Янголи, що підкрадаються

Глава 30

З дня встановлення діагнозу Ден прожив рівно дев’ять місяців. Якраз можна було б виносити і народити нове життя, жартував він, помираючи. Список інфекцій, які розвинулися в нього внаслідок СНІДу, цілком міг потягнути на грубий том медичної енциклопедії, а найбільш прикрим був туберкульоз, що протікав блискавично і лікуванню не піддавався. Дана відправила Мирося до Тамари і залишалася з Денисом до кінця. Спорожнілим будинком також тинявся Сава, його аналіз крові, на щастя, дав негативну реакцію. Хоч як Ден проганяв його, той так і не зміг піти.

— Аж доки смерть не розлучить нас, — іронізував Денис і додавав: — Що за ідіотизм!

Окрім Сави та Дани, яку Ден допускав до себе з рипінням, і то у білій хірургічній масці, його навідував ще Роман Іванович. Ден стверджував, що візити лікаря його розважають. Дана казилася, бо щомісяця ескулап, розваживши Дениса по повній програмі, до втрати свідомості, незмінно брався за неї. Його скетчі були на диво одноманітними, а виконання — дилетантським.

— Чому ви не хочете віддати чоловіка до госпісу? — говорив він і трагічно зітхав. — Нещодавно в столиці відкрився новий, один із найсучасніших у Європі. Ви ж тільки мучитеся з ним, а там за ним доглянуть спеціалісти.

— Чужі люди в гумових рукавичках?

Уточнення про чужих він ігнорував.

— Так. А що в цьому поганого?

Дана знизувала плечима і питала — ця частина програми теж залишалася незмінною:

— А що вміють ваші спеціалісти, чого не вмію я? Вони вже СНІД лікують?

— Остання стадія дуже заразна, — попереджав Роман Іванович.

— То пусте. Ми кохаємося у скафандрах.

— Ви не розумієте, на яку небезпеку наражаєтеся.

На цій фразі Дана зазвичай втрачала терпіння.

— Лікарю, я не можу плюнути собі межи очі, але якби могла, то неодмінно зробила б це, коли б пристала на вашу пропозицію. Якби мені хоча б здалося, що я можу на це погодитися!

Роман Іванович чортихався і забирався геть до наступного візиту, а Ден, якому вже було тяжко навіть говорити, все ж незмінно цікавився:

— Ну що, вже дістала лікаря?

Дана згідно кивала.

— До самих печінок.

— А він що?

— Якщо опустити матюки, то нічого.

— Дав якісь рекомендації?

— Аякже. Цілу торбу. Я десь її посіяла, доки йшла до тебе.

Це була така гра — двох приречених на вічну розлуку людей, які з останніх сил вдають, що все гаразд, і так захоплюються нею, що починають вірити в те, чому ніколи не збутися. Дана говорила з Денисом так, ніби його одужання — лише справа часу, і він підтримував її. За два дні до смерті Дана покликала до нього священика. Панотець побув у кімнаті Дена всього півгодини і вилетів звідти так, ніби за ним гнався розгніваний апостол Петро з твердим наміром надавати йому по голові ключами від райських воріт.

— Що сталося? — запитала Дана.

— Я — гей, ось що сталося. Батюшка пояснив, як саме чорти мене в пеклі каратимуть.

Дана зрозуміла, що мав на увазі священик, і її знудило.

— Він всього лиш людина, не Бог! — силячись проковтнути слизький жмут непролитих сліз у горлі, сказала вона. — Ти народився таким, яким є, ти творіння Господнє, то до тебе які претензії?! Хто сміє судити тебе?!

— Дано, — прошепотів Ден і відкашлявся кров’ю. Дана замислилася, а чи лишилося щось від його легень. — Дякую. Лише ти ніколи не ставилася до мене, як до парії.

— Я не змогла б. Нізащо. Я люблю тебе!

— Знаю, нагідко. Я теж люблю тебе, — обнімаючи Неждану, що схилилась над ним у сльозах, промовив Денис. — Я не дотягну до твого двадцятип’ятиріччя, тому спитаю зараз — ну як, почуваєшся старою?

— Ні, — схлипуючи, зізналась Дана. — Я почуваюся молодою, повною сил ідіоткою.

— Не кажи так. Ти не ідіотка. А коли нарешті зійдешся з ним, передай від мене, що він найщасливіший сучий син у всьому всесвіті.

— Хто?

— Неждано!

