Янголи, що підкрадаються

Глава 3

Олена повісила дивом не забуту парасольку на прибитий прямо до стіни гачок і ледь помітно збрижила кирпатого, в ластовинні, носа. Міцний аромат неймовірно різкого чоловічого одеколону, змішаний із тютюновим димом та смородом зашкарублих шкарпеток, сповістив чітко, як диктор: у них гість. Той, що гірше татарина. Принаймні для неї та Дани, бо для Майї, без сумніву, це дуже бажаний і неодноразово званий візитер. Черговий і, мабуть, останній на цьому тижні шанс. Що ж, Майю зрозуміти легко. Втім, і її, Олену, теж не складно. Йдеш собі додому, втомлена і зболена, повзеш, можна сказати, відчиняєш двері, і вже з передпокою на тебе тхне козлятиною.

«Дім, милий дім…»

Олена зітхнула. Вона не була святою — настільки, що її навряд чи прийняли б до монастиря бодай послушницею, але її чоловіки принаймні милися дочиста — завжди. І тоді, коли мило видавали за талонами, І тоді, коли воно зовсім зникло з продажу, і талони годилися лише на ерзац туалетного паперу. А ще вона ніколи не приводила кавалерів додому. Це було табу, з якого зле кепкувала Майя, однак Олена знала, як «Отче наш»: там, де її небога, чоловікам не місце. Життя ще візьме своє, і не варто його квапити. Всьому свій час, а поспіх справі не зарадить.

Легка на згадці Дана прожогом вискочила в коридор саме вчасно, аби побачити, як тітка, ще не роздягнувшись, бореться зі своїми черевиками, і несхвально підібгати вуста. Плащ Олени так просяк водою, що здавався чорним, а не світло-сірим, ряба, як курка, шовкова хустина сповзла їй на ліве вухо і здавалася якоюсь піратською косинкою, зухвалою навіть на цих свавільних рудих кучерях. Тітка підвела волошкові очі від мокрих черевиків, які намагалася зняти, як завжди, не розшнуровуючи, і посміхнулася до небоги.

— Грій воду. Я дістала сосиски.

З бойовим індіанським криком, запозиченим із якогось вестерну, Дана помчала на кухню, на радощах забувши звично нагадати, що взуття псується від нечемного з ним поводження, що воно нині дороге, а в них — режим жорсткої економії. Олена лише похитала головою вслід небозі. Знову бідне дівча не мало змоги бодай уроки зробити — щастя ще, що в них дві окремі кімнати, інакше життя Неждани перетворилося б на пекло. Двері Майїної спальні прочинилися, у щілині завтовшки з рейку з’явилося розчервоніле сестрине обличчя.

— А можна тихіше? — ворухнулися на ньому припухлі, в кривавих ранках губи. — Йому шум заважає!

— От курва-мама, делікатний який! — зрідка, але залюбки Олена вміла бути брутальною. — Ніжна квітка духмяних прерій! З якої тільки клумби ти їх зриваєш?

— Ми вийдемо до вечері, — чи то спитала, чи ствердила сестра.

— Та як собі знаєте, а тільки їсти я вам не дам! Бодай ся вдавить, щоби я йому страву від дитяти відривала!

— Це дитя вже вище за тебе! — шипіла в просвіток Майя, звично дратуючись від того, що Олена, киянка в бозна-якому коліні, розмовляє, як гуцулка. Вона робила це не часто, але завжди — зумисне; далися взнаки три роки, проведені на Закарпатті, а відверта зневага сестри до всього, що не вписувалося в суворі рамки міської, позбавленої коренів та барв культури — себто сірого міського безкультур’я, тільки під’юджували Олену. — І не галасуй так, він усе чує!

— Хай корками вуха заткне або й вшивається — плакати не буду! Ти хоч доньку привітала з днем народження? Чи де за африканськими пристрастями таку дрібничку взріти?! Дивись, уже пельку маєш, як в арапа, якогось дня геть мурином зробишся!

— Расистка! — пискнула Майя і грюкнула дверми.

