Янголи, що підкрадаються

Глава 29

Усю зиму Дана крадькома, ревно зневажаючи себе, купувала той клятий журнал, що його редагував Любко, потай від Дениса. Щотижневий часопис називався «Rabbit», і на першій сторінці була рубрика «Колонка головного редактора», з крихітною, зате кольоровою світлиною Любомира. Він був на ній завжди різним — сердитим, усміхненим, замріяним, сумним, і писав у тій колонці гарні речі про кохання, ніжність та все те, що так не пасувало ані до назви «Кролик», ані до змісту журналу. По суті, та рубрика була єдиною, котру Дана могла читати без відчуття нудоти — крім хіба що вихідних даних. Так настала весна, і якраз напередодні Восьмого березня Дана раптом побачила в тих самих даних під словами «головний редактор» інше прізвище. Вона кинулася до Дена, який увесь цей час ретельно вдавав, що нічого не знає, і навіть не уявляє, що так ретельно ховає від нього Неждана, і час від часу знаходить малий Мирось.

Усівшись поруч із ним на диван, Дана тріумфально струснула в повітрі журналом.

— Він більше там не працює!

— Я це помітив, — незворушно мовив Денис. — У журналі враз побільшало цицьок і критично зменшилася кількість інформації, не кажучи вже про якість. Це могло означати тільки одне: твій Шеремет як редактор виявився для «Кролика» надто інтелігентним. Надто людським, я б сказав.

— А ти часом не в курсі, що він тепер робить? — вкрадливо спитала Дана.

— Я постійно в курсі його справ, а не часом. Я стежу за цим хлопцем, бо моя доня закохана в нього до безтями, — Ден подивився їй прямо у вічі. — Нещодавно відновився випуск «Вісника поезії» — він там художній редактор. А ще твій любчик на паях із друзями заснував газету «Книголюб» і журнал «Книжковий світ». І одружився.

— Не любчик, а Любко, — машинально виправила Дана і скинулася. — Що?!

— Ти чула. Твій солодкоголосий соловей звив собі гніздечко. Ось, — витягаючи з нижньої полиці журнального столика, на якій постійно вивищувалася купа різноманітної преси, світський щомісячник «Столиця» із кольоровою світлиною на обкладинці, мовив Денис.

Власні руки, якими Неждана вчепилася в журнал, здалися їй мертвими. На фото Любомир усміхався на весь рот, обнімаючи за тоненьку, як ніжка фужера, талію гарненьку голубооку брюнетку. Ту саму, з творчого вечора. Яскраві підфарбовані губи нареченої застигли у солодкій усмішці, а високу вигадливу зачіску прикрашали розсипані в мальовничому безладі кришталеві намистини. Витончену, як на камеї, голівку дівчини огортав прозорий, недбало накинутий серпанок. Помітно було, що новоспечена пані Шеремет дуже щаслива.

Було також очевидно, що їй не доводиться зранку годинами вкладати дике руде волосся і намагатися надати безбарвним щокам хоч якогось живого кольору, а безсоромним зеленим очам — більш-менш пристойного виразу.

Коротше кажучи, пані Шеремет виглядала, як сама досконалість. І від того Дані стало зовсім кепсько. Вона подивилася на число — лютий дев’яносто сьомого року.

— Ти знав про це вже цілий місяць? — прошепотіла вона.

— Точно. Хочеш запитати, чому я не сказав тобі?

— Я нічого не хочу. З твого дозволу, — мовила вона, піднімаючись, і журнал, зісковзнувши з її колін, доволі гучно ляпнувся на підлогу, — я піду до себе. Щось мені недобре.

— Ну ось, і п’яти років не минуло, як я почув од тебе бажане «з твого дозволу», — Ден говорив глузливо, та в блакитних очах не було іронії — тільки тривога. — Шкода лише, що за таких обставин.

— Ми не можемо мати все й одразу, — голосом мертвим, як і її руки, відказала Дана. — Ти сам учив мене цьому. Вибач, Дене, мені справді треба побути на самоті.

— І що ти збираєшся робити? — гукнув Денис їй навздогін. Неждана озирнулася, вже стоячи на верхньому майданчику сходів, біля дверей своєї кімнати.

— Домагатимуся в судовому порядку, щоб ти одружився на мені, як чесний чоловік, — сказала вона, намагаючись пожартувати, та сльози на щоках і спазми, що перехопили горло, зіпсували первісний задум. — А що мені ще лишається?

— Чорт забирай, — пробурмотів Ден, коли Дана зникла у спальні, — яка ідея!