Очі в Дани стали невинними, як у кішки після спустошення полумиска вершків. Це була ще одна, приємна частина гри. Ден чомусь часто згадував про Любка.

— Що?

— Не прикидайся, — Денис засміявся, та сміх знову перейшов у кашель. Дана затулила йому рота долонею, не захищеною латексом.

— Мовчи, тобі не можна багато розмовляти!

— Справді? — Ден похитав головою. — А доведеться, бо в мене мало часу. Коли зустрінеш того, на чию честь назвала сина… Мирка, не забудь — скажи те, що я велів.

— Та як я його зустріну? Де? — Дана знизала плечима. — Він жонатий.

— І що, не ходить через це вулицею?

— Ходить, напевне. Але я ходжу іншою. Це неможливо, Дене.

— Любов не знає слова «неможливо», — мовив Денис. — Не відаю, де я опинюсь — у пеклі, в раю чи в небутті, але хоч би де я був, обіцяю подбати про те, щоб ви зустрілись!

— Ти ніколи раніше не давав нездійсненних обіцянок.

— Я ніколи раніше й не конав. Поховай мене тут, в Україні.

Ден помер на світанку, на руках у Дани — задихнувся, і вона тремтячими пальцями навіщось прибирала поріділі пасма волосся із синюшного лиця. У кутку стерилізованої кімнати тихо скиглив Сава. Хтось із них двох — бо більше в будинку нікого не було — подзвонив Тамарі, та чи це зробила вона, чи ні, Дана так і не пригадала. У шухляді письмового столу в кабінеті Дениса, знайшли запечатаний конверт, який згідно з прикладеною до нього запискою слід було відіслати до Риги. Відкрили також заповіт — Денис був у ньому небагатослівним. Дані дістався будинок і трикотажна фабрика, Сава ж отримав три магазини одягу — в Сумах, Харкові та Чернівцях, про існування яких Дана навіть не здогадувалася. Вона дала телеграму на ту ризьку адресу з конверта, у якій сповістила про смерть Дена, день похорону і, про всяк випадок, вказала свій телефон, проте з Латвії ніхто не приїхав. І не подзвонив.

Дена ховали за містом, на Південному цвинтарі. Завірюха була страшна. Вітер вив, мов пес, а з неба без упину сипав мокрий сніг, забиваючи очі й роти тим, хто стояв біля виритої у мерзлій землі могили так, що можна було й не плакати. Але плакали всі — Сава, Тамара, Мирось, дон Мігель — усі, окрім Неждани. Вона тупо дивилась, як домовина, гойдаючись на рушниках, опускається в могилу, як падають потім на її віко рушники, як грудки важкої, мов граніт, глини стукають об дерево, ніби просячи відчинити, і їй дуже хотілося прокинутися. Все це здавалося їй сном. Вічним сном…

Вдома їй ще довелося милуватися столом, накритим за принципом «щоб не гірше, як у людей» — поминки влаштувала Тома, якій вдалося нарешті розвернутися у всю шир щедрої слов’янської душі, бо на весіллі Дани й Дениса у неї це не вийшло. Тамара багато плакала, ще більше пила, називала Дану бідною вдовицею і переймалася, що Сава нічого не їсть. Дана ледве витримала три обов’язкові чарки. Побачивши, що вона встала, Сава теж підвівся з-за столу і вийшов за нею в коридор.

— Мабуть, пора прощатися, — тихо мовив він. — Дякую за все.

І, трохи помовчавши, додав:

— Я пришлю тобі результати своїх аналізів через півроку. Ден сказав мені… ти обіцяла…

Дана лише кивнула. Горе не менш егоїстичне, ніж щастя, подумалося їй. Сава з валізою зник за дверима, і її будинок осиротів на ще один спогад про Дениса. Втомлена й змучена до самого краю, Дана з великим трудом вклала спати Мирка — той страшенно вередував, доводячи її до божевілля різними наївними запитаннями. То дитя хотіло знати, чому помер тато, то цікавилося, де він тепер — у Бозі чи ні, а наостанку добило Неждану вимогою негайного татового воскресіння, бо в молитві «Вірую», яку вивчала з ним Тамара, були слова: «Чекаю воскресіння мертвих», то чи не можна зробити так, щоб це сталося якнайшвидше? «Дитячі запитання, — похмуро думала Дана, витираючи прозорі доріжки сліз зі щічок вже заснулого хлопчика, — чому на них ніколи немає відповідей?» Може, не варто було брати сина на похорон? Ще зовсім малий, але ж… як не взяти? Як не дозволити йому попрощатися з тим, хто став їм сім’єю? Тато… це ж треба! Навіть її Мирко називав «мама Дана» — після того, як почув про свою справжню маму. А Дениса, хоч і знав відразу, що той йому не рідний, просто «тато», і все.

