Шпигунки з притулку «Артеміда»

Розділ перший Невдала відпустка гера Фрідріха

Зима 1907 року була для гера Фрідріха часом відпустки, яку він сам собі організував. Такі відпустки він улаштовував украй рідко, бо просто не вмів відлежуватися під єгипетськими пальмами чи бодай півгодини всидіти в кав’ярні на Французькій Рив’єрі. Але похилий вік давався взнаки, суглоби боліли, а голова ладна була от-от вибухнути від сотні думок, завдань, планів і алгоритмів.

Йому радили податися в Будапешт на води11 чи пожити кілька тижнів у буддійському храмі в Гімалаях, але гер Фрідріх уперто обрав Київ. По-перше, відносно недалеко від притулку: сів собі на потяг у Радивилові, а встав на київському вокзалі. Ну, а по-друге, подейкували, що в гера Фрідріха в Києві лишилась пасія. Звісно, ніхто про це не говорив прилюдно, а якщо хто в притулку й згадував, то хіба що жартома.

Узагалі гер Фрідріх був настільки далекий від романтики, наскільки це можна було уявити. Сухенький дідок зі срібними шевелюрою, бакенбардами й вусами та завжди чисто виголеним підборіддям, набундючений і строгий, міг бути ким завгодно, та лише не коханцем. Так думали викладачі й учениці, проводжаючи його сани, що рухалися засніженою лісовою дорогою в напрямку залізничного вокзалу.

Гер Фрідріх натомість накрапав собі валер’янки з глодом і спробував поспати. Голова страшенно боліла, тож він твердо вирішив, що цього разу ні за які гроші не вляпається в жодну історію. Хоча б тиждень — якісь нещасні сім днів — він поживе лише для себе.

— Гер Фрідріх! — Портьє відчинив двері театральної ложі перед австрійським паном. — Раді вас знову бачити! Мадам. — І він низько вклонився супутниці гера Фрідріха.

Жінка густо почервоніла й увійшла в ложу. Про неї можна було з упевненістю сказати «звичайна»: середнього віку, середнього зросту, невизначено-тьмяного кольору волосся, вицвілі від часу й сліз очі, кілька зморщок на лобі та в кутиках очей.

— Я завжди ніяковію, коли з тобою. — Жінка накинула на плечі білу шаль, ховаючи під нею нову, привезену Фрідріхом із Відня сукню. — Як подумаю… У тебе в притулку всі дівчата — пишні кралі, молоді, розумні. Чому ти досі приїздиш до мене?..

Гер Фрідріх прокашлявся. Коли він був поряд із цією нібито звичайною жінкою, слова весь час застрягали в горлі.

— Скажи лише слово, і я заберу тебе в притулок. Одне твоє слово, Марто…

— Я на секунду відлучуся в дамську кімнату, — перервала його жінка, підводячись із крісла.

Старий зіперся обома руками на червоний оксамит перил. Він роздивлявся кришталеву люстру й золоті закрутки в оздобленні оперного залу. Балет «Коппелія», або, як його ще називали, «Красуня з блакитними очима», гер Фрідріх бачив уже тричі, але ще жодного разу не бував на ньому з Мартою. Він усміхнувся своїм легковажним підлітковим думкам. Правду кажуть, що волос сивіє, а дід дуріє.

Марта Перебий-Шовковська була заміжня. І десять років тому, коли вони тільки познайомилися в одеському порту, і тепер ця жінка була для нього недосяжна. Він міг зрідка писати листи, передаючи через таємних посильних, крадькома брати її за руку, раз на рік навідуючись до Києва, і мріяти про той час, коли Марта нарешті залишить остогидлого чоловіка, дрібного чиновника Південно-Західної залізниці та власника кількох прибуткових будинків.

Пірнаючи у водоспад думок, гер Фрідріх навіть не помітив, як задивився на хлопчину, що жваво рухався між рядами в партері. Хлопчику було не більше дванадцяти. Схоже, його тут добре знали, особливо молоді дворяни й офіцери, що пхали в його кишені мідяки з записками.

Гер Фрідріх вдоволено примружився. Його око було добре натреноване, тож він одразу збагнув, кому адресовані ті послання. Збагнув він і інше: той хлопчик у зеленому картузі та картатій безрукавці насправді є дівчиськом. Справжнісіньким собі дівчиськом.

