Шпигунки з притулку «Артеміда»

Розділ шостий Настане врем’ячко — достигне яблучко. І само відпаде

Попри скандал олімпіада тривала. Марафонці бігли Житомирською трасою, стрільці натягували тятиви луків на Сирці, а міська публіка стежила за всім зі жвавим інтересом. Навіть активніше, ніж до скандалу, так добре висвітленого в пресі.

У легкій білій сукеночці, купленій у Бостоні, із короткою стрижкою боб, на яку перехожі кидали зацікавлені погляди, із навмисне непокритою головою Аня сиділа біля фонтана, зануривши ноги у воду. Вона знала, що в міському фонтані купатися не можна, але саме так любила робити в дитинстві. Поруч, прикрившись парасолькою, сиділа її мама.

Стільки всього було проговорено, стільки сліз виплакано, що тепер вони обидві просто сиділи мовчки, дивлячись на воду.

Тихим кроком до них підійшли ще двоє. Гер Фрідріх дедалі більше спирався на паличку, а пані Марта дедалі тісніше притулялася до його плеча. На її безіменному пальці аметистом поблискувала обручка.

— Як неочікувано! І ви тут? — сказав гер Фрідріх, примощуючись поряд.

Аня поспіхом витягла ноги з фонтану й заходилася взувати сандалі.

— Я не знала, що ви вже приїхали, — зажебоніла вона, знічено хилячи голову перед опікуном. — Швидко ви — в Африку й назад…

— Та я вирішив узагалі нікуди не їхати. Зупинився на подільській квартирі Марти, наглядав за її орендарями, пив чай із твоєю мамою…

— Ви увесь цей час були в Києві?! — випалила Аня, гнівно зиркаючи на австрійця. — Гер Фрідріх, так не можна! Цілий рік уже ви нами маніпулюєте! Завдаєте болю, примушуєте переживати найстрашніші моменти нашого дитинства! Ви…

Мама взяла Аню за руку, і та запнулася.

— Вітаю в «Артеміді», — сказав гер Фрідріх, усміхаючись собі під ніс. — Тобі ще навіть нема вісімнадцяти, а ти вже більше не учениця. Бачиш, я дотримав обіцянку. Відпочивай, доки підшукаю для тебе нову місію…

— А дівчата? — налякано запитала Аня.

— Що тобі до дівчат? Ви ж терпіти одна одну не можете…

— Але ми команда…

У цих простих словах, у чистому погляді зелених очей Ані було стільки щирості, що на щоках жінок забриніли краплинки.

— Ох, Фрідріху, вони чудова команда. — Пані Марта узяла Аню за руку. — Не можна їх розлучати!

— Я теж думаю, що ми одна одну доповнюємо, — почала відстоювати свою думку Аня. — Вони собі в центрі уваги, а коли потрібен хтось непомітний, то з’являюся я…

— Ти справді думаєш, що райська птиця, про яку пліткує все місто, — це щось непомітне? — засміявся гер Фрідріх. — Анничко, із першого нашого знайомства я знав, що ти маєш магію перевтілення. Ти можеш ставати привидом, а можеш сяяти зіркою.

— Але чому… ви ніколи не казали мені цього раніше? Ви жодного разу не обмовилися, чому, порушивши правила, узяли мене в артеміди!

— Настане врем’ячко — достигне яблучко. І само відпаде. Так каже народна мудрість. Бачиш, із часом відпадає багато питань, бо ти сама знаходиш на них відповідь. Ґратулюю88 в дорослому житті! — ще раз привітав гер Фрідріх. — А чому б нам сьогодні не влаштувати святкову вечерю? Думаю, цього разу нехай готують артеміди. Що ти на це скажеш?

— Але, гер Фрідріх, ми не вмі…

— А в Марти є важливіші справи, ніж стояти півдня за плитою, правда ж, Марто? — Австріяк узяв її під руку. — Хочу вечерю з трьох страв. І десерт. Десь на восьму. Цього разу не розчаруйте мене, дівчата, бо знову доведеться їхати в Африку.

Тим часом в поліційному відділку був повний розгардіяш. Начальник мало не рвав на собі волосся. Мірто, а за новими документами Марія Копач, прийшла в жандармерію давати свідчення. Її супроводжувало двійко викрадених дівчат, що не побоялися говорити за умови збереження анонімності.

Начальник жандармерії, майор Стрілецький, усе вислухав і записав.

— А ви що, га? — звернувся він до Мірто. — Ви чого в це влізли?

— Особисто я? Як сказати… учора ж було відкриття, розумієте, тож, як учасниця олімпіади, я святкувала з іншими в пивній… Ой, не треба на мене так дивитися. Що, дівчині не можна вже й пива випити?

— Ну, і що було далі?

