Янголи, що підкрадаються

Глава 1

— Мамо, ти не повіриш, — Дана зірвала з плеча важку, набиту книжками шкільну сумку, кинула її на підлогу і, сяючи зеленими очима, швидко перетнула крихітний передпокій та штовхнула кухонні двері, — я посіла перше місце на міській математичній олімпіаді! Кляте перше місце! Інтеграл заявив, що в мене мозок, як калькулятор і що я… О, чорт!

За столом розміром із шахівницю сиділа ще зовсім молода, пишних форм білявка. Її кругленьке, гарненьке личко ледь помітно змінилося від звуків дзвінкого юного голосу — по ньому пробігли легенькі брижі, подібні до тих, що утворюються на поверхні озера від легкого вітерцю, а в сірих, туманних очах відбилося легке роздратування.

«О ні, тільки не це! Не зараз! Знову…»

— Твоєї мами немає вдома, — нетерпляче зронила жінка і, звертаючись до чоловіка навпроти — Дана бачила його лише зі спини, — пояснила: — Це моя небога.

Спина, обтягнута чорним, блискучим від потертості піджаком, володіла напрочуд неприємним, деренчливим та писклявим фальцетом, яким і відповіла:

— Он як?

А потім озирнулася, і з’ясувалося, що й лице — чи, ліпше сказати, писок у неї блищить, як і костюм — масно та неохайно. Обмацавши Дану нахабним поглядом, дядько повернувся до блондинки, яка знервовано, тремтячими пальцями поправляла вкладене у вигадливу зачіску пишне фарбоване волосся, і поблажливо мовив:

— Не треба пояснень. Ця кобилка не може бути твоєю донькою — хіба що ти народила б її в десять років.

Жінка силувано всміхнулася — її тонкі, підфарбовані чудернацькою темно-рожевою помадою губи ворушилися, судомлячись, мов дощові черв’яки. Вона почувалася ніяково, але не настільки, щоб припинити цю гру «Не-кажи-йому-хто-ти-мені-насправді». Дана зітхнула — вона любила свою неню, та інколи зовсім її не розуміла. А ще їй украй не сподобалося, що черговий материн «останній шанс» назвав її «кобилкою». Так, вона у свої одинадцять років виглядала ледь не на чотирнадцять, так, вона була рослою, незграбною, з довгими й тонкими, як гілки, руками, ногами, схожими на більярдні киї, та формами соснової дошки, однак усе це не давало права дядькупідсвинку ображати її. Настрій, щойно такий піднесений, упав нижче плінтуса. Дана, зсутулившись — це завжди траплялося з нею, коли хтось «тактовно» вказував на її надто високий зріст, — попленталась до виходу. Услід їй пролунало:

— Інтеграл — це прізвисько їхнього математика.

О, яке доцільне пояснення! Невже мати думає, що того кнура це хвилює?

— То що він сказав? — це вже адресувалося до доньки.

— Нічого особливого, — Дана не втрималась і мстиво додала: — Я все розповім мамі.

Причиняючи за собою двері, вона почула фальцетове:

— Твоя сестра заміжня?

— Ні.

— Помітно. Цій лошиці — твоїй племінниці — бракує твердої чоловічої руки.

Дана з усієї сили вдарила кулаком об одвірок, на очі навернулися сльози — від болю і злості. Доки це триватиме? У тітки Олени справді не було чоловіка — вона, сміючись, називала це вінцем безшлюбності сестер Тиктор, — але вона скрутила б в’язи кожному, хто насмілився б кинути на Дану бодай кривий погляд. На відміну від мами, яка вважала доньку чимось на кшталт ненависного паспорта — живим свідоцтвом її чималих літ — і ховала свою дитину від кавалерів, щоб не відлякувати їх спочатку. Так вона завжди говорила — спочатку. Я потім скажу йому правду, повторювала мама, мило червоніючи. Мабуть, малося на увазі «після весілля» — завжди думала Дана, проте нагоди перевірити це, на її щастя, жодного разу не трапилося. «Потім» уперто не наставало. «Спочатку» в матері бувало ледь не щомісяця, але до щасливого завершення справа не доходила.

Іноді з цього приводу мати мов сатаніла — Дана цього не розуміла. Ти ще надто молода, щоб тямити таке, говорила тітка Олена, безцеремонно випихаючи небогу з кухні, де несамовито репетувала її мати, а Оленина сестра Майя. З-за дверей линув брязкіт розтрощених тарілок і вигадливі прокльони. Похнюпившись, дівчинка поверталася до підручників, уявляючи себе принцесою в королівстві фактів і цифр, а щастя — життям без жодних емоцій.

