Янголи, що підкрадаються

Глава 22

Їй таки було що згадати про ті три неповних роки, які вона прожила з Деном — у Дена. Безліч великих та малих відкриттів, дрібниць, котрі трималися в її пам’яті лише завдяки тому, що пам’ять та математична, і справді важливих речей, випадків, пояснень. Тих дорогоцінних миттєвостей буття, які сам Денис і навчив її цінувати. Те, як вона нарешті дізналася, що він справді робить в Україні, як почала йому допомагати не лише ефектом присутності, і як він активно проти цього протестував. Те, як він смикався від кожного неправильно вимовленого нею слова і як учив її користуватися ножем не лише для того, щоб відрізати хліб або почистити картоплю, і не колупати самою виделкою відбивну. Як відразу після її згоди залишитися найняв няню для Мирка, яка доглядала малого вдень, — справжню няню, нормальну — і сказав, що віддасть малого лише до дитсадка, бо в яслах нічого робити немовлятам, і як Мирось другим словом після «Дана» вимовив «Ден». Як Денис варив для Дани каву і стежив, щоб вона не сідала за стіл без серветки. Як він пишався нею, коли вона таки вступила до політехнічного інституту без іспитів, лише за результатами співбесіди, і як викладачі, зустрічаючи її в коридорах, підморгували до неї та змовницьки шепотіли: «Ваш тато так за вас переживає!» Ваш тато… Той, омріяний в дитинстві зеленоокий король казкової Країни Математиків давно пішов у небуття. Його місце зайняв інший батько — стрункий білявий перекладач, колишній студент факультету романо-германської філології Київського державного університету, з остудними очима та великим теплом у серці. Такому зраненому серці, що Дана деколи дивувалася, як воно ще б’ється.

Перші два місяці в колишній бабусиній хаті, модернізованій у міні-палац, минули для Дани, як у раю. Вона ніяк не могла втямити, за які заслуги і, головне, перед ким, їй звалилося на голову аж таке щастя. Вона поновила відвідини підготовчих курсів у ліцеї — спочатку з деяким острахом, бо, хоч і мало вірила в те, що Василя якимось дивом занесе на інший бік міста, тим більше — у пошуках її, свого головного болю, та все ж остерігалася. Зате потім… о, з якою насолодою вона буквально жбурнула межи очі Вірі Степанівні тридцять доларів, як холодно зуміла зронити: «Розписку не забудьте!», і як жадібно, на півлиця, розширились очі Хосе-Антоніо, коли вона, мов нічого й не сталося, увійшла до його класу — вишукано вбрана, гарно зачесана, зосереджена і сувора. Готова до навчання. Заради цього варто було жити.

— Як ти? — спитав Хосе-Антоніо після лекції. — Вийшла заміж?

— Так, — відповіла Дана, ховаючи руки за спину. Молодий викладач уважно глянув на її тонку, як в оси, талію.

— А де ж твоя вагітність?

— Розсмокталася.

Дана не зрозуміла, чому вчитель відсахнувся від неї на цьому слові, та Денис, коли вона переповіла йому ту розмову, швидко все пояснив.

— Кажеш, він мексиканець? Майже напевне католик. Вирішив, що ти зробила аборт.

— А якщо й так, то що?

— Нічого. Просто католики категорично проти абортів. Якщо хочеш зберегти з Хосе добрі стосунки, підійди і все йому поясни. У розумних дозах.

Дана вислухала це і кивнула, однак нічого пояснювати не стала.

За той час Ден разів десять не ночував удома. Він пірнав у ніч, вбраний щоразу дивніше, у такі неймовірні лахи, що місце їм, на думку Дани, було лише на арені цирку чи на сцені театру-вар’єте, а повертався втомлений, абсолютно тверезий і увесь пропахлий тютюном, хоча сам ніколи не курив. Принаймні Дана цього не бачила. Вона не мала жодного уявлення, де він буває і з ким спілкується. У їхній вітальні стояв телефон, який ніколи не дзвонив, а його мовчазний брат-близнюк так само припадав пилом у спальні Дениса, і ніхто, крім няні Тамари, до них не ходив. Дані здавалося дивним таке чернече життя, особливо як для бізнесмена. Однак вона намагалася не ставити зайвих запитань, бо дуже швидко полюбила і свого дивака-співмешканця, і — чомусь особливо — саму мить повернення додому. Байдуже звідки — з ліцею, з крамниці, з вечірньої прогулянки з Мирком… Їй так подобалося по-хазяйськи відчиняти хвіртку, рукою, затягнутою в замшеву рукавичку, діставати із сумочки, купленої Денисом, замовлену ним же зв’язку ключів. Подобалося неквапом підніматися нагору новими, але чомусь рипучими сходами, сприймаючи оте їхнє рипіння як вітання персонально з нею. Подобалося відчувати, що всі її подорожі мають незмінний кінцевий пункт.

У неї нарешті з’явилася своя фортеця.

