Шпигунки з притулку «Артеміда»

Розділ третій Притулок «Артеміда»

Того зимового дня сонце сяяло так сильно, що аж очі боліли. Гер Фрідріх начепив на носа круглі скельця сонячних окулярів, Ані ж залишалося тільки сильніше насунути кашкета й закутатися в сірий мохеровий шарф, куплений для неї гером Фрідріхом на вокзалі у вуличних перекупок.

Що далі вони від’їжджали від домівки, то сильніше калатало серце дівчинки. А коли їхні сани під’їхали до великих кованих воріт, які вочевидь служили єдиним входом і виходом у неприступну, обнесену муром фортецю, воно взагалі мало не вистрибнуло з грудей.

Доки подорожні чекали, щоб хтось відчинив засув, дівчинка оглядалася довкола, намагаючись хоч якось опанувати себе.

— Що тут написано? — звернулася вона до гера Фрідріха, показуючи на непримітну табличку над воротами з написом, який ніяк не могла прочитати.

— Тут написано назву нашого притулку німецькою.

— «Артеміда»?

Чоловік кивнув і заходився пояснювати:

— Була така давньогрецька богиня. Жінка-войовниця, мисливиця, володарка Місяця…

— Ми в Німеччині? — перервала на півслові Аня, дивлячись на нього великими розумними очима.

— Ми в Галіції, ці землі нині підвладні Австро-Угорській імперії.

— Ясно, — коротко відповіла вона й щільніше закуталася в шарф.

— Це все, що ти хочеш запитати? Усю дорогу ти мовчала…

— У мене є цілих шість років, щоб дізнатися про все, що мене цікавить, — сказала мов відрізала дівчинка, і гер Фрідріх аж присвиснув.

Рішення привозити в притулок зовсім маленьких сиріт не було простою примхою. Маленькі діти, не знаючи іншого світу й не маючи рідних поза межами муру, сприймали «Артеміду» як єдину сім’ю, єдиний авторитет і єдину правду.

Старий почухав чисто виголене підборіддя й зітхнув. Його Анничка була експериментом, який може звести нанівець усі двадцять років наполегливої праці. А може, навпаки, стане ковтком свіжого повітря, прикладом для розбещених артемід.

Доки гер Фрідріх міркував, ворота відчинили. Коні заіржали, і сани неспішно в’їхали на територію розкішного маєтку з мармуровими статуями й химерними альтанками, льодяними гірками й ковзанками, на яких бавилися малючки під наглядом нянь. Поодаль була розташована оранжерея, за скляними стінами якої манірно походжали дорослі дівиці.

Із радісними зойками дітвора кинулася навперейми саням, що аж кучеру довелося притримати коней.

— Гер Фрідріх, гер Фрідріх повернувся!

— Щось ви рано. — До санчат підійшла розкішна пані в пухнастій шубі кольору снігу. — Бачу, відпустка добігла кінця, — додала вона, поглядаючи на набундючену Анничку.

— Гер Фрідріх, ви що, хлопчиська нам привезли? — скривила вкритий ластовинням ніс кароока дівчинка в короткому квітчастому пальті.

— Ні, Глоріє, ти помиляєшся. Це не хлопчик. Придивись уважніше.

Глорія схилила гарненьку русяву голівку, мов довгошия гуска, що розглядає незрозумілого чужинця на битому шляху. Від того погляду Аня поїжилася.

— Гер Фрідріх, ви ж казали, що в «Артеміду» беруть лише красивих дівчаток. Бо шпигунки мають обов’язково бути красивими. А ця якась, чесно кажучи, не дуже, — надула губи білявка.

— Притримай свого язика, Глоріє! — підвищила на неї голос жінка в білій шубі, та гер Фрідріх зупинив її помахом руки.

Дедалі більше маленьких мешканок притулку сходилося до санчат, із цікавістю задивляючись на новоприбулу.

— Знаєш, люба моя Глоріє, за ці кілька днів я помудрішав. Я раптом зрозумів, що нам потрібні не тільки красиві, а й сірі та непримітні артеміди, які зможуть розчинитися в натовпі, яких кожен у місті бачитиме щодня, а потім навіть не згадає обличчя. — Очі гера Фрідріха, такі спокійні та глибокі, ковзали по кожній із дівчат, аж доки знову не зупинилися на білявці. — Тож ти припускаєшся помилки. Краса буває різною. Придивись уважніше, Глоріє. І доки не придивишся — не поспішай із висновками.

Гер Фрідріх дав знак візникові, і сани поїхали далі, аж до величного палацу з білої цегли, облицьованого різнокольоровими кахлями, зі шпилями, дерев’яними балконами-галереями та великим годинником на центральній башті.

