Янголи, що підкрадаються

Глава 13

Тітка доходила до семи з половиною місяців — далі збунтувалися нирки. Вони просто відмовлялися працювати, справа дійшла до штучних пологів, і лікарі буквально витягнули з того світу і Олену, і її сина. Як не дивно, хлопчик дуже швидко набирав вагу, доростав, так би мовити, до потрібної кондиції, а вже верещав, як цілком доношена трійня. З Оленою все було значно гірше. Вона практично оселилася в лікарні інституту нефрології, і всі турботи про брата лягли на плечі Неждани. Олена почувалася жахливо винною, і під час відвідин небоги ні про що інше говорити не могла.

— Господи, якби я знала! Якби я могла собі уявити, чим це все закінчиться, — тітка тихо плакала, розмазуючи сльози по набряклому лицю, а милосердна Дана колихала на руках малого, не нагадуючи Олені про їхню не таку вже й давню розмову.

— І що б ти зробила тоді, га? Годі вже ридати. Глянь, якого красеня ти народила! — хлопчик нарешті заснув на руках у двоюрідної сестри і сопів так солодко своїм кирпатим носом, що в Дани аж серце заходилося від любові до нього. Ледь взявши на руки цей писклявий згорток із червоним личком і сердитими — їй-богу, чомусь уже сердитими синіми очима, Неждана негайно вручила йому своє серце на вічне зберігання. Вона з жахом згадувала ту свою категоричність, з якою вимагала аборту, — Боже милостивий, цього дива могло просто не бути на світі! — й носилася з немовлям, наче його справжня мама. — На, потримай — та не на вазі, до грудей притисни! Ось так… Хіба він у нас не диво?

— Диво. Тільки груди в мене порожні. Я народила, а ти доглядаєш… тобі навчатися треба!

— Все одно невдовзі канікули, — відмахнулася Дана. — Ти добре відпочинеш за літо, видужаєш, а за малим я догляну, не сумнівайся… треба буде — наймемо няньку.

— Няньку? — скрикнула Олена так, ніби хтось запропонував їй запхати сина у пащу великого сірого вовка. — Жінку за гроші?

— Тьотю, жінка за гроші називається інакше. О, до слова — ти вже вирішила, як наречеш малого?

— Ти будеш сміятися, але ще ні, — на блідих, знекровлених до синього вустах Олени — де поділися рожеві пелюстки? — заграла слабка посмішка. — Все здається, що гідного імені для нього в усьому світі немає. Правда, я божевільна?

— Правда. Я знала це з того часу, як ти вирішила народити. Але то нічого, ми почекаємо, так, синку? Нам усього лише два місяці, ми, по суті, щойно лиш мали народитися, ледве що чуємо… але давай скажемо мамі, щоби поквапилася… довідничок імен їй подаруємо… Ще через неї нам штраф платити доведеться, — Дана підняла очі на тітку, і вже серйозно мовила. — Зареєструвати дитину слід протягом трьох місяців, інакше оштрафують — на копійки, та все ж… Думай скоріше, не годиться якось до такого лицаря звертатися: «хлопче». Є хоч якісь ідеї?

— Є одна… я подумаю…

— Тільки одна? Малувато. Треба, щоб вибір був. Але нічого. Наступного разу я все ж принесу тобі книжечку «Що означають наші імена?»

— Те, що вони означають, — якось підкреслено серйозно промовила тітка, — зазвичай не має нічого спільного з людьми, що ними названі.

— Еге ж. Рибам легше. Їх усіх класифікували досить давно, — Дана хихикнула. — А з дітьми морока… Знаєш, ви, іхтіологи, божевільні. Всі, хто має стосунок до біології — причинні. Ви знущаєтеся з живої природи.

Олена засміялася.

— Чекай, може, мій син виросте і теж захоче стати іхтіологом.

— Якщо він цього захоче, то не виросте, — урочисто пообіцяла Дана. — Я особисто заб’ю його на смерть ще до повноліття.

Після цієї розмови минув ще тиждень. Тітка поволі одужувала, прогнози лікарів були обережно-оптимістичними, або, як вони називали це на медичній мові, сприятливими, і тому опівнічний дзвінок із лікарні здався Дані якоюсь помилкою. Спросоння — а вона практично не спала цілу добу, бо вередував малий, — Дана спершу навіть не втямила, про що йдеться.