Та попри всі ці ідилічні почуття, Дана постійно відчувала настороженість. Вони прожили разом із Денисом шістдесят днів, навіть встигли відсвяткувати Новий рік, а вона знала лише його прізвище — що, втім, вже було помітним прогресом порівняно з дядею Васею, але й досі не знала, чого від нього чекати. Під словами «прожили разом» тут малося на увазі лише «в одному будинку», бо Ден, як і обіцяв, і пальцем Дани не торкнувся. У новорічну ніч він подарував їй старенький комп’ютер із монітором, за розміром схожим на циферблат дамського годинника, і короткою настановою: «На новий сама колись заробиш». За цей дарунок вона ледь не задушила Дениса в обіймах. Мирось тоді отримав новенький комбінезон без жодних настанов. Денис же втішався дорогим одеколоном із терпким хвилюючим ароматом — презент від самого себе. Він платив за Данине навчання та харчування в ліцеї, але живі гроші давав їй лише на проїзд та ще, можливо, на якийсь пиріжок, із тих, котрі настійливо радив їй ніколи не їсти, і велів не купувати йому жодних подарунків ні на Новий рік, ні на Різдво, ні, Боже борони, на День радянської армії. Дана чесно хотіла не послухатися й зекономити Денові бодай на сорочку, та коли довідалася, скільки коштує сорочка тієї фірми, якій він надає перевагу, зрозуміла, що заощадити не вийде, бо для цього їй доведеться ходити пішки років зо два. І тоді вона почала напружено чекати, коли ж нарешті зможе, за образним висловом Дениса, «бути йому корисною». Чекання затягнулося, й одного разу, набравшись сміливості та нахабства у рівних пропорціях, Дана наважилася запитати Дена про це. У відповідь пролунало сардонічне:

— А ти кудись поспішаєш? На потяг запізнюєшся?

Дивно було чути в цих словах про поспіх іронію, бо, незважаючи на дещо дитячу впевненість Дани в тому, що всі прибалти за своєю ментальністю повільні, навіть трохи пригальмовані створіння, як в анекдотах про естонців, рішення Ден приймав миттєво, рухався блискавично, як змія-альбінос, і було в ньому щось небезпечне, тверде, як сталь, попри його оманливий вигляд білої лілеї. Єдине, що сам Денис Жакявічюс робив більш-менш неквапно — це говорив та ще — голився. У невідворотності прийнятих ним рішень Дана переконалася на власній шкірі, це сталося невдовзі після того її запитання — не минуло й двох днів.

Стояв недільний січневий полудень, і Дана, вільна від занять, тішилася хвилею свободи. Ден ще звечора десь завіявся по тих своїх таємничих справах, про які він ніколи нічого не розповідав. Нагорі у заваленому іграшками дитячому манежі топтався Мирко — у цариці Тамари, як жартома називав няню Денис, був вихідний. Дана у вітальні хижим круком кружляла над тиждень тому придбаним відеомагнітофоном — відаком (за це слівце Ден її хіба що по губах не бив; він не терпів, як сам називав це, жаргонних скорочень). Дані суворо заборонялося — за поясненням Дениса, лише на певний час — торкатися японського дива, але не була б вона дівчиною, та ще й рудою, якби не порушила заборону. На те, щоб розібратися, що як працює, пішло від сили п’ять хвилин (Ден сказав би — минуло не більше п’яти хвилин. Він мав паскудну звичку постійно присікуватися до вживаних нею слів та манери будувати речення). Перша картина — «Кобра», записана на касеті, котру Дана взяла з барвистого стовпчика, до герпетології не мала жодного стосунку. У ній грав якийсь сумного вигляду італієць — судячи з прізвища, і грудаста білявка, котра думала, що грає, але Дана із цим не погодилася, вимкнула фільм десь на середині й побіжно проглянула назви інших стрічок, зазначених на корінцях коробочок. Не виявивши нічого для себе цікавого, вона полізла до тумбочки з висувними шухлядами, на якій стояв відак і телевізор — у подібній бабуся Ліда колись тримала свіжу білизну. Чому вона зазирнула саме туди, Дана не знала, лише згодом смутно пригадала, що перед тим, як вийти з дому, Денис нібито щось туди ховав. А може, й ні? Однак, певно, цей здогад став поштовхом, щоб зазирнути до верхньої шухляди. Там лежали три відеокасети, без коробок і взагалі без жодних позначок. Дана взяла одну навмання.