— Ну, там були ці жандарми й журналісти. Жандарми кудись побігли, журналісти за ними, ну і я… Я ж уперше в місті, мені було цікаво, що тут коїться…

— А журналісти кажуть, що жандарми знялися з місця після того, як ви їм щось сказали. На вушко.

— Ах, ну так! Зовсім п’яна була! — стукнула себе по голові Мірто. — Річ у тім, що я гуляла вулицею. А тут крики дівчат із вікон. Ви ж кричали? — звернулася вона до дівчат.

Ті жваво закивали.

— Ну от, я пішла попити пива, а там жандарми. Я їм і розповіла.

— Ви так говорите, наче досі нетверезі… Сім п’ятниць на тижні, чесне слово! Ну, а решта?.. Оця японка звідки взялась? Потім ще… та божевільна, у леопардовому костюмі, що пістолетом погрожувала, і ця… як її… райська птаха?

— Звичайні собі хвойди, — відмахнулася Мірто. — Повірте, я з такими жінками справ не маю.

— Ви що, мене за дурня тримаєте! Я сам бачив, як ви посадили оцих-от дівиць в автівку разом із «пташкою», а самі пішли з двома іншими, обійнявшись!

— Не було такого, — похитала головою Мірто. — О, пане штабс-капітан, ви хоч раз бачили мене поряд із вищезазначеними баришнями?

Поль, який саме зазирнув у кабінет, на мить закляк, удавши, що думає.

— Не пригадую, мадемуазель.

Коли допит нарешті добіг кінця, а Мірто мало не довела начальника жандармерії до сказу, вона пройшла повз Поля, що задумливо стояв на виході, ніби ненароком штурхаючи його плечем.

— Дякую, офіцере, — усміхнулась вона. — Ви ж прийдете завтра вболівати за мене? На фехтувальний манеж. Ну, ви й самі знаєте, де це… — Дівчина багатозначно закотила очі.

— І вам дякую. Моя допомога потрібна? — Він кивнув на супутниць Мірто.

— Що ви, ми не можемо вас так обтяжувати.

Мірто хотіла вже рушати, узявши визволених дівиць попід лікті, але Поль її зупинив:

— Пані… Зробите мені маленьку послугу? Передасте це… гм… хлопчикові-перекладачу?

— Райській птасі? — ще ширше всміхнулася Мірто. — Із радістю. Але я думала, що ви запали на Глорію, офіцере. Вона постійно про вас згадує. Ви зважте, може, це доля?

Поль нервово осмикнув поли уніформи.

— Просто передайте.

Мірто кивнула. Вона більше не насміхалася. Її очі, сині й спокійні, мов літнє небо, були сповнені тихої вдячності. Усе ж таки, якби не Поль, то хтозна, чи завершили б вони свою місію.

Аня вже крутилася на кухні, коли повернулися Амелі та Глорія.

— Ми посадили дівчат на потяги. Мірто має відправити ще двох своїх підопічних. Вам не здається, що саме час добряче напитися? Я все ніяк не можу скинути стрес. — Американка потрусила в повітрі руками.

— І не мрій. Знімай стрес медитаціями — сьогодні в нас вечеря з гером Фрідріхом.

— Життя несправедливе, — похнюпилася Глорія. — Ну, принаймні відпочину…

— Накривай на стіл давай! А ти, Амелі, поріж салат…

— Розкомандувалась тут. — Амелі наділа фартух. — О, дивись, і Мірто прийшла! Дорога Мірто, а ходи до нас — ми так скучали!

Амелі підійшла зі спини та обняла подругу, вкладаючи їй в руки широкий кухарський ніж.

— Поріж-но оце дрібненько. А я візьмусь за десерт. Як думаєте, порубані на чотири шматки яблука — це вже готовий десерт?

Вечеря вийшла пристойною. Не ресторан, але їсти можна. Коли всіх привітали з випуском і розрізали великий торт із кремом, подарований дівчатам пані Мартою, усі швиденько розійшлися по кімнатах. Артеміди були зморені. До того ж наступного дня треба було вставати рано, щоб уболівати на фехтувальному герці за Мірто, яка вирішила відіграти свою роль до кінця.

Коли світло вже було вимкнене, у кімнату до Глорії та Ані хтось прокрався.

— По-оль, ти спиш? — смикнула її ковдру Мірто.

— Здуріла? У нас що, нова місія? Дай поспати…

— Я забула дещо тобі віддати… А зараз згадала. Якщо не віддам — не засну. Я думаю, тут щось дуже важливе.

Мірто всунула конверт під подушку й вийшла.

«Важливе?!» — Ані страшенно хотілося спати, але тепер конверт не давав спокою і їй. Якщо Мірто ходила в жандармерію, то конверт від…

Аня схопилася на ноги й запалила гасову лампу. Ледь стримуючи тремтіння в руках, вона розгорнула листа.

Любий Живчику!

