Різдвяні кружляння

Розділ двадцять шостий

У першій версії відпустки Ендрю не сидів у плавучому будинку на самоті все Різдво. Приблизно в цей час — десь о п’ятій ранку — він був на кухні з Кеннеді та Захарією. Вони розвішували металеві гірлянди й паперовий гостролист, наспівували колядки голосами мапетів та істерично гиготіли.

Однак цього разу на кухні тихо. Подарунки розпаковано, папір утрамбовано в сортувальному ящику. Ніде не видно ні гірлянд, ні крихітних ножиць на столі чи розкиданих підлогою папірців. Приблизно за годину ми їстимемо залишки вчорашнього бенкету, але в цю мить простою всі вирішують скористатися нагодою подрімати, почитати чи випити коктейлю біля каміна, смакуючи наші останні хвилини разом. Усі, крім мене: я беруся до справи прямо на горищі у Бенні.

А потім моє серце завмирає: настав час узяти пакунок, який мама допомогла мені зібрати, й віднести крізь свіжий сніг до маленької Фортеці Самотності[42] Ендрю.

Він не відповідає на мій стукіт, тож дві хвилини я марно топчуся на вулиці, сперечаючись сама з собою про те, що робити, панікую, бо він мене ігнорує, дозволяю істериці досягти точки кипіння — перш ніж збагнути, що, може, варто просто постукати сильніше.

— Заходьте, — зрештою озивається він. — Відчинено.

Штовхнувши двері, зазираю всередину.

Туристична сумка Ендрю спакована, спальні мішки зібрані біля стіни. Він сидить на голому ліжку, перекинувши ногу на ногу, та бриньчить на гітарі.

Я планувала почати з маленької підготовленої промови, але так і завмираю, уздрівши зібрані речі. Цікаво, він узагалі збирався прощатися?

— Ти сьогодні повертаєшся в Денвер?

— Ага, — він підводить погляд, намагаючись усміхнутися. Навіть попри напругу між нами, йому не властива злість.

Я затинаюся, не в змозі підібрати краще продовження.

— Ти чув про Бенні й хижку? — здригнувшись, пригадую, як у цьому самому місці він говорив про мою рятувальну місію.

— Тато щось таке згадував учора ввечері, — голос Ендрю неприродно тихий. — Гарні новини.

— Ага, — мене затягує трясовиння; немає ніяких ідей, що іще сказати. — Я принесла тобі подарунок, — говорю нарешті, а він здивовано супиться, спостерігаючи за мною з іншого кінця кімнати.

— Мей, ти не зобов’язана нічого мені дарувати.

— Це не на Різдво, — пояснюю та вирішую перейти до промови. — Слухай, Ендрю, я знаю, що ти на мене сердишся…

— Я серджуся не на тебе, — обережно каже він. — Я злий сам на себе, — струснувши головою, відсторонено бриньчить, роздумуючи. — Зазвичай я не заглиблююсь у речі так зразу, і от укотре переконався чому.

Не стримуюсь і питаю:

— Чому ж?

Ендрю дивиться на мене страждальницьким поглядом, ніби знає, що його слова завдадуть мені болю.

— Тому, що я можу змарнувати ціле життя, аби пізнати людину, і все одно помилятимуся в ній.

Отакої. Гарний удар. Але він має рацію: усе життя ми пізнавали одне одного, але разом з ним я поводилася так природно, як ніколи раніше.

— Ти не помилився в мені, — зробивши іще один крок, зупиняюсь за десять футів від Ендрю. — Тобто… може, ми набрали надто високої швидкості на старті, але ти не помилився. І все було добре, Ендрю. Інакше ти б зараз не сидів такий засмучений.

Він зазирає мені в очі іще кілька митей, а потім відводить погляд, повертаючись до гітари.

— Кілька років тому, — продовжую, — я запитала маму, що вона відчувала, коли вперше зустріла мого тата, і вона буквально сказала, що вони зустрілися в гуртожитку й почали зустрічатися, і з того часу влилися в цю сумісну буденність.

Він не відповідає, але слухає, я знаю. Навіть граючи на гітарі, Ендрю зі мною.