До себе Дана піднялася досить пізно, близько третьої години ночі, і ще довго крутилася на дивані, вмощуючись і так, і сяк, та лише намуляла собі боки. Наганяючи сон, цокав настінний годинник у формі хатинки на курячих ніжках — подарунок Дениса на честь її «блискучого», як він сказав, вступу до КПІ. Щопівгодини лапки підтискувалися, а щогодини робили стільки змахів, схожих на балетні па, скільки веліла маленька стрілка… Дана шукала в серці те відчуття непоправної втрати, що охопило її на цвинтарі, і чомусь не знаходила. Її бентежила власна черствість. «Чому я не відчуваю, що він помер? Чому мені здається, що він тут, поруч? Що зараз він постукає у двері, навіть якщо вони прочинені, і спитає: „Можна?“ А я скажу: „Ні. Я гола в ліжку з чоловіком!“ І він відповість: „Справді? Ну нарешті! Але я маю це побачити. І також мушу заявити: лежала б ти у ліжку з коханцем одягнута, я негайно б викинув його геть!“. А я звично уточню: „Коханця чи ліжко?“»

Ні. Нічого цього вже не буде. Ніколи. Ніколи, повторила Дана сама до себе, і зненацька їй знову здалося, що вона стоїть над могилою і тупо споглядає, як летять на віко дубової домовини грудки ґрунту, як шматують чорну задубілу землю заступи гробарів… Їй вдруге почувся чийсь зміїний голос у бюро ритуальних послуг, що послужливо шипів їй на вухо: «Навіщо таке марнотратство? Купили б звичайну труну, за двісті гривень… Нащо напускати туману?» Дана тоді дуже здивувалася, бо не зрозуміла, про який туман ідеться, і ще хотіла пояснити, що Денис дуже любив дуб і ненавидів чорний колір, а потім роздумала щось пояснювати цим людям. Який сенс?

Він пішов. Усе інше не має значення.

Цокання годинника посилилося, стало ніби голоснішим, і саме воно змусило Дану повернути голову. На краєчку ліжка сидів Денис, дуже гарний, як завжди до хвороби. Дивно, але вона зовсім не злякалася. Все так, як бувало тоді, коли хворіла вона. Коли заслабла на якийсь рідкісний грип, буквально згоряла від підвищеної температури, і не допомагали ані аспірин, ані рекламовані закордонні засоби, він сидів біля неї із мискою води та вологою ганчіркою в руках і, чекаючи на «швидку», примудрявся, не зводячи очей з годинника, розповідати їй якісь антиматематичні казки і щохвилини міняти вже суху ганчірку, від якої пахло оцтом, водою та його слізьми. Дана схопилася, сіла в ліжку й жалібно заплакала від щастя.

— Дене, а мені приснилося, що ти помер!

— Я ж просив тебе не рюмсати, — зауважив Ден, ніяк не коментуючи її вигук. — Витри сльози, вони не зарадять.

— То ти справді помер? І це зараз ти снишся мені?

— Сни, марення, реальність, — по-філософськи мовив Денис, спустивши довгі ноги на підлогу, — хто знає, що є що, і де ми насправді перебуваємо? Я хотів про інше поговорити. До речі, дякую, що відспівали. Добрий піп, тому, першому, не рівня.

— О так, прошу. Без проблем. Цього разу я привела католика.

— Інтуїтивно ти вгадала… не треба носа брижити, будуть зморшки. Інтуїція — це не матюк. Хоча батько в мене був лютеранином, я хрещений у римо-католицькій вірі. Моя мама — полька.

— Ти ніколи про це не казав.

— Зараз кажу.

— Дуже вчасно!

Денис засміявся.

— Як мені бракуватиме твоїх прочуханок! Вона, до речі, ще жива.

— Віра?

— Мама.

— Треба якось повідомити її. Той лист…

— Не треба. У неї п’ятеро здорових, нормальних дітей, тільки перший — себто я — виродок. Вона досить ясно і чітко дала зрозуміти, що в неї не може бути сина-гея.

— Вона могла змінитися, передумати…

— Неждано, люди не змінюються. Вони можуть вдавати, що змінилися, але як ти уявляєш собі зміни у вісімдесятилітній католичці, святішій за Папу Римського? Нехай живе в мирі, їй недовго зосталося… Та й у мене з її римо-католицьким Богом завжди були якісь непорозуміння.