— Це твій новий дім, — лагідно звернувся до Ані пан фундатор. — Фрау Маргарито! — покликав він економку. — Будьте ласкаві, підготуйте кімнату для новенької, видайте білизну, шкільну форму й нагодуйте. Ну, що я вам розказую, ви все сама знаєте.

Смаглява фрау Маргарита, досить юна для своєї посади особа, усміхнулась у відповідь.

— Така доросла. — Вона прицмокнула язиком. — Іди до мене, маленький їжачку. Нелегко ж тобі доведеться серед наших свійських зміючок. Ходи, сирітко моя…

— Я не сирітка, — відрізала Аня, блискаючи зеленавими очиськами. — У мене є мама!

Пані Маргарита лише здивовано зиркнула на гера Фрідріха, і той кивнув.

— Як же тебе називати? Ти вже придумала собі нове ім’я?

— Придумала, — не забарившись із відповіддю, сказала Аня, знімаючи розлогого картуза зі стриженої голови. — Поль. Тепер мене зватимуть Поль.

Економка відкашлялася, приховуючи за тим кашлем посмішку. Поправивши накрохмалений фартух і брижі довгополої спідниці, фрау Маргарита легенько підштовхнула дівчинку в спину, і вони разом увійшли в просторий хол будівлі, що водночас походила і на лісову колибу, і на королівський палац. Навіть для завсідної гості київської опери цей будинок видався дивовижним: тут гармонійно поєднувалися, здавалося б, зовсім не поєднувані речі. Аня підвела голову, роздивляючись химерні пілястри й велику люстру із зеленкуватого кришталю, щосили намагаючись не виказати здивування. Дівчинка й не помітила, як з її поношеної свитки падав підталий сніг, лишаючи калюжі на смарагдово-білих кахлях підлоги, а її незрозумілого кольору черевики, на два розміри більші, розвозили брудну воду всією ошатною залою.

Вхідні двері за її спиною гучно рипнули й відчинилися, і знадвору залетіла зграйка дівчат-підлітків. Тепер Ані вдалося краще їх розгледіти. Вони й справді всі були прекрасні та ще й убрані, мов панночки: усі в гарненьких шапочках, різномастих шубках і теплих рукавичках, із крупними буклями16 й бантиками на косицях. Якби Аня вміла малювати, то неодмінно написала б портрет кожної з них.

— Дівчатка, знайомтеся, — ласкаво звернулася до них пані Маргарита. — Це Поль.

— Поль? — ззирнулися вони. — Хіба це не чоловіче ім’я?

— І скільки ж тобі років, Поль? — вийшла наперед Глорія, зухвало зазираючи просто в очі Анничці.

— Дванадцять, — відповіла та, витримуючи погляд.

— І мені дванадцять. А скільки часу тебе тренували?

— Тренували?

— Ну, ти ж знаєш, як буває. Агенток спершу готують на місцях, а вже пізніше привозять у притулок. Мене почали тренувати, коли мені ще й п’яти не було, а сюди привезли в сім з половиною.

— Мене не… тренували.

— Слухайте, її навіть не тренували! — розвела руками Глорія, озираючись на інших дівчат. — Ще скажи, що в тебе є батьки…

— У мене є мама! — гордо звела підборіддя Аня.

— Мама? — вигукнули всі.

Артеміди підходили дедалі ближче, змикаючи коло. Ані здалося, що навіть економці стало якось ніяково.

— Дівчинко, — відсовуючи Глорію, упритул до Ані підійшла низенька азіятка. — Ти взагалі зрозуміла, куди потрапила? Це сиротинець. Тут ні в кого немає ні мам, ні тат, ні навіть двоюрідних тіток. А якщо ти така особлива, то й повертайся назад до своєї матусеньки, а не вихваляйся тут перед нами.

Фрау Маргарита не витримала й утрутилась. Її щоки були червоні, мов натертий буряк.

— Якщо вона тут, на те має бути причина. Гер Фрідріх не привіз би нову артеміду просто так.

— Ви що, думаєте, вона аж така обдарована? — форкнула Глорія. — Я говорю сімома мовами, чотирма з них без акценту. Вибиваю вісім із десяти мішеней з револьвера. Я знаю географію та історію на рівні студентів університету. Я…

— А я знаю життя, — різко обрубала її промову Аня. — Доки ти росла й квітнула тут, мов гербера в тепличці, я щодня боролася за виживання. Тому відчепися від мене й більше ніколи зі мною не говори. Ви всі! — Вона розвернулася до решти дівчат. — Ви всі зі мною більше ніколи не говоріть!

Сказала і побігла вгору сходами. Пані Маргарита лише несхвально похитала головою, із осудом позираючи на юних артемід, і, підібравши поли довгої спідниці, попрямувала слідом за Анею.