— Я спитала її: «Ти просто знала?» — і замість того, аби пояснити, була це доля чи щось далеке від романтики, вона сказала: — «Вгадала. Він був приємний та виявився першою людиною, що заохотила мене малювати». Знаю, вони розлучилися, і тепер минуле набуло іншого відтінку, але вона говорила зі мною — плодом свого шлюбу — і жодного разу не згадала закоханість або те, як не могла уявити себе з кимось іншим. Це просто сталося.

Я чекаю на реакцію, але її немає. У тиші теплим потоком повітря мене накривають слова пісні, яку Ендрю відсторонено награє: «Не знаю багато про історію…

І якби вона могла бути з тобою…»

Його рухи такі неуважні, що я не розумію, чи він узагалі усвідомлює, що грає.

— Тобто, вочевидь, — кажу далі, — це було не те, що я хотіла почути, — пауза. — Оскільки ніхто з нас не хоче уявляти, як наші батьки насправді трахалися, ми думаємо, що спалахнув принаймні вогник, чи пристрасть, чи бодай щось доленосне.

— Ага, — він відкашлюється та ще кілька митей безладно перебирає кілочки.

— Ми прогоріли, — визнаю, — але хай там як, я вважаю, що вийшла хороша історія. Я так довго цього хотіла, а ти й уявлення не мав, а коли дізнався… в тобі ніби щось перемкнуло, — замовкаю, підбираючи правильні слова. — Між нами виникла справжня романтика.

Ендрю вагається, але за мить прилаштовує пальці на лади й продовжує гру.

— Романтика відбулася не тільки в теорії, а й на практиці. Кожна секунда поряд із тобою була ідеальною, — переминаюся з ноги на ногу. — Коли ми обирали ялинку. Коли у твоєму волоссі застрягли сніжинки. Санчата. Шафа, наш вечір у ній. Усе це відбулося через моє бажання. Бажання! Хто повірить, що бажання справджуються? Світ і близько не такий, як я думала — тобто в ньому насправді відбувається магія — але в це не важко повірити. Найнеймовірніша частина — що я була з тобою. Людиною моїх мрій.

Схиливши голову, Ендрю притуляється до стіни, заплющує очі й ставить гітару на ліжку поруч із собою. Він видається втомленим і повільно глибоко вдихає. Не спішить підіграти мені, але й не просто пасивно слухає, а поглинає кожне слово. Це дає впевненість продовжувати.

— І я не тільки бажала цього, а й працювала над цим. Я б і слова тобі не сказала про те, що зі мною сталося, чи як вляпалась у халепу з Тео, — задираю підборіддя. — Але я пишаюся, що розповіла це тобі. Чи хотілося б мені знайти краще пояснення? Авжеж. Але я відкрила тобі правду, бо хотіла розпочати наші стосунки — які б вони не були — з чесності. Я не збрехала про свої почуття, — проваджу далі. — Чесно говорила про помилки. Чесно робила найкращі й найгірші речі цього тижня, — заспокійливо вдихаю, бо голос починає бриніти. — І якщо існує лиш одне, що ми зробили ідеально, то це розмови, прозорість і чесність одне щодо одного з самісінького початку. Ми одразу ж розговорилися. Я не знаю більше нікого в цьому світі, з ким мені було б так само комфортно.

Бачу: його це зачепило. Він стискає щелепи; адамове яблуко рухається, коли він ковтає.

— Є щось таке інтимне в тому, аби ділитися вголос речами, які б ніколи не сказав іншій людині, — кажу я, — дозволити комусь побачити тебе без фільтрів. Шкода, що вся ця ситуація стала неприємною. Пробач, якщо сила моїх почуттів змусила тебе рухатися швидше, ніж ти хотів би. Але я покохала тебе, відколи дізналася, що таке кохання, і це не зміниш. Ніколи від цього не відмовилася б. Кохати тебе — єдиний доказ, який був потрібен, аби я впевнилась: любов триває десятиліттями. Може, й ціле життя, хто знає… — відкашлююсь і, не подумавши, додаю: — Але сподіватимемось, що в майбутньому я б із тобою порвала, бо інакше кепсько стало б нам обом, ще й твоїй майбутній дружині.

