Янголи, що підкрадаються

Глава 33

Номер, знятий Любком у мотелі «Блудливий мандрівник» — так єхидно Дана обіграла назву «Перший подорожній» — на північній околиці Києва, був стандартно чистим і недорогим. Власне, це був усе-таки готель, там навіть висіли у ванній пухнасті халати, звісно, не нові, але випрасувані, чисті, й доки Дана приймала душ — вона хотіла, звісно, з усіх сил притулитися до коханого, але зовсім не бажала до нього липнути — Любомир замовив у номер шампанське і сир. Дана не відчувала ні незручності, ні страху, просто знала, що її час настав, що хтось на небі підсунув їй коханого під її вічно задертий вгору ніс, і знехтувати цією можливістю вона не могла. Коли Дана вийшла з душової, Любко вже сидів на ліжку, закутаний у махровий халат по саму шию, і тримав у руці келих із шампанським. Легким підняттям брів Неждана висловила своє здивування. Її халат, недбало перехоплений широким паском, сповз ледь не до талії.

— Попереджаю, я далеко не красень, — сказав Любомир кисло. Дана мала свої очі і бачила це без його підказок, та у відповідь лише повела плечем:

— Не пам’ятаю, щоб це висувалось обов’язковою умовою. Чи ти думаєш, що я сліпа? Я вже помітила, що ти не Аполлон!

— Ну що за дівчина! — Любко хотів насупитись, а натомість розсміявся. — Просто детектор брехні! А я думав, ти почнеш заперечувати, переконувати мене, що це не так, лестити…

— Ти цього хочеш?

— Я терпіти цього не можу!

— Слава Богу, а то я б негайно в тобі розчарувалася!

— Справа в тому, — пустився в пояснення Любко, — що так…

— Так робить більшість твоїх дівчат?

— Усі, крім тебе.

Дана сіла поруч із ним на ліжко і провела рукою по його шиї, пробираючись за комірець халата.

— І навіщо воно тобі? У тебе і так є все, що мені потрібно!

— Ох, люба…

— Я тут. До ваших послуг. До будь-яких послуг…

— Слухай, а як тебе все-таки звуть?

— Усе-таки? — Дана дзвінко розреготалася. — Француженки кажуть: «Із кимось переспати — це ще не привід для знайомства!» — а ми з тобою навіть і цього не встигли зробити!

— А серйозно?

— Дана. Мене звуть Дана.

— Це скорочене від «Богдана»?

— Ні, — з гіркотою, яку вона сама ненавиділа, раптом відказала дівчина. — Це скорочення від Неждана. Так у слов’ян називали небажаних дітей. Таких, які з’являлись або зарано, до шлюбу, або запізно, на порозі клімаксу.

— Це не про тебе, — прошепотів Любко. — Я завжди чекатиму тебе. Завжди бажатиму…

Дані аж дух перехопило — так хотілося розплакатись, бо за все своє авантюрне життя вона ніколи не чула нічого подібного, але плакати, сидячи поруч із чоловіком, якого ти хочеш до тремтіння в колінах, до болю в серці, було якось незручно, тому вона просто поцілувала його. І прошепотіла:

— Я готова це перевірити. І… хочу сказати тобі ще одну річ… тільки не думай, що я викаблучуюсь.

— Слухаю, маленька.

— Я… — слова застрягали в горлі, і, щоб витягти їх звідтіля, не завадили б обценьки, — розумію… що легко дається, те дешево цінується, але я…

— Дано!

— Я могла б, мабуть… тобто, ти розумієш, правила гри… щоб ти мене добивався і все таке інше, але я… у мене немає ні сил, ні бажання прикидатись. Я стільки років чекала цього, я мріяла про тебе все життя. Я не знаю чому… мабуть, це твій голос. Він у тебе дивовижний. Як розплавлене срібло й ніжний оксамит. Він блищить, переливається, мов місячна доріжка, і пестить водночас. М’який на дотик, якщо так можна сказати про голос.

— Ти поетеса?

— Математик.

— Неймовірно!

— Можу довести, — на губах у Дани заграла лукава усмішка. — Тільки побажай.

— Іншим разом. Візьми, — він подав їй келих, і ледь кислуватий смак вина затанцював бульбашками в неї на язиці.

— Добре. Як накажеш. Я до чого вела… я насправді хочу тебе, але оскільки… тобто річ у тім… я, мабуть, безсоромна, та… я тебе прошу — хоч як мало означає для тебе ця пригода, не давай мені цього знати, гаразд?