— Не бери близько до серця, вони не злі, просто надто балувані, — з ламаної російської пані Маргарита перейшла на українську, наздоганяючи новеньку. — Ти ж із Києва, курчатко?

Аня кивнула. Вони підіймалися дерев’яними сходами, що рипіли від кожного кроку. Із вітражів проникало яскраве різнокольорове світло, кидаючи сонячних зайчиків на впалі щоки дівчинки.

— Поїж, поспи. А ввечері зустрінешся з мадемуазель Тамарою, вона ознайомить тебе з місцевими порядками, складе з тобою програму навчання.

Сходи й далі рипіли. Ось уже другий поверх. Третій.

— У нас тут мешкає тридцять дві дівчинки, — намагаючись підбадьорити Аню, щебетала далі молода економка, час від часу поправляючи хустку. — Ой, прорахувалася! Із тобою — тридцять три. У кожної є персональний план навчання й спеціалізація. Марієтта, наприклад, заглиблена в історію та міжнародне право, Мірто й Сара працюють із технікою, Лакшмі краще за всіх знається на бойових мистецтвах, — торохтіла далі пані Маргарита. Тепер її було не зупинити. — А ще в нас є вундеркінди, як-от Глорія й Амелі, яких ти щойно зустріла. Їхній розум працює в рази швидше, ніж в інших людей. О, п’ятий поверх! Вільні покої є лише тут, на мезоніні17.

Економка відчинила двері, і Аня опинилася в невеликій кімнаті, чистій і світлій, що розташувалася просто під дахом. У кутку стояв прикрашений мережаною серветкою стіл, поряд стілець, шафа, туалетний столик з електричною лампою і — про всякий випадок — гасовою. Усе було невеличким, підлітковим, таким, щоб поміститися в мезоніні. А посередині стояло ліжко, над яким нависав дах із величезним вікном. У тому вікні синіло зимове небо.

Маючи таке небо над головою, Аня готова була стерпіти все. Увечері вона проводжатиме сонце за гори, а вночі їй світитиме місяць. Той самий місяць, що й мамі. Той самий, що й пані Талії. І вже, певно, той самий, що й Полю, який ніколи так і не дізнається, куди подівся хлопчик Живчик, посильний прима-балерини та його ліпший друг.

Аня безсило опустилася на ліжко та спрямувала погляд у далечінь. Трохи постоявши у дверях, економка зітхнула й вийшла, залишаючи новеньку наодинці з її печалями.

Мадемуазель Тамара міряла кроками кімнату. На гори опустилася ніч, ні з сього ні з того здійнявся вітер і завивав за шибками. Тамара прийняла це за недобрий знак. Їй навіть здалося, що в тому вітрі чується завивання вовків. Вона в цьому світі не боялася нічого: ні павуків, ні темряви, ні смерті, якій уже сто разів зазирала в очі, — а от вовки чомусь викликали в неї страх. Певно, ще з того часу, як її бабка з гуцульського села вперше розповіла про вовкулаку. Мадемуазель Тамара боялася всього, що не могла пояснити законами фізики, раціонально. Наприклад, вона ніяк не могла пояснити, чому гер Фрідріх притягнув це дванадцятирічне дівчисько, яке навіть не сирота. Що він собі думає, цей божевільний гер Фрідріх? Усе життя він був дивак, але на схилі віку зовсім спав із розуму. Тепер цей пройдисвіт удає, що мучиться від головного болю, тому безпробудно спить у своїй кімнаті. Старий шкарбун, трясця його матері!

Мадемуазель Тамара схопила з крісла шубу з білої лисиці й розлючено кинула її додолу. Пасмо волосся вибилося з-під її віртуозно укладеної зачіски, позолочена шпилька вилетіла та з брязкотом ударилася об підлогу.

— Пані, — постукала у двері економка, несміло зазираючи в кабінет. — Я привела новеньку.

— Та заводь уже! — гаркнула мадемуазель, підтягуючи білі мереживні мітенки. — Сил немає маятися в здогадках. Ніколи ж не скаже, дід старий, що надумав. Завжди хоче, щоб ми його шаради розгадували.

Аня стояла перед мадемуазель Тамарою, потупивши очі й боязко вчепившись у фалди нової трав’янисто-зеленої спіднички. Вона дивилась на власне відображення в склі буфету, і від того виду ще більше ніяковіла. Вочевидь, Ані було некомфортно в шкільній формі «Артеміди».

— Ну, розказуй. — Тамара сіла перед нею на стілець, закинувши ногу на ногу.

Це була та сама жінка, що перша зустріла новоприбулих, — та сама розкішна пані з миґдалюватими очима, підведеними чорними стрілками, з гострим носом і лебединою шиєю, яку відкривав глибокий виріз оксамитової сукні.

