Янголи, що підкрадаються

Глава 34

Семен Йосипович Луска загалом був задоволений життям. Сидячи зараз у кабінеті свого банкіра, він потягував «Курвуазьє» із пузатого келиха і ліниво розмірковував, де це чорти носять Ігоря. Секретарка Катя, як завжди, чемна, гарненька, тільки трохи застара, без жодного слова відчинила йому двері, налила коньяку, поставила попільничку… Дядя Сеня, як любляче називали його у рідній фракції, звісно, знав, що нічого цікавого Ігор у кабінеті не тримає, для цікавих речей є інші місця, поміж іншим — і банківські сейфи, але гостинність секретарки свідчила про високу довіру власника банку «Каравела» до нього. Обґрунтовано високу довіру.

Нарешті Ігор вихором влетів до кабінету і вибачаючись на ходу, простягнув дяді Сені руку для привітання. Той потиснув її з усміхом, хоча внутрішньо поморщився. Що за манера в цього успішного фінансиста одягатися, як хіпі? Вічно джинси якісь, ледве не футболки… У банку ж працює, не кіт начхав… Яка у підлеглих може бути дисципліна, коли шеф наче на пікнік рихтується?!

— Вибачте, — повторив Мельник, сідаючи за стіл, — я тут на природу зібрався із сином. Вигляд трохи неформальний, та що вдієш? Ви до мене у справах, чи так, на вогник зазирнули?

— Я не знав, що в тебе є син, — дядя Сеня був свято переконаний, що з висоти прожитих років і набутого авторитету має право «тикати» навіть Папі Римському.

— Я й сам не знав. Але це — щастя.

— Я думаю. Самі дівки в сім’ї, а тут — наступник, готовий… скільки йому?

— Скоро сім буде.

— Ходить уже до школи?

— Піде восени.

— Ну, то й добре. Хоча доньки у тебе теж гарненькі, нівроку, — Семен Йосипович свояцьки розвернув до себе фото, з якого всміхалися татові троє милих дівчаток, і ткнув у нього жирним пальцем. — Особливо оця ось, середульша. Ну чисто квіточка. Очей не відвести.

Ігор зціпив зуби, пригадавши, як два тижні тому в приватній розмові з Даною побіжно згадав про депутата Луску — у зв’язку з якимось щойно прийнятим законом. «Це мій клієнт, не з найгірших», — сказав тоді банкір. Неждана, почувши це, підібралася, як кішка, що готується стрибнути на птаху, і без усіляких передмов виклала йому все, що думала про дядю Сеню. Ігор не відразу повірив їй, скептично вислухав дона Мігеля, фондові якого допомагав досить давно, і свідчення Любка Шеремета його не переконали ні в чому, окрім того, що хтось колись викрав його сестру. Та зараз, лише дивлячись на ці сліпаки, що стікали лоєм, навіть без знайдених доказів він знав абсолютно точно, так само, як знав власне ім’я — винен. Вперше в житті Ігор порушив банкірську етику, та воно того вартувало. І мучитися докорами сумління він не збирався.

— Я у справах, мій друже. Хотів поговорити про той контракт, на імпорт ста тон канадського зерна, оплату за який чомусь не перерахували твої курви-операціоністки.

Ігор набрав побільше повітря в груди.

— Мої курви-операціоністки, — тихо, але чітко сказав він, — виконували мій наказ.

Дядя Сеня довго мовчав, пронизуючи Мельника крихітними, мов буравчики, очима.

— Я вимагаю пояснень, — нарешті озвався він і скривився.

— А хіба курви з валютного відділу вам нічого не пояснили?

— Ігоре, — сичання депутата прозвучало загрозливіше, ніж крик, — не смій. Так зі мною не говорять.

Мельник устав, підійшов до вікна. Йшов дощ, падав із неба важкими, безжальними краплями, теплими, мов сльози. Погода зіпсувалася несподівано, щойно світило сонце, та Ігор знав, що сина він побачить за будь-яких умов. А міг би й не побачити. Ніколи. Якби це мурло, ця свиня вгодована зґвалтувала тоді Дану, невідомо, як склалося б її життя.

І його, Ігоря. І Любомира. Стільки ліній, стільки перехрещених доль на одному роздоріжжі, просто диво, що всі вони врешті-решт зійшлися… Ігор розвернувся, глянув на дядю Сеню.

— А так, як ви, ніхто не робить. Поза сумнівом, вам відомо, що ота горезвісна канадська пшениця — не що інше, як банальне відмивання грошей, лише суми там не банальні. Це пряме порушення чинного валютного законодавства, кричуще порушення… Думаєте, Нацбанк мене за це по голівці погладить? Медаль випише? Чи у мене є зайва ліцензія?

— А з яких пір це тебе турбує?

— З деяких. Я ризикую, як і всі, але не бажаю дурно підставлятися.

— Тобі збільшити відсоток?

