Шпигунки з притулку «Артеміда»

Місія друга Свята Катерина — заступниця

Колеса відстукували по рейках, відбиваючи ритм серця. За вікном швидко змінювалися пейзажі — то море, то гори, то рисові поля. Аня не встигала роздивитися. Але й у самому поїзді було не менш цікаво.

Вагон другого класу був заповнений японцями в костюмах європейського крою, плащах і циліндрах. Вони гомоніли між собою, читали газети чи просто куняли, склавши руки на грудях. Були тут і дві жіночки поважного віку, убрані в теплі осінні кімоно, із традиційно зачесаним і заколотим блискучими шпильками волоссям. Вочевидь, вони супроводжували своїх чоловіків, які зосереджено грали в шахи, мовчки беручи з паперових пакетів онігірі39 та напихаючи ними роти.

У цьому вагоні, умостившись біля останнього вікна, їхала ще одна дівчина. Японка, убрана по-європейськи в сукню та кумедний старомодний капелюшок із рожевими квітами. Ця особа заворожено читала книжку, нагадуючи Ані своїм виглядом лісову фіалку, милу та геть беззахисну.

Аня відвела погляд. Артеміди сиділи поряд, одна навпроти одної. Усі в непримітних вовняних спідницях, блузках під шию та довгих пальтах. Аня теж перевтілилася в панянку, сховавши стрижене волосся під береткою. Однак на її коротенькі пасма, що все одно стирчали врізнобіч з-під головного убору, поглядали з підозрою. Як, власне, і на всю їхню дівочу компанію.

Мірто та Глорія сиділи на протилежних полицях і дрімали, поклавши голови на коліна одна одній, чим дратували Амелі. Вона взагалі була дуже розлючена, ще відтоді, коли вони дісталися Токіо й від гера Фрідріха їм передали черговий конверт. У короткій записці була вказана лише адреса католицької місії Святої Катерини в містечку на південь від столиці й дописка: «Протриматися півроку».

Тільки-но Амелі це прочитала, як зблідла так, що й не впізнати. Від тої миті вона не зронила жодного слова, зате не проминала можливості люто вдарити придорожний стовп чи розбити пляшку. Добре, що Мірто минулого року вже їздила до Токіо на практику, тож швидко зорієнтувалася в шляхах і вокзалах. Амелі ж злою примарою плелася за артемідами. Помітно було, що кожен наступний крок болем пронизував усе її тіло, і якби дівчину вчасно не посадили на потяг, то вона так і лишилася б на пероні.

Раптом Фіалочка, як охрестила незнайомку Аня, стала ніяково жестикулювати, відсторонюючись від чоловіка поряд. Вона йому щось стиха говорила, сором’язливо прикриваючись книжкою й відкидаючи його руку, але той натомість підсовувався ще ближче. Помітивши Анін насторожений погляд, Амелі обернулася. Їй знадобилася лише мить, щоб оцінити ситуацію. Стрімко підвівшись і притримуючи поли шелесткої спідниці, Лі через піввагона кинулася до Фіалочки.

— От дідько… — вихопилося в Ані, і вона кинулася слідом за колежанкою, стримуючи тривогу, що наростала.

А боятися було чого. Розмовляти Амелі не стала. Вихором підлетівши до чоловіка, вона вивернула його праву руку так, що та хруснула десь у ліктьовому суглобі. Той заволав від болю та приниження, вочевидь кличучи на допомогу. Схопивши розпашілу Амелі за руку, щоб та ще чого не утнула, Аня теж закричала:

— Кличте провідника! Викликайте поліцію!

І коли у дверях вагона з’явилася кругленька туша офіцера, вона кинулася йому навперейми, швидко-швидко говорячи англійською:

— Цей негідник чіплявся до леді, а моя подруга лише підійшла, лише торкнулась його, а він… клятий симулянт! Ви говорите англійською? Ми громадянки Австро-Угорської імперії. Ну, подивіться на цю тендітну дівчинку! Хіба вона могла б зламати панові руку?

Здійнявся крик і ґвалт, понівечений Амелі японець розмахував кулаком здорової руки, а дівчина-Фіалка налякано затуляла обличчя книжкою. Це був роман Джейн Остін40.

Зрештою чоловіки у вагоні один за одним підтвердили слова Ані — адже ніхто не хотів визнавати, що це мале дівча в довгому велюровому пальті й чорних рукавичках і справді зламала руку вдвічі більшого за неї дядька. Ба більше, вона виявилася єдиною на весь вагон, кому було не байдуже.

Нарешті все стихло. Фіалочка вклонилася з десяток разів, шепочучи своє «арігато гозаймасу»41, а Амелі повернулася на своє місце. Глорія та Мірто досі спали, щоправда тепер підсунувшись до вікна й притулившись до нього головами.

— Теж мені, спецагентки, — спробувала пошуткувати Аня. — Їм треба «алярм»42 на вухо кричати, щоб нарешті прокинулися!

Амелі навіть не посміхнулась. Підперши ліктем голову, вона важко переводила дихання. Її погляд був спрямований у нікуди.

— Може, все ж таки скажеш, у чому річ? У цій місії Святої Катерини… рояться твої демони? Чи дракони?

Погляд Амелі став осмисленим. Вона іронічно гмикнула, і її обличчя, таке по-дитячому миле й лялькове, раптом постаріло років на двадцять. Аня зненацька зрозуміла, що в Амелі ніколи не було дитячих очей. І це не тому, що вона дуже розумна. Просто в неї ніколи не було дитинства.

— Скажеш, коли захочеш. Якщо захочеш, — понизила голос Аня, відводячи очі.

— Була б моя воля, я б ніколи більше про це не згадувала… — Амелі сумно похитала головою. — Але, бачу, гер Фрідріх серйозно взявся за наше виховання. Ти вже, певно, чула… — Лі теж понизила голос, переходячи на німецьку. — Мої батьки належали до одного з кланів якудза. Це розлога система організованої злочинності тут, у Японії. І як це зазвичай буває з бандитами, вони померли молодими. Про них я лише чула, бо мене дворічною забрали в притулок, яким опікувалася місія Святої Катерини.

Амелі зітхнула. Від самої згадки про минуле в японки тремтіли руки. Аня накрила була їх долонею, проте колежанка випручалася.

— Не торкайся мене. — У її голосі бриніла холодна загострена сталь. — Я терпіти не можу, коли мене торкаються.

Чоловіки в розлогих капелюхах палили бадилля на рисових полях. Вітру не було, і від того дим стелився низько над землею, ховаючи за білою пеленою ще зелені городи, кам’яні надгробки кладовища й спрямовані в небо роги воріт синтоїстського храму. Дим був усюди, він сповивав людей і застеляв дорогу. Лише дахи дерев’яних будинків із закрученими, мов кучерики, краями сіріли на фоні осіннього неба.

Коли напівзатулене хмарами сонце піднялося вище, а дим розсіявся, можна було нарешті розгледіти двори провінційного містечка Сідзуока, які так відрізнялися від усього, що Аня бачила раніше. Зазирнувши за паркан, незвично для європейського ока вкритий черепичним дашком, вона помітила чудернацьким чином підстрижені дерева й нанизану на нитки, мов новорічні прикраси, хурму, що сушилася в піддашші.

Нарешті артеміди вийшли на берег моря, де височів на європейський лад споруджений будинок, сірий, триповерховий, обнесений височезною кам’яною стіною. З-за стіни визирав шпиль такої самої сірої та непоказної каплички. Навколо стояла така тиша, ніби всередині не було жодної живої душі.

— Ласкаво просимо в сиротинець Святої Катерини, — гмикнула Амелі, беручись за дверний молоточок — масивне кільце у вигляді дракона, — але ніяк не зважуючись постукати.

— Бачили б нас зараз інші дівчата з притулку, не повірили б, — сказала Глорія, поправляючи високий комірець, прикрашений простенькою брошкою. — Думаєте, мені личить цей болотяний колір маринарки? — Вона стряхнула пилюку з жакета. — Звісно, на контрасті з ним моя шкіра підкреслюється ще вигідніше…

— Цікаво, що чекає нас за порогом? — подумала вголос Мірто. — «Шість місяців» звучить мов «вічність».

Клубок підступав до горла Амелі.

— Давай, — шепнула їй на вухо Аня. — Стукай. Це твій бій.

— А що ж ви? — повела тонкою бровою японка.

— А ми просто будемо на твоєму боці.

— Годі шептатися! — забрала в Амелі двірне кільце Глорія, і моторошна пообідня тиша наповнилася звуком металу.

На той звук вибігли дві монашки й поспіхом відчинили двері.

— Good afternoon!43 Ви від пані Тамари з австрійського притулку? Це було так мило з її боку — надіслати своїх кращих учениць! У нас завжди бракує вільних рук, — навперебій заходилися пояснювати немолоді черниці в сизо-сірому, одна з видовженим обличчям, а друга з круглим. — Сестра Аглая вже зачекалася!

Роззираючись на всі боки, артеміди зайшли в скромну приймальню, де за масивним столом, укритим білим по білому вишитою скатертиною, сиділа опасиста монахиня, убрана в рясу, із рожевуватим обличчям, маленьким картопляним носом, міцно стуленими губами й глибокими борознами зморщок навколо них.

Артеміди зробили кніксен44. Сестра Аглая підвелася. Доки дівчата, намагаючись не підводити високо очі, оцінювали аскетичне убранство кімнати й саму директорку притулку, вона неспішно обходила новоприбулих, прискіпливо оглядаючи їх.

— Що ж, чи можу я подивитися ваші паспорти? — зверхньо, скрипучим голосом із південно-західним американським акцентом сказала черниця англійською.

Не знімаючи рукавичок, дівчата повідкривали дамські сумочки та дорожні валізи, дістали й простягнули директорці документи з чорним двоголовим орлом, увінчаним короною — гербом Австро-Угорщини.

— Отже, що ви в нас робитимете шість місяців, любі фройляйн? Тут мешкають двадцять п’ять дівчаток. Раніше ми брали зовсім маленьких, а потім вирішили, що з ними надто багато мороки. До того ж немовлята ще не здатні сприймати Слово Боже. Тому ми приймаємо дівчат із шести років, а коли їм виповнюється чотирнадцять — відправляємо здобувати професію.