Олена хотіла крикнути щось у відповідь, та біль, що розпеченим обручем охопив поперек, недвозначно пояснив, що бій із сестрою вона програла. Як, утім, і бій з черевиками. Важко опустившись прямо на підлогу, Олена обережно зігнула праву ногу в коліні й узялася за шнурівку, благаючи небо лише про одне: хай Дана поки що залишається на кухні. Господи, молила вона, не втираючи сліз, що дрібними, як зернятка гречки, краплями котилися з очей, зроби так, щоб мала цього не бачила. До кімнати все одно не дістатися, казала собі та Богу Олена, роззуваючи другу ногу, треба трохи зачекати — і все минеться, так завжди було. Тоді вона встане, мовби нічого й не трапилося, і вони разом поласують сосисками з Краснодарським соусом, суворо забороненим, щоправда, її дієтологом. Та дідько з ним і з його заборонами — її життя й так суцільна маца, до того ж сильно перепечена. А ще, тішачись, згадала Олена, вона зліпила торт із саморобних вафель та згущеного молока і заховала його на балконі, на цілу ніч залишила, щоб коржі просякли молоком і щоб не зжерли його Майїні «шанси». А ще десь є чайна заварка — жахлива, вся зі скабок та пилу грузинських доріг, але тепер і це добре, бо цукру, приміром, у домі немає й дрібки, зате торт солодкий…

— Вода кипить!

Олена смикнулася на голос племінниці.

— Уже біжу!

Спробувала піднятися і впала на коліна — біль, як примхливий коханець, не хотів відпускати її. Одного дня, подумала Олена, стаючи рачки й вигинаючи спину — в такій непристойній позі розпечені лещата, що охоплювали поперек, трохи послаблювалися — біль збайдужіє до неї й піде назавжди. Прихопивши із собою її дихання. Але ще не сьогодні. Не тепер.

Ледве випроставшись, Олена почвалала до ванни. Полотняна торбинка з пластиковими ручками, жалюгідно зморщена, як порожній бурдюк, і досі теліпалася в неї на зап’ястку — а десь на самому денці торби перекочувалися сяк-так загорнуті в папір крохмалеві сосиски. Увімкнувши холодну воду, Олена вмилася однією рукою, наліпила на обличчя ультрабадьору посмішку і, як їй здавалося, впевнено вийшла на кухню. Небога, що не відводила очей від крихітної каструльки, почувши знайомі кроки, скоса зиркнула на тітку і скривилася:

— Нирки?

— Радикуліт, — піднесено збрехала Олена і вирішила пожартувати. — Горщик, на який дивишся, ніколи не кипить. Так кажуть англійці.

Дана кивнула, беручи з рук тітки жадану їжу.

— А ще англійці радять не ставити запитань, якщо не хочеш почути брехню, — пробурмотіла дівчинка, однак Олена вдала, що не розуміє натяку.

— Як минув день? — поцікавилася вона. — Тебе привітали однокласники?

— Так.

— Дістала подарунки?

— Аякже! Таблицю логарифмів і набір перфокарт.

— Жах який! — перелякалася Олена, не відразу зауваживши, що Неждана сміється. — Кепкуєш із мене? — втомлено спитала вона.

— Хіба що трохи, — небога прикрутила газ під каструлею і підморгнула тітці. — Ти ж переконана, що я позбавлена дитинства…

— І я, звісно, помиляюся?

— Звісно. Я маю все, що треба.

— А дитинство не потрапило до твого переліку предметів першої необхідності?

— Ніхто не сказав мені, що його слід туди включити, — Дана знизала плечима. — Я народилася дорослою.

— Ні, це не так. Просто, коли я повернулася з навчання, ти вже була…

— Трирічною старою, знаю. Це все тому, що мати мною не опікувалася, а бабуся, замість гратися зі мною, видавала інформацію. Ти не хочеш роздягнутися?

— Я вже роздягнулася.

— Зніми жакет. Тут жарко.

Олена слухняно кивнула, взявшись за ґудзики, і зітхнула, згадавши свої тринадцять років. Чи була вона такою серйозною? Ні. Жодної миті. Її юність — це перше побачення, кіно та морозиво, губи, густо наквецяні поцупленою в мами помадою бурякового кольору, ядучо-солодкий аромат дешевих парфумів «Шахразада» і задоволення, яке вона отримувала від цих невинних речей. Від забав, які повинні бути в кожної тринадцятирічної дівчинки… Чому Дана така до них байдужа? Вона справді не потребує цього чи переконує себе у своїй холодності до розваг, знаючи, що так чи інакше вони все одно пройдуть повз неї?