— Ти так говориш, ніби богів багато.

— І так, і ні. На щастя, взагалі-то — Бог один. Але люди навигадували собі безліч богів, — Денис, одягнутий чомусь у білу теніску та зелені штани, як завжди вдома, шарпнув себе за туго защепнутий комірець так, що аж тканина затріщала. — Я не маю на увазі ідолів чи кумирів — ні, тут зовсім інше. Ось ти, наприклад…

— Так. І що зі мною?

— Та нічого страшного, але твій Бог — це наука. Математика, чи прикладна математика, чи як там зветься той жах, яким ти нині займаєшся? Ні-ні, не роби такі великі очі, серденько. Чим ти ще готова жертвувати в його ім’я?

— Ще? Я нічим не жертвую.

— Та невже? Ти не буваєш на вулиці, на дискотеках, у театрах — ти взагалі ніде не ходиш.

— Я скрізь ходила з тобою.

— Мене не стало, Дано. А в твоєму житті нема нічого, що можна було б назвати життям, вибач за тавтологію.

— А Мирко?

— О, Мирко — чудовий хлопець! Скільки йому? П’ять? Мине ще, може, двадцять років — а вони промайнуть, дівчино, і якби ти тільки знала, як швидко вони пролетять! — він одружиться, і ти залишишся сама. Ні, не просто сама — ти будеш самотньою. І кого ти покладеш до себе в ліжко? Калькулятор?

— Хто б говорив про ліжко! — вигукнула Дана і тут-таки знітилася. — Пробач.

— Буває. Хоча — так нечесно, я тобі вже казав. Заборонений удар.

— Вибач, будь ласка, я не те мала на увазі…

— Те, те. З тобою ще такого не було, щоб ти сказала щось, не те маючи на увазі. У цьому вся твоя біда. Немає ані якоїсь безпосередності, ані жвавості, ані розумної легковажності… нічого. Самі цифри, програми, комп’ютери. Ти назавжди відмовила собі у праві на помилку і, щоб не помилитися, нічого не робиш зі своїм існуванням!

— Існуванням?

— Ну, животінням, якщо тобі так більше подобається! Ти ж досі не цілувалася!

— Ти повернувся, щоб доводити мене до сказу, Дене? Ми вже мільйон разів це обговорювали!

— О, так, я зовсім забув про Любка. Він донині володіє твоїми снами?

— Ні, — в’їдливо мовила Неждана. — Мені сняться виключно математичні боги з цифрами замість волосся, намистами із колечок рахівниць навколо жилавих ший та з очима-процесорами.

— Жах. Ну, гаразд, — несподівано легко погодився Денис — так легко, як ніколи не було за життя. — Облишмо це… поки що. Ми повернемося до цієї бесіди, а зараз… я хотів лише нагадати, що ми не закінчили нашу справу, Дано. Замовник так і лишився невідомим. Ти розумієш, що це означає?

— Думаєш, він не вгамується?

— А ти як гадаєш?

І тут Дана зрозуміла, що саме не давало їй спокою останні дні.

— Його треба зупинити?

— Боюся, що так, дівчинко.

— Чому боїшся?

— Бо це буде нелегко.

— А звідки ти це знаєш?

Денис не відповів. Він помовчав трохи, як дуже втомлена людина після багатогодинного допиту, а потім прошепотів:

— Мені не спиться, Дано. І я не засну, доки він на волі.

— Я… так, я це усвідомлюю, що ми… себто я мушу знайти його, але як? Де? У нас… у мене нічого на нього немає!

— Є той опис, що дав Брицин, — нагадав Ден уже своїм нормальним голосом.

Неждана раптом гикнула.

— Радше повненький, ніж худий, і швидше середнього віку, аніж молодий? Так, я пригадую. Це не опис, а пародія якась, Дене. Під нього спокійно можна хапати півміста.

— Не перебільшуй, це не личить математику.

— А ти не давай нереальних завдань.

— Ми знаємо, що він — киянин, — наполягав Денис. — Принаймні на цей момент.

— Я ж і кажу, це мені дуже допоможе. У столиці мешкає майже три мільйони людей. Нехай два, ну добре, півтора мільйони з них — це дорослі, а сімсот із гаком тисяч — чоловіки. З них половина потрібного віку, а половина половини підходить під наш словесний портрет. Загалом — усього двісті тисяч потенційних замовників. Не справа, а мрія нишпорки!