Боже мій, різонула серце думка, хтозна, може, на оті відіпрані гроші цей кнур і замовляв викрадення та фільми. Той, із сестрою Любомира, дон Мігель показав йому. Ігор так і не зміг додивитися це до кінця, він, немолодий уже чоловік, плакав, як побите цуценя. Втім, і не було потреби. Лише останній кадр — вивернута під неприродним кутом голівка Ніки, якій в екстазі зламали шию — і цього вистачило б, щоб понад усе на світі бажати знищити того, хто отримує від цього кайф. Того, хто це замовляє… Сеньйор Мар’яно довго радився з Ігорем на предмет того, чи показувати цей кадр, тільки його, Любку. Той, здавалося, все ще сподівався, що його сестра жива, хоча й знав, що її вбили — Дана сказала йому. Ігор навіть уявляти собі не хотів, чого це їй коштувало. Врешті-решт вони вирішили, що брату таке бачити не можна. А касету знищили.

— Ні, не треба. Краще зменшіть свої апетити.

Семен Йосипович теж підвівся, не забувши допити свій коньяк.

— Ти розчаровуєш мене, синку, а я цього не люблю. Подумай ще раз, добре подумай. Всі наші рахунки тут, у твоєму банку. Що буде, як ми заберемо звідси гроші? Ще й поголос пустимо, що «Каравела» ось-ось збанкрутує. Вкладники твої двері штурмуватимуть, вдень і вночі… правда ж, добре? А потім до тебе прийде комісія з того самого Нацбанку, якого ти так боїшся, і знайде порушення… Неодмінно знайде, ти ж у курсі, як воно все робиться. І не встигнеш ти й оком кліпнути, як твій хлопець… як його звуть, до речі? Мирось? Так от, ти й не спам’ятаєшся, як Мирось твій зі спадкоємця дуже багатого банкіра стане наступником бомжа. Інфантом смітника. Ти цього хочеш? Ти… — раптом він захрипів, і схопився за комір сорочки. — Що, у біса… я…

На губах у дяді Сені запузирилася піна.

— До… поможи… до…

Ігор запхав руки за пояс джинсів так, ніби боявся, що вони його зрадять, і, відірвавшись від тіла, самостійно помандрують допомагати депутату. Дон Мігель не збрехав — час і спосіб дії отрути збігається з його описом на всі сто. Лишається сподіватися, що й виявити її без спеціальних аналізів так само важко, як стверджував сеньйор Мар’яно. Він додав, що цей рецепт старовинний, ще індіанський. Бідна Катя, вона й не знає, що зробила світ чистішим. Кат мимоволі… ні, не так. Власне, вона — лише знаряддя вбивства — чи правосуддя, таке, як цей трунок. Семен Йосипович упав лицем на килим, кілька разів конвульсивно смикнув ногами і затих. Що ж, можна дзвонити до «швидкої». Тільки Катю спочатку слід гукнути. Але перед цим — ще одна справа. Ігор дістав з кишені тонкі нитяні рукавички, натягнув їх, підійшов до чорного шкіряного «дипломата», що стояв на підлозі біля крісла для відвідувачів, і, поморочившись якусь мить — коду не було, хоча замок кейса передбачав таку можливість — відкрив його і почав діловито вкладати туди касети, копії валютних контрактів, платіжні доручення — все, що він вигріб із сейфу дяді Сені. Ні, звісно, ніхто не носить у таких валізках щось важливе. Принаймні розумні люди цього не роблять. А чому покійний був дурним, так того він, Ігор Мельник, не знає. Ну, ось навіщо, приміром, тягати із собою касету, аматорське, домашнє відео, де недоторканий депутат дуже навіть торкається дівчинки, від сили років десяти? Це ж просто глум, що таке лайно в нас країною керує! Ігор не думав, що ту нещасну дитину теж викрали чи вбили. Судячи з усього, в один жахливий день Семену Йосиповичу забракло відео та автосатисфакції, і він просто купив у якоїсь алкоголічки цноту її доньки, вже такої змученої, худої, не виключено — сухотної, що побачити в ній донора і сліпий би не зміг. Зате все інше видно дуже чітко, прокуратура зацікавиться. Карну справу, звичайно, закриють у зв’язку зі смертю підозрюваного, трохи потрусять тих липових власників, на яких дядя Сеня переписав свої винокурні, і всім буде добре.

А на вулицях Києва перестануть зникати діти. Ну, не зовсім перестануть, та все ж… Якась дівчинка повернеться додому із зоопарку, щаслива, з личком, липким від морозива та цукрової вати, і над нею світитиме сонце… дощ, до речі, якраз скінчився… і вона навіть знати не буде, що є на світі така скверна. А потім вона виросте, знайде собі хлопця і, своєю чергою, народить дітей. Вічне коло буття… Шкода, що так пізно вони вийшли на цього вилупка. Так багато жертв… Дуже шкода.

Ігор підійшов до селектора, і перш ніж натиснути кнопку виклику секретарки, зняв рукавички та сховав їх у верхній шухляді столу, під ключ.

— Катю, мерщій! Викликай «швидку»! Мій гість… боюся, у нього щось із серцем!

— Любку, я благаю тебе, не їдь.

— Нам обов’язково говорити про це зараз?

— Я не винна, що ліжко — це єдине місце, де ти мене слухаєш!