На те, щоб умовити Дану, минув ще місяць, причому вмовляли її всі, кожен із різних причин. Мирось, Денис, Сава і Тамара ходили за нею слід у слід, описуючи принади шлюбного життя, хто як їх собі уявляв.

— Він хоче дати тобі своє ім’я, — басила Тома, поправляючи вибілені перекисом водню кучері, й значуще глипала в бік Сави. Той шумно сопів і відвертався. — Ти б мала бути вдячна йому за це.

— Та я і вдячна, але не впевнена, що «Денис» пасуватиме мені більше, ніж «Дана».

— Не сподівайся відкараскатися від мене дурними жартами.

— Тамара має рацію, — чи не вперше погодився з економкою Сава. — Кінець кінцем, фактично ви подружжя.

— Саме так, кінець кінцем. Я тут до чого?

Сава зареготав — він, на відміну від Томи, добре зрозумів натяк.

— Ви просто хочете, щоб я полегшила вам життя. Вам усім. Тамарі стане добре, бо на моєму пальці блищатиме обручка, тобі… ну, ти сам знаєш, Страдій, що про це говорити, а Ден… от навіщо це йому, я не розумію.

— Він хоче забезпечити твоє майбутнє. Що тут складного?

— О, а я й не знала, що він кудись зібрався!

— Неждано, годі клеїти дурепу.

Ден був відвертішим і прагматичнішим.

— Ти загралася у свою любов, Дано. Тобі невдовзі двадцять, ти красуня, яких мало, а що є в твоєму житті, окрім навчання, «Світла надії» та безглуздих мрій? Ти створила собі образ, а той Любко ні сном, ні духом про це не відає. Та й ти його зовсім не знаєш.

— Я знаю про нього все, навіть розмір штанів, благослови Боже нашу бульварну пресу!

— Я сказав «його», а не «про нього». Відчуй різницю.

— Я відчуваю. Але його вірші… Денисе, невже ти не розумієш, що в них — його душа?

Ден чортихнувся.

— Порятуй мене, Боже, від романтичних програмістів!

Мирко, не обтяжений подібними роздумами, вже знав, що наречені ходять у красивих білих сукнях, і з усіх дитячих сил боровся за те, аби побачити маму Дану, за його ж словами, «схожою на пломбір».

Неждана чемно вислуховувала всіх і кивала, а надвечір, зачиняючись у своїй кімнаті, знову й знову дивилася на фото Любка. Вона вже звикла до брюнетки поруч, і ефекту — ніби від удару ножем у груди, як у першу мить, коли вона розглядала цю світлину й задихалася, охоплена болем та тугою, не було. Вона мала виразне відчуття, що втратить Любомира, якщо скаже Денису «так», і це було щонайменше смішно. Хіба вона володіла Шереметом хоч одну-єдину мить? На базарі його купила? Що за дивні думки! І Ден правду каже, як завжди: час, давно вже час усвідомити, що не буде вона з Любомиром, ніколи. Не знайшла його тоді, коли він ще був холостяком, то тепер тим більше не наважиться. І не підкрадеться до неї жоден янгол, тримаючи спакованого, мов подарунок, Любка у небесній руці — на тобі, мовляв, Неждано Тиктор, приз за твою вірну й божевільну любов. Нічого такого не станеться. То що ж тепер, померти? Їй ще треба Мирося піднімати, самій довчитися теж було б непогано…

То що ж з нею таке? Чому Любко й досі сниться їй, та ще й у таких снах, про які вона не те що Денові — тітці Олені, царство їй небесне, не розказала б? Чому від однієї думки про нього кров у її жилах займається, наче солома? Чому їй важко погодитися на цей суто номінальний шлюб? У неї буде прізвище, становище, захист… У разі потреби Денис, не вагаючись, дасть їй розлучення — про це вони вже домовилися. То в чому ж річ?

Врешті-решт, після довгих роздумів Дана таки ощасливила згодою Дена — в обмін на його обіцянку серйозно поставитися до проблем свого здоров’я. Якась загадкова чи то інфекція, чи внутрішня хвороба перетворила і так доволі стрункого Дениса у справдешню, за влучним висловом Сави, воблу на мотузочку. Ден мав змучений вигляд, постійно втомлювався, погано спав, але категорично не бажав звертатися до фахівців. Однак маленький шантаж приніс свої плоди: на розпис, окрім щасливого від пломбірного вигляду Дани Мирося, Сави й Тамари, прийшли ще дон Мігель із Марком.