— На виробництво шовку та в борделі? — вихопилось в Амелі.

— Що, даруйте? — Маленькі очі сестри Аглаї стали ще меншими. Вона була одного зросту з Амелі, але масивніша за неї. Підійшовши впритул до японки, що дивилася поперед себе, вона взяла її за підборіддя й потягнула вгору, тим самим змушуючи дівчину подивитися на себе.

Артеміди заніміли.

— Як тебе звати, гостроязика?

— Амелі дю Валь, мадам, — нарешті відповіла на її погляд артеміда, важко переводячи дух і з величезним зусиллям опановуючи себе, щоб не зламати другу руку за сьогодні. — Я не хотіла видатися нетактовною. Зрозумійте, я родом із Кіото і, перед тим як потрапити до австрійського притулку, багато натерпілася в місцевих так званих сиротинцях.

Жінка відпустила підборіддя Амелі. Артеміди полегшено зітхнули.

— Японці можуть бути справжніми варварами. Тому наша священна місія — донести до них світло цивілізації. І тому ми читаємо Святе Письмо, навчаємо дітей англійської, шиття й вишивання. Ми даємо їм справжню американську освіту. Пані Тамара сповістила мене, що ви, її вихованки, готові взяти на себе питання освіти наших дітей. Тож чекаю ваших пропозицій.

Сестра Аглая знову сіла за стіл і взяла до рук перо, явно даючи зрозуміти, що відповідь їй потрібна просто зараз.

— Я не така обдарована, як мої колежанки, — почала Глорія, якій дуже хотілося нарешті вмитися з дороги та випити чаю, — тож обиратиму перша. Як щодо уроків німецької?

— Добре, добре, — закивала директорка, — мови завжди стануть у пригоді юним леді.

— Я можу взяти медицину, — сказала Мірто. — Як складене людське тіло, перша медична допомога…

— О, це було б корисно, — внесла чергову нотатку сестра Аглая.

— Я хотіла б викладати дівчаткам балет, — озвалася Аня.

— Але балет, а не ці ваші… новомодні дриґання під музику, — із підозрою покосилася на неї сестра Аглая, — усі ці уанстепи та фокстроти…

— Що ви, я таке не танцюю! — зобразила обурене обличчя Аня. — Сестро Аглає, класична хореографія є невід’ємною частиною жіночої освіти по всій Європі…

— Не хотіла вас образити, — без особливого жалю в голосі перервала її директорка. — Просто ваше волосся не викликає в мене довіри.

— Ах, це через вошей, — взяла під лікоть Аню Глорія. — Так настраждалась, бідося! Коса була — до пояса. Я сама її відрізала, ось цими от руками, — продемонструвала довгі пальці в мережаних чорних мітенках Глорія.

— Уроки самооборони, — раптом випалила Амелі.

— Не розчула? — звела на неї очі директорка.

— Як захистити себе в цьому жорстокому й безжалісному світі, — пояснила Амелі.

— Пробачте, як вас там… міс Амелі, але ми в жіночій християнській школі. Будь-які речі, пов’язані з насильством, неприпустимі!

— Тоді я просто вчитиму їх підставляти другу щоку.

— Щось я погано розумію вас, міс?.. — Рожеве обличчя сестри Аглаї стало червоним.

— Вона має на увазі… — почала була Глорія, гнівно зиркаючи на Амелі, але та її перервала.

— Це я так жартую, сестро Аглає, — посміхнулася вона. — Бачте, нам, японцям, потрібен час, щоб осягнути християнські цінності. Синтоїстські боги надто щасливі, а Будда надто відсторонений. Ми все ще вчимося страждати по-християнськи.

— А я все ще не розумію, на що ви натякаєте! — підвищила голос сестра Аглая.

— Дозвольте тоді мені викладати науку. Природознавство.

— У нас уже є уроки природознавства, їх веде святий отець Себастьян…

— Я викладатиму факультатив. Ми будемо проводити досліди. Розглядати листочок у збільшувальне скло, розчиняти цукор у воді — нічого забороненого.

— Ніякої теорії Дарвіна!45 — пригрозила пальцем директорка.

— Сестро Аглає, я чудово знаю біблійну міфотворчість, ай! — Тепер уже Аня наступила їй на ногу, тож Амелі довелося виправитися: — Я добре знаю Біблію. Просто жартую з вами.

— Скільки ж тобі років, жартівнице?

— Двадцять один, — збрехала Амелі.

— Дивно, а за паспортом шістнадцять… Що ж, поживемо — побачимо. Але я не терпітиму навіть спроби псування наших дітей! І до тебе, Амелі дю Валь, я особливо пильно придивлятимуся.

— Ти що, здуріла? — накинулися на Амелі дівчата, коли вони всі четверо опинилися в просторій кімнаті, де ліжка були застелені білими простирадлами, а стіни голі. — Захотіла провалити завдання в перший же день?

— На тебе це взагалі не схоже… — із докором сказала Мірто.

— Який ґедзь тебе вкусив? — спитала Глорія й гепнулася на найкраще ліжко.

— Я вам скажу, але не тут і не зараз, — льодяним тоном відповіла Амелі. — Зараз я б хотіла побути на самоті.

Вона лишила речі нерозібраними й вийшла надвір. Було так само тихо, ніби двадцяти п’яти дітей узагалі не існувало.

Ліворуч під стіною ріс клен, дрібне листя якого вже пойнялося червоним. На корі клена проступали вирізані малюнки й ієрогліфи. Було тут і її ім’я, дане колись у притулку, — Кіку, що означало «хризантема».

Спів вивів її із задуми. Дзвінкі дитячі голоси виводили знайому мелодію: «Ісус хоче, щоб я стала Його сонячним променем, щоб я сяяла для Нього щоденно. Догоджай Йому, як тільки можеш, удома, у школі, у грі…»46

Визирнувши зі свого укриття, Амелі побачила вишикуваних у дві шеренги дівчаток, маленьких і напівпрозорих японок, із похиленими плечима й зацькованими очицями, стрижених, у безформних шерстяних сукнях мишачого кольору й білих фартухах. Співаючи, вони йшли колоною за старим священиком, що вів їх на молитву в сіру, мов їхня форма, капличку.

На якусь мить погляд Амелі зустрівся з поглядом святого отця. Їй навіть здалося, що він її впізнав. Але той лиш кинув на неї зацікавлений погляд і зник за дверима церкви.

Руки Амелі тремтіли. Вона вся тремтіла. Вона ладна була перерізати йому горлянку вже цієї ночі.

Перший день у сиротинці минув, залишаючи по собі шлейф незрозумілих емоцій. По одинадцятій артеміди сиділи на скрипучих ліжках у порожній кімнаті з розп’яттям на стіні й лише співчутливо дивилися одна на одну. У кожної було що сказати, але жодна не могла вголос висловити те, що відбувалося в душі.

— Нам би вибратися із цього склепу хоч на кілька годин. — Глорія нарешті озвучила те, про що думала решта. — Вам не здається, що в цього місця взагалі немає запахів? Ніяких.

— А стіни з вухами, — погодилася Амелі, прикладаючи палець до губ і застібаючи ґудзики бордово-чорного пальта.

І жестом наказала артемідам рушати слідом. Ті пішли, за її прикладом соваючи в кишені гроші, а за пояси й халяви чобіт — клинки та револьвери. Зайвим не буде.

Незабаром вони вже перелазили через паркан — у тому самому місці, де ріс червоний клен і де роками готувала свій план втечі маленька Кіку.

— Ходімо до моря, — запропонувала Аня.

— Не хочу знову до води, — поїжилась Мірто.

— А що там світиться? Невже місцева пивничка? Як думаєте, там подають сливове вино?

Дівчата пішли на світло й опинилися біля традиційного японського будинку з розсувними дверима й великими вікнами. Перед входом висів паперовий ліхтар.

— «Сакура», — прочитала напис на ліхтарі Мірто. — Схоже на назву.

Артеміди підійшли ближче. Було гамірно, а на ґанку стояло чимало всілякого взуття, переважно чоловічі черевики й чоботи.

— Ми все ще хочемо заходити? — завагалась Амелі, але Глорія вже розв’язувала шнурування своїх начищених туфель.

У кімнатах будинку, розмежованих паперовими перегородками, за низесенькими столиками розташувалися пізні відвідувачі. Вони сиділи навколішки, підклавши під коліна пласкі подушки, розкидані просто на підлозі. Чоловіки пили та грали в карти, а присутні жінки видавалися повіями.

— Можливо, панночки бажають окрему кімнату? — Не встигли дівчата переступити поріг, як до них підійшла приємна жінка в кімоно та з яскравим макіяжем. — Я Хіроко, власниця цієї ідзакая47. А ви?

— Ми зі «Святої Катерини», Хіроко-сан. Схоже, оселилися на деякий час у вас у Сідзуоці. Допоможете нам призвичаїтися?

Пані Хіроко всміхнулася, дивлячись у напружені обличчя гостей, — так широко всміхнулася, як тільки їй дозволяв звичай, — і повела дівчат в інший бік будинку. Тут було тепло й затишно. На бамбукових стінах висіли картини, що зображували гейш із вибіленими обличчями-масками й під барвистими парасольками.

— Рисового вина? Сливового? Чи одразу віскі?

Легка усмішка і далі грала на обличчі господині. Вона все розуміла й без слів. Артеміди замовили солодкого напою з японської сливи та зручно розташувалися на подушках.

— Вам теж здалося, що катеринки якісь залякані? — одразу даючи дітям із сиротинцю Святої Катерини прізвисько, почала Глорія.

— Як на мене, вони походять на звірят, яких тримають у клітці, — сумно проговорила Мірто.

— До вас на уроки також приходили сестри? — запитала Аня. — Як думаєте, вони весь час за нами спостерігатимуть?

— Мені здалося, що діти не бояться сестер, — відповіла Мірто, поправляючи манжети блідо-голубої блузи. — Зате просто завмирають, коли заходить директорка чи цей священик, як його там?..

— Отець Себастьян, — нарешті подала голос Амелі, і її очі сповнилися каламутної води.

— Ти пам’ятаєш його з дитинства?

— Пам’ятаю.

— І директорку?