— Що розказувати? — підвела на неї очі дівчинка, переминаючись з ноги на ногу.

— Тобі що, комір тисне? Чи черевиків твого розміру не знайшлося? І яка біда сталася з твоїм волоссям, га? Воно просто жахливе.

Аня закусила губу.

— Пані…

— Мене звати мадемуазель Тамара, я директорка школи та права рука гера Фрідріха тут, у притулку.

Дівчинка недовірливо покосилася на жінку.

— Мадемуазель Тамаро, пробачте за зухвальство, але вам щонайбільше двадцять п’ять років, ви…

— Пф-ф, а ти справді зухвала. І прямолінійна. — Директорка пересунулася на краєчок стільця. — Аж надто. Не кожне дівча, що приходить у мій кабінет, може так вільно висловлюватися. Але я відповім тобі. Мені тридцять два роки, я була першою з артемід і тепер маю честь очолювати школу. Я врятувала від замаху королеву Вікторію, зупинила військовий конфлікт в Африці й уберегла реліквію маньчжурської династії. Ну, а ти? Що ти скажеш про себе?

— Мені дванадцять. Понад три роки я вдавала із себе хлопчика, щоб заробити грошей і вилізти з боргів. І одяг носила хлопчачий. Тому ця пелеринка, спідничка, панчохи — усе мені тисне й сповзає. Я би з радістю проміняла це все на зручну пару штанів і полотняну сорочку.

— У свій вихідний день носи, що хочеш. А на уроки будь ласкава приходити у формі. Із таких пробийголів, як ти, ми робимо леді. Сподіваюся, твоє волосся швидко відросте, а то й бант почепити нікуди.

Аня вже була розтулила рота, але мадемуазель Тамара її перервала відповідним жестом:

— Save your breath18. Ай, ти ж, певно, не говориш англійською?

— Ні, пані…

— То з якої ями тебе дістали? Може, хоч німецькою? Французькою?

— Знаю деякі французькі слова. Мій друг… француз по матері, він часто вставляє фрази…

— Слова? Фрази? — схопилася за голову Тамара. — Скажи мені чесно, за який такий талант і особливі заслуги гер Фрідріх притягнув тебе сюди?

Аня тупцяла на місці. Її щоки почервоніли, а руки сильніше вчепилися в спідницю.

— Може, тому, що я вмію танцювати? — невпевнено сказала дівчинка.

— Танцювати? Оце розсмішила! Добре, будуть тобі танці! О четвертій у бальній залі. А до того — ось. — Мадемуазель Тамара взялася щось швидко писати автоматичною ручкою. — Ти хоча б читати вмієш? Даю тобі розпорядок. Руханка о сьомій ранку надворі, потім сніданок, географія з наймолодшими, індивідуальна французька з мадам Деніз, верхова їзда, догляд за кіньми, обід, далі англійська із семилітками, природознавство і аж потім твої танці. Витримаєш? Чи втечеш?

Чорні очі мадемуазель Тамари стрілами пронизували Анничку. Вони шукали слабинку, чекали сліз і скинутих угору рук. Тоді можна було б заявити геру Фрідріху, мовляв, не впоралася твоя протеже, виявилася безтолковою, хирлявою й ні на що не здатною.

— Я витримаю, мадемуазель Тамаро, — схилила голову в поклоні Аня. — Дозвольте поцілувати вашу руку?

Тамара бачила, як тремтять пальці новенької, як зіщулюються плечі. Вона відчувала, як сильно дівчинці хочеться розвернутися й тікати світ за очі, подалі від цього місця, не зважаючи на завірюху й глупу ніч. Вона хижо посміхнулася й підставила руку для поцілунку. Аня поцілувала — спокійно, виважено, покірно.

Пані директорка ледь помітно зітхнула. Вона добре знала таких дівчат — сіромах, що народилися без гроша за душею. Єдиним скарбом, який вони мали, була гордість. Не смертний гріх гордині, а саме гордість — сталевий стрижень, надійно заземлений і стрімко зведений до неба, що не дозволяє їм зламатися. Вона знала, бо сама була така. Можливо, саме тому гер Фрідріх і притягнув її, цю недоладну, недолугу дівчинку на смішне прізвисько Поль, і сам зараз тихенько посміюється, у сотий раз перечитуючи «Айвенго» чи «Божественну комедію».

— Терпіти не можу цього старигана. Усе життя мені понівечив! — пробуркотіла собі під ніс Тамара, тільки-но Аня залишила її кабінет.

Зранку намело кучугури, насилу вдалося прочинити парадні двері. Тож артемідам, що сонно спускалися зі сходів у своїх шубках і пухнастих шапках, одразу роздали лопати й наказали прочищати дорогу. Непогана руханка для зніжених леді. Вони неохоче приймали лопати та йшли надвір розгрібати сніг.