Якусь мить на екрані нічого не відбувалося. Потім співачка, вся затягнута в розшитий стразами пурпурний атлас застогнала щось жалісливе про готель, де розбиваються серця. За нею з’явився жінкоподібний співак у ковбойських чоботах, шкіряних штанях, з оголеним торсом і таким довгим волоссям, що його переливчаста, стрижена ледь не налисо попередниця мусила б йому смертельно заздрити. Він співав щось про море, чиї ласкаві хвилі лижуть йому бозна-яке місце, і коли розлючена Дана — ніхто не має права чіпати море, це святе! — витративши на це неподобство добрих десять хвилин, вже збиралася зробити собі приємне і.вимкнути й цю «пургу» — ще одне жаргонне словечко, з тих, котрі Ден ненавидів, — картинка знову змінилася. Після чорної смуги на екрані з’явилася крихітна білява дівчинка, щонайбільше років семи. Вона лежала на краю широченної канапи із зав’язаними очима, вбрана лише у легеньку голубу сукню, і тремтіла так, що зображення теж дрижало разом із нею — і, здавалося, саме від цього. У роті дитини стирчав кляп, босі ніжки з крихітними рожевими пальчиками, довгі й тонкі, як у новонародженого лошатка, були широко розсунуті — так широко, що Дана побачила сліди крові на внутрішній стороні стегон дитини, ще не усвідомлюючи до кінця, що саме вона бачить. Камера показала їх великим планом — і сліди, і стегна, а потім усе — і кушетку, і дівчинку — заступила гола, вочевидь чоловіча спина. Мірою того, як хтось у чорній шкіряній масці на все лице (Дана помітила її, коли незнайомець озирнувся) наближався до дівчинки, окрім спини, на екрані з’являлися сідниці та міцні волохаті ноги. Дана не помітила зав’язок маски — вони, якщо й були, тонули у хащах густого чорного волосся на потилиці чоловіка. Дані стало неймовірно страшно — так страшно, ніби це вона лежала там, майже роздягнута, беззахисна, поранена, і ще подумала, а чи ця чорна маска раптом не справжнє обличчя того хлопця? З тренованих м’язів та підтягнутої шкіри було видно, що років чоловікові щонайбільше двадцять п’ять. Він нагадував Дані ситого молодого хижака, який нахиляється над здобиччю, щоб побавитися, і розірве її, граючись. І справді, молодик нахилився над дівчинкою, щоб висмикнути кляп. Дана була певна, що мала закричить, що фільм — зі звуком, та він і був зі звуком, ось тільки крихітна білявка з густим і сяючим, як у казкової принцеси, волоссям, не кричала — вона судомно хапала повітря, раз у раз округлюючи закривавлені, порепані губи, мов риба, котру витягнули з води. Тим часом парубійко, що присів на канапу, зірвав спочатку сукню з малої, а потім пов’язку з її голови, і невідомий оператор зробив ще один великий план — лиця дівчинки. Блідого, мертвотно-стеаринової білизни личка, на якому ще жили повні божевільного жаху і ясного усвідомлення своєї долі фіолетові очі. Ці очі… де вона могла бачити їх? — спитала себе Дана, бо не хотіла питати, навіщо Денису такі кінофільми і як він узагалі може на таке дивитися. Як можна цікавитись цим… і чому вона сама не в змозі відірвати від цього пекла погляд, що немов якимось потужним, небезпечним магнітом прикутий до екрана. Тут хлопець, що вже розтягнувся на дивані, підняв дівчинку й одним вправним рухом насадив її на себе, і та нарешті закричала — такого моторошного, нелюдського крику, такого дикого вереску, що захлинувся виттям, Дана не чула ніколи в своєму житті. Мала звивалася на тому нелюдові, мов насаджена на гачок біла личинка, зовсім несформована личинка, котрій ніколи вже не стати ані лялечкою, ані метеликом, і все кричала, і кричала, відкинувшись назад, і певно, вже зламалася б у попереку, якби її не тримали сильні смагляві лапи покидька в масці. Пальці ж Дани так тремтіли, що пульт дистанційного управління двічі випадав із них на килим, і коли вона нарешті вхопила його обома руками, щоб зупинити цей жах, геть забувши про кнопку вимикання на панелі відака, очі Любомира Шеремета глянули на неї з кольорової обкладинки журналу «Селянка», і голос тітки Олени, що на мить заглушив крик дівчинки, промовив: «кольору шафранів». Схопившись за груди, Дана зомліла. Отямилася вона від того, що Денис поливав її водою, і не відразу пригадала, що з нею трапилося, побачила лише, що за вікном уже стемніло, а в кімнаті горить чомусь лише настільна лампа, і хрипко прошепотіла:

— Мирось…

— Із ним усе гаразд. Коли я повернувся, він був мокрий, сердитий і жбурнув у мене іграшкою. Добре, що манеж у нас високий — це дитя дряпалося вгору, як справдешній альпініст.

«Дитя… О, Боже!»

Дана хотіла встати, та в голові запаморочилося, і вона мусила сісти туди, де щойно лежала — на підлогу. Сидіти в калюжі було тим ще задоволенням, а Денис чомусь не рухався, не робив жодної спроби підняти її чи бодай подати руку, котру вона, звісно, не прийняла б. Їй хотілося бігти, тікати, повзти звідси якнайдалі, щоб більше ніколи не бачити створіння, якому до смаку такі відеофільми, однак створіння заступало їй двері, а сунутися до вікна не мало жодного сенсу — на другому поверсі був Мирко.

— Ти для цього й підібрав мене, так? — хрипко спитала Дана, сповнюючись несамовитим бажанням розтрощити тишу, що зависла після слів Дениса, як осоружну порцелянову тарілку, з якої ти щодня їси осточортілу манну кашу. Нарешті вона звернулася до Дена на «ти», як він того й хотів, та навряд чи мріяв про такі обставини. — Хотів зняти в такому кіно?

— Давай я тебе ще десь в ополонці скупаю, руда, — мов нічого й не сталося, запропонував Денис. — Може, тоді тебе попустить? Якого… нащо ти взагалі туди полізла? Хто тобі дозволив дивитися відео? Я не дозволяв! Навіть більше, я заборонив тобі торкатися техніки — чи я помиляюся?

— Я лише хотіла… — е, ні, він не змусить її виправдовуватися. Не змусить почуватися винною — тільки не цього разу. — Ти збоченець. Жодна нормальна людина…

— О, ти мені вже й вирок винесла, мала? Не вислухавши моїх пояснень?

