Янголи, що підкрадаються

Глава 28

Хосе-Антоніо пив пиво і ні про що не турбувався. Витягнувшись на вузькій канапі у найскромнішій зі своїх квартир — він винаймав її, щоб пережити черговий наїзд діда, і деколи — не так уже й часто — дозволяв робити тут зйомки — він відпочивав, наскільки вмів, скромно. Хотілося, звичайно, шику, але навіщо тицяти дулю під ніс верблюду, в якого й так слини повен рот? Деякі проблеми, пов’язані з твердим наміром старого шкарбуна залишитися на батьківщині і тут-таки померти — ото скоріше б! — у Хосе таки виникли, але міркувати над ними зараз він не хотів. Натомість уявляв собі Дану і помирав від заздрощів до її коханця, того альбіноса, про якого Брицин сказав, що в нього лише на порнуху піднімається.

І нащо цьому слимаку така жінка, як Неждана? Що він із нею робить? Тішить зів’яле, як член, марнославство? Таки є чим! Вогонь, уся вогонь, від маківки до п’ят, струнка, граційна, жадана… Інколи він бачив її — Дана, кваплячись на заняття, йшла через парк асфальтовою доріжкою, худенька, мов ожилий палаючий сірничок, і вітер, бавлячись, виймав з акуратної зачіски пасма вогняного волосся. Він заздрив вітру і теж хотів би пропускати крізь пальці цей пломенистий шовк. Хосе ніколи не розумів тих, хто спить із малявками. Хворі люди, та й годі. Він охоче продавав їм їхні мрії, але сам любив жінок, дорослих, свіжих і сформованих. Дана виросла у нього на очах. Він готовий був одружитися на ній. Кинути до її білих ніжок увесь світ і трохи зоряного неба на додачу. А вона підійшла до нього, і, мов нічого не сталося, заявила, що вагітна і виходить заміж. Не треба було її бити, вже вкотре з тугою подумав Хосе. Діяв би трохи хитріше — і зараз би ліжко йому зігрівала жива ватра. Міг би сказати, приміром, що прийме її та дитину, а потім змусив би зробити аборт — від доброго католика в Хосе лишився лише срібний хрестик на шиї. А Дана так чи інакше перервала вагітність. Це ж зрозуміло. Розсмокталася, ха! Дотепно, навіть дуже, та від розчарування, не у ній, у собі, він тоді аж здригнувся. Ледь стримався, щоб не закричати. Вона мудро вчинила, кому ті шмаркачі потрібні, ще й у п’ятнадцять років, а він пошився в дурні. Та що вже тепер про це думати? Хіба впіймати її десь у парку пізнього осіннього вечора і здійснити давню мрію? Мабуть, Дана буде відбиватися. Неодмінно буде. І кричатиме… чи ні? Ну, пельку їй можна й затулити, і не обов’язково поцілунком. Що ж до самого процесу…

Двері в кімнату рипнули, Хосе перевів на них затуманений бажанням погляд і дуже здивувався. На порозі стояв старий хрін власною персоною, ще пряміший, ніж завжди, і, спершись на свій ціпок, роздивлявся онука так, ніби бачив перед собою великого тлустого хробака. Хосе це вкрай не сподобалося.

— Дідусю! — він легко зіскочив із ліжка й підійшов до старого, аби торкнутися бездушним поцілунком зморшкуватої щоки. — Що ти тут робиш? Я й не знав, що ти в Києві.

— Уже тиждень не знав, Хосе?

От чорт! Невже так довго?! Як час летить. Та що й казати, ніколи йому не вдавалося обдурити старого. Той якимось дивом завжди відчував, хто саме з онуків цупить його гроші. Бачив внутрішнім зором, чи що?

— Чекай, а як ти увійшов? Я ж не давав тобі ключів.

— У мене є відмичка. Універсальна.

Ця заява сподобалася Хосе-Антоніо ще менше, ніж дідів погляд.

— Хай би як, я радий, що ти тут. Присядь, будь ласка. Пива хочеш?

— Ні.

— А будеш? — Хосе знову влігся на диван і дивився на діда знизу. Дон Мігель вражено заморгав — вочевидь, не оцінив жарту. Хосе вагався якусь мить, та все ж підняв свою пляшку з підлоги, салютуючи йому, і зробив добрячий ковток.

— Ти щось хотів чи просто за мною скучив?

— Скучив. Дуже сумував за тобою, ось і вирішив забрати онука додому. Одягайся.