Сіра свитка Ані та вицвілий зелений картуз виділялися серед яскравих і строкатих кольорів. На неї зиркали, про неї перешіптувалися. Анничка міцніше вхопилася за держак лопати й зосередилася на роботі. Підняти й відкинути. Підняти й відкинути. Так вона робитиме — виконуватиме накази й не привертатиме уваги. Шість років. Треба протриматись усього шість років…

Сніжка прилетіла просто їй у голову, збивши картуза. Холодний сніг потрапив за комір і став швидко танути на гарячій спині.

— Хто це зробив? — вигукнув підстаркуватий ключник, що наглядав за дівчатами.

Ніхто не зізнався. Артеміди лише посміювалися, прикриваючись рукавами.

— Хто це зробив, питаю? — повторив ключник.

— Миколо Івановичу, не беріть так близько до серця! — медовим голоском заговорила Глорія, склавши бантиком губки. — Ми ж діти. Хай би котра з нас це зробила, я впевнена, вона просто пустувала. По-доброму, по-дитячому.

Добряк Микола Іванович відкашлявся й розтанув. Аня гмикнула й знову взялася до роботи. Просто перед дзвінком на сніданок ще одна сніжка прилетіла їй, тепер у саме вухо. Артеміди стріляли прицільно. І сильно.

Учителька географії, пані Агнешка Козинська, стояла поміж вихованками й розгублено крутила глобус. Вона була пухкенька, мов уранішня булочка, голос мала високий і наразі дуже схвильований.

— Ми проводимо уроки французькою… Як же нам бути? Mówisz po polsku?19

П’ятеро дівчаток, на кілька років молодших від Ані, у таких самих білих сорочках і зелених фартушках, здивовано витріщалися на неї, ніби не знаходячи відповіді, як можна не знати французької в такому поважному віці — дванадцять років. А ще як можна не знати, що в Австралії живуть кенгуру, в Антарктиці — пінгвіни, а в Північній Америці — бізони.

Індивідуальний урок в окремому кабінеті з мадам Деніз виявився не таким уже й поганим, але верхова їзда на критому стадіоні перетворилася на чергове випробування, особливо коли котрась зі старших дівчат пустила її коня в галоп, і якби не навички гімнастики, Аня давно б уже вилетіла із сідла.

Нарешті на башті пробило чотири. Плутаючись у нескінченних коридорах химерного палацу, Аня знайшла-таки танцювальну залу — високі стелі, блискучий паркет, станок і дзеркала в повний зріст. Їй навіть здалося, що в балетній залі київського театру, де вона проводила так багато часу, тренуючись, було не так розкішно, як у цьому шкільному кабінеті. Аня вже роззулася й збиралася за звичкою підійти до станка, але низенька арабка з об’ємними формами й великими чорними вуглинками очей заплескала в долоні, звертаючи на себе увагу. Вона сама була вихованка «Артеміди», про що свідчила зелена спідничка, але до неї ставилися як до вчительки. Дівчата стали у два ряди, а коли на грамофоні заграла східна музика — Аня такої раніше не чула, — артеміди стали вихиляти стегнами, трусити попою й плечима, називаючи це «шиммі».

Аня ледь устигала за вчителькою. Її тіло, звикле до суворих правил балету й повітряної гімнастики, зовсім розгубилося, коли довелося робити нові й незрозумілі рухи. Воно ніби заніміло, а голова перестала запам’ятовувати комбінації.

Навмисно чи випадково, але в залу зайшла пані Тамара. Як завжди, розкішна, у сливовій сукні під горло й чорних рукавичках по лікті. Урок зупинився.

— Не хотіла вам заважати, дівчатонька. Просто зайшла одним оком глянути на всесвітньо відому танцівницю Поль, але щось вона мене досі не вразила. Може, хоча б вальс станцюєш? Чи полечку?

— Я не вмію, — потупила очі Аня, розуміючи, що сама загнала себе в глухий кут.

— Не вмієш? То через які такі танці гер Фрідріх узяв тебе до школи?

— А ви самі підіть і запитайте в нього! — мов ображене цуценя, вишкірилась Аня.

— Я б запитала, — підвищила голос директорка. — Але він весь день не виходив із кімнати, посилаючись на зубний біль, а тепер — згадуй лиш як звали, тільки місце його тепле.

— Тобто? — не зрозуміла Аня.

— Тобто він лишив тебе на мій клопіт і зник, не сказавши й слова. Продовжуйте заняття! — махнула рукою пані Тамара, швидко залишаючи залу. Коридором пронісся розлючений тупіт її підборів.