— Усе й так зрозуміло, — Дана нарешті зуміла підвестися і важко опуститися на диван — на це пішла вся її сила.

— Та ну? Що ж, коли я вперше побачив тебе на вокзалі з дитиною на руках та в компанії трьох смердючих, як тхори, покидьків, мені так само все було зрозуміло. І я, напевне, мусив розвернутися й піти собі у своїх справах, так? Шкода, що я цього не зробив!

— Я… але ж…

— Ти бачила, скільки років тій дівчинці, моя маленька цікава подружко? — Денис наблизив своє лице до неї так, що його зуби ледь не торкалися Даниного носа. — Не мовчи, нагідко. Не раджу тобі мовчати — я зараз не в тому настрої, щоби терпіти це. То скільки?

— Сім чи вісім — не більше.

— Сім. А взагалі твоя правда — їм усім не більше десяти.

— Кому?

Денис раптом утратив увесь свій запал — враження було таке, що ґніт згас, а вибуху так і не сталося. Ден сів біля Дани, обійняв її за плече, і вона дозволила йому це, бо скам’яніла. А ще — хотіла все-таки почути, що він скаже.

— Цим дітям, лисеня. Дівчаткам… Усі вони одного дня просто зникали, хто звідки. З вулиць, зоопарків, дитсадків… і ті, кого знаходили — а знаходили мало кого, та й то, враження таке, що лише за бажанням викрадачів, — були вже мертві.

— А ти як… звідкіля ти все це знаєш? Ти — міліціонер?

Дана почала оживати разом із надією. Денис зітхнув.

— Майже. Я — позаштатний співробітник латвійського бюро Інтерполу.

— То ти не бізнесмен?

— Одне іншому не заважає. Я ж не штатний офіцер. Просто допомагаю, чим можу.

— У розшуку дітей?

— Так.

— А чому ти тут, в Україні?

— Бо сюди привели сліди.

Дана відкинула з лиця мокре пасмо, з якого, як з бурульки навесні, їй на ніс капала вода.

— Думаю, — розважливо промовила вона, — саме час усе мені пояснити.

Денис, зачувши це, вдавився смішком. Яка вона серйозна, його маленький математик, і як співчутливо дивиться на нього, зовсім не так, як мить тому — тоді вона гляділа зацькованим звірятком, і хто міг би її за це винуватити? Тільки не він. Так, то була його помилка — лишити вдома касети, та він так тяжко здобував їх, бачить небо, ледь не поклав життя, і тягти у чергове кубло речові докази означало нариватися по-дурному, а цього він не любив. Зустріч із колегою-українцем, якому він мав їх передати, зірвалася — того раптом переїхав автобус, і до з’ясування обставин нещасного випадку в українському бюро Денису звеліли добре приховати докази: Ось він і приховав. Чи то він форму втрачає, чи ця руда нишпорка росте йому, як зміна — а результат один. Він усе зрозумів, коли побачив малу на підлозі, й довго не міг привести її до тями — ані нашатир, ані ляпаси по щоках не зарадили. Добре подіяв душ із чайника. До якого ж моменту вона додивилася касету? Хоч би не до кінця! Господи, тільки не до кінця!

— Це почалося давно. Ще до розвалу Радянського Союзу, і, боюся, саме з Латвії, хоча повної впевненості у цьому немає. Врешті-решт, тоді такі речі традиційно замовчувалися. У нашій країні не могло бути маніяків, серійних убивць і педофілів. Біда лиш у тім, що деякі з них про це не знали, тому продовжували існувати собі, мов нічого не сталося. Так от… у Ризі почали зникати дівчатка. Одного типу — біляві, світлоокі, зовсім крихітні. Ні свідків, ні чітких слідів — дітей мов лизень злизав! Усього їх зникло шестеро за три роки, перш ніж та суча влада забила на сполох, — Дана ошелешено витріщилася на Дениса: для неї не було секретом, як він ставився до комуністів, однак ніколи раніше вона не чула від нього таких слів. — Чортові лицеміри, їм головне — щоб не було розголосу, і скільки їх не тикали носом у те, що це явно серійний злочин — марно, таке буває лише на клятому Заході! Втім, як я вже казав, звідки це почалося, ми й досі не знаємо. Двох дівчаток знайшли зґвалтованими… тіла, а одна… та про це пізніше. У тих двох не було, відповідно, печінки і серця. Ті, хто організував це… у них там безвідходна технологія, — Ден говорив повільно, як столітній старець. — Спочатку порно, а потім — донорські органи. Але про фільми стало відомо не відразу. Що ж до органів… ти не уявляєш собі, скільки багатеньких буратінів готові заплатити будь-які гроші за серце чи легені для своєї дитини. І ми подумали — ті, хто займався цією справою, я сказав «ми», хоча в той час ще до них не належав, але то були чесні, порядні люди… Не ті кляті пацюки у високих кабінетах, що боялися розголосу, як упирі — світла, і тремтіли за свої жирні дупи, ні… справжні фахівці… і вони подумали, що без цілої низки аналізів, без гістологічної сумісності з реципієнтом… ти знаєш, що це таке?

— Ні.