— Що? Якого?! — Хосе-Антоніо підвівся, а пляшка, примощена на голому животі, з глухим стукотом упала на килим, вивергаючи з вузького горлечка жовту пінисту рідину. — Я нікуди не їду, в мене тут справи. Ти не присилуєш мене!

— Справи? — так могла б виглядати сама смерть, злякано подумав Хосе, коли дід, штовхнувши його долонею у груди так, що той наново влип у подушки, наблизив до онука попелясто-сіре пооране роками обличчя. — Мені прикро, але в тебе вже немає тут жодних справ, окрім хіба що карних. Але я цього не допущу. Чорт з тобою, та моя родина! Моє чесне ім’я! Одягайся, виродку, ми летимо в Тіхуану. Поясниш своїй матері, чому я тебе вб’ю!

— Що ти мелеш?! Ти вчадів чи п’яний?! — нерви Хосе забриніли, як натягнуті струни, по спині поповзла липка холодна крапля поту. — Не розумію, про що ти говориш!

— Хосе-Антоніо, — сумно сказав старий вояка, — не змушуй мене брехати Риті. Або ти помреш, як годиться чоловікові, знаєш ти, що це таке, чи ні, і перед тим розкажеш їй, чому це сталося, або тебе будуть довго шукати і не знайдуть, як останки тих нещасних дівчаток, яких ви ґвалтували і продавали різникам. Як пам’ять про них, я не мав би давати тобі жодного вибору, однак, на жаль, ти мій онук. Це якось так красиво називається… урочисто. Своя кров. Чи шматок лайна? Про що тільки думала Рита, привівши тебе в цей світ?!

— Я не…

— Я знаю, що ти не різав їх власноруч, Хосе. Куди тобі… Та й знівечив лише одну. Це бізнес, я правильно зрозумів? Нічого особистого… Але ж ти не вважаєш, що тебе це врятує?!

— Мама… — Хосе звісив руку з дивану, його пальці вже намацали на підлозі липку калюжу і повільно, але неухильно наближалися до пивної пляшки. Головне — встигнути, дати по голові цьому шкарбуну і тікати світ за очі. Тільки не в Мексику. Та й жодна з Америк йому не підходить. Може, Австралія? — Ти про неї подумав? Це її вб’є!

— Ну, Рита живуча, — із цими словами сеньйор Мар’яно з усіх сил опустив ціпок на руку Хосе. Хруст кістки прозвучав майже одночасно з несамовитим криком онука.

— Ах ти ж козел!

— Боляче?! Знаєш, тим діточкам… дівчаткам… було гірше. Набагато. Ти не думав про них і чхати хотів на свою матір. А тепер закрий рота, доки я не зламав тобі другої руки. Що ж до козла, то називай мене, як хочеш, хлопче. Для тебе в моєму словнику немає слів.

Дон Мігель піднявся і вийшов. Замість нього в кімнату зайшли охоронці — двоє хлопців, квадратних і похмурих, як знаменитий шедевр Малевича. Хосе досить було лише одного погляду на них, щоб зрозуміти — із цими не домовишся. Вони пам’ятають, хто саме платить їм гроші. Крім того, не виключено… ні, точно — дід їм усе розповів. Інакше чому в них такі очі, повні ненависті і презирства?! Клятий дон Залізні Яйця, звідки, ну звідки він дізнався? Невже та касета, одна-єдина, де Хосе під кокою розважався з маленькою блондинкою, якось потрапила до рук старого? Але ж він був у масці, у чорній масці…

Вже не крапля поту, а цівка, густа й гаряча, раптом потекла по його нозі.

— Я підвів вас, — вигляд у дона Мар’яно був просто страшний. Шкіра нагадувала міхи баяна, а з-під червонястих запалених повік без упину крапали сльози. — Не виправдав вашу довіру.

— Так, — Денис ніколи не заперечував очевидних фактів.

— Мені дуже прикро.

— Я на це сподіваюся, хоча не знаю, чим це мені зарадить. Ми знову зайшли в глухий кут.

Ден хотів додати ще щось уїдливе, та замовк, відчувши вже знайому слабкість. На чолі виступив липкий піт. Що за чорт? Він ніколи не був хворобливим, ні на що не скаржився, хіба тоді, в Парижі, вісімдесят п’ятого року, але то була аварія, а не болячка. І оклигав він дуже швидко. А нині вже третій тиждень почувається кволим, як зів’яла квітка. Мабуть, Дана має рацію. Треба все-таки зайти до лікаря. Бо ще впаде раніше, ніж вони вирахують замовника, і що тоді? Сама Дана не впорається, а Сава… він не в курсі справи. Хіба так, у загальних рисах.