— Себто як помирає? — говорила вона в трубку, хитаючись, як молода яблунька від сильного вітру. В голові була така каша, що навряд чи вдалося б зараз вирішити бодай найпростіше рівняння. — Чекайте, щойно вчора я була в неї, і мені сказали, що все гаразд. Який ще фактор ризику? Що означає «можливо, це кома?», — сон поволі витіснявся зі свідомості професійним і прораховано-печальним голосом нефролога. — Ви що там, такі спеціалісти, що не здатні визначити, кома це чи ні? Я не кричу на вас, я просто голосно говорю. Так, завжди. То що таке з моєю тіткою? Ну то й що, що ви черговий лікар? А який потрібен? Лікуючий? Він буде зранку, але… що? Я зараз їду!

Дана кинула трубку і забігала квартирою, як обпечена. Невідомо, як довго її не буде — судячи з того, що наговорив їй так званий лікар, певно, хильнувши перед тим спирту, це може затягнутися на всю ніч. Тягти із собою малого недоцільно, залишати його самого — страшно. Дана кинулася до сусідів, але хтось кляв її з-за дверей останніми словами, не даючи навіть пояснити, в чому справа, хтось просто не відгукувався, і організувати догляд за братом їй не вдалося. Тоді Дана швидко перегорнула купу газет із рекламними оголошеннями і після розмови з кількома «няньками» для дорослих чоловіків таки натрапила на жіночку, яка згодилася за кругленьку суму посидіти з немовлям. Дана також згодилася розплатитися за її таксі, та, ледве глянувши на прибулу, сильно пошкодувала, що не схотіла брати із собою дитину. Няня, худа, як швабра, і на диво неохайна жіночка років сорока п’яти трималася так, ніби в глупу ніч помчала бозна-куди лише за покликом серця, але виходу вже не було. Дана видала няньці аванс, показала, де лежать пелюшки, пляшечки і баночки із молочною сумішшю, і вискочила з дому, скориставшись тим же таксі, що привезло до неї Аглаю Петрівну.

До лікарні вона дісталася швидко. У довідці зла медсестра, позіхаючи, як бегемот, сповістила, що Олену Тиктор перевели до реанімації, але стороннім туди не можна. Дана ледь стримала бажання послати цього монстра у білому халаті куди подалі, натомість сказала лише: «Ну, то спробуйте мене зупинити», — і помчала нагору, на третій поверх, перестрибуючи через дві сходинки. У реанімації було п’ять палат, дві з них, порожні, стояли зачиненими, і Дана просто відкривала двері решти й дивилася, хто там лежить. Тітку вона знайшла в останній, одномісній палаті-боксі для особливо тяжких пацієнтів.

Під стелею боксу розміром із коробку для взуття тьмяно блимала крихітна лампочка — світло тут не вимикали. Незважаючи на пізню годину, Олена не спала і відразу впізнала небогу, спробувала навіть ворухнутися. Спочатку Дану затопила хвиля полегшення. А вони казали, кома — промайнула в неї думка, і дівчина вже готувалася видихнути: «Слава Богу!», та глянувши на тітку пильніше, роздумала дякувати небесам. Попелясто-сіре безкровне лице, сині набряки під очима, що вже розповзлися ледь не до підборіддя… Дана похолола. Все у ній вкрилося кригою, і довелося відкашлюватися, щоби вичавити із себе семимильне слово: «Привіт». Те, що Олена помирає, було зрозуміло і без медичної освіти. Дані хотілося вити, кричати, битися в істериці, однак вона знову повторила: «Привіт» — і повільно наблизилася до тітки. Та підняла руку, вказуючи на ліжко.

— Сідай.

Голос у неї звучав моторошно, мов саме потойбіччя. Дана, боячись зачепити щось у хитромудрому сплетінні дротів, трубочок і голок, що ненаситними ґедзями обліпили Олену, дуже обережно примостилася на краєчку ліжка.

— Він… був тут. Приходив до мене.

— Хто він, тьотю?