Я незграбно сміюся, проте кімната лишається мертвотно тихою… аж поки я дуже гучно ковтаю. А бодай мене би земля поглинула.

Але тепер мене вже не спинити. З припливом хоробрості я крокую через усю кімнату й простягаю йому подарунок, загорнутий у товстий блискучий зелений папір з матовим червоним бантом. Коли я закінчила його створення, мама допомогла запакувати, віддала мені зі сльозами на очах і поцілувала в долоню.

— Я хотіла подарувати тобі це, — киваю. — Називається «Щастя».

Нарешті Ендрю опускає голову та розплющує очі, але на мене не дивиться. Він обережно вивчає пакунок у моїй руці.

— Що це?

— А ти відкрий.

Помітивши спантеличений блиск у його очах, додаю:

— Це — оригінал від Мейлін Джонс. У рамці, розмальованій Еліс Джонс. Ми зробили це сьогодні.

Він нерішуче побожно бере пакунок. Самими кінчиками пальців, які торкалися майже кожного дюйма моєї шкіри, з легкістю розпускає шовковий бант. Кімнатою відлунює тріскіт розірваного паперу. Подарунок не поклали в коробку, тож пакування клеїли прямо на обрамлений малюнок, виконаний вугіллям на папері.

На мить замислююся, де мама знайшла просту дерев’яну рамку, яку так мило прикрасила майстерно намальованою осикою — хіба що Ліза витягла з неї якусь стару світлину, аби звільнити місце, чи Бенні допоміг відкопати щось на горищі — але у мене справді немає часу досліджувати це питання, тому що Ендрю перехопило подих, і він перетворюється на надувну іграшку, з якої викачали повітря. Як же швидко він здався.

Фігурі на моїй замальовці років вісімдесят, але очевидно, що це — портрет Ендрю. Працюючи, я намагалась упіймати теплу доброту його очей, дику неслухняність волосся, грайливий вигин рота. Жінка поряд — моя точна копія. Я спробувала пом’якшити старістю вилиці, змалювати круглу припухлість нижньої губи й широку глибину своїх усміхнених очей.

Ми сидимо на гойдалці при хижці пліч-о-пліч, переплівши пальці. Моя ліва рука спочиває на коліні, прикрашена простою весільною стрічкою; рот відкритий, голова закинута назад від радощів, а його очі сяють щасливою самовпевненою гордістю. Ми не граємо на публіку, навіть не переймаємося, що поряд хтось може спостерігати.

Хто знає, через що ми пройшли за останні шістдесят років, але досі беззаперечно щасливі.

— Мендрю та Мейзі, — тихо промовляю я тонким голосом. — У мене не було часу зробити повну картину, але й так гарно. Це така собі замальовка, лише можливість. Навіть якщо вона ніколи не втілиться у щось більше, ти — єдиний, хто робить мене щасливою, і я вдячна за це.

Нахилившись, поспіхом цілую його в лоб і повертаюся до виходу, перш ніж розревітися.

Я берегла сльози до того часу, поки не опинюсь на вулиці, на самоті, серед снігу.

Мені не хочеться повертатись у хижку. Звуки зсередини дивним чином викликають клаустрофобію. За останні кілька днів я зробила стільки відкриттів, що мені потрібно трохи тиші, аби все перетравити, дати всьому утрамбуватися, щоб я змогла зрозуміти, куди рухатись далі.

Алея, що веде в напрямку від хижки, завдовжки з чверть милі, припорошена свіжим снігом. Мої чоботи скриплять на тонкій пороші, але на вулиці нетипово для цієї пори року теплий вечір, і я чую, як крига тане на гіллі дерев, шумно крапає та хлюпає. Опинившись на головній вулиці неочікувано незахищеною від вітру, я застібаю пальто й звертаю ліворуч, проходжу іще близько милі в напрямку вулиці, такої ж знайомої, як і та, на якій стоїть мій дім.