— Науковці, — протягнув Ден так, ніби жував улюблену іриску. — Все вони знають, усе в них пораховано, однак до реального життя вони не пристосовані. Як орхідеї — до морозів.

— Реальне життя — це те, де дітей знімають у порнофільмах, а потім препарують?

— На жаль. А ще — те, де хтось має стільки грошей, що може за це заплатити!

— Ти просто сиплеш цінними прикметами. Отже, багатий товстун середніх літ, так? Я вгадала?

— Майже. Це хтось із твого минулого.

— Невже дядя Вася? Він не схожий на багатія, і…

Тут Дана застигла з роззявленим ротом. Їй пригадався дядя Сеня, Семен Йосипович, що купив її за десять баксів. Ні. Не може бути. Чому вона не подумала про це раніше? А Денис? Вона ж розповідала йому… Ні. Тут щось не те.

— Все те, — задоволено сказав Ден, що, вочевидь, оволодів дуже корисним для духа вмінням читати думки. — Просто поміркуй над цим, добре? З доном Мігелем поговори…

— З паном Михайлом.

— Так. Проаналізуй ситуацію. Згадуй усе, що тебе турбує, бентежить. Включи свій дельфінячий мозок, урешті-решт! Це тебе й від горя відволіче. А я буду за тобою приглядати. Бережи себе, — Денис зробив правицею такий рух, ніби хотів торкнутися Дани, і зник. Вона заплющила очі — чи навпаки, відкрила їх, і побачила, що вже ранок. Ось тільки стрілки на ретельно і вчасно заведеному годиннику чомусь завмерли, показуючи третю ночі… Зламалася її хатинка на курячих ніжках, сумно вирішила Дана, про всяк випадок підкрутивши завод. Ніщо не вічне. Але, на диво, відтоді годинник без причини більше не зупинявся.

Пан Михайло поставився до Даниної версії скептично і, за його ж словами, взявся за розробку цієї фантасмагорії лише тому, що інших не мав. Бізнесмен і суворий реаліст, він не вірив ні у привидів, ні у припущення. Вони щойно відбули дев’ятини по Денису, і старий вважав, що Дана від горя трохи неадекватно ставиться до фактів.

— Дивись, щоб ми не звинуватили невинну людину, — застеріг він.

— Ця невинна людина намагалася купити мене.

Сеньйор Мар’яно глянув на неї поверх окулярів.

— Ден також, хіба ні?

Цю історію йому нещодавно розповіла сама Дана.

— Так, але в них були різні цілі. Втім, хай там як, а сходити туди не завадить.

— Куди?

— До Васі.

— Це може бути небезпечно!

— Ні. Мені вже не п’ятнадцять років. Я зумію за себе постояти!

— Та невже? — пан Михайло вельми недовірливо посміхнувся. — Добре, але для певності я дам тобі охоронця. Він почекає внизу, і якщо ти не вкладешся в півгодини, підніметься поцікавитися, як твої справи.

Дана мусила на це пристати. Вона й справді боялася залишитися там сама. І ось тепер вона стояла біля дверей, обтягнутих чорним дерматином, із вибитою на ньому мідними цвяшками квіткою, точнісінько таких самих, як і раніше, хіба що затертіших, і чула, як голосно калатає її серце.

У жодному з тих жахливих снів, що приходили до неї щотижня, їй навіть примаритися не могло, що вона повертається сюди.

Цікаво, хто їй відчинить? І чи відчинить хтось узагалі?

І дзвінок не змінився — коли Дана нарешті наважилася натиснути білий, аж стертий від часу ґудзик дзвінка, крізь несамовите серцебиття почулася якимось дивом та сама солов’їна трель, що свого часу була предметом маминої гордості — дуже схожа на справжню, але тепер уже уривчаста і приглушена. Стільки років минуло… Зазвичай нові господарі міняють усе, але до дзвінків у них чомусь рідко доходять руки, так що це може означати все, що завгодно. Тобто нічого не означати.

Двері рипнули і розчахнулися, на порозі стояла крихітна — на зріст не вища від метра п’ятдесяти — смаглява жіночка невизначеного віку в рябому, біло-чорному халаті. Дана відірвала її від прання — господиня тримала піднятими червоні, у мильній піні, руки, з яких на лінолеум у коридорі крапала вода.

«Господиня її квартири».

— Вам кого? — поцікавилася брюнетка.