Заняття тривало, але киянка ніяк не могла викинути з голови слова пані Тамари. Авжеж, ніхто, окрім гера Фрідріха, не знає, яким дивом Аня опинилася тут, чим вона це заслужила. Усе навколо свідчило хіба про одне: вона цьому місцю не належить.

За вечерею Аня безсило колупалася в тарілці бограча, дивлячись на наймолодших, шестиліток, які цитували лорда Байрона й сперечалися, хто з грецьких богів сильніший — Арес чи Посейдон. У цій переповненій людьми й галасом залі Анничка почувалася такою самотньою, як ніколи раніше в житті. Зникнути б, провалитися під землю, просто тут і зараз. І не болітиме більше голова в гера Фрідріха, і не перейматиметься пані Агнешка, як утовкмачити новенькій про екватор і Північний полюс. Утекти б додому, зіркою засяяти на сцені кафешантану, причаїтися в гримерці прими-балерини зі жменькою карамельок, до ночі слухати історії Поля й засинати під мамину колискову. Але Аня не втече. Не сміє. Вона пообіцяла. Вона сильна й дасть собі раду.

І лише опинившись у своїй кімнаті наодинці з повним місяцем, що зазирав у її велике вікно, сильна Ганна Василівна Гаєвська під новим іменем Поль перестала стримувати сльози, заливаючи рожевий напірник пухової подушки.

Час тягнувся так повільно, як лише можна було собі уявити. Щодень Аня примушувала себе підводитися з ліжка, розчісувати волосся, яке потроху відростало, але все ще стирчало врізнобіч, одягати білу блузку під горло, незручну спідницю, фартух із нагрудником і пелеринку, що прикривала її гострі дитячі плечі. Ба більше: Аня з острахом зиркала на корсет, принесений економкою Маргаритою, який і далі висів у її напівпорожній шафі. Ще Маргарита принесла коротке зелене пальто, стверджуючи, що зелений колір неймовірно пасує до її очей. Через те пальто кольору шкільної форми над Анею насміхалися ще більше. Щоправда, для занять з верхової їзди й танців у неї з’явилася пара грубих парусинових шароварів, сап’янові чоботи й легкий білий жакет. Той костюм був її маленькою радістю. Аня вирішила, що записуватиме всі свої маленькі радості, і тоді, коли буде геть нестерпно, перечитуватиме, аби не плакати.

Нові мови бджолами роїлися в голові. Англійські та французькі слова влітали і вилітали, не затримуючись, а німецькі й зовсім проходили мимо. Усі природничі науки були прості й зрозумілі, математика ж видавалася китайською грамотою. Утім, коли дівчинка сказала про це мадемуазель Тамарі, та пообіцяла з наступного року включити в її програму мандаринську мову20. Тож більше Аня жалітися не сміла.

Весна потроху розтоплювала сніги. Уже й гер Фрідріх повернувся — чи то з Лемберґа21, чи з Кракова, чи з Відня. Із цим гером Фрідріхом ніколи не можна було сказати напевно, де він каже правду, де хитрить, а де просто жартує.

У теплиці зацвіли азалії, і дорослі дівчата всі вечори проводили в оранжереї, не впускаючи туди жодної, молодшої від шістнадцяти. Малеча, із якою Аня мала більшість уроків, теж сторонилася її, вважаючи дивачкою й переростком, що не знає елементарних речей. Ну а одноліток новенька воліла взагалі уникати, бо щоразу, коли вона проходила повз гурт підлітків, котрась із них візьми та й устроми якусь шпичку, наче пускання отрути було їхнім улюбленим спортом.

Того дня, виходячи надвір після уроків і помітивши зграйку ровесниць навколо садового столика, Аня за звичкою збиралася повернути на іншу стежку, але просто перед нею, мало не збиваючи з ніг, пробігла Глорія у квітчастому пальті з розпашілим від гніву обличчям.

П’ятеро артемід, що сиділи за столом, саме малювали ескізи суконь. Їх вони збиралися замовити для себе у чернівецької модистки, що от-от мала приїхати. Підлетівши до дівчат, Глорія вихопила помальований папір і, зібгавши, вкинула просто в багнюку, замішану талим снігом.

— Що ти витворяєш?! — звелася на ноги Амелі, роздуваючи щоки. — Тебе що, ґедзь укусив чи ти з дитинства така пришелепувата?

— Дочка якудзи та повії! — випалила Глорія, багровіючи ще більше. — Нічого доброго я від тебе не чекала, але… підлість? Що ти про мене наговорила герові Фрідріху?