Пані Марта повернулася, незабаром почалася вистава. Білі шопенки балерин, що метеликами злітали в повітря, музика, що зачаровувала, рука Марти, що так покірно лежала в його руці, — усе це здавалося геру Фрідріху дивом, справжньою відпусткою, на яку він, безперечно, заслужив. Та все ж не міг викинути з голови дівча в зеленому картузі.

Ледве досидівши до кінця першого акту, гер Фрідріх спустився в буфет. Привід був дуже зручний, адже кожен поважний кавалер має пригостити даму в театрі шампанським і цукерками. Байдуже, що з його достатком він міг замовити хоч десять пляшок просто в ложу.

Не встиг поважний австрійський пан стати в чергу, як зеленувата тінь шмигнула між затягненими у фраки й атласні сукні театралами. Гер Фрідріх прислу`хався. У його віці здатність чути притупляється. Але якщо сорок років поспіль тренувати всі шість органів чуття, зокрема інтуїцію, то на старості літ почнеш помічати й те, чого не хотів би. Він же приїхав сюди відпочивати! Він у клятій відпустці, чорти б її взяли!

— Баришня ж прийняла перстень? Прийняла! То чого тепер заноситься? Прима-балерина! — почувся стишений голос з-за важкої оксамитової портьєри. Скидалося, що вже немолодий дворянин палко вмовляв «хлопчика» влаштувати йому побачення з мадемуазель Талією, виконавицею партії Сванільди.

— Передай їй це, чуєш? Як там тебе кличуть, Живчик, чи що? Перекажи моїй дамі, що чекатиму її в «Шато де Фльор» після балету. Зрозумів, хлопчисько?

— Я зрозумів, а от ви мене ніяк не зрозумієте, — ледь стримуючи роздратування, відповів «хлопчик». Твердо так відповів, без викрутасів і остраху. — Кажу вам утретє: у пані Талії сьогодні мігрень! А їй із цією мігренню ще два акти танцювати. Наступного тижня вона радо з вами пообідає, випише вам контрамарку на черговий балет, але тільки не сьогодні, розумієте? Не сьо-го-дні. За вами пришлють.

Живчик вишмигнув у фойє і нишком, щоб не тривожити гостей, смикнув за рукав високого блондина в голубому велюровому костюмі, соваючи йому в долоню згорнений папірчик і зникаючи між людей. Блондин посміхнувся.

«То ось як київські балерини влаштовують собі побачення», — подумав Фрідріх і, ступивши кілька кроків слідом за «хлопчиком», ніби ненароком підставив йому під ноги костур.

Дитина спіткнулася, але втримала рівновагу. Тоді сивий дід, що мав такий вигляд, ніби от-от розвалиться, раптом схопив «хлопчиська» за комір і з силою жбурнув на підлогу.

— Що ти винюхуєш тут, малий? Чи, може, поважних людей оббираєш? Ану, покажи мені кишені? Ну ж, вивертай! Що я там побачу? Золотий годинник чи портмоне?

Миттєво звівшись на ноги, Живчик уклонився геру Фрідріху.

— Я посильний, пане.

— Посильний? І що ж ти посилаєш? Вивертай кишені, кажу!

— Не можу, пане. Це конфіденційно.

— Конфіденційно? А годинник у мене зник теж конфіденційно?

Навколо гера Фрідріха збирався натовп. Блондин у велюровому костюмі також підійшов, постояв кілька секунд, але нічого не сказав.

— Хочете — бийте мене, здавайте поліції, але я нічого не крав. Я посильний. А читати чужі листи — ницо й негідно, хай ви простий робітник чи сам князь, — різко відказав Живчик, стріляючи великими зеленавими очиськами.

— Добре, — раптом пом’якшав старий. — Якщо ти посильний, то влаштуй мені побачення з мадемуазель Талією.

Поважним жестом Фрідріх зняв із пальця перстень із рубіном, простягаючи дитині, але «хлопчисько» лише повів кирпатим носом.

— Пані Талії не личить червоне.

— Це не для пані. Це для тебе. Знаєш, скільки всього на цей перстень можна купити?

Посильний випростався й презирливо форкнув:

— Ви що, думаєте, усе на світі можна купити?

— А що ж не можна?

— Гідність, пане.

Піднявши з підлоги картуз, «хлопчисько» обтрусив його та повагом надів на голову. Пролунав перший театральний дзвінок. Оглядаючи натовп, що з цікавістю позирав на нього, «хлопчина» кинув ще один зневажливий погляд на гера Фрідріха, приклав руку до козирка на прощання та зник у лабіринті театральних коридорів.

