, де стародавні легенди блукають малесенькими, зовсім непримітними містечками, оживляючи міфічних чудовиськ? Чи означає це, що кожна малоймовірна казка ґрунтується на абсолютній правді? Чи є навкруги хоч щось небожевільне й нормальне, чи кругом — тільки чари та привиди?

Я обхопила голову руками, щоб вона не вибухнула.

Тихий сухий голос у глибині моєї підсвідомості шепотів, що не сталося нічого страшного. Я ж уже давно прийняла факт існування вампірів — і це не викликало в мене ніякої істерики.

Але цього разу мені кортіло у відповідь загорлати. Невже не достатньо одного міфу, невже не достатньо одного разу в житті?

До того ж й я секунди не сумнівалася в тому, що Едвард Каллен — непересічна особистість. Тож для мене не було великою несподіванкою дізнатися, ким він є, — це ж було так очевидно!

Але Джейкоб? Джейкоб, який був просто Джейкобом і ніким більше? Джейкоб, мій друг? Джейкоб, єдина людина, з якою я зуміла налагодити стосунки…

І він навіть не був людиною.

Я знову доклала зусиль, щоб не заверещати.

І що все це говорить про мене?

О, я знала відповідь на це запитання. Це означає, що зі мною не все гаразд. Чому все життя мене переслідують персонажі з фільмів жахів? Чому я так турбуюся про них, чому моє серце так крається, коли вони раптом сходять із мого життєвого шляху?

В голові все переверталося й переміщалося таким чином, що речі, які означали одне, почали означати щось зовсім інше.

Не було ніякої секти. Ніколи не було ніякої секти, ніякої банди. Ні, все було набагато гірше. Була просто зграя.

Зграя з п’яти неймовірно великих, страшних вовкулак, які проскочили повз мене на галявині Едварда…

Раптом я почала поспіхом збиратися. Я глянула на годинник — ще дуже рано, та мені було байдуже. Я повинна їхати в Ла-Пуш просто зараз. Я повинна побачити Джейкоба, щоб він переконав мене, що я ще при здоровому глузді.

Я натягнула перше-ліпше, що потрапило під руку, й побігла вниз, перескакуючи через сходинки. В коридорі я ледь не наскочила на Чарлі, намагаючись пробратися до дверей.

— Куди ти? — запитав він; здається, побачивши мене, він здивувався не менше, ніж я. — Ти знаєш, котра зараз година?

— Так. Я повинна побачити Джейкоба.

— Я думав, що всі ці події, пов’язані з Семом…

— Тепер це не має ніякого значення. Мені треба негайно поговорити з Джейкобом.

— Ще дуже рано, — Чарлі насупився, оскільки вираз мого обличчя зовсім не змінився. — Може, спочатку поснідаєш?

— Я не голодна, — слова зірвалися з моїх уст. Чарлі загородив мені вихід. Я почала міркувати, як би мені викрутитися й утекти, хоча я й знала, що згодом мені доведеться все йому пояснити. — Я скоро повернуся, гаразд?

Чарлі насупився.

— Їдь прямо до будинку Джейкоба, добре? Ніяких зупинок дорогою.

— Звісно, ніяких, навіщо мені зупинятися? — поспіхом випалила я.

— Не знаю, — визнав він. — Просто… гаразд, відбувся ще один напад — знову вовки. Все сталося дуже близько від пляжу — цього разу є свідок. Жертва була всього за кілька кроків від дороги, а тоді зникла. Через пару хвилин дружина, шукаючи чоловіка, побачила велетенського сірого вовка й покликала на допомогу.

Мій шлунок скрутило, наче я рухалася по спіралі на американських гірках.

— На чоловіка напав вовк?

— Немає ніяких слідів — тільки трохи крові, — обличчя Чарлі перекосилося від болю. — Рейнджери озброєні, і їм потрібні волонтери зі зброєю. Багато мисливців охочі взяти в цьому участь — за тушу вовка призначено винагороду. А це означає, що в лісі багато стрілятимуть, саме це мене й непокоїть, — він похитав головою. — Коли люди занадто збуджені, трапляються нещасні випадки…

— Ти також збираєшся в ліс стріляти вовків? — мій голос підвищився на три октави.