— Я теж придбала тобі дещо, — схопилася тітка Олена. — Не перфокарти, вже пробач…

— Ні-ні, сиди. Привітаєш мене разом із мамою.

Ось вона, відповідь на всі запитання. Дівчинка ще й досі сподівається, що мати її привітає. Незважаючи ні на що… Кілька років поспіль Олена купувала всілякі дрібнички, які могли б потішити небогу, і напередодні Даниних іменин намагалася підкласти їх сестрі. Я знаю, яка ти заклопотана, з фальшивою, як овочева котлета, турботою говорила вона Майї, у тебе зовсім немає часу бігати по крамницях, подаруй доньці цю брошку чи кліпси, їй буде приємно. Майя з вереском викидала сестрині «подачки» на смітник, і при цьому незмінно кричала, що сама здатна подбати про свою дитину. Однак далі слів справа не рухалася, вона ніколи нічого не купувала. Все, що коли-небудь було в Дани — від брязкалець та пелюшок до колготок і шкільної форми — вона отримувала від бабусі з тіткою.

— Мама натякнула, що цього разу підготувала для мене щось особливе, — викладаючи вже готові сосиски на велику таріль, щебетала Неждана, — і хоч я їй не дуже вірю, бо торік вона говорила те саме, і позаторік, проте… А раптом — диво?

— Все може бути, — нейтрально відповіла Олена, думаючи про своє.

— Я просто… а що, як вона скаже мені, хто мій тато?

Тітка підвелася, легенько торкнулася Даниної руки:

— Ти маєш рацію. Я краще занесу жакет у кімнату. Шкода псувати єдину пристойну річ у моєму гардеробі. А ще я прихоплю торт. І твої подарунки. Постав чайник — і нумо святкувати!

Дана тріумфально посміхнулася тітчиній спині. У неї вийшло! Враження таке, ніби це тітці Олені тринадцять років, та менше з тим, головне — результат! Згадка про примарну надію на відвертість матері, яку буцімто плекає вона, Неждана, й досі — всупереч здоровому глузду — спрацювала, як завжди, швидко й безвідмовно. Насправді нічого подібного мати їй, звісно, не говорила, привітати не обіцяла, а про подарунки й мови не було — навряд чи Майя взагалі пам’ятала про доньчин день народження, зате не існувало надійнішого способу витурити тітку Олену з будь-якого приміщення, ніж надавши обличчю належного виразу легкої печалі, пом’янути Невідомого Тата. А вже опинившись у своїй спальні — Неждана знала це, як таблицю множення, — тітка нарешті перестане вдавати із себе стійкого олов’яного солдатика і прийме знеболювальне. Радикуліт, сказала жінка, яка буквально живе в інституті нефрології. Цікаво, чи всі дорослі вважають підлітків ідіотами? Дана зітхнула й полізла до «пеналу», де на верхній полиці припадали пилом кілька бляшанок зі шпротами — недоторканний запас. Що ж, гуляти так гуляти! Принаймні гарантовано існує одна людина, яка радіє, що свого часу Неждана з’явилася на світ. І людина ця — її тітка. Непоганий початок!

За всієї зовнішньої подібності — як-не-як рідні сестри! — своїм ставленням до життя Майя і Олена різнилися одна від одної, як негр від ескімоса, хоча жодній із них ніхто б не дорікнув зайвою серйозністю. Дані цікаво було спостерігати за ними, дивуватися й захоплюватися — втім, останнє стосувалося тільки тітки Олени. Мама завжди була правильною, як рівносторонній трикутник — звісно, за її особистими уявленнями про правильність. Тітка правильною не була ніколи. Майя вилизувала всіх своїх кавалерів до діамантового блиску, жертвуючи часом і силами, після чого відгодований, відполірований, напрасований і доглянутий чоловік терміново знаходив іншу, молодшу та свіжішу, залишаючи маму з розбитим серцем. При цьому господарські таланти матері трималися винятково у вузькому колі коханців, і ніколи не поширювалися на сім’ю. Тітка Олена такою фігнею не переймалася ніколи, до хлопів ставилася трохи приязніше, ніж до сміття, та, коли вона давала відставку черговому залицяльнику, той приєднувався до когорти таких самих покинутих, що, мов зурочені, блукали в неї під балконом. Щодо куховарських талантів тітки Олени, то, наскільки пам’ятає Дана, примхлива муза кулінарного мистецтва відвідала тітку тільки раз, і жертвою цих відвідин стала саме Дана. Тітка Олена вирішила відійти від приготування класичної яєчні та нудної картоплі й приготувати щось смачненьке. Вона зварила вермішель, перемішала її з рибними консервами в томаті й гоноровито обізвала це місиво «спагеті» — слава Богу, цього не бачив і не чув жоден італієць, бо інакше або на совісті Олени було б людське життя, або сама вона загинула б від рук кулінарного месника. Запах і смак підігрітої кільки став нічним жахом Дани, і вона поспішила запевнити тітку, що та й без цього щедро обдарована природою, для чого їй ще й готувати. Олена радо дала спокій кухні народів світу.