Фрідріх сміявся. Він і незчувся, як хтось узяв його під лікоть.

— Що це було? — На нього дивилася бліда пані Марта. — Навіщо ти накинувся на цю дитину?

Чоловік відкашлявся, прикриваючи рукою рот. Юнацькі бісики грали в його вицвілих очах.

— Як тобі сказати… Одним словом, я обіцяв не працювати хоча б кілька днів, але, бач, не виходить. От ти підозрювала, що це мишеня — дівчинка?

На диво, пані Марта згідно закивала, зводячи на гера Фрідріха сумні сірі, мов вранішній туман, очі.

— Я знаю цю малу. Її звати Аня, вона дочка нашої квартирантки. Розумієш, її мама — колишня балерина. Залетіла від такого-от палкого шанувальника, що обіцяв золоті гори, а зрештою лишив її саму з дитиною. Стара мов світ історія. Лариска, квартирантка наша, була й сама ще зовсім дитям. Батьки її з Козятина, учителі обоє, така тиха, інтелігентна сім’я. Ця Лариска, слова нікому не кажучи, вирішила залишити дитину, народити й виховати. Ну, а з театру її, ясна річ, викинули… А ти що, хочеш цю дівчинку… завербувати?

— Вона задоросла, — зітхнув австріяк. — Скільки їй?

— Дванадцять.

— Так і знав. У нас є правило. Ми забираємо в притулок лише сиріт і лише не старших за десять років.

Пролунав другий дзвінок.

— Треба йти. А я так і не купив тобі шампанського.

— Пусте, — сказала Марта, нарешті відпускаючи його лікоть. — А знаєш, я думаю, вона й справді та, котру ти шукаєш.

— Можеш мене переконати? — примружився старий.

Пані Марта ледь помітно всміхнулася. Уперше за весь вечір.

— А що говорить твоє шосте чуття? — стишено запитала жінка. — Воно ж тебе ніколи не підводило.

— Марто, я ж не можу просто так порушити правила…

— Правила, які ти сам установив? Добре, якщо просиш тебе переконати, то зводи мене завтра на Мерингівську12 в «Апполо».

— «Апполо»? Хіба це не пивничка? Щось на кшталт вар’єте чи кафешантану…

Марта кивнула, і знову ледь помітна усмішка з’явилася на її обличчі.

— А ти думав, я не буваю в таких низькосортних закладах?

— Та ні, я просто… — знітився гер Фрідріх. Уперше за багато часу він по-справжньому знітився.

Марта знала про нього так багато, як не знала жодна жива душа. Але вперше за десять років вона відчула себе його спільницею, союзницею в його шпигунських справах. Уперше за тривалий час у її очах мигнув живий вогник, і вперше гер Фрідріх замислився над тим, що від самого початку Марту цікавила роль не так його коханки, як соратниці. Що ж, тоді відпустка точно скасовується.

Наступного дня гер Фрідріх сидів у досить пристойній ложі театру-вар’єте «Апполо», покашлюючи від тютюнового диму й спостерігаючи, як пані Марта вітається зі знайомими в партері. Тут, у закладі для середнього класу, було більше шансів скомпрометувати заміжню жінку. Та незабаром Марта впевненою ходою ввійшла в його ложу й сіла поряд.

— Мене запитали, чому я тут.

— І що ж ти сказала? — примружив очі Фрідріх, зиркаючи з-під розлогих сивих брів.

— Правду: допомагаю австрійському вербувальнику знайти нові таланти для його театру.

— А в мене з’явився театр?

— Якщо твої панянки розігрують такі самі вистави, як і ти вчора у фойє опери, то чим це гірше від театру?

Її останні слова перервала гучна музика. Грали марш, і на сцені з’явилися танцівниці в закритих гусарських мундирах і вкорочених спідницях, що ледь прикривали коліна. Після них вийшов цілий циганський хор, виконуючи «Мой костёр в тумане светит»13, потім якийсь розмальований і зовсім не смішний клоун намагався загравати з присутніми дамами. Була приборкувачка пітона, дві спеціально запрошені американські танцівниці підкидали догори ноги в канкані, конферансьє з мавпочкою на плечі проводив конкурс краси серед присутніх, а памфлетист висміював недоліки буржуазного суспільства.

Коли велика й огрядна пані затягнула «Ой я дівчина Полтавка, а зовуть мене Наталка…» і пробило північ, витривалому геру Фрідріху терпець урвався.