Ми з Ендрю й Тео весь час гуляли тут, коли наші батьки виставляли нас із дому, щоб під ногами не метушилися. Ми збирали палиці й використовували їх як мечі, ціпки чи чарівні палички. По черзі тицяли на хижки, які кожен з нас би купив, подорослішавши, а ще роздумували над тим, чим би займалися щодня, ставши постійними сусідами. Ми рубали дерева в марних пошуках ведмежих барлогів чи мисливських пасток. З часом деякі з будинків продали та реконструювали чи й узагалі повністю оновили. Цій вуличці не вистачає трішки хвалькуватого блиску інших частин шикарного Парк-Сіті; навіть реконструйовані будинки зберегли атмосферу безпечної лісистої місцевості. Улітку, якщо примружитись, можна побачити в кінці вулиці зимову країну чудес, яка от-от готова з’явитися.

Дим клубочиться з димарів, а безладна суміш святкової музики ллється дорогою. Я зупиняюся біля свого улюбленого будинку на цій вулиці — обвитої плющем споруди, що нагадує оселю лісових гномів — та дивлюсь на еркер[43], який виходить на вулицю. Дві затінені фігури рухаються в передній кімнаті біля різдвяної ялинки, що яскраво сяє. Ще одна постать порається на кухні. Навіть звідси я вловлюю запах печеної індички й маслянистої солі холодних соснових дерев. Якби я прихопила з собою скетчбук, то зробила б замальовку прямо тут.

Якщо мені так добре серед снігу, чому б не оселитися там, де сніжить? Таке собі раптове перегрупування думок, усвідомлення, що мені не обов’язково лишатись у Каліфорнії та не слід втискати ціле життя в нинішній шаблон. Я можу рухатися. Можу покопирсатися в тунелях думок та уявити роботу мрії. Можу з’ясувати, хто ж така ця бісова Мейлін Джонс. Я спробувала підкорити Ендрю, але він вислизнув із моїх рук, хоча це й не означає, що варто дозволити іншим ниточками хоробрості розірватися.

Мій настрій, яскравий після прозріння, спадає, щойно я повертаюсь у хижку та усвідомлюю, що Ендрю немає серед решти у вітальні.

— Всім привіт, — вітаюся.

Бурхливі балачки завмирають із моєю появою.

— Здоров, Мей, — виструнчився Майлз.

Усі в очікуванні вирячилися на мене. Не думала, що моє повернення так точно підмітять.

— Здоров…

Захарія катається по килиму і хихоче.

— Що таке? У мене на голові пташине гніздо?

Аарон проводить долонею по темному, як чорна діра, волоссю, говорячи:

— Та ні, нічого такого, — ніби це було серйозне запитання.

Нарешті Ліза цікавиться:

— Ти зайшла через сіни?

Заперечую:

— Через головний вхід. А що?

Вони продовжують витріщатись на мене, ніби чекають продовження.

— Гаразд. М-м-м… Ендрю досі в плавучому будинку?

— Він… — починає Кеннеді, але в ту ж мить Рікі бовкає:

— Надворі холодно?

Спантеличено закліпавши, відповідаю натягнуто:

— Так.

Опустивши очі на новий годинник, усвідомлюю, що мене не було майже дві години, а я навіть не подивилася, чи машина Ендрю досі стоїть у під’їзді. Я б запитала, чи він тут, але не певна, що хочу знати.

Незграбно кручусь на місці, не впевнена, що з собою вдіяти.

— Що ж, ви всі поводитесь якось дивно, тож я трохи посиджу внизу. Дайте знати, коли буде потрібна моя допомога з вечерею.

— Ти повинна піднятись нагору, — виспівує Захарія на підлозі.

— Повинна?

Усі голови в кімнаті зі згодою кивають.

Запитально глянувши на них, кажу:

— Гара-а-азд, хай буде по-вашому, — принаймні це дає мені привід, щоб утекти. Човгаю коридором, огинаю поруччя, аби піднятися сходами, але щось хрустить під моєю стопою в шкарпетці. Піднявши ногу, виявляю на підлозі якийсь сріблястий предмет і вивчаю його.

Це — розчавлений м’ятний «цілунок». На мить мені перехоплює подих від здивування, але потім очі знов зосереджуються на підлозі, і я усвідомлюю, що іще по одній цукерці лежить за фут від мене в обох напрямках: одна вказує нагору, інша — в кухню, куди б я пішла одразу ж після прогулянки.