Мама була пісною, як каша Великого Посту, а тітка Олена — смішливою, іскристою, мов шампанське, вічним феєрверком. Мати була низенька, опасиста й метушлива, а тітка Олена, вища і стрункіша за Майю, трималася з поважною впевненістю старшої дружини гарему, якщо не самої валіде. До мами пасувало слово «гарненька», при погляді ж на Олену в чоловіків просто мову відбирало. Шкіра кольору свіжих вершків, несподівані, як для рудої, сині, фамільні очі, що тільки Дану і обійшли, і губи, природне забарвлення яких нагадувало пелюстку рожевої троянди, вкриту напівпрозорим перламутром — тітка Олена являла собою розкішний зразок класичної красуні, знала про це й користувалася цим вправно і звично, не замислюючись, як кравець користується голкою, а інспектор ДАІ — сюрчком та смугастим патиком.

— Я теж хотіла б мати очі, як волошки, — якось вередливо сказала Дана, роздивляючись у дзеркалі пару зелених, котячих зіниць.

— Учися задовольнятися тим, що маєш, — повчально відгукнулася тітка, чомусь зітхнула і вже зовсім загадково додала. — Тим більше, що щастя зовсім не в кольорі очей.

Дана не стала уточнювати, в чому щастя. Вона навіть не стала питати, що таке взагалі оте щастя. Неждана вже нині була набагато розсудливішою не лише за свою безпутну матір, а й за тітку-науковця. Не просто розумнішою, бо математичні здібності, як і будь-які інші, за словами тітки Олени, то справа випадку — дав Бог такий талант, то й добре, а як ні — то ні. Дана була мудрою, можливо, навіть занадто мудрою, такою собі маленькою бабусею, з юним тілом, гострим розумом і світосприйняттям людини, котра багато бачила й багато страждала. Дана про все мала свою думку, і їй було байдуже, чи поділяють її точку зору інші, чи ні. Вона не потребувала схвалення оточення, а те, що її часто намагалися в чомусь переконати, тільки дратувало її. Чому б вам усім не дати мені спокій, часто повторювала вона, і щиро дивувалася, коли оті «всі» на неї ображалися. У цілому світі було тільки двоє людей, чия думка про те чи інше явище, подію, відкриття чи й про її поведінку хвилювала Дану приблизно на тому ж рівні, що і її власна — це Інтеграл і тітка Олена. І навіть те, що вчитель Неждани загинув, нічого не змінило: невідомо звідки у дівчинки з’явилася ідіотська як для математика впевненість, що її він бачить, що він може схвалити чи осудити той чи той її вчинок, але не її. Її він ніколи не судив — так само, як і тітка Олена. І зараз, чекаючи, доки біль покине її улюблену тьотю, дівча каралося від гострого усвідомлення свого безсилля. Тим людям, яких любила Дана, вона нічим насправді не могла допомогти.

— І тоді він сказав: «Або смерть, або ваша любов», — тітка Олена тримала порцелянову чашку так елегантно, ніби перебувала на прийомі в Букінгемському палаці, і лише густий дух лікарських трав, що плив кухнею, лоскочучи ніздрі співрозмовницям, виказував, що у цій філіжанці хлюпався аж ніяк не чай з молоком. Дана слухала тітку з роззявленим ротом — та вміла так розповісти про свої любовні пригоди, що навіть найбанальніша з них виглядала цікавою, як квадратура кола, і манливою, як новий підручник.

— А ти що? — заохотила Неждана, коли тітка задля передиху і для підсилення ефекту своїх слів витримала довгу паузу. — Що ти йому відповіла?