— Лише правду, — закліпала віями Амелі, удаючи невинність, від чого її й без того великі розкосі очі здалися ще більшими. — Я сказала, що ти пропускаєш половину уроків, бо вважаєш себе надто розумною для них. А ще сказала, що ти зустрічаєшся із сином конюха. Він тепер зачастив до нас, свіже сіно мало не щодня привозить, медові пряники…

Амелі закотила очі, мрійливо всміхаючись і демонструючи всім рівні білі зуби. Дівчата за столиком засміялися. За мить кулак Глорії уже летів у напрямку миленького личка Амелі. Азіятка ухилилася, ставлячи тій підніжку. Глорія впала на мокру від талого снігу землю, проте встигла зачепити рукою шию японки. Ще секунда — і обидві дівчинки вже борсалися на холодній землі, набиваючи одна одній синці й вимазуючи рукавички брудом і кров’ю.

Аня так і стояла з роззявленим ротом, спостерігаючи за колежанками. Мірто й інші подруги Амелі схопилися з місць, але теж не наважувалися влізти в бійку. Тільки коли Микола Іванович вийшов на поріг із мітлою та з розмаху хльоснув березовими прутами обох дівиць, вони нарешті розійшлися на два боки, облизуючи побиті губи та спльовуючи на першу весняну траву.

Цей інцидент примусив Аню замислитися. Раніше їй здавалося, що всі ці маленькі квіточки, кімнатні рослинки, живуть у своєму ідеальному світі без жалів і турбот, без привидів минулого. Вона була замкнена у власній скорботі й навіть не думала про те, що в кожної з дівчат у сиротинці є своя трагедія, прихована за яскравими пальтами.

Так розмірковуючи, Аня підіймалася на горішній поверх центральної башти, де біля годинникового механізму розташувалася капличка. Це місце вона знайшла випадково, досліджуючи маєток. Пані Маргарита назвала його Храмом усіх релігій, бо тут були й православні ікони, і статуетки Будди. На столі поряд із томиками Тори й Корану стояла вирізьблена з дерева фігурка Діви Марії, а на стіні сяяв намальованою усмішкою голопузий і товстощокий японський бог щастя.

Багато разів Аня приходила сюди, ховаючись від галасу. Тут завжди було порожньо. Лише зрідка пахло сандалом — певно, Лакшмі, артеміда з Індії, час від часу навідувалася помолитися своїм богам.

Та цього разу посеред храму сиділа дівчина, зовсім не знайома Ані. Голову, покриту хусткою, поклала на коліна, руки молитовно простягла перед собою. Аня хотіла вже піти назад, але мостина дерев’яної підлоги скрипнула, і молільниця стрепенулася від несподіваного звуку.

— Pardon22, не хотіла налякати, — сказала Аня й стиснула губи.

— Нічого страшного, — усміхнулася їй у відповідь дівчина. — Я Істем. А ти?

— Поль, — знічено сказала Аня, опираючись на стіну. — Я тебе раніше не бачила в школі. Але ти в нашій формі. Ти новенька?

Істем засміялася.

— Жартуєш? Мені двадцять років, я дуже навіть старенька. Просто була на практиці останні кілька місяців. Присядь, чого стоїш?

Аня несміливо підійшла й умостилася на килимку обіч Істем.

— Уявляєш, я жила в Лондоні, в Іст-Енді. Це такий район, де мешкає біднота. Мене влаштували на курси медсестер і час від часу надсилали всілякі дрібні завдання.

— Справжні?

— Тренувальні, — зітхнула Істем. — І на останньому я з тріском провалилась. Певно, тепер я тут найстарша артеміда…

— А що то було за завдання? На якому ти… провалилася? — Очі Ані засвітилися вогнем, та й саму її кинуло в жар. Невже й вона, Анничка, складатиме екзамени до глибокої старості й ніколи не зможе стати ні справжньою артемідою, ні справжньою агенткою?

— Навіть смішно згадати. Я мала влаштуватися танцівницею в місцеве кабаре. Там брали всіх. Усіх! А мені відмовили.

— Але чому? — знизала плечима Аня.

Істем поглянула на неї карими, ясними, мов бурштин, очима, у яких палахкотів вогник.

— «Ні техніки, ні артистизму», — винесли вердикт мої судді. Думала, візьмуть мене хоча б за красиве личко, але… Розумієш, я все життя прожила тут, у притулку. Я вчилася бути помітною, завжди в центрі уваги, перевтілюватися з графині в покоївку, із покоївки в інститутку… Повір, я вмію грати роль! І в людину вистрелю без вагань. Перевірено. Але, коли я опиняюся на сцені… справжній сцені, із софітами й глядачами навколо, я вмить дерев’янію, втрачаю над собою контроль. Я не знаю, що робити…

— Ти говорила про це з гером Фрідріхом?

— Звісно, говорила.

— Хіба він не розуміє, що такі завдання не для тебе? Чому він не може дати щось інше?

Істем засміялася, і на її щоках з’явилися привабливі ямочки.