«Не діли ні з ким свою вендету».

До появи Дани в його житті він свято дотримувався цього правила.

— Не уявляю собі, що ви там із ним робили?

— Найсмішніше, що нічого. Ми не встигли. Він просто помер із переляку. Інфаркт.

— Як та молоденька вихователька, — пробурмотів Денис. — Око за око.

— Прошу?

— Ні, то я так, до себе. А Брицин?

— О, Брицин виявився міцнішим. Але він не знає нічого суттєвого. Диспетчер. Приймав замовлення, передавав онукові, й не тільки йому, бо коли мова йшла про щось інше… про… — старий затнувся, говорити про такі речі йому було важко, і Ден це розумів.

— Я бачу схему, — заспокоїв він дона Мігеля. — Немає потреби в подробицях.

— Мабуть. Так от, Брицин забирав уже виготовлений товар, переглядав його — щоб рекламацій не було…

— Ви це серйозно?

— Бізнес. І лише тоді віддавав клієнтам. Вони були різні, список постійних перед вами.

Ден уже вкотре глянув на папірець — прізвища там були і гучні, і нікому не відомі.

— Але його тут немає.

— Того вилупка? Ні. Ваша правда — в тому випадку все йшло через Хосе. Брицин знав про це лише тому, що мій… онук деколи повертав йому… як це називається? Піратські копії. Як я міг так помилитися в людині? Хосе — рідна кров, а це замилює око, але ж Іван Іванович… шмат смердючого лайна! Він здав кількох водіїв, одного хірурга, але то добре оплачуваний дріб’язок — і все. Від них ми не добилися нічого суттєвого. А жінка Брицина була в курсі справи. І тепер Верховна Рада їй хіба насниться!

— Ото б Дана здивувалася, — вголос подумав Денис. — До слова, де вона?

— Тестує з Марком нову навчальну програму для дітей з дебільністю. Це найлегший ступінь відхилення, і може бути…

— Ви хочете, щоб вони працювали на комп’ютері?

— Самостійно — ні, але під наглядом дорослих — так, дуже хотів би. Зачохляти монітор, як ніжки роялю у вікторіанській Англії, я не збираюся.

— А хто той Марк?

— Марко. Ви його бачили. Чорнявий такий, кудлатий і величезний, як ведмідь грізлі. Чудовий дефектолог. Спеціаліст вищої проби. Каже, що впізнав Дану. Вони бачилися під час вашої революції на граніті… тобто не вашої, але…

— Усе гаразд. Я вже звик вважати себе українцем.

Сеньйор Мар’яно глянув на Дена з повагою.

— Ви молодець. А я відвик, напевно… Так ось, вони зустрілися на студентському голодуванні — Дана пропонувала Маркові пиріжки.

— Впізнаю її.

— Діти… — дон Мігель відвернувся і став дивитися у вікно. — Божа кара чи милість Божа? Моя Рита, вона… я так і не зміг показати їй ту касету. Це вбило б її. Справді убило б. Вона, на відміну від свого сина, істинна католичка.

— І тепер знає про все, що сталося виключно з ваших слів?

Старий кивнув, не повертаючись. Голос його звучав глухо.

— І не вірить мені. Кричить, що я довів її дитя до серцевого нападу. Дитя! Мені було двадцять, коли я опинився в Аргентині. І всього п’ятнадцять, коли вперше взяв до рук зброю. Ваша Дана… скільки їй?

— Дев’ятнадцять.

— Має хлопця?

— Прошу?

— Не грайте зі мною. Хоч би що вас пов’язувало, але ви їй не чоловік. І не коханець.

— Ні, не має. У неї є любов на всі часи і вона молиться на неї… на нього, як на ікону.

— Погано, — пейзаж за вікном усе-таки приваблював сеньйора Мар’яно більше, ніж очі співрозмовника. — Така юна… кров мусить кипіти. Вона й життя відсунула на потім?

— Боюся, що так.