Японка кивнула.

— Що ж нам робити із цими дітьми? — зіщулила плечі Аня. Її завжди рівна спина зараз здавалася згорбленою, наче від непосильної ноші.

— І я не знаю, — підтвердила синьоока грекиня. — Я підійшла до однієї… Еймі чи Емі? Не запам’ятала. Хотіла на ній базову анатомію показати. Граючись. То вона від мене аж відскочила…

— Просто робіть свою справу, — тихо відповіла Амелі. — Дайте дітям час звикнути. А ще — не торкайтеся їх.

— Весь час забуваю, що я в Японії. — Глорія прийняла з рук господині графин вина. — Тут треба кланятися й не можна торкатися. Нудьга!

Легке сливове вино розігнало кров і трохи підбадьорило. Поступово на обличчя дівчат знову повернулися посмішки. Вони незчулися, як годинник Амелі показав першу ночі, тож, сердечно подякувавши Хіроко-сан, артеміди вийшли надвір і заходилися шукати своє взуття.

— А ми все голову ламаємо, що ж це за гості прийшли в замшевих черевичках на підборах, — почувся чоловічий голос, і з-за кущів бузку вийшов високий як на японця чоловік середніх літ, у чорному європейському костюмі, фертикуватій квітчастій безрукавці та з блискучими окулярами на носі.

— Здається, серед вас я одна нічогісінько не розумію японською, — обурилася Аня. — І чого тільки пані Тамара примусила мене вчити китайську?

— Хоч ви й бідно вдягнені, але не схожі на місіонерок, — уже англійською повів далі незнайомець. У його вимові не було азійського акценту, характерного для цього регіону.

— Після стількох років у публічному домі ми вирішили присвятити наші життя Господу Богу нашому, — із пафосом сказала Глорія, складаючи руки, наче в молитві.

Дівчата підіграли їй, посміюючись і теж молитовно складаючи руки.

— Що ж, сподіваюся, відтепер свята Катерина вбереже вас від гріха, — чоловік говорив серйозно, виважено, із ледь чутною іронією в голосі. — Хоча, як на мене, непогано було б согрішити з якоюсь із вас.

— Пробачте, окяку-сама48. Ми по одній не продаємося, а всі разом будемо вам не по кишені.

Дівчата пирснули від сміху. Незнайомець теж посміхнувся.

Зненацька навколо стало людно, вочевидь чоловіки-відвідувачі відчули потребу повертатись до дружин та відсипатися після випитого алкоголю. Ховаючись від цікавих поглядів, артеміди наспіх повзувалися та зграйкою висипали на вкритий темрявою битий шлях.

Уроки балету в «Артеміді» разюче відрізнялися від уроків у місії Святої Катерини. І річ не в мовному бар’єрі й навіть не в японській відчуженості. Вихованиці, особливо старші, соромилися свого тіла. Розправити плечі й підвести підборіддя видавалося подвигом для більшості з них. А коли на прохання Ані сестра Сара заграла на піаніно життєрадісну мелодію, щоб дівчатка уявили себе сніжинками, вітром чи крапельками дощу й закружляли у вигаданому танці, ті просто стояли посеред зали, боязко озираючись одна на одну.

Кілька разів Аня мала необережність торкнутися ступні однієї з учениць, щоб витягнути їй носок, як це роблять усі викладачі класичної хореографії. Але дівчинка затіпалася, мов риба під льодом, і забилася аж у куток зали, щоб її не було видно за іншими танцівницями.

Після такого балету Ані хотілося плакати. Попервах вона очікувала, що з часом катеринки розкриються, потягнуться до неї, довірятимуть, але день за днем, урок за уроком вона бачила лише напнуті шиї та напружені плечі.

— Міс Поллі, — гукнула до неї добродушна сестра Сара, що мала довгасте, кінське обличчя й тупуваті, але дуже щирі великі бурштинові очі.

Із сестрою Сарою вони навіть подружилися. Ця черниця добре грала на фортепіано, мала високий дзвінкий голос і дуже любила поїсти.

— Я мала б іти на урок до міс Амелі, але в мене сильно розболівся живіт, — зашепотіла сестра Сара. — Думаю, до мене «приїхали гості». — Вона поглядом показала на низ живота, вочевидь, маючи на увазі місячні.

— Ідіть, сестро, відпочиньте. Я з радістю допоможу Амелі.

— Не треба допомагати. Просто стань отак, збоку, і пильнуй, щоб нічого крамольного ця міс Амелі не бовкнула. Сестра Аглая наказала за нею особливо наглядати, — по-секрету доповіла монашка. — Ти така чемна дівчинка, а ця Амелі… Ви з нею не дуже ладнаєте, правда ж? Ходи, покажу тобі бокові дверцята, їх ізсередини не видно, вони затулені мусліновою запоною.

Від цієї трагікомедії Ані хотілося засміятися, але вона стрималася. Тепер вона справжня шпигунка, що й казати! Дівчина потиснула сестрі Сарі руку, пообіцяла чесно доповісти, якщо побачить щось підозріле, і заховалася за прочиненими таємними дверцятами.

В імпровізованій лабораторії Амелі з ученицями пускали мильні бульбашки. Спершу розводили у воді мило, а потім встромляли в цю змилену воду соломинки й видували круглі блискучі кульки. Дівчатка заворожено спостерігали, як маленькі бульбашки ставали дедалі більшими, а тоді відривалися від соломинок і летіли кудись угору, лускаючись і розсипаючись дрібними бризками.

Говорили японською, стишено. Ані навіть здалося, ніби між ними є якийсь особливий зв’язок. Катеринки не були такими відстороненими, як на її заняттях, на їхніх мертвих воскових обличчях нарешті з’явились ознаки життя.

Побавившись із бульбашками, діти сіли в тісне коло посеред кімнати. Амелі про щось серйозно заговорила, а дівчатка порозтуляли роти. Далі Амелі показувала на частини тіла: руки, груди, живіт і нижче. Діти мовчали, ніби заціпенівши. Раптом найстарша учениця, Юка, зайшлася сльозами, а за нею ще кілька дівчаток. У Ані стиснуло серце.

Аж тут скрипучий голос просичав їй просто на вухо:

— Що ти тут робиш?

Сестра Аглая боляче вхопила Аню за передпліччя, відтягуючи вбік.

— Сестра Сара просила мене наглянути за Амелі, буцімто ви їй не довіряєте! — якомога гучніше сказала Аня, навмисно грюкаючи потаємними дверима й щосили вдаючи дурненьку.

Вона повернула голову та з полегшенням побачила, що імпровізованою лабораторією знову пливуть мильні бульбашки. Амелі вчасно зреагувала.

— Якусь нісенітницю городиш! — розлючено сказала сестра Аглая, мало не задихаючись від гніву. — Щоб я тебе тут не бачила, брехлива дівко! Ач, шпигувати за своїми ж колегами надумала!

Вона важко перевела дух. Щоки черниці були червоні, мов налиті буряковим соком.

— Незабаром вечірня служба. Іди й перевдягнися в щось пристойне! — Директорка показала на вкорочену балетну шопенку, що до коліна відкривала Аніні ноги.

Зміривши киянку пильним поглядом і зазирнувши наостанок в лабораторію Амелі, сестра Аглая розвернулася й пішла геть. Аня сповзла по стіні, полегшено видихаючи.

Усю службу Амелі зиркала на Аню з протилежного кінця церкви. Артеміди сиділи на дерев’яних лавах, ставали на коліна, хрестилися й співали гімни разом із вихованками сиротинцю та черницями, скеровані глибоким і проникливим голосом отця Себастьяна.

Аня теж поглядала на Амелі, але ще пильніше вона стежила за панотцем, що по-батьківськи всміхався ученицям і з надривом читав Перше послання до Коринтян:

— «Хочу ж я, щоб ви знали, що всякому чоловікові голова — Христос, а жінці голова — чоловік, голова ж Христові — Бог»49. Отже, покора є нелегким, але почесним завданням. І хоч які муки маємо витерпіти на життєвому шляху, ми всі наслідуємо приклад Христа, що страждав за гріхи наші. Бо лише так на нас чекає спасіння.

Від тих слів Аню аж піт пройняв. Вона заледве досиділа до кінця служби, і аж коли всі повиходили з каплички, побачила Амелі, що матеріалізувалася на лаві навпроти неї.

— Нічого не хочеш пояснити? — упівголоса запитала японка. — Наприклад, чому ти опинилася там, за тою завісою?

— Це ти мені краще поясни, що відбувалося в тебе на уроці. Про що ви перешіптувалися? Чому дівчата плакали?

— Я не маю виправдовуватися, що роблю на своїх уроках, — зимним голосом відповіла Амелі.

— Може, інші артеміди того не помічають, вони виросли в кімнатних умовах притулку, але мені все видно як на долоні. Катеринки, включаючи тебе, панічно бояться тілесного контакту й соромляться свого тіла, а милий отець Себастьян, що спонукає до сліпої патріархальної покори, викликає в тебе ненависть і огиду. Ніякого зв’язку, еге ж?

— Дівчата! — покликала Мірто, зазираючи в церкву. — Ми ведемо дітей на прогулянку берегом моря. Приєднаєтеся?

— Звісно! — відповіла Амелі, кидаючи нищівний погляд на Аню. — Зараз підійдемо.

— Що ти замислила? — схопила напарницю за рукав зеленоока балерина.

— Не твоє діло.

— Навпаки, моє. А ще Мірто й Глорії. Я знаю, що ти хочеш учинити по совісті, але тобі не здається, що ми теж маємо право знати? І хай би що ти задумала — ми в одній команді. Ми підтримаємо тебе, Амелі.

— Нічого. Я. Не. Задумала. — Проймаючи Аню поглядом блискучих карих очей, японка розвернулася й пішла геть.

Спокійна й сіра водна гладінь. Така сіра, як дні в сиротинці Святої Катерини. Ані здавалося, що сірий колір пробирається їй під шкіру, проникає у вени й перемішується з її такою червоною кров’ю. Так божеволіють. Рятувало лише море, що ліниво кидало на берег хвилі, а ще спасали високі бамбукові зарості, у яких можна було сховатися й слухати вітер, і їхні нечасті втечі на сливове вино.