— Спитала, як саме він збирається померти і що написати йому на вінку. Щоб замовляв зразу, доки йому не все одно.

— Ти жорстока.

— Я справедлива. Він мав жінку, трьох дітей, лисину і геморой. Утім, останнє не підтверджено. Далеко не капітан Грей, моя люба.

— Що за капітан? Англієць?

— О Боже! Ти ідо, не читала «Багряні вітрила»?

— Я ж не мореплавець, — буркнула Дана, буряковіючи. — Може, мені іде й «Основи навігації» прочитати?

Тітка Олена схопилася за голову — вірніше, охопила чоло вільною рукою.

— О Боже! — повторила вона. — «Багряні вітрила» — це найпрекрасніша у світі книжка.

— І про що вона? — підозріло поцікавилася небога.

— Про любов. Про віру, відданість і вірність. Про диво, яке неодмінно прийде до тебе, якщо ти чекаєш його і не зраджуєш цього очікування. А ще — про гідність і честь, про мрії і…

— Годі. Я все зрозуміла. Це романтика, так?

Олена одним ковтком прикінчила своє питво.

— Чому в твоїх вустах це звучить, як «лайно»?

— Бо для мене це — синоніми. Поглянь на маму.

— А що з нею?

— Нічого, — Неждана підвелась і заходилася прибирати зі столу рештки святкової вечері — недоїдений торт, банку із соусом, хліб. — Вона дуже сучасна жінка, хіба ні? Вона не жде лицаря, принца чи кого там ще належить виглядати в таких випадках — вона шукає його. Активно. І щотижня в наш дім приходить нове диво. Чорнолапе. Не відаю точно, якого кольору вітрила воно напинає, бодай би тому вітрильнику, що їх сюди возить, усі щогли поламало, та мені від цього не легше! І тобі, гадаю, теж! Диво та вірність, ви лише послухайте! Мрії і честь! — скрушно хитаючи головою, дівчинка потягнулася до мийки й відкрутила кран гарячої води. Тітка, тамуючи зітхання, подумала, що не пригадує жодного випадку, коли Неждана лишила б посуд немитим через те, що квапилася до подруги, на зустріч, у кіно або їй було просто ліньки. «Це неправильно — уникати роботи, яку потім усе одно доведеться виконувати, та ще й зі значно більшими зусиллями», — сказала якось мала, коли її про це спитали — а тоді їй якраз виповнилося одинадцять, та Олена вважала хибним саме такий підхід. Неправильним і неприродним.

— Давай я помию, — зголосилась тітка і навіть підвелася, демонструючи цим свою добру волю. — У тебе ж свято.

Неждана поморщилася так, наче їй оцту в очі хлюпнули.

— Але руки не відсохли. І радикуліту, який нефрологи лікують, немає. Сиди вже. Краще розкажи мені ще якусь свою історію — тільки без зайвих сентиментів, добре?

Олена трішки подумала над тим, як виглядатимуть її історії — любовні історії! — без сентиментів, і дійшла висновку, що це буде ні на що не схоже. Схематично, пісно, не еротично, не дотепно — цілий набір «не» і «ні». Та як пояснити це дівчинці, впевненій, що світ — це одна величезна математична формула?

— Може, мені підручник написати?

— Хороша думка, — почувши це, Олена зрозуміла, що останню фразу промовила вголос. І посміхнулася.

— А що ти знаєш про любов?

— Усе, — самовпевнено випалила Дана, витираючи тарілку, і дуже здивувалася, коли тітка вибухнула реготом. — Ти чого? Я навчаюсь у школі, де дев’яносто відсотків учнів — хлопчики, у моєму класі, наприклад, їх двадцять сім, а дівчат — всього троє, крім того, мама…

— Я питала тебе про любов, а не про те, звідки діти беруться.

Дана зойкнула, машинально провела пальцем по бурштиновому кулону у формі кленового листочка, що висів на тонкому, мов осіння павутинка, золотому ланцюжку — подарунку тітки, так, ніби це був оберіг.

— А від цього ще й діти бувають?!

Тітка вже схлипувала від сміху, чимось надзвичайно потішена.

— Не така ти вже й доросла, як хочеш здаватися.

— Принаймні твій другий презент на мене замалий, — підшпилила Дана.