Власне кажучи, весільна сукня стала ще одним каменем спотикання між Денисом і Нежданою. Щасливий, як молочне порося, Ден трохи розгубився, коли Дана вчепилася за ідею сукні по-справжньому, наче злодій у чужий гаманець. Вона згоджувалася їхати до РАГСу на тролейбусі, йти пішки, відзначати реєстрацію лимонадом замість шампанського, але вона хотіла чудову сукню. Білу, рясну, в мереживах та воланах. І ще — фату. Довгу, легеньку, як туман над річкою. Ден лише руками розводив.

— Ти ще вийдеш заміж по-справжньому, — переконував він. — Ми робимо це для того, щоб ти без зайвих проблем стала моєю спадкоємицею.

— А ти зібрався помирати?

— Я хочу, аби жоден згорьований через нестачу майна родич не зміг опротестувати мій заповіт у суді. Я вже склав його, вписавши туди тебе, але як моя дружина ти матимеш усі права й без тестаменту. Та загалом тобі дістанеться небагато — цей будинок і київське дочірнє підприємство трикотажної фабрики «Летті». Я назвав його «Ніка» — вирішив, що тобі буде приємно.

Дана гмикнула.

— Мені приємно, але це справді дріб’язок. Міг уже мені Ейфелеву вежу відписати чи Емпайр-Стейт-Білдінг хоча б… Жадібний ти. Та все одно я буду в сукні.

— А я й не прошу, щоб ти була гола.

— Дотепно, як завжди, мухоморчику. Та ти тямиш, про що я. А якщо не подобається — на реєстрацію можеш не з’являтися.

Травень буяв бузковим квітом, схожим на очі Любка, коли Неждана ступила на килимову доріжку центрального РАГСу, пишна і біла, як вершковий торт. Реєстраторка несхвально підібгала вуста, коли у своїх паперах прочитала про бажання нареченої залишити своє прізвище — на цьому, на чималий подив Тамари, наполягав Денис — але зуміла озвучити це досить миролюбно і навіть сухо сказала «вітаю», лише гримасками плаского сіро-білого лиця демонструючи, що вона думає про п’ятдесятирічних чоловіків, котрі одружуються на двадцятирічних дівчатах. Та Дену було начхати. Трохи збентежений сеньйор Мар’яно — він, звісно, знав, що Дана й Денис — не подружжя, але не думав, що коли-небудь стануть ним — відкрив пляшку шампанського «Мадам Кліко» і першим тостом наївно побажав молодятам побільше діточок. Ден смикнувся, але промовчав. Дана засмутилася.

Однак не минуло й двох тижнів, як новини з лікарні, куди все-таки після копняків, потиличників та просто вмовлянь завітав Ден, змусили Дану забути про все на світі. Якщо правду стосовно тітки Олени вона дізналася випадково, то цього разу її викликали до лікарні дуже цілеспрямовано, як дружину Дениса Жакявічюса.

Та клініка, до якої звернувся Ден, була надсучасною і дорогою, тому кабінет вірусолога, вочевидь, не мав би нікого дивувати, але Дану таки здивував. Лікар, симпатичний русявий чоловік років сорока, що назвався Романом Івановичем, підвівся, коли вона увійшла, поцілував простягнуту для рукостискання руку і скрушно промовив:

— Прошу сідати. У мене погані новини.

Це було зрозуміло й без слів. Якщо тебе як члена сім’ї викликають до лазарету, прохаючи при цьому тримати свій візит у секреті від пацієнта, зрозуміло, що тобі не плитку гематогену безкоштовно видати збираються. Та поки Дана гадала, що саме трапилося з Денисом, лікар повідомив:

— Будьте мужні. Ще ніколи мені не було так тяжко, така молода і вродлива жінка, та ви мусите знати правду. У вашого чоловіка СНІД.

— Що?

— Синдром набутого імунодефіциту. Це…

— Я знаю, що це. Бідний Сава…

Роман Іванович зиркнув на неї трохи здивовано.

— Ваш чоловік — Жакявічюс Денис Арнольдович чи тут якась помилка?

— Ні. Себто так. Це він. Як… о, Господи, тобто чому? За що?

Лікар і далі торочив щось своє, але Дані здалося, що він лиш мовчки округляє рота, мов риба, витягнута з води, з тих, що їх цієї весни так полюбив Мирось — знову генетика перемогла математику. За мить із того безголосого потоку стали вирізнятися окремі слова. Вони долітали до Дани якимись розмитими, безпомічними, наче хтось пропускав їх крізь товщу каламутної морської води.

— …Серія аналізів… ми зробили імунограму. Імунітет практично на нулі. Це вже не ВІЛ, ні про яку латентну стадію тут не йдеться. Мені прикро, але довго він не протягне. Максимум — рік. Якщо пощастить.