Глорія зовсім заниділа. Її кров була червоніша за всіх, тому сірість буквально вбивала дівчину. Вона намагалася додати трохи барв у свої уроки: малювала з дітьми слова аквареллю, грала в австрійські ігри й співала пісень, — але дуже скоро сестра Аглая сказала, що школа Святої Катерини не місце для вертепу, усадовила всіх назад за парти й наказала писати диктанти.

Замкнена у своєму механічному світі Мірто страждала менше, але для неї, як і для Ані, продертися крізь шкаралупу катеринок видавалося просто неможливим. Тепер Аня розуміла, чому уроки анатомії й танців викликають у дівчаток таку відразу.

Задивившись на гори, що височіли вдалині, і навіть засумувавши за прихованою серед карпатських вершин «Артемідою», Аня не помітила, як мало не врізалася у двох чоловіків, убраних у темні костюми й капелюхи, місцевих фертів, що розмахували парасольками-тростинами, виконуючи вечірній променад уздовж узбережжя в супроводі директорки.

— Знайомтеся, це наші нові виховательки, — сказала сестра Аглая, ніби виправдовуючи неоковирність своєї підопічної Поллі. — Вони приїхали з Європи, усе ще звикають до місцевих краєвидів, тож гуляють пороззявлявши роти…

— Так, здається, ми вже мали честь їх бачити, — ззирнулися чоловіки, ледь усміхаючись.

— Де ж ви могли їх бачити? — погляд сестри Аглаї не віщував нічого доброго.

І доки артеміди встигли щось придумати, чоловік уже відповідав:

— Кілька разів зустрічали їх у «Сакурі». До їхньої честі кажучи, ці дами ніколи не сиділи в загальних залах, завжди брали окремий кабінет.

Не важко уявити обличчя сестри Аглаї, коли вона почула ці слова. Здавалося, її голова перетворилася на чайник, що от-от закипить. А то й узагалі злетить у повітря. Вона нічого не сказала чоловікам, лише стрімко розвернулася й пішла назад у притулок. Учениці тупо рушили за нею, тримаючись парами й не розбиваючи стрій.

— У «Сакурі»?! — вигукнула вона, тільки-но ворота за ученицями зачинилися. — У цій непристойній пивничці?!

Вона з розмаху вдарила Мірто, що мала необачність стояти поряд, своєю шкіряною торбинкою. Мірто мала чудову реакцію й ухилилася, проте це її не врятувало від подальшої розправи.

— Сестро Саро, сестро Ніколь, приготуйте мені різки, — крізь зуби просичала сестра Аглая. — А ви! Ви! Задирайте спідниці до колін, опускайте панчохи. Я битиму вас на очах у ваших учениць, нехай знають, які безсоромні в них виховательки!

Артеміди зціпили зуби й перезирнулися. Перша ступила вперед Аня й підняла спідницю. За нею мимохіть Мірто, потім Глорія, а потім, до судом стискаючи кулаки від безсилої люті, у шеренгу стала й Амелі.

Гер Фрідріх придумував різні покарання — дивні та складні, нудні та болючі. Це могло бути завдання на витривалість, спритність чи кмітливість, вивчення напам’ять кількох сторінок із Гомерової «Іліади», похід на гору, спаринг із сильнішою партнеркою, але жодного разу не було прямої фізичної розправи. Для артемід, що сотні разів діставали синці на боксерському рингу й на татамі, уміли терпіти біль і справлятися з ним, покарання сестри Аглаї не було нічим серйозним. Але їх ніколи раніше не били заради покарання. Тим більше перед очима їхніх учениць.

— Залишити їх без вечері, — доволі втамувавши лють і зоставивши криваві сліди на гомілках артемід, заявила директорка. — Зачинити їх у кімнаті. Якщо вони не мають честі, то наш християнський обов’язок — уберегти їх від подальшого падіння. Тепер ми завжди зачинятимемо їх на ніч.

Дівчата сиділи у своїй холодній пустій кімнаті, безсило витріщаючись на вогонь гасової лампи. Цього разу не було кого винити й на кого кричати — завинили всі.

— Добре, що хоч не вигнали, — нарешті сказала Мірто, лягаючи в ліжко.

— Ми щонайбільше місяць протрималися в цій божевільні. Один нещасний місяць! — запустила руки у своє пишне хвилясте волосся Глорія. — А попереду ще цілих п’ять! Де мій револьвер? Де я його, в біса, заховала? Свята Катерино, змилуйся, не дай мені померти в мої вісімнадцять років!

— Тобі сімнадцять із половиною, — виправила її Аня, теж лягаючи під тонку вовняну ковдру.

Тільки Амелі все ще сиділа на ліжку.

— Ти чого? Гаси лампу та лягай спати. Уві сні не так хотітиметься їсти. Мені так мама говорила, коли навіть хліб закінчувався, — перекотилася на бік Аня.

— Я не засну. Піду погуляю.

— Як? Вилізеш у вікно, як наша повітряна гімнастка? — гмикнула Глорія, зиркнувши на Аню.

— Просто скористаюся відмикачкою. — Амелі дістала з валізи набір ключів і металевих дротиків.

Мов кішка, вона прокралася коридором, вийшла надвір і, захована в тіні клена, який усе ніяк не хотів скидати багряне листя, перелізла через стіну. Спідниця зачепилася за камінь і порвалася, чобіт застряг між камінців, і дівчина ледве втримала рівновагу, щоб не впасти.

Опинившись по той бік огорожі, Амелі глибоко вдихнула й видихнула. Таких дурних помилок припускалося тіло, коли її переповнював гнів або страх. Вона переставала контролювати себе. Тоді потрібно було зосередитися на диханні, як учили в «Артеміді»: вдих, видих… вдих…

Сьогодні ніч видавалася особливо темною. У цій темряві далекий ліхтар у «Сакурі» служив єдиною провідною зіркою.

Хіроко стояла у дворі, убрана в розписане півоніями кімоно. Вона сама скидалася на повновидий рожевий піон і пахла весною. Дивлячись на цю привітну жінку, Амелі чомусь подумала про те, як багато таємниць у її гарненькій голові. Можливо, і вона, коли виросте, стане такою ж таємничою, як Хіроко, заведе японський ресторанчик у центрі Відня і колекціонуватиме чужі секрети. Тільки всміхатися так багато вона точно не буде.

— Кімнату нагорі, як завжди? — Господиня звела підведені чорною тушшю брови, тоненькі, мов дві ниточки. — Чи цього разу придумаємо щось інше?

— Хіроко-сан, хто тут найвпливовіший гість?

— Гм… — замислилася Хіроко, і її очі перетворилися на вузькі щілинки. — Є власник фабрики, є банкір із Осаки, є староста нашого містечка…

— Староста? Те, що треба! Як думаєте, він захотів би зустрітися зі мною наодинці?

Господиня оцінювально придивилася до Амелі та з легкою усмішкою винесла вердикт:

— Та він буде на сьомому небі від щастя.

— А ви б змогли…

— Ідіть нагору й ні про що не переймайтеся, — солодко всміхнулася Хіроко, нечутно й легко заходячи всередину.

Амелі знову глибоко вдихнула. Повітря заповнило її легені, буддійські мантри молоточками застукали в голові. А піднявшись нагору, вона довго не могла всістися на татамі за низеньким столиком. Як то воно — чемно сидіти перед чоловіком? Дитинство Амелі минуло в католицькій школі, вона не знала звичаїв. Пам’ятала лише, що не можна виставляти перед чоловіком ноги і демонструвати зап’ястя.

Вона вмостилася на коліна, розправила поли сукні кольору темно-синього сутінкового неба й заховала кисті рук у рукави простого закритого жакета.

Чоловік не забарився. Амелі почула його кроки на сходах. Упевнені, сильні.

— Я заходжу, міс, — попередив він перед тим, як відтулити заслону.

Амелі чекала побачити кого завгодно, та тільки не його. Перед нею стояв той високий чоловік в окулярах, який ще під час першого їхнього візиту дозволив собі відверто фліртувати з артемідами.

— Здається, ви чекали когось іншого? — він помітив здивовані очі Амелі.

— Ви міський староста? — оговталась дівчина.

Той кивнув.

— Акіра Накагата до ваших послуг, — уклонився він і теж сів за столик навпроти Амелі.

Тепер вони обоє сиділи навколішки на татамі, оцінювально дивлячись одне на одного.

— Чесно кажучи, я був здивований дістати таке запрошення, міс. Ви ж японка? Можемо розмовляти японською?

— Я громадянка Австро-Угорщини, шановний старосто. І це не те, про що ви подумали.

— А про що я подумав?

У горлі Амелі задерло, вона прокашлялась.

— Води? — турботливо простягнув їй склянку Накагата. — Хіроко-сан, принесіть нам, будь ласка, чаю з рисовими тістечками!

— Перейдімо до справи, — увірвала його люб’язності Амелі, коли господиня ідзакаї щезла. — Завтра рівно о першій прийдіть до притулку з інспекцією. Приведіть із собою лікаря.

— Це прохання чи наказ?

Староста зняв окуляри й неспішно протер їх хустиною, скоса позираючи на співрозмовницю.

— Це крик про допомогу.

Запала тиша.

— Із вами негідно поводяться в притулку? — уже серйозніше запитав він, схиляючи набік голову.

— Не з нами. Із дітьми.

Чоловік знову начепив на ніс окуляри, упритул роздивляючись Амелі. Вона теж дивилася просто на нього, помічаючи ранні зморшки на його лобі й у куточках очей, у яких світився якийсь дивний вогонь.

Хіроко принесла чай і ковзнула легким, мов вітер, поглядом по Амелі із німим запитанням, чи все гаразд.

Амелі силувано всміхнулася.

— Завтра рівно о першій? — У голосі старости тепер почулися мрійливі нотки. — Проте скажіть мені, люба міс… не знаю вашого імені…

— Амелі.

— Амелі-сан… Під яким приводом я маю вриватися з інспекцією в американську християнську місію?

— Над вашими дітьми, шановний старосто… над маленькими японськими дітьми… — Вуста Амелі затремтіли. Ще більше затремтіли руки. Вона не змогла закінчити речення, і дихальні вправи вже не допомагали. З очей покотилися великі солоні краплі.