— Не буде нічого іншого. Гер Фрідріх дав мені зрозуміти, що, доки я не переборю свій страх сцени, свого особистого демона, він не допустить мене до справжньої місії.

— Це жорстоко, — закопилила губи Аня.

— Гер Фрідріх узагалі доволі жорстокий, — сумно всміхнулася Істем. — Та, можливо, саме тому він керує найкращою розвідувальною мережею від Америки до Австралії.

— А хочеш, — раптом підвела на нову знайому очі Аня, — я навчу тебе не боятися сцени?

— А хто ти взагалі така? — примружилася Істем.

— Я новенька, — заявила дівчинка, гордо задираючи ніс. — Мене звати Поль, мені дванадцять років, і я виросла в коробці з костюмами за кулісами кафешантанів. Довіришся мені?

— Ти дивна дівчинка, Поль, — зауважила Істем, відкидаючись на спину й опираючись на лікті. — Знаєш, артеміди обожнюють говорити про себе, але ненавидять слухати. А ще вони терпіти не можуть допомагати своїм колежанкам, бо кожна хоче бути першою на курсі.

— Напевно, тому я тут ніколи й не приживуся, — буркнула Аня.

— Можливо, ти й не приживешся, але артемідам доведеться уживатися з тобою. От побачиш, — підморгнула Істем. — Що ж, коли перший урок?

— Та хоч зараз! Бальна зала вечорами пустує. Почнемо з класичної хореографії, основи основ!

Короткий шлях до бальної зали лежав через кухню, звідки пахло смаженою ковбасою з часником. Дівчата вирішили тихенько прошмигнути, щоб кухарка, бува, не помітила й не вилаяла, аж перед їхніми очима постала дивна картина: Амелі та Глорія сиділи на підлозі, одна навпроти одної, босі й зі зв’язаними за спиною руками. Перед ними на ряднині були розсипані чечевиця та дрібна біла квасоля. Подушечками пальців ніг дівчата перебирали зерна: праворуч чечевицю, ліворуч квасолю. Роти в них були міцно стулені в мовчазному роздратуванні, а поряд, склавши руки на грудях, стояла сама пані директорка.

Побачивши новоприбулих дівчат, що остовпіло спостерігали за незграбними рухами Глорії та Амелі, пані Тамара лише сказала:

— Чого дивуєтеся? Це не я придумала, це невгамовна фантазія гера Фрідріха. Кожне його нове покарання не схоже на попереднє. Ідіть, ідіть собі, куди йшли!

Дівчата квапливо вклонилися й уже збиралися пройти далі, як Аня раптом запитала:

— Ми займемо бальну залу ненадовго. Можна?

— Навіщо? — буркнула пані Тамара. — Електрику даремно палити? Ай, ідіть уже. Знайшлися тут мені дві балетні прими — одна одної вартує!

Поспішно вийшовши, мало не вилетівши з кухні, Істем і Аня відчинили двері величної танцювальної зали, зняли черевики й увімкнули грамофон. Оркестр виконував Аніного улюбленого Вівальді.

— Що ж, до станка! — дала команду молодша, і старша, послухавшись, виструнчилася й легко поклала на поперечину тендітну, майже прозору руку.

Дограла «Весна» Вівальді, почалося «Літо», а за ним залунала «Осінь». Востаннє потягнувши носок Істем і боляче завернувши всередину її п’ятку, Аня дала нову команду:

— А тепер будемо імпровізувати, — кивком показала на центр зали дівчинка.

— Я… не впевнена, що зможу… Давай так: ти показуватимеш, а я повторюватиму?

— Е-е, ні, люба Істем, так не годиться. Чуєш музику? Це «Осінь». Уяви, що ти сама перетворилася на кленовий листок, що, кружляючи, падає з дерева. Для тебе немає кордонів, ти слухаєшся лише вітру, що цілує твою гладеньку блискучу шкіру, яскраво-руду, мов пломінь, мов літо, що догорає…

Аня говорила, а Істем і справді уявила себе опалим листком, і кожен рух був виважений, осмислений, природний.

Дівчата закружляли в якомусь лише їм зрозумілому танці й не знали, що з-за прочинених дверей за ними спостерігають цікаві очі. Істем лише запримітила, як у шпаринці майнув пухнастий рукав шуби із білої лисиці.

16 Буклі (заст.) — завиті кільцями пасма волосся; локони. (Прим. ред.)

17 Мезонін — надбудований поверх. (Прим. ред.)

18 Тут: тримай язик за зубами (англ.).

19 Чи розмовляєш польською? (Польськ.)

20 Мандаринська мова — діалект китайської мови.

21 Лемберґ — назва Львова часів Австро-Угорської імперії.

22 Вибачте (фр.).