Так було від самого раннього дитинства Дани, та з того дня, коли їй зрівнялося десять, буйні спалахи у Майї почали змінювалися глибокими депресіями, і невідомо, що було краще. Під час нападів глибокого пригнічення мати тихо плакала, інколи навіть скавчала, як поранене звірятко, і, схлипуючи, повторювала, як заведена: «Ну що зі мною не так?!» Із цим більш ніж риторичним запитанням вона чіплялася по черзі до сестри, доньки й радіоприймача. Сестра й донька мовчали, а трипрограмне радіо, що в народі ніжно називалося «брехунцем», говорило щось про гласність, перебудову та демократію. Тоді мати шаленіла.

— Перебудова! — вигукувала вона з піною біля рота. — Демократія! Все будують і галасують, а їсти нічого!

Втім, нічого їсти у їхньому домі було відколи Дана себе пам’ятала. Бо для того, щоб купити хоч якоїсь їжі, треба було або ставати у довжелезну чергу за всім — від цукерок до масла, або ж іти на базар, але ні того, ні іншого Майя ніколи не робила. Просто не могла собі дозволити змарнувати три години на чергу за свіжим коропом чи ковбасою — їй треба було влаштовувати своє життя. «Особисте життя, якщо ви розумієте, про що я», — казала Майя і грайливо підморгувала. Звісно, всі розуміли, про що вона. Але від цього крихітний «Морозко» на кухні не ставав повнішим.

Дана чесно намагалася навчитися готувати, але в неї нічого не виходило. Перша її спроба зварити такий борщ, як у покійної бабці, закінчилася катастрофою, внаслідок якої довелося наново білити стелю. Дана пробувала ще й ще, сподіваючись досягти свого бодай упертістю. «У мене не виходять перші страви, — думала вона; — то спробую зробити щось із м’яса». Безнадійно. Єдине, що їй вдалося — це дістати м’ясо, але тим рагу, яке з нього вийшло, плювалися навіть дворові коти. З рештою продуктів було не краще. Овочі, риба, крупи — все це, немов знущаючись над нею, незмінно виходило якимось позбавленим смаку, то напівсирим, то перевареним, і близько було не схоже не те що на бабусині смаколики, а й на ту звичну їжу, яку Дана часом куштувала в гостях у шкільних подруг. Вона взагалі погано справлялася з тим, до чого не можна було застосувати математичні закони, і побивалася, що досі ніхто не здогадався записувати кулінарні рецепти у вигляді формул, а поради на кшталт «борошна, скільки візьме» просто заводили її в глухий кут. Від голодної смерті сім’ю Тиктор рятували напівфабрикати, доки вони ще були у продажу — болгарські супи з консервних банок та рідкісні, як та комета Галлея, з’яви на кухні тітки Олени: вона вміла варити картоплю і смажити яєчню. Часто Дана, дивлячись на таких подібних і водночас таких різних сестер, шкодувала, що вдачею вона не в тітку, і водночас тішилась, що, за словами матері, схожа, як дві краплі води, на «того вилупка» — на невідомого їй батька.

Мама народила її у сімнадцять років і з притаманним їй своєрідним почуттям гумору охрестила позашлюбну доньку Нежданою, цим знявши з себе будь-які зобов’язання щодо відповіді на вічне запитання дітей, котрим судилося рости в неповних сім’ях: «Ким був мій тато?» «Твій тато — прочерк! — зловтішно репетувала Майя, помахуючи зеленошкірим свідоцтвом про народження, коли Неждана втретє — це сталося невдовзі після того, як вона пішла в перший клас — спитала про заборонене. — Великий жирний прочерк! Ти задоволена?!» Але Дана задоволена не була, бо перед цим підслухала чергову сварку матері й тітки. «Ти просто сука! — кричала Олена. — Чому ти не вписала дитині в метрику якогось вигаданого дядька?! Як їй тепер паспорт отримувати?» — «А чого це має мене обходити? — холодно поцікавилася Майя, — так вона завжди говорила з сестрою. — Якось отримає. Буде Іванівна. Або й так переб’ється. Матиме лиш ім’я та прізвище, як справжня європейка. І нехай радіє, що я їй у татусі не записала якогось Хуліо, бо по батькові то звучало б геть непристойно!»