— Василь удома? — запитала Дана, внутрішньо готуючись до того, що її зараз спитають: «Який Василь?», а затим пошлють якнайдалі. Натомість хазяйка відступила, зиркнула на гостю не вельми привітно і своєю чергою запитала:

— А де ж іще він може бути?

Неждана знизала плечима.

— А ви хто така? — продовжила допит жукувата жінка. — Звідки?

А й справді, звідки? Сказати, з роботи — з якої? І, судячи з жінчиної репліки, дядя Вася давно не працює.

— Я з районного відділку соцзабезу, — сказала Дана перше, що спало на думку. Обличчя жінки дивним чином змінилося — на ньому відбилося і полегшення, яке буває, коли приходить хтось справді довгоочікуваний, і якась дивна злість, чи заздрість, чи все те вкупі. Видовище було не з приємних — Дана зіщулилась.

— Ну, нарешті, — мовила брюнетка роздратовано. — Вас дочекаєшся — померти можна. Чи вам того й треба? Проходьте. — І, окинувши злісним поглядом темно-зелену «двійку» Неждани, додала: — А костюмчик у вас нівроку. Жируєте на наших грошиках?

«Не так, як ти — на моїй хаті».

— Еге ж. Де він?

Жінка ще більше роздратувалася, зиркнула на Дану так, ніби хотіла сказати: «Ну, ти й дурепа!», але натомість іще раз обдивилася костюм від Шанель і вичавила із себе:

— Ви що, новенька? Вас не попередили?

— Ні.

— До спальні йдіть. Коридором ліворуч.

«Я знаю» — ледве не вирвалося в Дани, але вона промовчала, бо роками звикла мовчати, слухати і тримати емоції при собі. Вона слухняно повернула туди, куди веліла дружина дяді Васі — але не її мама, яка іронія долі! не та, що так сильно любила цей шматок воловини, з мізками, які годилися лише на засмажку в сухарях, — і побачила Василя, який сидів у інвалідному кріслі, спиною до входу і, судячи з усього, дивився на сонячні промінці.

— Що з ним?

— А ти не бачиш, що з ним? — заверещала жінка, а Василь здригнувся — це було помітно по плечах. — Чим ти там у собезі своєму займаєшся? Дупою стільці поліруєш?!

— Писок стули, — не підвищуючи голосу, наказала Дана, і вересклива половина дяді Васі злякано замовкла. — І «тикати» мені не смій — ми з тобою свиней не пасли. Васі своєму тикати будеш. Забирайся, я хочу поговорити з ним наодинці.

— Він же… того… не говорить. А ви зовсім новенька, так?

— Але ж не глухий?

— Ні, ну що ви… Він усе чує, розуміє, просто інсульт… То чи буде нам поліпшення? — жіночка тепер була — сама запопадливість, але краще б вона кричала.

— Яке поліпшення?

— Ну, житлових умов, — жорстке, як дріт, волосся непокірним пасмом упало на чоло — так завзято молодичка кивала головою, вочевидь, на підтвердження своїх думок. — Ми ж заслужили, хіба ні? Я заслужила…

— У вас є діти?

Лице смаглявки витягнулося.

— Ви що, геть нічого не знаєте?

— Я поставила вам запитання, — сказала Дана, виділяючи кожне слово паузами у сотню миль. Жінка заметушилася, будучи, з усього видно, з тих на смерть переляканих буттям осіб, які реалізуються лишень у побуті, та й то, якщо їм нікому заперечити, або — не реалізуються взагалі.

— Немає. Я всього рік, як заміжня.

— І у вас дві кімнати? На вас двох?

— Так, — жіночка принишкла, відчуваючи якусь каверзу.

— А вам скільки треба… вибачте, не пригадую, як вас звуть — три? П’ять?

— Ольга. Можна просто Оля, — жінка геть зіщулилася і стала схожою на далматинця, котрого неуважний чарівник перетворив у мишку. — Я лиш хочу, щоб усе було по закону. По справедливості.

— Що ж, це я вам обіцяю. А тепер вийдіть нарешті.

— Ви хоч того… не втомлюйте його.

— Не буду, — Дана усміхнулася своїм думкам. — Це не займе багато часу.

Вона не стала озиратися, перевіряючи, чи вийшла господиня, просто виждала кілька хвилин, ривком розвернула до себе крісло з дядею Васею, і побачила те, що бальзамом пролилося на її змучену душу, витіснивши навіть гірке усвідомлення того, що, прийшовши сюди, вона лише змарнувала час, завдала собі нового болю — адже цілком зрозуміло, що в пошуках дяді Сені їй тут не допоможуть.