Коли ми з тобою лиш познайомилися, я був романтичним підлітком, що все шукав свій шлях у житті. Я пірнав із головою у військову справу, бо мені здавалося, що це найпочесніша місія. Потім я вирішив присвятити себе коханню і, мов середньовічний лицар, знайти об’єкт обожнювання серед балерин. А потім я зустрів тебе, і ми подружились. Ми розмовляли, сміялись. Я став придумувати зачіпки, щоб побачитися з тобою, передаючи записки хористочкам, які мені навіть не подобалися. Потроху я зрозумів, що мене до тебе притягує незрозуміла сила. І тоді, пригледівшись до тебе, я збагнув, що ти не хлопець. Я стежив за твоїми виступами в кафешантані, проводжав тебе додому, поки ти не бачила, і вже хотів був тобі зізнатися, аж балерини стали шептатися, що ти зникла. Ганна Василівна Гаєвська пропала безвісти. Можливо, тоді я й вирішив поєднати своє майбутнє зі слідством. Я хотів знайти тебе. Але незабаром з’явилася нова чутка, ніби твоє тіло викинуло на дніпровий берег. Я не вірив. Я хотів сам пересвідчитися, але мене навіть не впустили в морг. Я ще шукав тебе, розпитував кого тільки можна, навіть познайомився з твоєю мамою, але ніщо не дало результату.

Аж раптом тиждень тому на моєму шляху з’являється хлопчик-перекладач Поль, мама якого чарівним чином француженка, як і моя. Цей Поль, виявляється, виріс у Києві й навіть бував із другом біля Бабиного озера на острові Труханові. Цей Поль справедливий і непідкупний, стрибає по деревах мов дикий кіт і метає ножі. А ще він бинтує мої рани й укриває мене хвоєю. А потім, до речі, краде з кишені два рублі.

Цей дивний хлопчик не виходить у мене з голови. І хоч як я намагаюся зазирнути в його очі, ніяк не можу розгледіти його за денного світла й без крислатого капелюха.

І от зненацька хлопчик Поль знімає маску й постає переді мною чарівною пташкою, повітряною гімнасткою Анею Гаєвською.

Любий Живчику, я зовсім розгублений. Мені здається, що серце от-от розірветься. Але якщо для тебе це не достатній привід побачити мене, то просто прийди повернути борг.

Щиро твій

Поль.

Тієї ночі гучно тріскотіли цвіркуни за вікном. Чути було, як прибував на вокзал потяг і як бульваром проїздила бричка. Тієї ночі було то холодно, то раптом спекотно. Аня до ранку просиділа біля відчиненої кватирки. Тієї ночі Аня так і не заснула.

На світанку артемід розбудив голос гера Фрідріха:

— Алярм!

Вони схопилися й вибігли вниз у нічних сорочках і халатах.

— Що сталося? — захекавшись, питали вони.

— Щойно надійшла телеграма. Маємо нове завдання. Завтра, рівно в полудень, чекаю вас на залізничному вокзалі.

— Усіх? — прошепотіли дівчата, ззираючись.

— Усіх!

Радісний крик луною прокотився по сірому й непоказному, але такому затишному будинку. Лише Аня тішилася в півсили. Вона сподівалася зостатися хоча б на тиждень, бодай на півтижня… принаймні до післязавтра — до свого дня народження, але доля підганяла.

«Що ж, — зітхнула вона. — Усьому свій час. Що там гер Фрідріх казав про яблучко, яке в потрібний момент само відпадає? Може, треба просто рухатися далі?»

Того ранку дівчата збиралися на олімпіаду, мов на бал. І хоча вони приміряли прості літні сукні й непоказні капелюшки, кожна з них почувалася королівною. Лише Аня сиділа в ліжку в короткій юкаті та дивилася у вікно.

— Ти що, не підеш? — безцеремонно штовхнула її Глорія.

— Щось я погано почуваюся…

— Не підеш — силою потягну.

Глорія припинила фарбуватися й сіла опріч колежанки, розвертаючи її обличчям до себе.

— Так не чесно. Ми всі до кінця боролися з привидами свого минулого. Я навіть заміж вийшла! А ти — здаєшся в останній день.

— Ми ж виконали місію…

— Місія не там, — показала Глорія на двері, де в сусідній кімнаті пив чай гер Фрідріх. — Вона тут, — приклала руку до серця білявка. — Хоч як швидко від неї втікатимеш, а все одно не втечеш. По собі знаю.

Глорія відчинила шафу, дістала звідти зелену сукню, гідну римської богині, разок перлів і гарненький капелюшок.

— Де ти це все дістала? — здивувалася Аня.