— Гістологія — це наука про будову та розвиток тканин людини та багатоклітинних тварин. Так ось, уяви, що тобі чи мені треба пересадити нирку. Абиякий донор, навіть цілком здоровий, справі не зарадить, бо без придатності нирки за імунологічними, генетичними та патоморфологічними показниками в реципієнта — це той, кому пересаджують орган — просто почнеться відторгнення. Це одне. Друге — те, що вилучені органи живуть поза тілом господаря дуже мало часу. У найдорожчих розчинах серце виживає вісім годин, печінка — максимум вісімнадцять, нирки — добу. Це могло означати одне з двох — або хтось навмисне обирав жертви за згаданими вище ознаками — а це було більш ніж фантастичне припущення, бо звідки у медичній картці цілком здорової семирічної дитини аж такі дані, або хтось…

— Тренувався. Ні. Ні, Денисе. Більше не треба. Не кажи мені нічого, — Дана вже плакала. — Боже! Господи, який жах!

— Я розучився молити Господа… після того. Але тобі — можна. І ти маєш рацію. Мабуть, математик міг би бути нам корисним. Це справді було тренування, бо найкраще органи зберігаються в людському тілі… доки прийде час. І ті три дівчинки, котрих так і не знайшли тоді в Латвії, вони…

— Чотири… Їх має бути чотири, та я…

— Не лізь поперед батька в пекло.

— Я не хочу в це вірити!

— Ніхто не хотів, — Ден поліз до кишені блискучого сріблястого піджака, що був на ньому цього дня, і чортихнувся, намацавши порожнечу. — Зовсім забув, звідки я повернувся. Не забудь хоч ти нагадати мені, щоб я показав тобі свої документи, бо за те, що я говоритиму далі, ти мене ще, чого доброго, придушиш серед ночі. Так от, тіло однієї з тих трьох дівчаток знайшли у США, цілком випадково, і в такому місці, де за тиждень від нього б лишився тільки скелет, аж через чотири роки після викрадення. У дівчинки не було нирок.

— Але як… чому не відстежили, кому робили трансплантацію нирок в орієнтовний час смерті дитини?

Денис глянув на Дану з повагою і нагородив її якимось іноземним прізвищем.

— Відстежили, міс Марпл. Але це нічого не дало. Юридичне оформлення тих кількох випадків було бездоганним. Ось дитина, яка потрапила, скажімо, в автокатастрофу, її мозок не функціонує, батьки — рідні, зауваж, не прийомні, підписали всі необхідні папери, дитину відключили від апарату підтримки життєдіяльності, а ось і достовірні результати всіх на світі аналізів, які стверджують, що саме ці нирки найбільш підходять для пересадки реципієнту. І як ти доведеш, що насправді йому пересадили зовсім інші нирки? Не будеш же ти знову розрізати дівчинку з родини сенаторів чи мультимільйонерів! Та й наполягати на повторних аналізах ризиковано.

— Це дуже високий рівень.

— Авжеж. На американських колег градом посипалися звинувачення у бездушності та переслідуванні дітей, котрі й так решту свого життя жменями ковтатимуть препарати проти відторгнення. Дісталося на горіхи навіть вищим чинам ФБР.

— А як щодо тих дітей, у котрих взагалі не буде ніякої решти життя?

Ден пригорнув Неждану міцніше.

— А їх оголосили нашими бездоказовими припущеннями. Від безсилої люті ми ледь не сказилися. Ось же тіло, кричали ми, а ось досьє на зниклу в Латвії дитину. Та ти знаєш, нагідко, скрізь є порядні люди, а є чинуші, не за фахом, а від народження. Один із них договорився ледь не до того, що Рита Амтманте — так її звали — у свої сім років пішки до Америки дісталася. Через моря-океани. Маразм. Хоч би як там було, справу закрили дуже поспішно, бо нікого особливо не цікавила доля маленької латишки. Але й це ще не все.

— Ні?

— Ні, — Денис погладив Дану по мокрому волоссю. — Принести тобі рушника? Витрешся.

— Не треба. Продовжуй. Коли мої коси змочені, — раптом усміхнулася Дана, — з них виходять локони, схожі на твої.

— Подібна свиня на коня, тільки шерсть не така, — гмикнув Ден. — А я давно підозрював, що ти мені заздриш. Мені всі дівчата заздрять через них — завжди так було. Ну, гаразд. Отже, тоді, у Ризі, була ще одна дівчинка, яка зуміла втекти від них. Як їй це вдалося, ми не знаємо, бо коли її знайшли у Старому місті, голу, босу і всю в синцях, говорити вона не могла.

— Вона оніміла?

— Не зовсім. Цей стан якось премудро називають психіатри — здається, каталепсія… ні, якось інакше… не пам’ятаю. Я все, пов’язане з цією справою, тримаю в голові до найдрібніших деталей, а саме цього чомусь не пригадаю… цього слівця… Поліція перевернула догори дригом всю столицю, але це нічого не дало. І коли…

— Хто вона тобі, ця дівчинка? — тамуючи біль, що лещатами душив її скроні, прошепотіла Дана. Денис знизав плечима так повільно, ніби на них лежало коромисло з повними цебрами.

— Мені? А чому ти вирішила, що вона…

— Бо ти — перекладач. Чи ні?

— За фахом — так.