Накагата стрімко підвівся, підступаючи до артеміди та засовуючи руку в кишеню штанів, але Амелі миттєво зірвалася з місця й, притулившись до стіни, виставила наперед тонкий, мов бджолине жало, блискучий кинджал.

Чоловік так і закляк із простягнутою рукою. Він повільно розкрив кулак. Білою сніжинкою на підлогу впала батистова носова хустинка, якою ще кілька хвилин тому він протирав окуляри.

Амелі зітхнула й присоромлено потупила очі, повільно ховаючи ніж назад за пояс.

— Пробачте, я… — Вона підняла його хусточку з підлоги та простягнула власнику.

— Пусте. Лишіть собі.

— Мені треба йти. — Амелі швидко поклала носовичок на стіл і попрямувала до дверей.

— Ви так і не скуштували рисового тістечка.

— Іншим разом, — не підводячи очей, кинула дівчина й зникла за дверима.

Годинник у нагрудній кишені відбивав секунди дуже гучно, Амелі весь час здавалося, що це кроки знадвору. А може, то так гупали серця її учениць? Чи її власне?

У лабораторії було, як завжди, похмуро. Ці дні взагалі видавалися особливо похмурими, ще й зривалося на дощ. Сизі краплі пролітали за вікном навскісними стрілами, її невиплаканими сльозами.

Сьогодні й темою уроку була вода. Катеринки спостерігали, як вона розливається дерев’яною дошкою, заливає шпаринки, просочується, протікає, а потім, розігріта вогнем, перетворюється на пару, що теплою хмаркою вилітає в прочинену кватирку.

Амелі знову подивилася на годинник. Було 12:50. Ісус на прибитому до стіни розп’ятті сумирно схилив голову, приймаючи свій терновий вінок. Японка мимоволі поправила зібране у високий жмут волосся, ніби й сама носила власний, ніким не видимий терновий вінець.

— Яка ще інспекція? — почувся високий голос сестри Аглаї, у якому звучали відчутні панічні нотки.

— Надійшла скарга, що з вашими ученицями негідно поводяться. Ми мусили відреагувати.

Амелі підбігла до вікна. Прикрившись чорними парасольками, надворі стояло троє чоловіків із чітким наміром увійти всередину.

— Дівчатка, — звернулася до учениць Амелі, — будьте готові. Не бійтеся нікого. Ясно?

Вона бачила їхні перелякані очі, знала, що вони зараз відчували, і лише сподівалася, що в останній, вирішальний момент катеринки не відступлять.

Коли інспекція зайшла до класу, учениці півколом сиділи на підлозі, нервово сіпаючи подоли колючих вовняних сукенок. Староста увійшов перший. Він уважно роззирнувся, переводячи погляд із нажаханих дітей на Амелі. Та трималася з гідністю порцелянової ляльки — струнко, без жодної тіні емоцій і з холодними, мов укритими памороззю, очима.

За старостою ввійшли ще двоє, один із яких був убраний у поліційну форму, а другий у простий твідовий піджак і тримав лікарську валізу.

— Сестро Аглає, це всі вихователі притулку?

— Усі, шановний старосто. Але я не розумію…

— А де ж отець Себастьян? — подала голос Амелі, кидаючи нищівний погляд на директорку.

— Йому зле, — квапливо виправдалася жінка. — Він відпочиває…

— Пошліть за ним котрусь сестру. Ми почекаємо, — спокійно наказав чоловік.

Амелі перевела погляд на артемід, що теж стояли біля дверей ні живі ні мертві. Передчуваючи недобре, вони кидали запитальні погляди на колежанку, але та навіть бровою не повела.

Нарешті привели отця Себастьяна, що спирався на тростину. Він зиркнув на інспекторів з-під розлогих брів і поправив білий комірець. Здавалося, йому бракувало повітря.

— Що ж, можемо починати. Міс Амелі, ви маєте, що нам сказати?

— Учениці мають, — перейшла з англійської на японську Амелі. — Чо-тян, розкажи шановному старості про свою останню зустріч із отцем Себастьяном.

— Говоріть англійською! — гримнула сестра Аглая, але староста жестом спинив її.

— Наш поліцмейстер вестиме протокол, тож пізніше ви зможете ознайомитися зі свідченнями в перекладі. Я слухаю тебе, Чо-тян, — лагідно він звернувся до дівчинки.

Тринадцятирічна Чо вся затремтіла.

— Він казав, що я брудна, нечиста… — почала вона, виштовхуючи із себе кожне слово. — Він садовив до себе на коліна й залазив рукою під спідницю…

— Це наклеп! — побагровів святий отець, який через слово розумів японську. — Як ти смієш вигадувати про мене такі негідні речі!

Чо розревілася, не в змозі вимовити жодного слова.

— Закінчуйте цю циркову виставу! — збаламутилася сестра Аглая, виступаючи перед Амелі. — Ми благодійна місія, що дала притулок безрідним сиротам, урятувала їх від голодної смерті. Ми сіємо в їхніх душах зерно християнських цінностей, любові до ближнього, самовідданості… І це така подяка за добро, що ми вчинили?!

— Підведіть руку ті, — голосно сказала Амелі, — кого хоч раз торкався отець Себастьян.

Несміло, поволі, але руки поповзли вгору.

— Підведіть руку, якщо він хоч раз мацав вас під спідницею, торкався ваших губ або примушував вас торкатися його.

Руки знову поповзли вгору.

— Ви що, вірите фантазіям цих незрілих юначок? — заверещала директорка притулку.

— Тоді як щодо ще однієї, як ви кажете, фантазії? — примружила очі Амелі, виступаючи наперед, підходячи зовсім близько до старости, а ще ближче до панотця. — Мені було два роки, коли мене привезли в цей сиротинець. Іншого життя, окрім сірих стін і псалмів, я не знала. Не пам’ятала. Я сліпо довіряла всьому, що говорили сестри, бо вірила, що Бог покарає мене за непослух різками по пальцях. Шановний старосто, вас колись били різками по пальцях? А по литках? Однак історія не про це. Коли мені виповнилося п’ять років, я прийшла на звичайну недільну сповідь до отця Себастьяна. Як ви думаєте, шановні, багато гріхів назбиралося в п’ятирічної дитини? Добре пам’ятаю, що, коли я ввійшла до каплички, був ще яскравий день, а коли виходила, то небо було чорне. Скільки ж годин отець сповідав мене? Ви пам’ятаєте, панотче? Бо я пам’ятаю ваші пальці в себе між ніг, пам’ятаю вашу… як ви тоді її назвали? Ах, мишку… яку я мусила пестити. Бо інакше Господь не простив би мені гріхів.

— Що це за підлий наклеп! Наша вихованка? У мене зроду не було ніякої Амелі! — безсило затупотіла ногами сестра Аглая.

— Амелі справді не було. А як щодо Кіку? Симпатичної п’ятирічної дівчинки Кіку-тян, яка була відважніша за решту дівчат. Яка, ридаючи, прийшла до вас у кабінет просити захисту, бо не могла більше зносити недільних сповідей. І що ви їй сказали, сестро? Знову щось про фантазії?

— Ти не можеш бути Кіку! Кіку померла від пневмонії! Згоріла за кілька днів. Я сама бачила!

— Ні, сестро, я ніколи не хворіла на пневмонію. Це лише ваша буйна уява. Семирічну мене вдочерив один поважний громадянин Австрії, що проїздом бував у ваших краях. А повертаючись до теми фантазій… Я навмисне попросила прийти міського лікаря, він може оглянути дівчаток і їхні синці на сідницях.

Лікар прокашлявся, співчутливим поглядом обводячи катеринок. Поліцмейстер був такий напружений, що, здавалося, от-от вибухне, мов мильна бульбашка, або власноруч придушить священика. А от староста стояв на диво спокійний.

— Ви розумієте, що в такому разі ми змушені будемо не лише заарештувати отця Себастьяна та сестру Аглаю, але й порушити питання про закриття сиротинцю? — запитав він, звертаючись до Амелі.

— Чиніть так, як підказує ваше сумління, — відповіла вона, витримуючи довгий погляд Накагати. Її голос навіть не здригнувся.

— Я тебе зараз уб’ю! Підвішу до стелі своїми руками! — налетіла на Амелі Глорія, тільки-но всі залишили залу, і відвісила тій звучного ляпаса. Амелі не захищалася.

— І я допоможу, — буркнула Мірто. — Як ти могла? І все це — за нашою спиною? Ти що, думаєш, ми б тебе не підтримали?

— Я б не підтримала! — гримнула Глорія, заламуючи руки. — Патли б повидирати цій курвиній дочці! Це ж дурість — провалити завдання після першого місяця! Та ще й як провалити! Гучно, з феєрверками! З апломбом!

Аня, яка до того лише спостерігала за подіями, ніби кішка, що дозволяє випустити пару своїм надміру збудженим кошенятам, підвелася й підійшла до гурту.

— Ви можете дутися на Амелі решту свого життя, але просто зараз нам краще зосередитися на тому, як не провалити місію.

— Ми вже її провалили, агов! — постукала пальцем по голові Ані американка. — Притулок закривають!

— Але ж іще не закрили, правда? Я підозрювала, що все так обернеться, тому продумала план…

— Ти знала, що Амелі таке утне? — аж підскочила Глорія.

— Ну, я лише здогадувалася… — дещо знічено проказала Аня, зиркаючи на похмуру Амелі.

— І нічого нам не сказала?!

— Усе, брейк50, розійдіться по кутках! — оговталася Мірто. — Принаймні Амелі цього старигана не прирізала по-тихому і нам не доведеться витягати її з в’язниці…

— Я б її там і лишила, — відвернулася до вікна Глорія, не тямлячи себе від люті. — І цю, обскубану, теж туди кинула б. Ай!

— Це тобі за «обскубану»! — стиснула й різко відпустила вухо Глорії Аня. — Артеміди, сконцентруйтеся! Готові слухати, чи як?

— Кажи вже, — понуро відказала Амелі.

— Нам треба вирішити два питання: фінансування сиротинцю й підтримка японської адміністрації.

— Про перше я ще не думала, — уставила свої п’ять копійок Глорія, — а на другому вже можна жирнючий такий хрест поставити…

— Не переривай! — зупинила її Амелі. — Що ж ти за людина така!