— Пощастить?!

Стіна перед нею хиталася, як стегна досвідченої стриптизерки, а підлога просто вислизала з-під ніг. Цікаво, що ж буде, коли я встану, мляво подумала Дана. Роман Іванович співчутливо зітхнув.

— Але й це ще не все, — сказав риба-лікар. — Якщо я правильно все зрозумів, а медична картка не бреше, пан Жакявічюс заразився на ВІЛ не статевим шляхом. У вісімдесят п’ятому році він потрапив у автомобільну аварію, втратив багато крові, і йому робили переливання. Це було у Франції…

Роман Іванович затнувся від того, що зелені, як у дикої кішки, очі зиркнули на нього з ненавистю.

— Це має якесь значення?

— Ну, щоби вам легше було… що він вас не зраджував.

— Легше?! Послухайте, ви лікар чи комік?

— Мені так шкода…

— Але не так, як мені.

— Я до цього й веду. Вам слід терміново зробити аналіз крові на ВІЛ/СНІД і повторювати його кожні три місяці протягом року, за умови, що у вас не буде статевих зносин із чоловіком. Я б вам не радив, навіть із презервативом. Остання стадія, великий ризик… у вас є діти?

— Ні.

— Добре.

Дана стиснула кулаки. Вона розуміла, що мав на увазі Роман Іванович, не могла його за це судити — та готова була вбити лікаря.

— Здайте аналіз прямо зараз, — лікар підсунув до неї вже виписане направлення, — і потім ми обговоримо результати. Хочу вас заспокоїти хоч трохи — шанси на те, що ви не заразилися, є, і вони досить…

— Я не хвора.

— Звідки така впевненість?

— З неба впала.

Роман Іванович обдарував її довгим поглядом великомученика.

— Ви здасте аналіз чи ні?

— Так. Безумовно.

— Добре.

Та припинить він нарешті вживати недоречні слова?! Що «добре», ну що?!

— І останнє запитання: ви самі скажете йому про… тобто діагноз, чи це зробити нам?

— А скільки вас буде виступати з цього приводу?

— Пані Дано, я всіляко підтримую ваше прагнення зберегти почуття гумору в такий складний час, але прошу, не забувайтеся. Я мав на увазі, що в нашій клініці — приватній клініці, до речі, — прийнято, на відміну від державних установ, цікавитися, чи не хочуть рідні самі сповіщати хворих про те, що…

— Хочуть, о, небо, ну що за питання! Звичайно, хочуть, а ви ще й цікавитеся! Та просто сплять і бачать мами говорити своїм дітям, що ті скоро помруть, жінки — чоловікам, а брати — сестрам. Просто тіпає їх від бажання. Мене, до речі, теж. Якщо ви не розумієте, що просто спихаєте брудну роботу на плечі й без того розчавлених горем людей, мені лишається тільки позаздрити державним лікарням.

— Ви не відповіли.

Дана уявила собі, як Денис розмовляє із цим формуляром у білому халаті, і здригнулася.

— Я скажу йому сама.

Але говорити нічого не довелося. Повернувшись додому, Дана знайшла Дениса у спальні — він сидів на ліжку і так дивився на шпалери, ніби чекав, що пуп’янки троянд на них ось-ось розквітнуть. Футболка, подарована Даною з першої стипендії, що колись обтягувала його торс, як рукавичка, тепер більше нагадувала тільник дорослого, вдягнутий на семирічне дитя. Темно-зелені штани трималися виключно на паску, а з холош стирчали босі ступні, вузькі, мов стилети. У нього навіть стопи схудли — ця думка відізвалася у серці Дани таким болем, що вона аж задихнулася.

«Ясноволосий мій янголе, що зробило з тобою життя?»

— Скільки мені ще лишилося? — Ден, навіть не дивлячись у її бік, часто і майже завжди безпомилково визначав, де стоїть Дана і який у неї настрій. Завдяки цьому його вмінню вона зробила нині крок через поріг, на який не наважувалась, стовбичачи в дверях, доки Денис не гукнув її, і тихо промовила:

— Рік. Від сили.

— Прикро насправді, — Ден намагався всміхнутися. — Я так нічого й не встиг. Летті мертва, замовник дитячого порно хтозна-де, і, мабуть, там і залишиться, а я… Бог б’є без попередження, чи не так?

— Бог? Ти говорив, що його немає.

— Він з’являється в такі миті. У всіх. Через смерть близьких людина може відректися від нього, але на порозі власної смерті увірує знову. Бо найстрашніше — це небуття. А знаєш, що мені сьогодні сказали в церкві, коли я на сповіді був?