Любко уважно подивився на неї, роззявив рота, аби щось сказати — Дані навіть здалося, що він хоче їй заперечити, але потім, вочевидь, роздумав, мовив: «Гаразд» і поцілував її. Раз, вдруге… відставлене вино іскрилося у своїй кришталевій в’язниці, а Дана, обіймаючи свою ожилу, незбагненну мрію, плавилася в її руках. Хтось казав їй, що пульс перевіряють, охопивши пальцями зап’ясток, та цієї миті він був у неї всюди, вона вся стала суцільним пульсом, серце робило такі поштовхи, що, здавалося, само зараз не витримає цього навантаження. Його проникнення було лагідним, ніжним і сильним водночас, і Дана здивувалася, коли він завмер, пильно вдивляючись у її лице, ніжно-рожеве, як абрикосовий цвіт.

— Що? — пошепки спитала вона.

— Ні, нічого. Просто трохи потерпи.

Дана не зрозуміла, про що він говорить, але про всяк випадок кивнула. Млість у крові не зникла від того крихітного болю, що був на початку, а навпаки, ніби підживлена ним, розлилася по всьому тілу Дани так, ніби вона містилася в теплих губах Любка. Світ заметався над нею стривоженим птахом, і вона скрикнула, коли незнайоме відчуття пронизало її з голови до ніг. Любомир видихнув: «Дано!» — так, ніби віддавав Богові душу, а потім поцілував її ще раз, вже без пристрасті, ніжно, і прошепотів:

— Чому ти не попередила мене?

— Про що? — розпухлі від поцілунків вуста ледве ворушилися.

— Люба, тобі скільки років?

— Двадцять три, — все ще не тямлячи, чого від неї хочуть, мовила Дана. — Буде в листопаді.

— І обручка на лівій руці. Ти розлучена?

— Вдова.

— Пробач.

— Та ти тут ні до чого. Цікаво, чому всі, хто вперше чує про це, починають просити вибачення? Враження таке, наче всі навколо — вбивці мого чоловіка.

— Це проста ввічливість. Вони перепрошують за те, що нагадали тобі про нього…

— Ото добра я була б жінка, якби згадувала про нього лише після чиїхось слів!

— І що ці спогади завдали тобі болю!

Дана всміхнулася.

— Людям легше вибачатися за різні дрібниці, аніж визнати справжню вину. Тому вони й роблять це з охотою.

— А твій покійний чоловік… він що, був імпотентом?

— Ні, з чого ти… — тут до неї нарешті дійшло, з чого він це взяв, і їй заціпило. — Я не хотіла б це обговорювати, — сказала вона нарешті.

Любко кивнув.

— Що ж, поговоримо про приємне. Наприклад, про твої губки. Рожеві, солодкі, як мед… Що ти з ними робиш?

— Щоранку цілуюся з ружами.

— І чому я в це вірю?

— Бо ти поет. Ви всі такі довірливі…

— А багато ти знала поетів?

— Так, як тебе, — жодного.

— Це я зрозумів.

— Любку, а чому… — Дана змовкла.

Він підбадьорливо посміхнувся.

— Що, говори?

— Чому ти розлучився з Галею?

— Ти знаєш, як її звуть?

— Про це писала преса.

— Читаєш бульварні газети?

— Тільки ті, де згадуєшся ти. То чому?

— Бо не любив її. Одружився, аби було, як у всіх, і вона не витримала перша — пішла. Крім того, я… у мене була сестра, і вона…

— Померла?

— Так. А Галя хотіла дітей.

— Не бачу зв’язку.

— Я не хочу дітей, Дано. І ніколи не захочу. Це такий біль — утрачати їх, якби ти тільки знала. Тобто не дай тобі Боже дізнатися це…

— Любий, ну що ти говориш? Я втратила спочатку маму, котру не дуже любила, потім тітку, котру любила до нестями, потім помер мій чоловік, і я дійшла висновку, що всі ми рано чи пізно помремо. Ти чув коли-небудь про це? Але діти — це так прекрасно, це вісь, навколо якої крутиться увесь світ, і не можна ігнорувати її. Ось, приміром, мій син…

— То ти в нас ще й друга Діва Марія?

Дана зойкнула.