— Я її весь вечір виглядаю. Де це дівча, що завдає мені стільки клопоту й душевних мук?

Пані Марта з осудом поглянула на супутника.

— Ви довіряєте мені, гер Фрідріх?

Під тим поглядом, сповненим ніжності й не баченої ним раніше жіночої сили, Фрідріх здався. Він відкинувся на спинку крісла й перестав чекати. І тієї ж миті з-за лаштунків під грім оплесків випливла підвішена до стелі гойдалка. На ній, підібгавши одну ногу під себе, а другу звісивши, сидів сумний П’єро в чорно-білому костюмі-трико. Маленька сльоза була намальована на лівій щоці загримованого обличчя. Оркестр заграв Вівальді, і П’єро на гойдалці зарухався в такт музиці.

— Це вона? — затамувавши дух, прошепотів гер Фрідріх.

— Вона.

Від Ані не можна було відвести очей. Здавалося, у цього створіння не було кісток. Дівчинка легко перекидалася на гойдалці, робила сальто й, прогинаючись назад, діставала пальцями ніг до носа. Кожен її рух був виважений до дюйма — один прорахунок, і лежати їй, скаліченій, на дерев’яному помості. Але Аня знала, що робила. Її погляд чіпляв глядачів, і гер Фрідріх помітив, як історія нещасного П’єро примусила не одну панянку в залі нишком утирати очі.

— Ти мене переконала, — лише й спромігся сказати гер Фрідріх, усміхаючись і щосили плескаючи в долоні разом із залом. — Це пташеня мусить приєднатися до нашої зграї.

Аня витирала грим перед дзеркалом, коли до неї підійшла стурбована мама, досі одягнена в блискучий корсет і короткі рожеві панталони, у яких танцювала останній номер. Лариса взяла дочку за плече.

— Живчику, із нами хоче поговорити один пан… Він каже, що ти вчора поцупила в нього золотий годинник. Це правда?

— Мам! — обурено кинула мала.

Та так голосно, що вся гримерка повернула голову.

— Ти ж знаєш, я ніколи не візьму чужого, — уже тихіше проговорила дівчинка, закусуючи губу.

Цей чоловік прийшов її шантажувати. Він хоче, щоб Аня звела його з пані Талією. Такий старий і сивочолий, а туди ж! Дівчинка гнівно стиснула кулаки, намірившись тікати, але в гримерку вже заходив власник театру, довготелесий Степан Олегович, ведучи під руку того самого сивого іноземця з костуром.

— Може, у вас є окремий кабінетик? — ласкаво попросив дід, укладаючи в руку власника кілька монет. — Приведіть туди цього Живчика, а заодно й матусю.

— Що ж ти за дитина така! — замахнувся на Аню неповороткий Степан Олегович, вчасно стримуючи широку долоню. — Ідіть разом, отак, як є, у гримі, ідіть. І в корсеті своєму страмному. Може, хоч так пощади в пана за своє байстря випросиш. Не мені тебе вчити. — Він смачно ляснув Ларису по сідниці.

— На моєму «байстряті» увесь твій поганий театр тримається! Теж мені, учитель плішивий! — випалила обурено Лариса, беручи за руку дочку та зникаючи за дверима в кабінет.

Тут палахтіла гасова лампа, підсвічуючи оббиті дешевими жовтуватими шпалерами стіни й невибагливий гарнітур: стіл, диван і два стільці з горіхового дерева.

— Бачу, у театрі вас не дуже жалують, — буденно сказав гер Фрідріх, сідаючи на скрипучий диван. — І ви теж сідайте. Чув у вас хороше таке прислів’я: «У ногах правди нема». Ніколи не розумів його, доки клятий артрит не замучив.

Попри запрошення, мама з дочкою так і стояли навпроти старого, не наважуючись присісти: Аня в чорно-білому трико з напівзмитим гримом і Лариса, усипана блискітками, із величезним страусовим пером, що недоладно стирчало з її завитого русявого волосся.

— Скажи мені, Живчику… Чи краще звертатися до тебе якось інакше? Аня? Анничка? — Старий лукаво примружився. — Скажи, чи ти вмієш читати?

— До чого ці питання? — втрутилася мама, виступивши наперед дочки й затуляючи її собою.

— А до того, шановна Ларисо Павлівно, що я фундатор і почесний опікун притулку. Можете називати його школою для талановитих дітей.