— Що ще ми можемо вдіяти?… Що з тобою? — вигукнув він, позираючи на мене. Мені стало зле; мабуть, я страшенно зблідла. — Ти ж не хвилюватимешся за мене, правда?

Я не могла відповісти. Якби він не дивився на мене, я би затиснула голову між колінами. Я зовсім забула про зниклих безвісти туристів, про криваві відбитки лап… Я не поєднала цих фактів зі своїм відкриттям.

— Послухай, люба, нехай тебе це не лякає. Просто залишайся в місті та не з’їжджай із шосе: без зупинок, гаразд?

— Гаразд, — повторила я тихо.

— Мені час іти.

Я вперше уважно глянула на Чарлі й побачила пістолет, прикріплений до пояса, та гірські черевики.

— Ти ж не збираєшся відстрілювати вовків, правда, тату?

— Я повинен допомогти, Білко. Люди зникають безвісти. Голос мій знову підвищився — майже до істеричного.

— Ні! Ні, не йди. Це надто небезпечно!

— Я мушу виконувати свої обов’язки, маленька моя. Не будь такою песимісткою — зі мною все буде гаразд, — він обернувся до дверей і притримав їх відчиненими. — Ти йдеш?

Я вагалася, мій шлунок досі бунтував. Що мені сказати, щоб зупинити його? Голова йшла обертом, і я не могла вирішити.

— Білко?

— Можливо, ще зарано, щоб їхати в Ла-Пуш, — прошепотіла я.

— Я з тобою згідний, — сказав він і вийшов на дощ, зачинивши по собі двері.

Щойно він зник із поля зору, я впала на підлогу й затиснула голову між колінами.

Може, мені варто наздогнати Чарлі? Та що я йому скажу?

А Джейкоб? Джейкоб був моїм найкращим другом; треба його застерегти. Якщо він і справді — я мимоволі напружилася й змусила себе вимовити це слово волос — вовкулака (я знала, що це правда, я це відчувала), тоді люди стрілятимуть у нього! Я повинна попередити його та його друзів, що люди стрілятимуть у них, якщо вони розгулюватимуть у подобі велетенських вовків. Я повинна їх зупинити.

Вони мусять припинити! Зараз Чарлі в лісі. Цікаво, чи послухаються вовкулаки мене?… Дотепер зникали тільки чужинці. Може, це щось означає — чи це просто випадковість?

Я вірила в те, що принаймні Джейкобу не байдуже.

Так чи інак, я повинна його попередити.

Чи… не повинна?

Джейкоб мій найкращий друг — але ж він і справді чудовисько? Справжнє? Зловісне? Чи мушу я попередити його, якщо він та його друзі… вбивці? Якщо вони холоднокровно вбивали безневинних туристів? Якби вони були справжніми чудовиськами з фільму жахів, то чи було б правильним захищати їх?

Я неминуче порівнювала Джейкоба та його друзів із Калленами. Я обхопила себе руками, намагаючись побороти біль, коли думала про них.

Я не знала нічого про вовкулак. Очікувала чогось схожого на кінофільми — величезних волохатих істот-напівлюдей чи щось у цьому роді — якщо я взагалі чогось очікувала. Я навіть не знала, що змушує їх полювати, — голод, спрага чи просто бажання вбивати. Було важко судити їх, не знаючи геть нічого.

Та ніщо не могло бути гіршим за те, що терпіли Каллени, аби бути добрими вампірами. Я подумала про Есме — на очах виступили сльози, коли я уявила її гарне лагідне обличчя, — й про те, як по-материнському та любляче вона затискала носа й присоромлено втікала, коли в мене текла кров. Що могло бути важчим за це? Я подумала про Карлайла — століття у століття він намагався привчити себе ігнорувати запах крові, щоб мати можливість рятувати людські життя як лікар. Ніщо не могло бути важчим, ніж це.

Вовкулаки обрали інший шлях. То як тепер вчинити мені?