— Мовчу, — зобразила ключик на вустах Глорія.

Аня повела далі:

— Так от, фінансування. Звідки притулок отримує гроші?

— Рада опікунів місії Святої Катерини перебуває десь у Каліфорнії, — відповіла Амелі.

Українка кивнула.

— Без сумніву, незабаром вони отримають листа з поліції чи міського правління, де буде все гарненько роз’яснено. А хто становить раду опікунів?

— Добропорядні дружини американських бізнесменів і конгресменів, яким скандал із розбещенням неповнолітніх зовсім ні до чого, — не витримала мовчанки Глорія.

— Тому про поновлення фінансування можна забути, — хмурно кинула Мірто.

— А що, як і ми напишемо цим милим жіночкам листа? — У глибині зелених очей Ані засвітилися два вогники. — Кожна з наших учениць напише. Англійською, німецькою, японською… Вони напишуть про нещасне й безпросвітне життя осиротілих дівчаток у цій «варварській країні». А ще про те, як їм пощастило опинитися в притулку і які вони вдячні своїм каліфорнійським благодійницям. Ми запросимо фотографа й зробимо портрет кожної дитини, світлини з уроків. Підготуємо малюнки й вишиті ученицями шовкові хустини. Ми…

— Ясно, — діловим тоном перервала її Глорія. — Може спрацювати. Але як щодо японців?

Аня посміхнулася й сіла на краєчок стільця, закидаючи ногу за ногу.

— Ми вип’ємо з ними саке й попросимо дати нам можливість усе виправити. — Вона закліпала довгими віями.

— Попросимо? — повела бровою Глорія, та й інші дівчата недовірливо покосилися на Аню.

— Дуже-дуже попросимо. Але нам доведеться оновити гардероб і перейняти деякі навички в Глорії.

— Які ще навички?

Аня таємниче посміхнулася й звела брову.

— Я зараз не про бокс чи стріляння з револьвера, — склала вона губки бантиком.

Гучний дзвоник лунав коридорами, відбиваючись від стін і проникаючи в аскетичні кімнати-келії.

— За п’ять хвилин збираємося в загальній залі! — суголосно дзвіночку, що калатав у її руці, вигукувала Аня.

Того вечора в сумирному притулку Святої Катерини було особливо тихо, тож дзвінкий звук ножем розтинав спокій.

— Загальний збір! — зайшла й до кухарки Аня, привітно киваючи їй головою.

Сестри милосердя й катеринки насторожено виходили зі своїх криївок і з якимось трагічним мовчанням заходили в залу для урочистостей — єдине місце в усій будівлі, що мало хоч якийсь колір. Тут стіни були вкриті ніжно-блакитною фарбою, а з кафедри звисала розшита бузковими й рожевими квітами запона.

Артеміди запросили учениць сідати на довгі лави, що виструнчилися рядами. Обидві перелякані черниці — сестра Сара й сестра Ніколь — переминалися на порозі, не знаючи, що робити — слухати цих малолітніх виховательок чи брати квиток на перший корабель до Каліфорнії.

— Сьогодні в нас відбулися зміни, — почала говорити Аня, — у тому числі зміни в розкладі. — Вона показала на грифельну дошку. — У нас багато роботи й обмаль часу, але якщо ми хочемо зберегти притулок…

— А ми хочемо зберегти притулок, — утрутилася Глорія.

— …то для початку маємо навчитися не переривати одна одну, — чарівливо всміхнулася Глорії Аня.

Вона обвела поглядом дівчат і повела далі:

— Ми не знаємо, чи в нас вийде. Але хай там як, сьогодні ви вдалися до дуже важливого кроку. Ви не промовчали. І я пишаюся вами. Ми всі пишаємося.

Амелі переклала Аніні слова японською, і на обличчях дівчат уперше за довгий час з’явилася тінь усмішки.

Робота й справді закипіла. Передусім кімнатами, ніби добрі посланці, розлетілися журавлики, зроблені з кольорового паперу. Усі акварелі та вишивки, що роками лежали в скринях і шафах, були розвішані по стінах і розкладені на столах, яскравими плямами порушуючи звичну монотонність. Виявилося, що сестри Сара й Ніколь і самі полюбляли яскраві кольори, приємні запахи ароматних паличок і веселу музику, просто завжди боялися зізнатися в цьому директорці.

— Як рухається вода? — запитала на уроці балету Аня — і, здивована, спостерігала, як тендітна Чо підвела руки, передаючи ними рух хвиль та описуючи в повітрі граційні півкола.

Мірто облишила заняття з анатомії й узялася за написання листів. Підходячи до цього зі звичної їй позиції логічності й структурованості, вона об’єднала дівчат за віковими групами, розробивши для кожної з них окремі анкети англійською та японською.

Глорія привела з міста фотографа. Казали, що він був проїздом із Токіо й мав вирушати далі на південь, але не зміг устояти перед умовляннями панянки. Молодий Юн Сок виявився балакучим корейцем із широкою білозубою посмішкою, кумедний і по-дівочому манірний. Навіть найвідлюдькуватіші катеринки всміхалися на його світлинах.

Амелі взялася за облікові книги, підраховуючи рештки грошей на рахунку місії Святої Катерини та насилу зводячи дебет з кредитом.

Коли на ранок третього по інспекції дня вона знову зайшла до директорського кабінету, то там уже хтось був.

— Огайо51, міс Амелі, — До неї повагом повернувся Акіра Накагата.

Він стояв біля відчиненої шафи, а в руках тримав стос паперів.

— Що ви тут робите?.. — почала вона з обуренням, але затнулася й прикусила язика.

— Сподіваюся, учорашнього дня вам вистачило, щоб привести документи до ладу, — посміхнувся староста.

Амелі не могла розібрати, що ховалося за скельцями його окулярів. Вона дивилася на нього й оцінювала.

— Я був упевнений, що сестра Аглая провертала свої фінансові махінації через притулок, але, продивившись записи, — Накагата показав на облікову книгу, над якою Амелі просиділа півночі, — побачив, що тут і комар носа не підточить.

— На що ви натякаєте? — суворо зиркнула на нього дівчина.

— Чи правильно я вас розумію, Кіку-сан… — Він відклав убік папери. — Вашим учинком… ви не хотіли закрити притулок?

— Я хотіла лише покарати винних у знущанні над дітьми, — холодно відповіла дівчина.

— Тоді що далі? Дивлюся, ваш бюджет дорівнює нулю.

— Нашим бюджетом не переймайтеся. Просто не закривайте притулок.

— Це я не сам вирішую.

— Ми хотіли б зустрітися з тими, хто вирішує.

Амелі ступила крок уперед і зіперлася на стіл.

— У вашому місті є пристойний ресторан, де не соромно з’явитися чотирьом молодим особам?

— Днями на центральній вулиці відкрилася більярдна «Нью-Йорк». Можемо зустрітися там завтра о дев’ятій. Я пришлю за вами машину. А зараз, якщо дозволите, я продовжу оглядати кабінет сестри Аглаї.

Автівка приїхала завчасно, але артеміди вже були готові. Вони так боялися не встигнути з приготуваннями, так нервувалися від самого ранку, що всі мешканки притулку порушили свій новий розпорядок і заходилися допомагати. Із важких оксамитових штор, знятих із урочистої зали, і великого відрізу помаранчевої вовни шилися нові сукні, намальовані за ескізами Мірто й Амелі. Листи каліфорнійським благодійницям разом зі світлинами вкладалися в конверти, підписані каліграфічним почерком, а вишиті скатертини й акварелі із зображенням гліциній і гортензій пакувалися в картонні коробки.

Аня почувалася дивно в жовтогарячій сукні з відкритими плечима та у зсунутому набік капелюшку з такої самої тканини.

— Здається, я вперше бачу Поль із макіяжем, — підморгнула колежанці Мірто, убрана в голубу оксамитову «штору», яка щільно облягала її стан і підкреслювала атлетично складену фігуру грекині.

— Вона мало не брикалася, коли я вищипувала їй брови й малювала губи. — Глорія послала повітряний поцілунок катеринкам, які спостерігали за ними віддаля, підсвічуючи лампадками. На білявці була легка струмлива сукня із золотистого атласу, подарована цілковито зачарованим нею фотографом Юн Соком.

— Годі насміхатися. Зате я вмію наносити театральний грим, — ображено задерла кирпу Аня, складаючи коробки в автівку. — Амелі, тільки на тебе чекаємо!

Та вийшла з кабінету директорки з обліковою книгою під пахвою. З-під довгого пальта виднілася чорна шифонова сукня, яку Амелі завжди возила із собою в саквояжі. Її зачіска була химерно укладена й прикрашена зробленою Чо квіткою кольору фуксії.

— Амелі якась інакша сьогодні, чи мені здається? — звернулась до дівчат Мірто, закидаючи в машину останню коробку з листами.

— Не вигадуй, — сказала японка, сідаючи на місце.

Глорія хитро посміхнулася, Аня замріяно підвела голову до нічного неба, а сама Амелі лише подивилася на себе в кишенькове люстерко, розглядаючи замаскований пудрою прищик.

Приїхали на місце. Водій хотів був відчинити дверцята, але японка мало не вистрибнула з машини поперед нього, перша хапаючи коробки з рукоділлям і підносячи їх до дверей більярдної.

Стіл був зарезервований і вже накритий. У «Нью-Йорку» все й справді було на західний лад: розкішне оздоблення стін і стелі, химерні підставки з ніжками у формі котячих лап, кілька більярдових столів і яскраве електричне світло, під яким неможливо було заховатися.

— Усі погляди — наші, — із задоволенням прокоментувала Глорія, манірно кладучи руку на спинку стільця й закурюючи цигарку.

— Чого це пані в такий час гуляють самі? Негоже! — підійшов до їхнього столика підпитий чолов’яга у фраку. — Я вас пригощу!

— Не варто. Ми чекаємо на компанію, — спокійно відповіла йому Амелі, дивлячись просто поперед себе.

— Я кажу, іди за мій столик, дівко продажна! — Він ухопив Амелі за праву руку. Запах алкоголю з його рота мало не валив дівчат із ніг.