Радіти з того приводу, що вона — безбатченко, Дана так і не навчилася, хоча дуже старалась. Потай вона сподівалася, що тітка Олена одного прекрасного дня таки розкриє таємницю її народження, і геніальний, як Ейнштейн, король чарівної країни Математиків отримає листа з барвистою маркою, відкриє його й заплаче, дізнавшись, що в нього росте така талановита донька. Однак, як потім з’ясувалося, у той час, коли Майя завагітніла, Олена навчалася в Одесі і необхідною Дані інформацією не володіла. Та й бабуся Неждани, що мешкала в невеличкому будинку на околиці столиці й померла, коли дівчинці виповнилося десять, хоч і перебувала тоді поруч із молодшою дочкою, була обізнана в цій справі не більше за старшу. Оскільки непорочне зачаття за версію з’яви Дани на світ сім’єю Тикторів до уваги не бралося, доводилося визнати: батько Неждани виявився негідником.

— Мабуть, він був не дуже хорошою людиною, якщо втік від Майї, ледве почувши, що вона чекає на тебе, — так це звучало у поясненнях бабці Ліди, котра, промовляючи це, без упину гладила онуку по голові. Зелені оченята дивилися допитливо.

— Я б теж від неї втекла — на його місці. А чому мама не зробила аборт?

Бабуся зойкнула, притиснувши руки до грудей.

— Чому вас там навчають у цій школі?

— Це не в школі, — серйозно пояснила Дана. — Я знайшла мамин щоденник, де вона пише про те, як шкодує, що не зробила аборт. Я не знала, що це таке, тому пішла в бібліотеку. Тепер знаю. Хто її відрадив? Ти?

— Лікар. Іншої вагітності у неї могло б і не бути. А читати чужий щоденник — погано.

Слова «погано» Неждана не розуміла.

— Тобто неправильно?

— Саме так.

— Але чому?

— Бо його пишуть не про чужі очі.

— Бабусю, — тихо сказала онука, — він лежав у мене на письмовому столі, розкритий саме на цій сторінці. Я побачила його вчора вранці, бо позавчора знову питала, хто мій тато.

Баба Ліда чомусь заплакала. Мабуть, через свою вражаючу некомпетентність, думала Дана, яка взагалі не любила сліз. Вона сердилася, що так нічого й не дізналася про батька. Вона не знала, як його звуть (чи, може, звали), вона не відала, звідки він узявся, куди подівся, і чи багато часу йому знадобилося, щоби втямити, з якою фурією він має справу, і драпонути світ за очі. Згодом він став для Дани узагальненим типажем отця, і вона вже й сама не знала, чи хоче конкретики. Навіщо це їй? Заради знання? Але знання — це тягар, і вже семирічною дівчинка відчувала, що не впорається з ним. А тінь — це щось легке і безплотне, тому тато став тінню. Спогадом про те, чого Дана ніколи не мала — про сім’ю, і ще чимось персональним і патетичним. Невідомий Татусь. Як в образі Невідомого Солдата втілилися всі воїни — відомі й безіменні, котрі проливали кров за рідну землю, так і образ Невідомого Татка уособлював усіх татусів, що відмовилися від своїх дітей або й узагалі нічого не знали про їхнє існування. Невідомий Татко не мав імені, прізвища, місця роботи та кольору очей. Він не був ані блондином, ані брюнетом. Його неможливо було собі уявити, бо він не мав ніякого вигляду, але він існував. Цей безперечний факт несподівано підтвердився у другій чверті третього навчального року Дани, бо їй пощастило потрапити до експериментального класу, в якому статеве виховання викладали аж два уроки. Слухаючи піднесену промову вчительки про те, яке велике кохання передує зачаттю дитини, Неждана почувалася ошуканою, так, ніби їй неправильно доводили істинну теорему. Дівчинці хотілося встати і крикнути: «А як же мій батько? Навіщо це перебільшення?» Повинно бути і є насправді — вона надто добре засвоїла різницю між цими двома поняттями і визначила її, як прірву, хоча зазвичай уникала поетичних порівнянь. А з третього класу Неждану відразу перевели до п’ятого — у дівчинки справді виявилися неабиякі математичні здібності. Бабця-листоноша, мати-телеграфістка і тітка-іхтіолог як генетичне підґрунтя не витримували жодної критики. Хіба що… тато?