У відповідь Олена зашипіла, як відкоркована пляшка теплої мінералки, і Дана потягнулася до кнопки виклику медсестри, хоча, минаючи сестринський пост у коридорі, побачила там лише порожнє крісло. Тітка, зауваживши рух небоги, похитала головою.

— Ні. Чекай… ось… — вона витягнула з-під запраної сорочки свій сапфір. — Зніми.

— Нізащо!

— Роби, що велю! Чи ти хочеш… щоб… у морзі зняли?

Дана розплакалася, але виконала Оленин наказ.

— Не реви… вже… не поможе… Я йду… Одягни… ось так. Носи його завжди… і… обіцяй… ніколи не продавати… хай там що… річ… дуже дорога… для мене…

— Я викличу лікаря! — Дана зірвалася на ноги.

— Сядь, ради Бога. Це вже… не лікується… я… справді… зрадила тебе… Залишаю саму… із сином… подбай про нього… я не хотіла… так сталося… я думала, минеться… гадала, що зможу… але він прийшов не дарма…

Вона марить, вирішила Дана. Стиснула тітці руку.

— Хто прийшов, тьотю?

— А малого… — не відповідаючи, продовжувала Олена, думки якої плуталися, і, хоч уповільнено, але пхалися одна поперед одної, і жінка губила їхні уривки, не пригадуючи, що вже сказала, а що — ні, — назви його… Любомиром.

— Але чому?

— Бо ім’я дуже гарне. Любомир… Ігоревич… Тиктор. Ти чуєш мене?

— Так, — по щоках Дани текли сльози, і вона навіщось ковтала ті, що падали на губи.

— Поправ мені… подушку…

Дана нахилилася над Оленою, як могла, вирівняла їй постіль. Тітка усміхнулася — такої моторошної посмішки дівчина ніколи не бачила раніше — і торкнулася синього камінця, що звисав з Даниної шиї.

— Ігоревич… затямила? Я казала тобі, що він… приходив?

Невже той покидьок і тут Олену знайшов?

— Так, тьотю. Все гаразд.

— Ти… така… у мене… гарненька.

— Я — ні. Це ти у нас красуня!

— Що ж, хоч… Господа порадую… пробач… тільки будь… обережна, бо він ще… може повернутися…

— Так, так, добре. Я буду дуже обережна. Я покличу лікаря.

— Як хочеш… Даночко, доню… серденько моє… сонечко руденьке… я так тебе люблю!

— І я тебе, тьотю… Тьотю?! Ні, о, Боже мій, тільки не це!!! Тьотю!!!

Надривний крик вирвався з палати, розпорюючи просяклу медикаментами та відчаєм лікарняну тишу, і полинув довгим коридором, збудивши медсестру, що спала на кушетці в кабінеті чергового лікаря, і його самого, що спав на медсестрі, а ще — кількох пацієнтів, які, звісно, добре розуміли, що означало це волання, яке за мить перейшло в нелюдське виття. Від тітчиного тіла Дану довелося відтягувати силами двох санітарів, котрі потім, буркочучи щось несхвальне про пацієнтів, які надумали помирати серед ночі, відвезли Олену до моргу. Сполоханий лікар, проклинаючи все на світі, а найперше — себе, за те, що, по суті, сам привів сюди цю істеричку, вколов Дані конячу дозу снодійного, і, не надто напружуючись, поклав її спати на те саме ліжко, з якого щойно зняли труп Олени Тиктор. Неждані так і не судилося дізнатися, чи почула тітка її останні слова. Їй так хотілося вірити, що почула, і вона щосили себе в цьому переконувала, і часом майже вірила, що так. Але в тій геєні, котра настала після смерті тітки, навіть ця, друга за своїм значенням після малого Любомира, втіха у її житті не була повною. У ті ночі, коли втома перемагала впертість і страх, і Дана засинала, їй марилося одне й те ж: Олена, вже мертва, стояла на ногах біля ліжка небоги і сповненим муки голосом просила: «Повтори, що ти сказала!» Дана повторювала, але тітка не розбирала слів, знову перепитувала, і так — без кінця… Зазвичай Дана прокидалася від власного крику.