— Ні, — Дана підійшла і сіла поруч, пригадавши, як один-єдиний раз провела з Деном ніч на цьому дивані. Вони жартували поміж собою: «А пам’ятаєш нашу ніч кохання?» — і реготали, мов навіжені. — Розповідай.

Але Ден уже забув, про що хотів сказати; його думки розбігалися, як табун диких коней без вожака.

— Де Мирось?

— Спить. Тома говорить, він зранку набігався, то вона вклала його до підвечірку.

— А можна… себто, давай заглянемо до нього. Я заразний, але… обіцяю не торкатися малого.

Кожне із цих чотирьох слів стало пудовою брилою і лягло Дані на груди.

— Наступного разу просто вдар мене, Денисе.

— Вибач. Наступного разу не буде.

Мовчки вони зайшли в дитячу й зупинилися біля ліжечка. Мирко солодко сопів; рожевенький, руденький, невимовно гарний і мов із воску вилитий у свою справжню матір.

— Коли ти скажеш йому?

— Про тітку Олену? Рік тому сказала. Пояснила, що рідна мама дала йому життя і пішла на небеса збирати світлі душі, щоб повернути їх на землю. Йому простіше, Дене. Він ніколи не знав її і сприйняв це, як казку. Він тебе татом називає.

— Так. Хлопець швидко росте.

— І не встигну я й спам’ятатися, як ти спробуєш звабити його.

— О, ні. Не хвилюйся — так довго я не протягну. Крім того, я ніколи б…

Неждана стиснула руку чоловіка, який замінив батька не тільки їй, а й Мирку.

— Я знаю. Знаю. О, мій любий, мені так шкода…

— Не шкодуй, — на блідих, знекровлених вустах Дена з’явилася вимучена усмішка. — Це ж сліпий випадок, більш нічого. Хворий донор, поспіх із операцією… Ніхто не винен.

— Жаль. Якби я знала, кого винуватити, мені б полегшало.

— Навряд чи, — Ден не зводив очей з малого. — Він буде красенем, правда? Уже красень. Сині очі, й руденький…

— Правда. А що з Савою?

— Думаю, все буде гаразд. Ми не забували про запобіжні заходи. Зараз час такий. Утім, це тобі не цікаво. Та все одно, я тебе попрошу, якщо я… тобто ми… коли мене не стане, простеж за тим, щоб Сава зробив повторний аналіз через півроку. Він може злякатися… вирішити, що краще й не знати… але це не так. Правда потрібна завжди. Тобто майже завжди…

— Навіть якщо правда — це смерть у розстрочку?

— Ми живемо в розстрочку, Дано, ти ніколи над цим не замислювалася? Ніхто з нас не знає, скільки йому відпущено, коли й від чого судилося померти… Ніхто. Це лотерея і маленька Божа милість водночас, але деколи… часом… милість полягає в тому, що ти знаєш це. Так буває… Зроби це для мене, нагідко. Простеж. Обіцяєш?

— Так. Обіцяю.

— І не плач за мною, чуєш? Ніщо з того, що можна виправити, не варте й найдрібнішої сльози. А плакати над невиправним просто немає сенсу.

— Виходячи з такої логіки, на світі не повинно бути сліз.

Ден усміхнувся, зовсім як колись, звично, десь навіть безтурботно, і Дану знову заполонили спогади. Вона ніби перенеслася у минуле, побачила себе, п’ятнадцятирічну, перелякану, круглу сироту з дитиною на руках, і розкішного незнайомця, що пропонував їй — подумати тільки! — цілий скарб за одну-єдину ніч. Мов наяву, пролунав переляк у голосі Дена: «Боже мій, та тобі ж потрібен бюстгальтер!» — і її сміх, перші дзвіночки сміху відтоді, як померла тітка Олена. Пригадався той день, коли вона побачила касету, і лице Дениса, біле, безкровне, але суворе: «Я велів тобі не лазити туди!» І ще сотні інших епізодів, інших днів, походи до крамниць — як захоплювалися продавці, що її «тато» чи «друг» — хто як називав — так добре знається на моді, і світські раути, де всі йому так заздрили через неї. Його уроки добрих манер: «Ти математик, а не пітекантроп, люба». Його подарунки з будь-якого приводу, дрібні та величезні, а найголовніший з них — любов. Він любив її, любив по-батьківськи, по-братськи, і це було все, чого вона прагнула, все, чого потребувала, та кляте життя знову забирає в неї це відчуття родини, захищеності, затишку. Що їй дім, де не буде Дениса? Що їй світ без нього?

Дана ще раз глянула на його посмішку і розридалася.