Довго не думаючи, лівою рукою Амелі потягнула чолов’ягу за комір сорочки донизу, із силою вдаряючи об стіл. Бризнула кров. Глорія розсміялася, плескаючи в долоні, Аня й Мірто схопилися на ноги, щоби з двох боків схопити чоловіка з розбитим носом й відтягнути його подалі від роздратованої Амелі. Та Накагата їх випередив.

— Ти п’яний, друже. Сходи на вулицю, провітрись, — сказав він. Сильно стискаючи чоловіка за плече й заламуючи йому руку, староста повів його до виходу.

Незабаром Накагата повернувся до зали, широко посміхаючись.

— Добре, що мої колеги ще не прийшли. Думаю, вони були б надто вражені таким видовищем. До речі, міс Амелі, у вас на рукаві кров.

Амелі змірила його важким поглядом і витерла рукав темно-зеленою столовою серветкою. На зеленому не видно слідів крові.

Незабаром підійшла решта запрошених, порушуючи незручне сум’яття, що виникло з поверненням старости.

Поважні пани, серед яких був поліцмейстер, сіли за стіл, здивовано оглядаючи артемід, що скинули верхній одяг, демонструючи нові ошатні строї.

— Пробачте мою нетактовність, міс, але ви не схожі на місіонерок… — сказав один із них.

Глорія загасила цигарку й легенько подалась уперед, підкреслюючи обрис грудей.

— Десь ми вже таке чули, попри те що були вбрані виключно скромно й статечно, — зиркнула на Накагату американка. — А як ви уявляли місіонерок, панове?

— Принаймні дорослішими, — повів вусом інший. — Здається, ви не старші від двадцяти п’яти?

Дівчата ледь посміхнулися. Макіяж таки додав їм кілька років.

— Це так нетактовно, шановні, питати про вік у жінок, — похитала головою Аня, потроху освоюючись з новою роллю femme fatale52. — Ми почнемо з їжі чи перейдемо одразу до справи?

Вона взяла паличками маринований гриб і відправила його до рота так, щоб не розмазати помаду.

— Кх, — відкашлявся староста, перериваючи ніякову паузу — джентльмени витріщалися на Аню вже надто очевидно. — Може, саке? Принесіть нам рисової настоянки.

Офіціанти заметушилися, і на столі незабаром стояли три токурі53 підігрітого саке. За смаком напій нагадав Ані легку горілку з м’яким рисовим присмаком.

— Чув, ви взяли на себе обов’язки керівництва? — випивши чарку, сказав поліцмейстер.

— Це називається самоврядування. Ще древні греки вигадали слово «демократія», яким назвали владу народу, коли кожен член громади має право на голос.

— Але без паровоза потяг не зрушить з місця. А два паровози тягнутимуть його в різні боки.

— Ми почекаємо, доки нам випишуть новий, як ви кажете, паровоз. Я сподіваюся, сестра Аглая дістане свій заслужений відпочинок в японській в’язниці, пане поліцмейстере? А до того часу ми зробимо все можливе, щоб притулок став не каторгою, а справжнім домом для сиріток.

— То ви реформаторки?

Дівчата посміхнулися.

— Нам хотілося б так думати.

— А чи не вважаєте, що ваше новаторство суперечить традиційному вихованню дітей?

— Уся наша робота ґрунтується на кращих традиціях європейських сиротинців, — відповіла Аня.

— З урахуванням місцевої культури, звичайно, — додала Амелі. — Неможливо дереву рости без коріння.

— Бачите коробки біля входу? — вела далі Аня. — Це живопис і рукоділля — речі, зроблені руками сиріток. Вони полетять до Америки й будуть там розпродані на аукціоні. Ми не хочемо жебрати, панове, ми хочемо навчити дітей заробляти гроші самотужки.

— А ще ми відчинимо двері притулку, дамо можливість дівчатам спілкуватися з їхніми однолітками в місті, відкриємо безплатні курси англійської для місцевих дітей, — доповнила Глорія.

— До того ж ми готуємо танцювальну виставу до Хіна-мацурі54, щоб виступити у вас на фестивалі.

— У вас далекоглядні плани…

— Звісно, у тому разі, якщо ви не закриєте притулок, — чарівливо посміхнулася Аня. — Кампай!55

Час минув непомітно. Наприкінці вечора, коли поважний комітет пообіцяв ретельно розглянути питання закриття притулку, Глорія зникла кудись із фотографом, що вештався тут неподалік, Аня й Мірто повернули коробки в автівку, щоб доправити їх у поштове відділення залізничної станції, а голова крутив у руках облікову книгу, яку простягла йому Амелі.

— Ми знайдемо фінансування, щоб вижити. Просто не зачиняйте двері притулку, — сказала вона, потупивши бездонні карі очі.

— Міс Амелі, може, прогуляємося? Погода чудова, а до світанку ще далеко.

Дівчина подивилася з-під вій, оцінюючи ситуацію, і коротко кивнула.

Вони йшли дорогою в бік притулку, на повні груди вдихаючи запах осені. Місячного світла було достатньо, щоб не збитися з дороги й бачити обриси одне одного. Вони мовчали.

Раптом Накагата зупинився біля розлогого дерева, розвертаючись до Амелі.

— Я вам хочу дещо показати.

Він засунув руку в кишеню приталеного чорного плаща й дістав звідти коробку сірників. Запаливши вогонь, що відбився в скельцях його окулярів, тримаючи сірник в одній руці, другою чоловік легенько потягнув угору манжет білосніжної сорочки. Під ним вимальовувалися татуювання56. Химерні візерунки вкривали шкіру, не лишаючи білих плям.

— Ви знаєте, що це? — одразу опустив манжет голова.

Амелі, нажахана, кивнула.

— Коли я проводив інспекцію в кабінеті сестри Аглаї, я знайшов запис і про вас, Кіку-сан. Ви чули, ким були ваші батьки?

— Знаю лише, що батько теж був… якудза, — стишено сказала дівчина, усе ще позираючи на манжет сорочки Накагати.

— Я знав твого батька. Мене, тоді молодого й зеленого, лише прийняли в клан…

Амелі перервала:

— Я ніколи не знала своїх батьків і не хотіла нічого знати. Навіщо зараз ви ятрите рану, яка вже затягнулася?

Випаливши це, немов відстрілюючись із гвинтівки, вона попрямувала далі, а Накагата мовчки рушив за нею.

— Ті ваші слова про традицію… — нарешті сказав він. — Вони були щирі? Хіба можна рости без коріння?

— Моє коріння було гниле.

— Помиляєтеся, міс. Із гнилого коріння не виростають такі високі кипариси.

Амелі стрімко повернулася до нього, стаючи навпроти й зиркаючи знизу вгору.

— Скажіть чесно, Накагата-сан, чого вам від мене треба?

— Я хочу — і можу — захистити вас.

— Вам здається, що я з тих, кому потрібен захист? — Амелі звела руку, демонструючи рукав пальта — на ньому таки лишилося кілька крапельок крові. Чужої крові.

— Не всі мечі направлені на нас іззовні. Деякі з них простромлюють ізсередини. Від них буває геть неможливо захиститися самотужки. — Староста простягнув їй білу хустину, ту саму, яку Амелі минулого разу не прийняла.

Дівчина на мить зупинилася, нерішучо позираючи на шмат батистової тканини.

— Що означатиме, якщо я її прийму?

Чоловік знизав плечима.

— Для початку домовимося, що я вам її не дарую, а позичаю. А це означає, що ми знову побачимося, щоб розплатитися з боргами.

Амелі гмикнула й рвучко вихопила хустку з його рук. Вона посмикала її, ніби випробовуючи на міцність.

— Доки справа з притулком не вирішиться, я потримаю її в себе, — нарешті сказала дівчина.

— Тоді ми не поспішатимемо з рішенням, — посміхнувся Накагата.

…Двоє йшли дорогою до моря. Близько-близько, але не торкаючись одне одного. Праворуч колихався бамбук, ліворуч дозрівали мандарини, а десь попереду висів надщерблений місяць, мов орієнтир. Немов ліхтар на подвір’ї їхньої «Сакури».

Осінь догоріла непомітно. Прудкою лисицею пробігла зима, запорошивши білим шапки далеких гір і лише двічі кинувши сніжком на долину.

Весна настала в Сідзуоці рано. Вона засіяла пагорби травою й дрібними квітами. Трунок провесні, вологої зранку й такої гарячої в полуденок, змішувався із солоним запахом бризу, а стук паровозних коліс — зі щебетом пташок.

Біля воріт притулку Святої Катерини стояла молода жінка в білому плащі й бірюзовій сукні з вигадливою кокеткою й у не менш вигадливому капелюшку.

Зсередини долинав вереск і заливистий дитячий сміх, тож, узявшись за дверне кільце у вигляді дракона, жінка засумнівалась, чи потрапила за адресою. Ще раз зиркнувши на табличку над дверима, вона постукала.

— Чим можу допомогти? — відчинила сестра з кінським обличчям і велетенськими бурштиновими очима.

— Я приїхала за своїми вихованками. Моє ім’я…

— Мадемуазель Тамара! — щасливо вигукнула Мірто, визираючи з-за спини монахині. — Ми не думали, що ви приїдете особисто!

Тамара вручила грекині саквояж і, відсторонивши сестру Сару, швидким кроком зайшла всередину.

У дворі між дерев’яними гірками та гойдалками бігали дівчатка в ясно-синіх сукенках, збиваючи одна одну з ніг. Старші вовтузилися на клумбах, поливаючи кущі хризантем, а на лаві попід капличкою сиділи монахині та штопали панчохи, час від часу зводячи очі на дітей.

— Ви, певно, пані Тамара? — До неї підійшла жінка років сорока в короткому коричневому жакеті й смугастій спідниці та простягла руку. — Я нова директорка сиротинцю Святої Катерини.

— Ви не черниця? — здивовано скинула брови Тамара.

— Ваші вихованки просили опікунську раду прислати сюди людину з досвідом управління шкільними закладами. Щоправда, я тут щонайдовше місяць, ще не зовсім освоїлася, але вже вважаю притулок своїм новим домом. Тут дуже затишно, от побачите. Чим можу пригостити вас із дороги?