— Нічого подібного. Це ти для нього завелика виросла.

Другим подарунком був мереживний бюстгальтер, не кооперативний (тобто саморобний), а фабричний, прибалтійський, білий і дуже вишуканий — нульового розміру. Останнє надзвичайно роздратувало Неждану, і вона заявила, що такого розміру в природі не існує, на що тітка Олена зауважила, що це існуючий розмір для неіснуючих грудей. Він був трохи затісним саме в об’ємі, і Дана від незвички заверещала, що їй нічим дихати, проте знімати ліфчик відмовилася, спеціально вдягла білу блузу з напівпрозорого шифону, щоб мереживо просвічувалося. Тітка сказала, що це звабливіше, ніж просто бути роздягнутою, а ще розщепнула кілька ґудзиків, щоб тепле сяйво бурштину, мов маленьке сонечко, виглядало на світ божий з-під молочної хмаринки. Кулон було виготовлено з надзвичайною майстерністю; здавалося, це не скам’яніла смола, оброблена чиїмись вправними руками, а мальований каприз пані Осені, справжній кленовий листочок, тільки дуже маленький, зовсім крихітний, розміром заледве з дві копійки, але з усіма прожилками та плямочками, з неймовірною грою кольорів — від жовтогарячого до лимонного, від оранжево-червоного — до темно-коричневого. Неждана, будучи абсолютно байдужою до прикрас, зазвичай чинила активний опір намаганням Олени повісити на неї чергову цяцьку й постійно перепитувала, чи насправді люди вірять, що ці висульки їх прикрашають, несподівано навіть для самої себе буквально закохалася в цей подарунок.

— Я ніколи не зніму його, — пообіцяла вона тітці Олені, погладжуючи теплий бурштин, який, здавалося, пульсував під її пучками. — Завжди носитиму.

— Будь обережна з такими заявами, — попередила тітка, спохмурнівши. — «Ніколи» і «завжди» — це слова-зброя, небезпечна, часом смертельна, а люди бавляться з ними, як немовлята з лезом. І всі дуже дивуються, коли раняться до крові.

— Слово — це лише одиниця мови, яка служить для найменування понять предметів, осіб, дій, станів, ознак, зв’язків, стосунків та оцінок, а ніяке не лезо, — пихато відказала Дана, зарозуміла в усвідомленні своєї правоти — адже два дні тому вона таки пересклала, причому успішно, на «четвірку», іспит з української мови. Їй завжди важко давався саме правопис, а правила орфографії, граматики та пунктуації, на відміну від чітких і всім зрозумілих математичних правил, здавалися їй набором безглуздих, беззмістовних термінів, які треба просто завчити напам’ять — а що ж із ними ще робити?

Олена гмикнула:

— Сподіваюся, ця впевненість тобі допоможе. Якщо, звісно, не підведе під монастир.

Незнайома з усною народною творчістю Неждана це мудре застереження не зрозуміла, і далі їхня з тіткою бесіда плавно перейшла в безпечне русло ні до чого не зобов’язуючих теревенів. Майя все ще не виходила з кімнати; минула година, друга, а наприкінці третьої Дана стала хвилюватися. Вона не зізналася б у цьому й під тортурами, але факт залишався фактом — вона непокоїлася, можливо, тому що дуже добре знала свою маму. Ніщо в цілому світі — ані хвороба, ані кохання, ані землетрус вкупі з повінню та лісовими пожежами — не могло позбавити Майю апетиту. «Я скоріш забуду, як мене звуть, аніж те, що я хочу їсти» — був материн девіз, наслідки якого, на щастя, ніяк не відбивалися на її фігурі. Щоправда, Майя завжди була кремезною, ширококостою, міцної будови, але не мала ані грама зайвої ваги. Те, що вона так і не з’явилася до столу, за домашньою шкалою надзвичайних випадків родини Тикторів прирівнювалось до того, що якогось ранку сонце просто не зійшло.

— Може, поглянеш, що там? — попросила Неждана тітку, прискіпливо дивлячись на сушарку для посуду. Присікатися було категорично ні до чого. Тарілки, розсортовані за розміром, мов школярі на уроці фізкультури, біліли та блищали, як вершини Гімалаїв під яскравим сонцем. Дана провела пальцем по одній таці — рипіння негайно відзвітувало про відсутність жиру на поверхні.

— Де — там?