— Ох, вибач, серденько. Я так звикла всім брехати задля уникнення небажаних запитань, що роблю це автоматично. Насправді це мій двоюрідний брат. Син тітки. Мені було п’ятнадцять, коли він народився.

— А тітка коли померла?

— Майже відразу після пологів. Нирки…

— І ти зосталася в п’ятнадцять років сама-самісінька з немовлям на руках?

— А що робити? — не виказуючи ніяких скарг на несправедливість долі, просто відповіла Дана. — Він єдиний, хто в мене лишився. Я не сприймаю його, як брата. Я стільки з ним няньчилася, так прикипіла до нього серцем, що він для мене як син. Він і є моїм сином. І знаєш — я пішла б на що завгодно заради того, аби він був. Щоб він існував. Хоча лікарі радили тітці Олені зробити аборт. І я радила їй те саме. Я на цьому наполягала… Страшно навіть уявити собі… Його звуть Мирось.

— Тобто Мирон повністю?

Дана засміялася, потягнувши на себе простирадло, в яке кутався Любко.

— Ану віддай. Який ти жадібний! Тобто Любомир.

Посмішка загойдалась на вустах Любка, мов човен на хвилях.

— Мій тезка?

— Не просто тезка. Коли він народився… я вже тоді захоплювалася тобою, а тітка… вона це знала, і попросила назвати сина саме так. На твою честь.

— Не знаю, чи заслужив я таку честь, але — дякую.

— Дякувати — то забагато. Може, зійдемось на поцілунку?

Любко смішно чмихнув, нахиляючись над нею.

— І не тільки.

Дана пішла з готелю, коли Любомир заснув. Зморений, зі щасливою усмішкою на вустах, він здавався їй неймовірно молодим, навіть юним, і хоч тридцять років іще не старість, а для чоловіка взагалі не вік, та отак, уві сні, він виглядав на всі вісімнадцять. Довгі вії, соромлячись, відкидали тіні на нижні повіки, зморшки навколо вуст пом’якшали, наче напівстерті невидимою рукою. Дивне лице: на перший погляд звичайне у своїй некрасивості, та починаєш придивлятися й помічаєш, як кожна рисочка по-своєму приваблює тебе, кожна про щось говорить… Ось підборіддя — рішуче, але не масивне, трохи випнуте, вказує на впертість. Чоло — високе, прооране зморшками, такими глибокими, що їм сам дон Мігель позаздрив би — це від напружених роздумів. І від пережитих страждань. Так, губи не обговорюються, не в такому стані, як у неї, а далі… Ні. Далі теж не треба. Неждані знову стало гаряче. Вона хотіла лишитися з ним — до ранку, як він пропонував, і до скону, як би їй того хотілося, і, здавалося б, це дуже легко — варто лише подзвонити Ігорю і попросити, щоби Мирось затримався у нього, а потім попередити Тамару, котра, хоч і знайшла собі нарешті кавалера — до речі, Марка Дем’янова, того самого дефектолога, молодшого від неї рівно на десять років, — все одно воліла ночувати вдома — і все. Так просто. Хіба щастя буває простим?

«Я не хочу дітей, Дано. І ніколи не захочу. Це такий біль…»

— А дарма, — прошепотіла вона. — Я народила б тобі цілий дитсадок.

Дана тихо одяглась і вийшла, прихопивши з собою картину. Вдома на неї чекали Тамара й Мирось. Спільними зусиллями вони вбили у стіну Даниної спальні довгий цвях і почепили полотно, яке Тома назвала вибриками авангардистів — її чомусь збентежили різнокольорові крила янголів, а Мирко, що любив усе яскраве, заявив: «Красиво!» Та коли Дана відступила на крок від ліжка, щоб ще раз роздивитися своє придбання, ноги в неї затремтіли, і. вона ледь не впала. Рудий янгол із бузковими крилами дивився вже не на дівчинку, що спала за столом, а на неї, на Дану, і вельми несхвально. Неждана могла б заприсягнутися, що ранком, ще на узвозі, трійця ангелів демонструвала їй свої профілі. Звідки тут взявся анфас?

«Що взагалі відбувається?»

Відповідь на це запитання вона дістала вночі, бо до неї знову прийшов Ден — чи його дух, чи її галюцинація, класифікувати це Дана не хотіла. Та хоч би що це було, сварити її воно заходилося з місця в кар’єр.

— Ти не могла б встругнути більшої дурниці, навіть якби довго та ретельно готувалася, — говорив Ден, сидячи на краєчку ліжка.