— То як ти опинився в Інтерполі? Що може пов’язувати тебе з цією жахливою історією? Тільки одне — дитина, яка вижила. Хто вона тобі?

— Дочка. Тоді я ще з усіх сил намагався стати нормальним…

— Як? Ти про що?

— Не має значення. Я створив сім’ю… привіз до Латвії дружину — киянку, до речі, у нас народилася донька… Віолета, фіалочка. Я так старанно імітував правильне життя, що й сам у нього повірив. Не повірили там, — Денис глянув на стелю, а Неждана, хоча й не зрозуміла, де саме й у що не повірили, промовчала. — Але я… справді любив Віолу. Чи Віту, як називала її Лера. Вона… моя доня… частина мене… не дуже скидалася на це ім’я — де там квітка? Така кругленька, як колобок, смішна… Але їм підійшла. Її викрали на прогулянці. Валерія була зайнята — фліртувала із сусідом, і я не винуватив би її, якби вона при цьому ще й за дитиною приглядала. Флірт… а можливо, і щось серйозніше… не дивно з таким чоловіком, як я, — Денис замовк, відчуваючи, як судомно скорочується серце, і злякався, щоби воно зовсім не зупинилося — не тут і не зараз, перевів дух. — Та хай там як, а це сталося. Віола зникла. Лера ледь не збожеволіла, а я… я, напевно, збожеволів. Геть занедбав справи на фабриці — тоді щойно почався кооперативний рух, і ми непогано піднялися, як тепер кажуть… Мабуть, тому Лера залишалася зі мною так довго. Я днями безцільно блукав вулицями, намагаючись знайти мою дівчинку… чи бодай когось, хто щось бачив. Дійшло до того, що я чіплявся до незнайомих людей зі своїми дурними запитаннями — певна річ, що від мене тікали. А коли Віту знайшли — це сталося через тиждень після її викрадення — я знову мало не здурів — на радощах. Такий бенкет влаштував своїм робітникам, що ті й досі його пам’ятають. Тільки зарано я тішився. Доня не впізнавала ні мене, ні матір, ані бабусю — нікого. Вона сиділа, якщо її садовили на стілець, і лежала, коли вкладали спати, а сама… з власної волі… лише стояла в кутку, виставивши поперед себе руки. І мовчала. Увесь час…

— Дене, благаю, годі вже, — Дана не могла цього більше терпіти. Спотворене невимовним стражданням обличчя Дениса діяло на неї так, ніби все, про що він розповідав, переживала вона сама. — Ти докажеш мені завтра… або коли захочеш. Я ж бачу, як тобі боляче. Я… вибач, чорт мене смикнув полізти в ту шухляду, якби я тільки знала! Я…

— Неждано, — це вперше він назвав її повним ім’ям, — або ти почуєш про все це сьогодні, або ніколи. Не впевнений, що зможу пройти через усе це ще раз, і радий був би тримати це в секреті від тебе, однак ти сама відкрила скриньку Пандори, і…

— Пандора? Так звали жінку, котра зробила цю тумбочку?

Ден гмикнув.

— Тільки ти можеш змусити мене усміхатися в таку хвилину, маленький невігласе. Так звали жінку, чия хвороблива цікавість стала причиною всіх нещасть на Землі.

— І ти в це віриш?

— Познайомившись із тобою — так.

— Неймовірно! А вигляд маєш зовсім нормальний!

— Згадай, що ти казала п’ять хвилин тому. Зовнішність оманлива, руда. Але пусте. Вже зовсім трохи лишилося розповісти. Одного дня моя знівечена доня — а я, здається, не сказав, що її теж зґвалтували всіма способами, які лише могли придумати ті збоченці, й лікарі змушені були видалити їй матку — нарешті заговорила. Вона промовила одну-єдину фразу: «Тату, забери мене додому». І я послухався. Нагавкав на медсестру, що ледь не на колінах благала мене не квапитися, і набив морду головному лікарю клініки, котрий категорично не бажав іти мені назустріч та виписувати Віолу. «Я не бачу поліпшення!» — шепелявив він, спльовуючи кров із розбитих ясен. Зате я бачив! Аякже, я ж був розумніший від усіх! Це ж була моя доня! Я сам її одягав, набрав їй кляту купу сукенок, светрів, гольфиків, спідниць — стояв липень, але в нас у Латвії літо не спекотне… І весь час торочив, як зрадіє мама, що її доня говорить, і бабуся теж зрадіє дуже, а Віта лише кивала. Як китайський болванчик. А якщо й розкривала рота, то лише щоб повторити: «Тату, забери мене додому». Я виніс її з лікарні на руках. За мною бігла ціла юрба — увесь медперсонал, од санітарок до побитого головлікаря. І всі заклинали мене не робити дурниць. Врешті-решт завідувачка психоневрологічним відділенням, де лежала Віола, змусила мене підписати папери про те, що я усвідомлюю міру своєї відповідальності за переривання доньчиної госпіталізації і не маю жодних претензій до клініки. Я так охоче підписав свій вирок! На прощання та сама завідувачка звеліла не спускати з Віти очей і щотижня їздити з нею до них на консультацію. Я пообіцяв. Я пообіцяв би їй усе, що завгодно, аби вирватися звідти якнайшвидше. Однак, ледь потрапивши додому, Віола знову замовкла. Я найняв їй доглядальницю — Лера сказала, що її нерви не витримують постійної присутності цієї маленької мумії. Я, як зараз, пам’ятаю ті слова. «Маленька мумія», — так вона назвала нашу доньку. І додала: «Вся в батька!». Здається, я тоді її вдарив, точно не пригадую. Нерви у мене стали ні к чорту, і я міг зірватися через будь-яку дрібницю. Півроку я возив Віолету до лікарів — наших, московських, швейцарських, усяких. Був із нею у шептух та знахарів, екстрасенсів та гіпнотизерів — марно. Вона жила, як рослина. Слухняно вставала вранці, їла, одягалася, мовчки сідала у свій куток, неодмінно виставляючи перед собою долоні, як щит — це доводило мене до сказу, і якби тоді хоч хтось із тих покидьків потрапив мені до рук, я б… — Денис замовк, глянувши на свої пальці так, ніби уявляв собі, що б він тоді зробив. Він уявляв це сотні, тисячі разів, зрозуміла Дана, та біда в тім, що все це так і не стало реальністю. — Ет, та що тепер про це говорити. Моя дитина танула, як свічка, а я був безсилий зупинити це. Їй було вісім років, коли її викрали, і дев’ять, коли… Вона лишила мені записку. Ось, — Денис розкрив масивний овальний медальйон, який носив на шиї, не знімаючи, дістав із нього складений у кілька разів папірець і, розгорнувши, показав його Дані. Там було одне-єдине речення, написане великими друкованими літерами.