— Дивно… які різні діти. Який різний світ. Мій Хосе… він не був хорошим хлопчиком. Ніколи. Ви казали про мої зв’язки з наркомафією — ось він, мій єдиний зв’язок. Алкоголь, а потім кокаїн, дрібні крадіжки… Рита вийшла заміж у шістнадцять років, а він її перший син. Я терпів довго. Потім Хосе вирішив, що може вкрасти у колумбійців товару на сто тисяч баксів. Сума для них не те, щоб велика, але — справа принципу. Я заплатив їм. Грошима. По суті, я заплатив за «дур» лише для того, щоби вони дали спокій моєму хлопчику. Я не сказав йому про це. Думав утримати на короткому повідку. Так радів, коли він влаштувався в той ліцей. Він був здібним, насправді… І любив вашу Дану, ви знали? По-своєму, але любив.

— Ні, — Ден здригнувся і подумав, зовсім як в анекдоті, що сучий син Хосе помер від хорошої хвороби. — А ви звідкіля дізналися?

— Від нього. Він називав її ім’я, показував випускний альбом, де вона на першій сторінці. Найкраща серед ліцеїстів.

— Найкраща серед усіх.

— Я радий, що вона погодилася працювати в мене.

— А я — не дуже. Краще б зосередилася на навчанні.

— Облиште. Ви так над нею труситеся… Це нормальна світова практика, коли студенти вчаться і працюють. Будь-кому потрібні власні гроші, аби почуватися незалежним. Сам собі господар — таке чарівне відчуття. Пане Жакявічюс…

— Ми ж домовилися!

— Так. Денисе, а ви не хочете попрацювати в моєму фонді?

Ден так розгубився, що аж зойкнув.

— Ким?!

— Ланкою, що випала з ланцюжка зі смертю Хосе-Антоніо. Мені цікаво, як на нього вийшли, чому саме на нього, і — найголовніше — хто той замовник. Повірте, не менше, ніж вам. Я далекий від думки, що Хосе був чистим і наївним, а його втягнули в цей бруд на аркані, але він теж — моя дитина. Він виріс у мене на руках. Ви розумієте, про що я?

— Так. А звідкіля ви дізналися?

Дон Мігель нарешті повернувся до візаві й навіть спромігся відтворити щось здалеку схоже на усмішку на блідих, порепаних устах.

— Фонд у Латвії діє й досі.

— Я поки що не збираюся повертатися додому.

— Хіба я вам це пропоную? Ось він, Київ, — старий сеньйор ще раз зиркнув у вікно, — увесь у снігу, прекрасний у своїй байдужості. Ну, то як? Я вигадаю вам якусь номінальну посаду — почесного президента, виконавчого директора, весільного генерала… Це не зашкодить вашому бізнесові, навпаки — всі будуть говорити, який ви благородний. А ви… ми з вами будемо чекати.

— Ви хоч уявляєте собі, наскільки може затягнутися це чекання?

— На жаль. Я, либонь, уже й не доживу.

— А Брицин?

— Іван Іванович робитиме все, що я скажу, а найперше — водитиме до вас усіх нових клієнтів, якщо вони з’являться.

— Не піде, — Денис заперечливо похитав головою. — Якщо він братиме замовлення лише у новачків, ігноруючи давніх клієнтів, зчиниться ґвалт, і неминуче виникнуть підозри. Якщо ж він буде продовжувати свою діяльність, мов нічого й не сталося, це означатиме, що ми — просто його свіжий «дах».

— Касети, записані в Україні, він діставав виключно від Хосе. Інші постачальники давали йому іноземний товар.

— Вам від цього полегшало?

— Ні, — очі дона Мігеля спалахнули, і в поєднанні із запаленими повіками це виглядало моторошно. — Та я не можу воювати з усіма драконами відразу.

— Гаразд. Тоді ще одне запитання перед тим, як я прийму остаточне рішення. Ви не в курсі, це Брицин знайшов Хосе як постачальника, чи ваш онук виловив його?

— Ні те й ні інше. Вони зіткнулися в якомусь кублі — так принаймні пояснив Іван. Зустріч двох самотностей… Брицин сказав, що якийсь товстий пан, чийого лиця він не розгледів, купував касети у них обох.

— Товстий пан — прикмета унікальна. Що ж… я, мабуть, божевільний — утім, я завжди був таким. Я згоден. Не впевнений, що у нас вийде щось путнє, однак не бачу іншого виходу.

Денис підвівся, чоловіки потисли один одному руки.

— Я чекаю вас у перший понеділок нового року в цьому кабінеті, — сказав старий. — І хай вам Бог помагає.

— Я б не відмовився, але Він не хоче.