Дана лиш ліниво усміхалася.

— То був експромт.

— Воно й помітно! — Денис зневажливо фиркнув. — Якого дідька ти не залишилася?

— А навіщо? Що я могла йому дати?

— Перелік я тобі складу. Заради Бога, Дано, він же кохає тебе.

— Та невже? Яка дурня. Учора він уперше мене побачив.

— Ой, ну хто б говорив! Ти його взагалі до вчора не знала, хіба за статтями в газетах, ну і що? Яка різниця? Буває, тільки глянеш на людину — і розумієш: це вона. Таке трапляється. — Ден зітхнув. — Ну, добре. Доведеться ще раз допомогти тобі — востаннє.

— Чому востаннє?

— Бо я нарешті піду.

— Куди, Денисе?

— Туди, — Ден осяйно всміхнувся. — До зірок.

— І знову кидаєш мене?

— Ні. Я лишаю тебе в надійних руках. Я зоставляю тебе на Любка.

Дана позіхнула — їй раптом пекельно захотілося спати. Чи вона позіхала уві сні?

— Добре, що він не в курсі.

— Я скажу йому.

— Денисе, не ліз би ти в цю справу.

— Не можу. Скласти руки й дивитись, як ти руйнуєш своє щастя, відштовхуєш єдиного чоловіка, який любитиме тебе завжди? Вибач, я на це не здатен.

— Завжди — ілюзія. У природі не існує такого поняття.

— Дивлячись, стосовно чого.

— Та вже те, що я з ним познайомилася, це…

— Познайомилась? — Ден по-мефістофельськи зламав брови під гострим кутом. — Ви й це встигли зробити, голуб’ята? А як же твоє: «З кимось переспати — це ще не привід для знайомства?»

— Ти що, підглядав?

— Ображаєш, Дано! До певної межі я, звісно…

— Смерть зіпсувала твої манери. Ну, добре, добре, зустрілися. Те, що ми з ним зустрілися, це вже щасливий випадок!

— Випадок — це псевдо Господа Бога в тих ситуаціях, коли він не хоче зазначати своє ім’я, — заперечив Денис. Дана зітхнула.

— Гарно сказано. Твої слова?

— Ні.

— А чиї?

— Марка Алданова.

— Що за один?

— Письменник. Ти читала його, я певен, просто прізвища не пам’ятаєш. Ось, наприклад, «Дев’яте термідора», «Чортів міст»…

— Тетралогія «Мислитель»? — пригадала Дана, і Денис чомусь дуже зрадів.

— Ну ось, бачиш! Ти моя розумничка!

— Так, щось подібне ти примусив мене прочитати.

— Дано, — Ден закусив було губу, але не втримався і розреготався, — вдумайся, що ти говориш! Примусив прочитати книжку! Ні, ти безнадійна!

— Дуже на це сподіваюся. І не книжку, а роман! Відчуй різницю!

— Різниця є, але не така, як ти вважаєш. Але то пусте, — Ден сяйливо посміхнувся. — Ми говоримо про Любка, і, щоб ти знала, я вже все виправив. Наснився йому і залишив твій телефон.

Дана застогнала.

— Ти ж не думаєш, що я в це повірю?

— Повіриш, коли тебе розбудить дзвінок, пані математик. Я ледь не забув, що ти не довіряєш речам, які не вкладають у формулу «ікс плюс ігрек дорівнює фігня», та цього разу ти переконаєшся, що світ — це щось більше, аніж міріади цифр у різних позах.

Ден розтанув у теплій ночі, а вранці її справді підняв дзвінок, і не будильника, а телефону. Дана навіть не згадала про своє видиво, зняла слухавку і буденно сказала: «Слухаю». Це міг бути хто завгодно — Ігор, Марко, дон Мігель, хтось із вихователів або навіть дітлахів, що періодично надзвонювали їй з дозволу дорослих. Але у трубці пролунав глибокий і такий знайомий голос:

— Привіт, безсоромна.

Дана застигла; ефект стовбняка не міг би бути більшим, навіть якби її по коліна залили цементом. Вона хотіла обізватися, спитати, як це можливо, на Бога, як він знайшов її, випадкову знайому з бару, та натомість чи то каркнула, чи то крякнула щось невиразне.

Втім, Любко, здавалося, і не чекав на відповідь.

— І не смій кидати трубку, нагідко. Цього разу ти від мене не втечеш.