— Це якою мовою? — спитала Дана, підсліпувато мружачись — вона намагалася обходитись без окулярів.

— Латиською. Тут написано: «ТАТУ, Я ПОЛЕТІЛА!»

— Вона?..

— Викинулася з вікна. Сьомий поверх. Померла миттєво…

— Де у біса була доглядальниця?!

— Пішла з моєю дружиною по крамницях. Пояснила потім, що Віта спала, тому вона подумала…

— Їй, гадині тій, що, гроші за роздуми платили? — Дана аж підскочила. — Я не можу в це повірити! Я просто не розумію, як…

— Я теж не розумів, як. Тому придушив доглядальницю. Ні, не лякайся, не до смерті… на жаль. Як ти бачиш, люба, я не богатир, — Ден усміхнувся самою рискою між губами, — а вона важила центнер, та мене ледве відтягнули від неї троє міцних чоловіків. Я кинувся на неї при свідках, і мене ледь не посадили.

— За що?

— За напад на людину і спробу вбивства.

— Але це несправедливо!

— А ти багато бачила справедливості у своєму житті, нагідко? Так отож. Менше з тим, із жінкою ми розлучилися, а мій злочин списали на стан афекту — не кожного дня твою доньку через недбалість няньки зішкрібають із асфальту перед власним домом, і дали два роки умовно! Так сталося, що, доки тривало слідство у справі викрадення Віоли, зі мною контактував, поміж інших, офіцер щойно заснованого латвійського бюро Інтерполу, Мартін Яблоновський, поляк за національністю, старовинного роду. Він витягнув мене тоді й не відвернувся вдруге.

— Це той твій друг? Ну, в якого сину три роки?

— Так. І він запропонував мені «не сидіти, намотуючи шмарклі на кулак, а щось робити» — це я цитую. На той час викрадення дітей у Ризі вже припинилися.

— А де почалися?

— У Москві. Російські колеги мали той самий клопіт, лише в більшій кількості — там за рік пропало десятеро дівчаток, знайшли тіла трьох. Так само зґвалтованих, але цілих. Себто усі внутрішні органи на місці. Я поїхав до Росії — ми мусили узгодити та деталізувати базу даних про ці злочини. Саме там до рук нам уперше потрапила касета, на якій викрадена дівчинка була знята у порнофільмі. Але насправді моя поїздка — це, звичайно, проста відмазка, як ти любиш казати, Дано. Такі справи можна вирішити за допомогою факсу, телефону, звичайної та електронної пошти. По суті, я…

— Ти за ними ганявся.

— Я ганявся за тінню. Це якісь невловимі покидьки, так добре організовані та ретельно прикриті, що всі знайдені сліди виявляються письменами на воді. Та й тих — із жаб’ячий хвіст.

— Але за що ти живеш, якщо ти справді позаштатний помічник Інтерполу? Хто тебе фінансує? Кошти…

— Мені цікаво, хто їх фінансує, — пробурчав Ден, — а я… Дев’яносто першого року, коли Латвія відновила незалежність, було вирішено повернути експропрійовану в тридцять дев’ятому році власність її господарям. Так я став власником чарівного чотириповерхового будиночка в Старому місті, який колись належав моєму дідові. Люди, що там мешкали, стали моїми орендарями, і, незважаючи на мораторій зі встановлення квартплати, я таки мав — і досі маю з цього чималий зиск. Ще додай фабрики, якими володію я, а керують мої родичі — грошей у мене вдосталь. Мені бракує часу. Дано, вони діють блискавично. Смерчем пройшлися по Естонії, Грузії, Вірменії та Білорусі. У кожній з цих країн за місяць — по три подібних зникнення, і все. Як обірвало. А тепер вони в Україні, і чує моє серце, надовго. Вони пустили тут коріння!