— Я ніколи не ходила до школи, — розгублено відповіла Аня. — Читати я вмію, але пишу дуже погано… Не думаю, що я талановита. — Аж раптом додала: — І я все одно не влаштую вам побачення з пані Талією! Хіба що вона сама захоче…

— Присядьте! — перервав її австрієць. — Випийте води й підготуйтеся до того, що я вам скажу. Мене звати гер Фрідріх. Двадцять років тому я заснував притулок «Артеміда» — розвідувальну школу для дівчаток. Ми не якась там благодійна організація. Ми комерційна структура, незалежна від держав, непідконтрольна урядам. «Артеміда» навчає дівчат усього, щоб стати першокласними шпигунками, а по закінченню навчання укладає договір на десять років. Це означає, що…

— Я розумію, що це означає, — перервала старого Лариса. — Якщо ви візьмете до себе Аню, я до кінця віку молитиму за вас Божу Матір, я…

— Мамо! Що ти кажеш, мамо?!

Лариса опустилася на коліна, складаючи на грудях руки, і Фрідріху навіть довелося самому підвестися й підняти її на ноги, а відтак змусити випити цілих дві склянки води.

— Заберіть її… Заберіть її чимдалі звідси, — усе ще жебоніла жінка.

— Мамо, чому ти мене спроваджуєш?

— Розумієте… — Не зважаючи на протести дочки, Лариса й далі зверталася до гера Фрідріха, хапаючись за поли його одягу. — Розумієте, вона вже не дитина. Підліток. Майже дівчина. Вона не зможе довго вдавати із себе Живчика, ні в оперних коридорах, ні на сцені. А далі що? Пристойній панянці не личить вигинатися змією в сажні14 над сценою. Підмостки кабаре такі хиткі, невитривалі. Циркова слава, мов свічка, спалахне й загасне, і незчуєшся, як із зірки перетворишся на дворову дівку.

— Анничко, — вислухавши матір, звернувся до дівчинки старий. — Потрапивши в «Артеміду», тобі доведеться забути про своє звичне життя. Ти зникнеш із цього світу без прощань і будь-яких пояснень. Просто завтра тебе вже не буде, а твоя матуся подасть заяву в поліцію про зникнення. Пізніше вони винесуть вердикт: пропала безвісти, потонула в Дніпрі, втекла в Канаду на заробітки… Аня Гаєвська щезне назавжди, як і Живчик, як і сумний П’єро. А десь далеко, за багато миль звідси, з’явиться інша дванадцятирічна дівчинка, під іншим ім’ям, із паспортом іншої країни, кругла сирота, прийнята в притулок «Артеміда».

— Чи зможу я, — Аня важко проговорювала кожне слово, ніби то були не слова, а рибні кістки, що застрягли в горлі й до крові роздирали його зсередини, — ще коли-небудь побачити маму?

— За правилами, ти маєш розірвати будь-які стосунки зі своєю сім’єю. Але для тебе я зроблю виняток. Ти зможеш побачитися з мамою, але тільки після закінчення школи й після першого успішно виконаного завдання…

— Скільки часу для цього потрібно? — нетерпляче випалила Аня.

— Для кого як. Котрась отримує перше завдання вже в шістнадцять, а котрась ще й у двадцять не готова.

— Вісімнадцять.

— Що?

— Я отримаю своє перше завдання у вісімнадцять. І успішно його виконаю.

Лариса розридалася, знову опускаючись на коліна та обіймаючи свою тендітну Анничку. Туш затікала в ранні зморшки на ще зовсім молодому обличчі жінки, розмазувалася чорно-білим костюмом доньки.

Міський годинник пробив першу ночі.

— Уже час, — тихо сказав гер Фрідріх, беручи за руку Аню, яка стояла знерухомлена і з кам’яним обличчям, на якому не було жодної сльози.

— Мамочко, дочекайся мене. Не хворій, хоч раз на тиждень їж м’ясо. Провідуй зрідка пані Талію — ти ж знаєш, вона дуже нещасна. І не хвилюйся. Я повернусь.

11 На води — ідеться про курорт з мінеральними або термальними джерелами.

12 Мерингівська вулиця — сучасна вулиця Марії Заньковецької в Києві.

13 «Моє багаття у тумані світить» (рос.) — популярний циганський романс.

14 Сажень — давня східнослов’янська міра довжини, що від 1835 року дорівнювала 2,1336 метра. (Прим. ред.)