«Зате він впізнав її.

Упізнав, ще не побачивши — по голосу».

— Ну, привіт, Васю, — заговорила вона, подумки тріумфуючи від того, як злякано розширились його зіниці. — Як життя?

Василь напружився і видав дивний звук, схожий на мекання і мукання водночас.

— Так, я бачу, що все чудово. У мене теж усе гаразд, дякую, — Неждана нахилилася і продовжувала говорити прямо у його заслинене лице. — Що це тебе, Васю, жінка не пантрує? Бодай би рота тобі витерла, чи що? Труси хоч міняє? Добре, Васю, добре. Ти вже вибачай, що я «дядя» не додаю — виросла вже. Не той вік. Та й який ти мені в біса дядько, якщо розібратися? Матері моєї чи то муж, чи коханець… Ото ж бо й воно. Ну, та Бог із ним. Хто старе пом’яне, тому око геть. А хто забуде — тому обидва. Ти бачиш, Васю, що я не сліпа? Це все тому, що я нічого не забула.

Безсила нижня губа Василя, що була обвисла ледь не до пупа, раптом судомно засмикалася. І не з горла, а здавалося, з черева, із самого його гнилого нутра, донеслося щуряче попискування — жалібне, безсиле й огидне. Писк пацюка, що потрапив до пастки.

— Страшно, Васю? А ти не бійся. Хоча… дурна порада, я розумію. Я сама боялася, Васю. Я сильно боялася, коли ти мене продавав. Тому і втекла — від гріха подалі. Цікава гра слів, як ти вважаєш, Василю? Що таке гра слів, пам’ятаєш? Ні? Ну, то пусте.

Дана випросталася, але не замовкла.

— Я чому прийшла, Васю — ти не думай, не тому, що скучила за тобою. І не тому, що хотіла дізнатися, як тобі велося увесь цей час — на самоті. І скільки дружин ти поміняв, щоб самоти тієї позбутися, а скільки зі світу звів — на все це мені глибоко плювати. Мені твій друг потрібен, Семен, отой, що так мене й не скуштував. Збрехав ти йому, Васю. Казав, що мені тринадцять років, старе м’ясо підсовував… гріх тобі. Та бачу, що дарма я тут з’явилася. Хоча… з тобою здибалися, двома словами перекинулися — все ж таки втіха.

Василя вже бив дрібний дрож, він безпорадно округлював уста, з-під запалених повік витікали сльозинки, і Дана, несподівано усвідомивши, що вона мало не садистка, тішилася цим його болем, просто-таки живилася ним і не могла зупинитися.

— Що таке, сонечко? Ти боїшся мене, чи що? Та не бійся ти так, бо ще помреш — таке горе буде. Але не біда. Я тобі все одно нічого не зроблю. Не тому, що не можу. А просто… не знаю, чому. Бруднитися не хочеться.

— Ось дивлюсь я на тебе, Васю, — Дана знову схилилася до нього, — і думаю: як це так сталося, що висять твої рученьки, як кишки, паштетом набиті, і ніженьки не ходять, еге ж? І язик не повертається… Так от, дивлюсь я на все це і думаю — як же тобі, сіромасі, важко! Ані в морду комусь зацідити, ані бабу трахнути, про самогон, який-не-який, я взагалі мовчу — Олька, курва така, не наливає… Тяжко. Не життя, а одне слово — животіння. Чи не так, Васю? Ох і жаль мені тебе! Просто серце розривається! Шкода, допомогти нічим не можу — дозволу на зброю ще не маю.

Василь почав конвульсивно смикати схиленою на лівий бік головою.

— Та вгамуйся, кажу тобі, Васю — довше проживеш. Хоча мені це байдуже, бо про дядю Сеню, на жаль, ти мені вже нічого не розкажеш. Цілком очевидно, втім, що це був твій, як сказав би Ден, ситуативний знайомий. Ні, ну, звісно, перетиналися десь — може, машину в твоєму гаражі ставив… А це, до речі, ідея — про гараж. Хоча стільки часу минуло, навряд чи хтось згадає товстого підсвинка на ім’я Семен… Скажи мені, Васю, а чи збереглися якісь документи, чи він авто своє по блату заганяв?

Василь щось мугикав, а набряклі очі дивилися на Неждану з ненавистю.