— Денисе, — почала Дана несміло, бо не була повністю впевнена в тому, що збиралася сказати, — річ у тім, що… Дівчинка на касеті… мені здається, я знаю, хто вона!

— Здається? — у Дена аж ніс загострився, коли він це почув. Зараз він скидався на таксу біля лисячої нори. — Тобто ти не впевнена? Та це пусте, говори. Який саме фільм ти дивилася?

— Там, де маленька блондинка…

— Я вже згадував, що всі вони біляві.

— І смаглявий юнак. Я не встигла додивитися до кінця…

Денис відчув таке полегшення, ніби з його грудей зістрибнув слон.

— Але її очі схожі… ти помітив, якого вони кольору?

Ден повернув голову, уважно глянув на Дану.

— Ти затягуєш час чи мені тільки здається?

— Так, — вона почервоніла і стала схожою на морквинку. — Тобто ні. Не здається. Є такий поет, Любомир Шеремет, і в нього очі теж фіолетові — це рідкісний відтінок. У тієї дівчинки…

—. Авжеж! — Ден зірвався на рівні ноги. — Тепер зрозуміло, що він там робив! Ти не уявляєш собі, що це означає! — він нахилився над Даною і розцілував її в обидві щоки. — Жінки, благослови вас Боже, що б ми без вас робили! Я ж разів двадцять бачив того Шеремета, і жодної уваги на його очі не звертав, хоча мені б не гріх, але ж там темно! А ти… — тут Ден замовк і певний час мовчки досліджував її лице, а коли озвався, в голосі вже бриніла грайливість, якої ніколи раніше Дана не чула. — Скажи-но мені, чи ім’я Любомир, яким названо цього поета, випадково збігається з повним іменем Мирося?!

— Я не відповідаю за всіх тезок мого брата! — спалахнула Дана і зробила помилку. Цей вибух виказав її з головою. Денис усміхнувся так широко, що став схожим на крокодила в стоматологічному кріслі.

— Та невже? Ну що ж, вітаю. Ласкаво просимо до клубу безнадійно закоханих. Я — його засновник і керівник. А тепер піди та відпочинь. Тобі це не завадить.

— А як щодо… як гадаєш, це його донька чи сестра?

— Чи племінниця — все може бути. Я не знаю, скільки йому років…

— Двадцять чотири.

— О, яка ти обізнана! — Ден знову сяйнув усмішкою алігатора й натиснув Дані на кінчик носа, як на дзвінок — він робив це часто, але вперше вона не образилася на цей фамільярний жест. — Ну, тоді сумнівно, щоб донька, хоча… всяке в житті трапляється. Я це з’ясую, не турбуйся. І все тобі розповім.

— А хіба ви й досі не довідалися, хто на цих касетах?

— І досі?! Ой, яка ти моторна! Та я їх лиш учора дістав, і, повір, той тип, що продав мені фільми, придушив би мене на місці, якби хоч запідозрив, хто я такий.

— Ти ще й платив за це гроші?!

— Долари. Одна касета — рік твого навчання в ліцеї.

Дана була приголомшена.

— А ти поговориш із Любком… із Шереметом? — спитала вона, трохи оговтавшись.

— З ним — ні. Ні. На Бога, що я можу йому сказати?

— Правду про те, що сталося з його… з його ріднею. Адже та дівчинка з ліловими очима, вона ще може бути жива… чи ні?

— Ні, — Денис вимовляв слова так обережно, ніби в нього була ангіна. — Вже ні.

— Тим більше — він мусить знати!

— Нагідко, — Ден раптом став перед нею на коліна, і їхні погляди схрестилися, мов спиці у плетінні доброї господині, — не часто так складається, щоб правда програвала невідомості, однак це — саме той випадок, коли тупе правдолюбство гірше за брехню. Забувши навіть про те, що я не маю повноважень вести з Любомиром жодних бесід, я просто не зможу покласти на нього тягар такої правди. Фізично не зможу. Хто завгодно, тільки не я. Ти собі не уявляєш, — голос його зірвався, і знадобився певний час, щоб Денис опанував себе, — що роблять із тими крихітками. Я навчився говорити про це термінами, інколи я навіть думаю ними… намагаюся думати, особливо — згадуючи Летті.

— Це ти так називав доньку?

— Я. Та й вона себе так називала. А Лера терпіти не могла це пестливе ім’я. Вважала, що воно нагадує собачу кличку. А мені подобається… подобалося. О, чорт! — він схопився за голову так, наче боявся, що від неї зараз почнуть відвалюватися цілі скибки. — Мені ще й досі важко думати про Віту в минулому часі! Та хоч би як, я не хочу тягнути Шеремета в це пекло. Він цього не заслужив! Чи ти віриш, що йому стане легше, якщо він довідається… коли він дізнається… — Ден знову замовк. — Я розпитаю про цю справу в тутешніх колег — вона має бути в них на контролі. Ти давно його кохаєш?

— Кого?

— Його. Тезку твого брата. Я мав би здогадатися, старий кажан! Варто лиш згадати, з яким виразом свого чарівного личка ти слухаєш щотижня «У світі муз».

— «У світі рим». А скільки тобі років, Денисе?

— Сорок сім. На добраніч.