— У неї в кімнаті, — Дана відчула гостру потребу зайняти чимось руки і, вхопивши лійку, кинулась до горщиків із квітами на підвіконні. Олена похитала головою.

— Твій кактус здохне, якщо ти будеш заливати його літрами води, — напророчила вона. — Спочатку він потоне, а потім спливе.

— То й дідько з ним! — вибухнула дівчинка.

Тітка вдавано насупилась:

— Овва! Що сказав би на це Хосе-Антоніо?

Дана скорчила гримаску.

— Який-такий Хосе? — тягнучи слова, мов нитку крізь зуби, озвалася вона неприродно писклявим голоском. — Не знаю я ніяких Антоніїв! І нехай цей кактусожер тримає свої брудні лапи подалі від моєї доньки! Не те, щоб я справді за неї хвилювалася, але я — мати! Чи ні? Що з цього приводу написано в метриці?

Олена засміялася, хоча сміх вийшов дещо вимушеним, і вже точно невеселим. Дошкульна пародія на Майю у виконанні небоги ще раз нагадала їй про те, яку черству особу доля підсунула їй у сестри. Хосе-Антоніо Медейрос, персона нон-грата в домі Тикторів, був двадцятирічним мексиканцем, навчався в Київському університеті на фізико-математичному факультеті й проходив викладацьку практику в Даниному ліцеї. Гарненький смаглявий юнак із чорними, палаючими, мов жарини, зіницями, що мав ще з десяток імен і цілу купу галасливих родичів, котрі періодично наїжджали до Києва й не стидалися завалювати до «любого Хосе» прямо посеред уроку, закохався в Неждану з усім запалом латиноамериканської душі й бігав за нею скрізь, як цуценя. Дану кохання такого дідуся — цілих сім років різниці між ними! — розважало, хоча й не тішило, однак Хосе не відступався. Доклавши воістину титанічних зусиль, він набився в гості до предмета своїх романтичних мрій, і саме тоді Фортуна презирливо відвернулася від нього, ще й наморщила свого давньоримського носа. Майя прийшла з роботи раніше, ніж очікувалося — щось у них там сталося з електрикою — і прихопила, вочевидь, як страховку, світло своїх очей — нового коханця. Побачивши на кухні доньку, котра, тримаючи за руку «чорнопикого», захоплено розповідала йому щось із життя вищої математики, Майя спочатку загазувала повітря отруйними випарами своїх безсоромних припущень, а потім заіскрилася від люті. Стався вибух, Хосе-Антоніо вилетів із гостини, як корок із пляшки шампанського, а те, що вислухала від матері Дана, людською мовою просто не перекладалося. Кактус, презентований закоханим молодиком із поясненням: «Він цвіте лише раз на рік, але дуже гарно, білим цвітом», попрямував за ним, ще й прискореним ліфтом — через вікно, але впав на м’який ґрунт і вижив, хоча й був добряче обламаний. Олена виходила нещасну рослину; щоранку, нахиляючись до вкритих колючками стеблин, вона шепотіла: «Підростай, серце, ми тебе якось Майї підсунемо замість стільця». Кактус, мабуть, вірив, бо слухняно ріс, як на дріжджах. Хосе-Антоніо страждав, але ходити за Нежданою більше не наважувався і обмежувався тим, що на своїх уроках запопадливо дивився на неї враз згаслим, печальним поглядом. Тітка Олена назвала реакцію сестри на присутність у домі чарівного юнака неадекватною і висунула припущення, що та просто ревнує. Дана фиркнула, даючи зрозуміти, що її такі дурниці не обходять, і демонстративно охрестила кактус «Хосе-Антоніо».

— Зазирни до мами в спальню, — знову попросила вона тітку, побризкавши Хосе водою і переконавшись, що його м’ясисті стебла товстішають не щодня, а щогодини. — Там щось не те, я відчуваю. Щось…

— Стій! Ти сказала «відчуваю»? Що за лайка в устах математика?!

— Тьотю!!!

— Дівчинко, не рекомендується лазити в чужі спальні, особливо, якщо знаєш, що люди там не книжки читають. Я не хочу дістати по морді. Я, звісно, нічого нового не побачу, але Майя може подумати, що я…

У коридорі почулися кроки, потім — ляскання замка, і Олена про всяк випадок квапливо зім’яла кінець речення.