— Ніяк не збагну, чого мені хочеться більше: кави чи віскі, — чарівливо посміхнулася Тамара, розширеними від здивування очима озираючись навкруги.

Їжа була скромна: рис і риба, куплена в місцевих рибалок уранці. Новий священик, зовсім юнак, ентузіаст, зі сповненими бажанням рятувати світ очима, прочитав молитву, і всі розпочали обідню трапезу.

— Мадемуазель Тамаро, — примружилася Глорія, спостерігаючи за мовчазною старшою артемідою, яка елегантно розрізала ножем шматок окуня. — Скажіть, що ви нами пишаєтеся.

Директорка «Артеміди» здивовано скинула брови.

— Справді, мадемуазель Тамаро, — долучилася Амелі. — Ще півроку тому це місце нічим не відрізнялося від того сірого й в’язкого сну, із якого ви мене забрали маленькою, а нині…

— Modesty is like the snow, when it melts, it is gone forever57, — поклавши столові прибори, сказала Тамара.

А потім, поколупавшись у рисі й усе ще уважно розглядаючи тарілку, додала:

— Але я вражена, — і продовжила обідати.

Дівчата перезирнулися. Прикриваючи долонями роти, вони пирснули сміхом, скочуючись під стіл. Це була найвища похвала, яку їм доводилося чути від пані директорки за всі роки навчання в «Артеміді».

Вони сиділи на колоді та слухали шелест морських хвиль. Це була ініціатива мадемуазель Тамари — прогулятися берегом удвох. І цей кругляк, винесений морем на дрібну берегову гальку, теж помітила вона, відтак зупинилась біля нього, насолоджуючись вільним від роботи часом.

Нарешті зійшло сонце й вже зовсім по-літньому припікало щоки.

— Пані Тамаро, а ви вже зрозуміли, чому гер Фрідріх узяв мене в «Артеміду»? — нарешті знайшла в собі відвагу запитати Аня.

Мадемуазель Тамара закинула голову й примружилася. Цигарка в її руках диміла, але директорка не поспішала затягуватися. Аня помітила, що вона запалює цигарки радше для стилю, аніж для задоволення.

— Думаю, він розгледів у тобі щось особливе, — нарешті вдихнула тютюновий дим пані директорка.

— Що саме?

— Про це ти маєш запитати в нього. Але, боюсь, він зможе відповісти, лише як пройдеш усі випробування та здаси останній іспит.

— Коли стану справжньою агенткою?

Тамара ліниво посміхнулася.

— А ви? Ви теж у мені щось розгледіли? — не вгавала Аня.

— Не одразу. — Пані Тамара скидалася на кішку, яку відволікають від сонячної ванни. — Спершу я думала, що ти — прикра помилка. Що гер Фрідріх старіє та впадає в маразм.

Аня завмерла. Перед нею знову поставали жахливі картини перших місяців у карпатському притулку.

— Та я змінила свою думку, коли побачила тебе біля балетного станка разом із Істем, — не поспішаючи, вела далі жінка. — А того дня, коли ти витягла з полум’я Зою, я зовсім перестала сумніватися. Тобі було дванадцять, більшість дітей із тобою навіть не віталася, то навіщо було ризикувати життям через якесь дівча у вогні, яке тобі й слова доброго ніколи не сказало?

— Я тоді не думала… Я просто…

— Просто слідувала своїм інстинктам. І я була такою, Анничко. Я росла горянкою між Карпат, у маленькій громаді, і знати не знала, що є світ, інакший від мого. Аж раптом з’явився гер Фрідріх. Він був відомий у своїх колах розвідник, виконував важливе державне завдання: мав таємно викрасти документи в об’єкта, що квартирував у нашому глухому гуцульському селі, криючись від переслідувачів. І тоді він випадково зустрів мене… Гер Фрідріх вручив мені в руки монетку й дав завдання. Мила дівчинка у віночку з ромашок не викликає підозр, і я за півдня впоралася з роботою, яку агенти не могли здолати кілька тижнів. А потім отак відважно, не думаючи, кинулася в гірську річку, коли треба було врятувати немовля, що спорснуло з рук матері. Тоді гер Фрідріх вирішив забрати мене із собою, щоб навчити всього, що знав сам. Проте це виявилося нелегким завданням. Мені було дванадцять років, як і тобі. Мій життєвий багаж був завеликий, і нелегко було позбавити мене старих звичок. Та й йому — шпигунові — було нелегко, бо як виконувати надсекретні завдання, коли в тебе вдома недоглянута дитина? Тоді гер Фрідріх, мій названий тато, вирішив побудувати сиротинець.

— Певно, у нього був чималий статок?

— Таємні завдання недешево коштують. Та й спадок від тітки-герцогині гер Фрідріх отримав непоганий. Ми разом спроектували будинок, розробили план занять, запросили вчителів. І незабаром у нас з’явилися талановиті сирітки з усього світу. А коли перші дівчата були готові виходити на завдання, наш опікун залишив службу й присвятив життя новій шпигунській мережі під войовничою назвою «Артеміда».

— Ще одне запитання…

— А не забагато для одного дня?

— Чому гер Фрідріх, відправляючи нас на практику, сказав, що це подарунок вам? — не вгавала Аня.

— Така смішна історія, — усміхнулася сонцю мадемуазель Тамара, і зморшки навколо її очей перетворилися на сонячні промені. — У той день, коли сталася пожежа, я побачила дещо незвичайне. Пам’ятаєш той віз із сіном, що так зненацька з’явився під стіною вежі?

— Якби не той віз, то віддирали би мене від землі, — здригнулася Аня.

— А знаєш, звідки він узявся?

Дівчина лише заперечно похитала стриженою головою. Пасма її волосся підхопив вітерець, весело з ним граючись і тішачись погожій днині.

— А я знаю. Але не скажу.

Мадемуазель Тамара загасила цигарку, поклала недопалок у спеціальну маленьку коробочку і звелася на ноги.

— Не залишай після себе брудного сліду, а якщо вже насмітила — прибери. Це один із принципів нашої школи, пам’ятаєш? Це я так змінюю тему. Ходімо, міс Поллі! — подала Ані руку мадемуазель Тамара. — Сьогодні сестра Сара обіцяла нам музичний вечір. Ми ж не можемо пропустити кантату Баха для хору й фортепіано?

На вокзалі було людно: багато людей прийшло попрощатися з артемідами. Були тут і поліцмейстер, і лікар, була навіть Хіроко в новенькому кімоно. Прийшли й учениці під наглядом сестер і нової директорки. Декотра з учениць пустила сльозу, а більшість просто стояла, із сумом спостерігаючи, як їхні виховательки сідають у потяг.

— Така рада, що Чо поїде навчатися до Сан-Дієго, — визирнула у вікно Амелі. — Вони обіцяли дати ще кілька стипендій.

— Ми будемо їм писати, — зітхнула Мірто, прикладаючи долоні до скла.

— А що твій староста, не прийшов попрощатися? — чи то з турботою, чи з іронією запитала Глорія, доки мадемуазель Тамара розмовляла з кондуктором.

— Ми попрощалися вчора. Вирішили, якщо він прийде сьогодні, то буде забагато сліз, — зітхнула Амелі, і її сумні очі стали замріяними.

— Він чекатиме, доки ти не здаси екзамен? Але ж ти розумієш: навіть тоді життя шпигунки їй не належатиме…

— Я сказала йому, щоб не чекав. Щоб жив. Кохав. А якщо раптом ми зустрінемося знову й моє місце буде вільне…

Потяг загудів і зрушив з місця. Мадемуазель Тамара сіла поряд, зачинивши за собою дверцята купе першого класу.

— Ну що, Поль, — звернулася до Ані білявка, — закладаємось, куди тепер: Київ чи Бостон? Певна, що мадемуазель Тамара вже підготувала нам квиточки в перший клас…

— Не варто звикати до комфорту, — куточок вуст директорки поповз угору. — Сподіваюся, ні в кого немає морської хвороби?

На столику перед артемідами лежали чотири квитки третього класу на тихоокеанський лайнер із Токійського порту.

— М-м-м, Америка, Америка! — заплескала в долоні Глорія. — Яких же демонів мені там доведеться приборкувати?

39 Онігірі — кульки з білого рису, загорнені в лист сушених водоростей.

40 Джейн Остін (1775–1817) — англійська письменниця, яка у своїх творах відбила звичаї суспільства межі XVIII–XIX століть, а також торкалася проблем моральності. Головними героями її романів були жінки, світ вона зображувала крізь їхнє сприйняття. (Прим. ред.)

41 Щиро дякую (яп.).

42 Тривога (нім.).

43 Добрий день! (Англ.)

44 Кніксен — короткий і стриманий поклон із присіданням; знак привітання в молодих дівчат.

45 Чарльз Дарвін (1809–1882) — англійський науковець, який у праці «Походження видів шляхом природного добору, або Збереження обраних порід у боротьбі за життя» (1859) виклав теорію еволюції, у якій пояснював, зокрема, що всі живі істоти, у тому числі й люди, походять від одного тваринного предка. Але церква розкритикувала його вчення, посилаючись на те, що людину створив Бог. (Прим. ред.)

46 Католицький дитячий гімн I’ll Be а Sunbeam.

47 Ідзакая — різновид шинку в Японії.

48 Сама — найшанобливіше звертання в Японії. Окяку-сама — таке шанобливе звертання заведене в комерційних японських організаціях; тут: іронічне звертання до «покупця». (Прим. ред.)

49 Перше послання апостола Павла до коринтян, 11:3. (Пер. І. Огієнка.)

50 Брейк — команда рефері в боксі, за якою спортсмени призупиняють бій.

51 Доброго ранку (яп.).

52 Фатальна, згубна жінка (фр.).

53 Токурі — традиційна японська посудина з вузьким горлечком, у якій подають саке. (Прим. ред.)

54 Хіна-мацурі (яп. «свято ляльок») — день, присвячений дівчаткам, який святкують у Японії 3 березня.

55 Будьмо! (Яп.)

56 Татуювання — важливий атрибут культури якудза, так звана мова клану, причому демонструвати зображення заборонено. (Прим. ред.)

57 Скромність мов сніг: щойно розтане — зникне навіки (англ.) — прислів’я.