— Дано, серденько, не треба перебільшувати! — він змусив замовкнути її патентованим чоловічим способом — поцілунком. — І повір, мені хочеться туди їхати не більше, ніж тобі — відпускати мене. Але це моя мати. Вона хвора.

Дана пригадала реакцію Агнеси на зникнення Ніки і здригнулася. Вона не чула, не бачила цього сама, але Любку вірила. Він не став би брехати. Та й навіщо? Який у цьому сенс?

— Хвора потвора.

— Є таке. Та тільки… хто з нас поет?

Дана хихикнула, натягуючи на себе простирало, вже радше за звичкою, аніж соромлячись Любка. Це здавалося таким природним, таким немислимо правильним — належати йому і водночас володіти ним, що зараз їй важко було навіть пригадати, коли це почалося.

Може, від створення світу?

Дана була з ним лише місяць, та належала йому завжди. Вона для нього народилася.

— Ти дарма сповиваєшся, люба, — голос Любомира, як завжди в такі моменти, подіяв на Дану так, ніби її голою загортали в хутро. — Ми не побачимося тиждень. Сім клятих днів, а то й більше, якщо мамі не полегшає.

— Щось мені підказує, що таки не полегшає, — буркнула Дана.

— І я збираюся… насолодитися тобою… за повною програмою…

— Справді? — Дана зиркнула на тумбочку біля дивана — вони були вдома у Любка. — Здається, у нас скінчилися «запобіжники».

— Що ж, — видихнув він, уже втрачаючи голову від мускусних пахощів її тіла, — тоді я спробую вийти вчасно.

«Угу. Спробуй. Можеш іще крикнути мені „Стережися!“»

Звісно, з цього доброго наміру навіть бруківки для пекла не вийшло. Дана обвила ногами його стегна і рвучко подалася йому назустріч, коли він хотів виконати свою обіцянку. А далі все було просто — Любко втратив ті жалюгідні залишки контролю, які ще намагався зберегти, і легше було б зупинити гоночне авто за частку секунди без гальмівного шляху, ніж змусити його вийти з неї. Здригаючись у конвульсіях, він упав на неї, і настали блаженні п’ять хвилин спокою. Найцінніший час відпочинку в обіймах коханих рук.

— Ну, і як це називається? — спитав він, неохоче сповзаючи з ліжка. Дана зустрілася з ним поглядом і закліпала очима, вдаючи подив.

— Оргазм. Я думала, ти знаєш.

Любко не стримався від сміху, та враз посерйознішав.

— А як ти завагітнієш, що буде?

— Небо впаде на землю. Я знаю, як ти до цього ставишся, — Дана теж загасила усмішку. — Та в світі нічого особливо не зміниться. Просто стане однією щасливою жінкою більше. Не хвилюйся, тебе я цим не вантажитиму.

— Ну, не можу передати, як ти мене заспокоїла! — він єхидно вклонився, і Дані стало соромно за свої різкі слова. І ще… Її серце аж зайшлося від надії. Невже?

«Я не хочу дітей, Дано. Цей біль…»

Може, він нарешті передумав?

— Справді, навіщо вантажити мене відповідальністю за дитину від коханої? Ох, Дано, бити тебе, та нікому!

— Як це нікому? А ти?

Любко нахилився і чмокнув її в кінчик носа.

— Я не б’ю жінок, тим більше — майбутніх мам.

— Ні, почекай. Чи це означає, що ти… я…

— Це означає, що я тебе кохаю.

Дана нетерпляче відмахнулася від цього зізнання.

— Я знаю. Інакше б мене тут не було.

— Де?

— Ніде. Ні в твоєму ліжку, ні в твоєму житті. Я про дітей…

Очі Любка з прозорих на мить стали густими, як фіолетове чорнило.

— Так, мабуть. Ні, без мабуть. Так. Я хотів би від тебе малюка. Ти будеш чудовою мамою, варто лиш поглянути на Мирося, та й узагалі… жінкам це потрібно.

— Ти ще зрозумієш, коханий, що чоловікам це потрібно не менше.

— Уже зрозумів. Коли Уранія[12] щось пояснює, Ерато[13] присоромлено мовчить.

Неждана фиркнула.

— А який стосунок я маю до астрономії?

— Теж точна наука.

— Без сумніву. Та краще скажи мені, кого б ти хотів — хлопчика чи дівчинку?

Любко озирнувся і дуже серйозно мовив:

— Не має значення. Це буде моя плоть і кров. Моя і твоя. Тільки це важливо, — і, пустотливо підморгнувши їй, спитав. — Вже можна вибирати ім’я?

— Почекай з годину, — сміючись, порадила Дана. — А якщо ти швидко повернешся, і взагалі будеш добре себе поводити, я бонусом напишу для тебе програму зі складання віршів.

— Дякую, не треба, — Любомир усе ще стояв на порозі й дивився на неї так ніжно, що вона таки засоромилась, спалахнула, як маків цвіт. — Я за місяць сам цілу збірку написав. Присвячену тобі.

— Та коли ж ти встиг? — Дана вигукнула це і затиснула вуста рукою.

— Доки ти спала, любове моя. Доки ти спала…