У моїх думках сріблясто спалахує надія. Побігши сходами, простую стежкою з цукерок, розсипаних коридором і за поворотом.

Слід веде прямо до спальні Ендрю й зупиняється точнісінько біля його шафи.

Серце перетворюється на маніяка в грудній клітці, коли я тягну на себе двері й бачу Ендрю, який мружиться проти світла.

— Щось ти загулялася, Мейзі. Я вже пів години тут сиджу.

Я занадто вражена, щоб говорити, але точно не настільки, щоб розридатися.

— Ендрю?

Знизу лунає шквал аплодисментів і вітань.

— Я ж казав піти нагору! — горланить Захарія, перш ніж хтось ляскає його долонею по роту й виводить з режиму крику.

Зі скреготливим сміхом Ендрю тягне мене в шафу.

Не знаю, чи я кричу, але моє серцебиття так гучно відлунює у вухах, що скидається на грім.

— Що тут коїться?

Його голос ніжний, трішки гіпнотичний:

— А на що схоже?

Схоже на те, ніби він солодко мене спокусив, ніби дивиться на мій рот, ніби збирається поцілувати. Але, враховуючи мій крихкий вразливий емоційний стан, припустити таке — дуже погана ідея.

— Що ж, — прикусивши губу, оглядаю маленьке тьмяне місце. Констатувати факти — чудовий початок. — Схоже на те, ніби ти залишив стежку з моїх улюблених цукерок, щоб заманити мене до шафи.

Ендрю сліпучо усміхається. Відчуваю, як його рука обережно опускається на мою талію, ковзає вниз по стегну, пальці стискаються, притягаючи мене ближче.

— Як гадаєш, навіщо?

Мені хочеться відповісти, що в цілях безпеки краще йому самому це сказати, але слова в моєму горлі здаються втомленими та вкритими пилом. Те, що виходить, мене дивує:

— Ти хотів усамітнитися зі мною в місці, де ми вперше цілувалися, щоб ти зміг визнати, що весь цей час я мала рацію.

Ендрю схиляється й ніжно притискає губи до моїх.

— Весь цей час ти мала рацію, Мейзі.

Знаю, він говорить про нас і те, що я сказала у плавучому будинку, але його дихання пахне м’ятою і шоколадом.

— Я знаю: м’ятні «цілунки» справді смачні.

Він сміється, видихаючи теплий потік повітря проти моєї шиї.

— Ти знала, що насправді вони називаються Hershey’s Kisses Candy Cane Mint Candies, а на смак як «білий крем та свіжий хрускіт м’яти»? — він цілує мене в шию. Це означає, що технічно вони не з білого шоколаду. Більше не буду тебе присоромлювати за любов до них.

— Ого, дякую.

Його усмішка розгладжується.

— Ти так швидко вибігла з плавучого будинку, я й сказати нічого не встиг.

— Мені здалося, тобі треба побути самому.

— От якби слова прийшли мені швидше… — визнає він. — Я просто не створений таким.

— Але якби ти сказав щось, — говорю я, — тоді не зміг би зробити красивий жест у своєму улюбленому місці — в цій шафі.

— З твоєю улюбленою річчю — жахливою цукеркою.

— Не будь скромним, Ендрю Поллі Голлісе. Ти — моя найулюбленіша річ, і ти про це знаєш.

Його грайлива усмішка зникає, а вираз сповнюється полегшенням, щойно ми зупиняємо гру. Ендрю бере долонею моє обличчя й пристрасно цілує в губи. Він притягує мене ближче і тихо стогне, коли його язик торкається мого.

— Тепер можна це сказати? — запитує він, відхилившись на кілька дюймів.

— Що саме?

— Що я кохаю тебе.

Мені аж у вухах клацає, ніби зачинилися двері і крізь шпаринку присвиснув вітер. Увага Ендрю зосереджується на моїй усмішці, що розтягується на обличчі.

— І я тебе кохаю.

Він накручує моє пасмо собі на палець.

— І тобі не треба завтра повертатись у Каліфорнію?