— Мовчиш? Неґречний ти, Васю, тебе ж жінка питає… Ну, та, либонь, по блату. Я, звичайно, перевірю, але шансів мало. Дивно, ще тоді дядя Сеня якимось більш пещеним виглядав — порівняно з тобою. Певно, не самогон жлуктив, а коньяк, і не «Метаксу» палену… Хоча питання, чим чорт кращий за сатану — то вже філософія, а я — математик. Так, таки стала математиком — пам’ятаєш, як я любила цю науку? Працюю я… ну, менше з тим, тобі не конче знати, де — ще заговориш, не дай Боже… І не лупи так баньки, Васю, моя тобі порада, бо з орбіт вилізуть. Тобі зайве хвилюватися, лікар не схвалить. До тебе ж ходить лікар, правда, Васю? Ні? Я так і думала, що не ходить. Нікому ти й на хрін не потрібний, навіть жінці своїй, гарненькій, як жабка, котра з похмілля замість тераріуму вскочила в горщик з окропом. Ні-ні, заспокойся, будь ласка, я знаю, що це вона від природи така. Її ти не б’єш, як мою маму. Просто не можеш. Ти пам’ятаєш, якою вона була — моя мама? Гарна така, молода… доки ти за неї не взявся. А тітка Олена? Що ти їй дав, щоб прискорити процес? Ну-ну, Васю, не роби таке здивоване лице — воно у тебе й так паралізоване. Я й це знаю. Вірніше, здогадуюся. У суді це не пройде, та й нащо нам той суд? Свої ж люди, які між нами рахунки? Доки тітка була відносно здорова, ти її хотів, а коли вона з пологового будинку прямо до нефрологів загриміла, ти подумав про нашу квартиру, правда ж? Ну, правда, правда, це ж і їжачку зрозуміло. З віслюком і П’ятачком разом. Піду я, мабуть, Васю. А ти знаєш, я тобі помститися хотіла. Сильно хотіла. Спати не могла, замість їжі цю ідею жувала, як корова — жуйку. Ні, любий, я не передумала. За мене життя тобі помстилося — чи Бог, називай, як хочеш. За мене і за маму мою — безпутну, що було, то було, але ж батьків не вибирають, на відміну від вітчима. І за тітку Олену. За всіх. Віриш, я повією думала стати, коли від тебе втекла… Бачу, що віриш. Себто не те, щоб думала — просто не дуже уявляла собі, чим ще може зайнятися п’ятнадцятирічна дівчина без освіти, житла і з немовлям на руках… Але — а тут ти мені, мабуть, не повіриш — світ не без добрих людей. Ну, прощавай, Васю. Бажаю тобі не одужати. Ніколи. А якщо одужаєш — навряд чи, але ж дива бувають — ось мій телефон. Мобільний. Без контракту, на картці — це щоб чужі люди не шукали. Подзвониш, побалакаємо…

Зібравши, вочевидь, останні сили, Василь трохи схилився над ручкою коляски, на яку Дана поклала свою візитку, і заходився дихати над нею — часто, уривчасто, з хрипом. За якусь мить клаптик паперу злетів таки на підлогу, і Василь затих, хоча й не зміг вирівнятися. Неждана схопила його за плечі й буквально втиснула у спинку крісла. Той протестуюче квакнув.

— Нечема ти, Васю. Яким був, таким і лишився. З грака лебедя не зробиш, як казав Денис, хоч би й вибілиш — так розмір не той. На все добре. Не проводжай мене, я ще пам’ятаю, де тут вихід. Ви, холера ясна, хоч би квартиру перепланували, чи що… І Олі своїй не забудь пояснити, що я не чиновник, бо бідолашна вже подумки третю кімнату обживає. Не забудеш? Ну, ти мій розумник! Скажи — не судилося… Бувай.

Дана думала вислизнути з квартири тихенько, так само, як і з кімнати, однак їй це не вдалося, бо Оля чатувала на неї у коридорі з уже сухими руками та осяяним надією лицем. Бурмочучи щось нерозбірливе про розмиті житлові перспективи одного окремо взятого сімейства, Дана вже взялася за ручку дверей, щоби вийти звідси, та раптом щось ніби смикнуло її за язика:

— А що, Семен Йосипович часто навідує пана Василя?

Це був якраз той випадок із теорії ймовірності, котрого Дана не розуміла. Вона цілила в небо, а попала в горобця. Оля презирливо фиркнула:

— Луска? Та де! Я лише тоді дізналася, що він старовинний Васин друг, коли по телевізору його побачила! Депутат, трясця його мамі! Велика ґуля на рівному місці! А ви звідки його знаєте?

— На все добре, — сказала Дана.