— Робота в борделі має свої вигоди. Одна з них — аванс, — засміялася білявка. — Та-ак, яку б помаду тобі до цього плаття дібрати…

Дівчата приїхали рано. Вони потішили себе тістечками у «Швейцарській кондитерській» і, прикриваючись парасольками, побігли на фехтувальну арену. Лариса Гаєвська, Аніна мама, уже чекала на дочку, із радістю потискаючи руки іншим артемідам.

І от, коли змагання вже почалося і перші дуелянти витягли рапіри, на вході з’явився молодик, одягнений в просту світлу сорочку та літній піджак. На його рукавах блищали срібні запонки, а черевики були до блиску начищені. Навіть під тінню капелюха Аня могла впізнати його обличчя, розгледіти знайомі тонкі риси підборіддя та носа, його до болю, до оскоми, до щему в грудях знайомий силует.

Глорія вдарила колежанку ліктем. Боляче вдарила.

— Не хочеш підійти й привітатися?

Аня лише заперечно похитала головою.

— Якщо тобі так не подобається цей офіцерик, можна, я заберу його собі? Мені переказували, він навіть у готель приходив, питав про кімнату 205…

— Що обираєш: синець під оком чи вискубане волосся? — просипіла Аня.

Натомість офіцер Поль уже підвів голову на трибуни й, привітно усміхаючись, махнув дівчатам рукою.

— Пані Гаєвська, ваша дочка така боягузка! — звернулася до Аніної мами Глорія. — Уявляєте, вона не боїться приставити спицю до горла губернатора, а от освідчитися хлопцю, у якого по вуха закохана, — не може. Думаю, це все від заниженої самооцінки…

Аня різко видихнула, зіщулюючись, мов повітряна кулька. Їй здалося, якби вона цього не зробила, то луснула б від злості або й справді видряпала б Глорії очі. Але ж її правда. Глорія має рацію.

Вручивши свою парасольку мамі, Аня підібрала поли довгої сукні й швидко попрямувала сходами донизу. Мірто відсалютувала Полю шпагою, усміхаючись, Амелі та Глорія про щось перешепнулися й зареготали, дратуючи навколишніх уболівальників.

Офіцер жандармерії Поль так і стояв на вході в спортивний комплекс, затуманеними очима спостерігаючи, як до нього спускається коротко стрижена панянка в рукавичках і капелюшку, на високих підборах і з порізом на щоці, що ледь затягнувся.

У нього була тисяча підтверджень, на трибуні стояла її мама, але штабс-капітан досі не міг повірити, що це справді вона.

— Я прийшла… подякувати тобі за допомогу. І за те, що врятував мені життя тоді, на острові… Вибач, що вкрала два рублі. Ось… — Дівчина вийняла з дамської сумочки гроші, але Поль лише похитав головою.

— Іншим разом повернеш, — сказав він і, схопивши Аню за руку, віддав честь артемідам на трибуні.

Ще мить — і він уже біг вулицею й тягнув дівчину за собою.

— Гей, відпусти мене, — виборсалася Аня, спідлоба зиркаючи на офіцера. — Ти не маєш права отак…

— А яке ти… яке ти маєш право отак зникати — і знову з’являтися в моєму житті?

Його очі іскрилися. На очах у військового блищали сльози.

— Не питай мене ні про що, — потупилася Аня. — Я не зможу тобі відповісти. А завтра я зникну знову. Тому немає сенсу…

— Дай мені відповідь лише на одне запитання, — увірвав її Поль. — Чому ти насправді спустилася до мене? Подякувати? Віддати два рублі?

Аня похитала головою й ледь помітно всміхнулася.

— Бо інакше Глорія пригрозила прибрати тебе до своїх рук. А я, знаєш, недолюблюю Глорію…

— Навіть при тому, що вона прикривала твою спину? — повів бровою Поль.

— Агов, це я прикривала її! — засміялась Аня.

Крига скресала. Не під сонячними променями, а під поглядом його жовтувато-карих очей. Та й не було насправді тієї криги. Лише страх знову підпустити до себе так близько — і знову розпрощатися назавжди.

— Коли ти завтра їдеш?

— Опівдні.

Поль витягнув із кишені годинник і всміхнувся.

— У нас є двадцять чотири години, Живчику! — Він знову схопив дівчину за руку. — Ходімо, не можна гаяти часу!

— Та я все одно не відповідатиму на твої запитання! — Аня побігла за ним, погано приховуючи усмішку.

— А хто сказав, що ми взагалі розмовлятимемо?

Із фехтувальної арени долинали оплески, у кав’ярнях поблизу наливали ароматну каву, дзвінко лунав сигнал трамвая, що проїздив Хрещатиком, а сонце так само нещадно напікало голови спортсменів і гостей олімпіади. Двоє зникли між вулиць, заховалися між людей, бричок і машин, а гер Фрідріх, зупинившись навпроти арени, накрутив на палець довгий сивий вус і задоволено посміхнувся.

88 Ґратулювати (діал.) — вітати.