— Не треба. Я стою на слизькому шляху пригод і готова до будь-чого.

— Це — гарні новини.

— Ага, без жартів. Останнє, чого я хочу, — опинитись у літаку.

Він сміється.

— Так сталося, що у мене є позашляховик, а Денвер усього за вісім годин їзди звідси. Можливо, ми могли б трохи покататися?

Я тягнусь до нього, а він схиляється мене поцілувати, і полегшення таке потужне, що схоже на шаленство, яке струменить венами.

Ендрю щасливо бурмотить, повільно відходячи після поцілунків, схожих на підсолоджені краплі дощу. Йому потрібна мить, аби розплющити очі, і, я присягаюся, через ту усмішку, сповнену глибоких почуттів, я закохуюсь у нього ще більше.

— Я радий, що ми подолали нашу першу сварку.

Стривожено відступаю:

— Це була наша перша сварка?

Він теж відходить.

— А ти гадала, то був кінець?

— Ну… так. Ти сказав, що взагалі мене не знаєш, — недовірливо й нервово гигикаю, спостерігаючи, як його очі наповнюються бісиками, а обличчя розтягується в усмішці. — Що? Чого регочеш?

— Бо знову твоя правда, але щось ти рано здалася після тринадцяти років очікування.

Я грайливо штовхаю Ендрю, але той не може відійти надто далеко.

— А що мені було думати?

— Ти знаєш мене цілих двадцять шість років! Один день — крапля в морі.

— Ми були парою лише тридцять шість годин! Один день — це дві третини нашого роману.

Він радісно з цього сміється, а потім на мить завмирає. Ендрю дивиться на мене з сяйливою пристрастю. Я починаю непокоїтись. Інстинкт самозбереження підступає до горла.

— Мої батьки не сваряться, — нагадую йому. — Вони бурчать, проявляють пасивну агресію, а після єдиної великої сварки тато з’їхав.

— Гаразд, що ж, ти вчишся вправлятися з конфліктами, бо розумні люди, як ми, у стосунках не весь час погоджуються одне з одним. Це — наука.

— То он що таке, — шкірюсь я, — ці ваші стосунки?

Він — мила комбінація зворушення й нервування.

— Сподіваюся.

— Прямо зараз Мей, якій від тринадцяти до двадцяти шести років, грає в «Людину, що біжить»[44], — стукаю себе по скроні.

Ендрю поволі вгамовується.

— Тож… ми…

— Важко сказати, — виштовхувати слова — все одно, що ковтати скло, бо настала мить правди. — Ти мені віриш?

— Ти про бажання?

Це — водночас найбільш ясний та дивовижний досвід у моєму житті, і поряд із коханням до нього виникає невпевненість у тому, як продовжувати стосунки з Ендрю, якщо він вважає, що це все був лише сон.

— Ага.

— Звісно, вірю.

Плечі опускаються, мов вощаний папір.

— І… тобі з цим усім… нормально?

— Дозволь запитати, — опирається Ендрю. — У нинішній версії Різдва твій тато зламав зуб, відкусивши мамин злаковий батончик?

— Звісно, ні.

— А Кеннеді поранила коліно?

Я розумію, до чого він веде, й розпливаюсь в усмішці:

— Ні.

— Бачиш? Ти знала про спальні мішки у коморі. Переконала тата стосовно джину. Якось умовила Бенні купити хижку. І якби я послухав твої слова про Місо, то мій улюблений бридкий святковий светр був би цілий, чи не так?

— Це навчить тебе слухати твою… — усміхаюся й затинаюсь, коли частина мого речення зависає, мов стрічка на вітрі.

Очі Ендрю звужуються з розумінням.

— Мою кого?

І ось на мить я втрачаю впевненість. Маючи надії достатньо високі, аби відірвати хижку від землі, хіба не було б ідеально, якби всесвіт востаннє відсунув з-під мене стілець?

Але цього разу я не стрибаю в минуле.

— Твою кохану дівчину, яка мандрує в часі.

Усмішка Ендрю осяює шафу зсередини.

— Нарешті, Мейзі. Гадав, ти ніколи цього не скажеш.