Шпигунки з притулку «Артеміда»

Розділ п’ятий Судний день

«Недаремно з усієї країни саме Київ обрано для проведення Першої Всеросійської олімпіади, — писала місцева преса. — Тут діє 196 спортивних організацій, де займаються вісім тисяч людей, а це в рази більше, ніж у будь-якому іншому місті імперії! Кияни не мають сумнівів, що їхні «Орли» та «Руські соколи», яхтсмени, автомобілісти й футболісти завоюють найбільше призів олімпіади».

Але про змагання писали не лише в газетах — про них говорили за чашкою чаю, чаркою горілки, купуючи на Житньому ринку солоні огірки та підмітаючи листя у дворах. П’ять тисяч глядачів зібралися на трибунах: здебільшого на відкритих, ховаючись від нещадного сонця під пастельними парасольками й капелюхами, бо місць на критих трибунах усім не вистачало.

Олімпіада зачиналася з розмахом. Після урочистої ходи почалися видовищні змагання гімнастичних команд, де петербурзькі офіцери виконували трюки на конях, а київські гімнастки в традиційних українських строях демонстрували синхронні вправи з городнім реманентом, балансуючи в химерних позах і зриваючи шквал оплесків.

Амелі стояла посеред трибун сама, не піддаючись загальному святковому настрою. На душі шкребли кішки.

Як і решта жінок, вона була вдягнена в шовкову блузку під горло й просту темно-синю спідницю. На голову наділа скромний солом’яний капелюшок зі стрічкою, а в руках тримала парасольку, щоб хоч якось прикрити екзотичне обличчя і, бува, не загоріти. Спершу артеміда крутилася неподалік пана Пустовойта, але той прийшов із дружиною й був аж надто заклопотаний губернатором та іншими почесними гостям, що з’їхалися з усієї імперії. Тоді вона спробувала пробитися до Мірто, яка разом із іншими учасниками й учасницями змагань стояла в кутку Спортивного поля, але натовп збився надто щільно, тож навіть із її тонкою статурою було не пробратися. Якоїсь миті Амелі навіть здалося, що вона побачила у юрбі гера Фрідріха, та дівчина тряхнула головою й мара зникла.

Треба було щось робити, але доводилося просто чекати. Уже вкотре в основі їхнього плану лежала імпровізація, а Амелі імпровізувати не любила.

Почалися змагання з бігу. Потім метання ядра. Японка впіймала себе на тому, що кусає нігті. Тут, у натовпі, вона почувалася, наче пташка в клітці, що бачить усе навкруг, але розправити крила не може. Вона знову обвела довгим поглядом трибуни, аж раптом зачепилася очима за молодика у світлому костюмі й капелюсі, із перебинтованою правицею. Той теж дивився на неї. Уважно, ніби намагаючись прочитати її думки. Поль Левенко, штабс-капітан жандармерії… Друг ти чи ворог? Амелі завмерла на кілька секунд, оцінюючи, а потім різко відвела погляд.

Змагання закінчувалися, і публіка потроху розходилася. Офіцер Левенко наздогнав її, торкаючись плеча.

— Вам сподобалося дійство? Мадемуазель… Не знаю вашого імені.

— То, може, воно вам і не потрібне? — мов відрізала та.

Амелі вже збиралася була йти до виходу, але Поль озвався до неї знову.

— Хотів запитати, а що п’ють там, звідки ви родом?

Дівчина повернула голову, кидаючи на нього здивований погляд, а штабс-капітан повів далі:

— Жандарми, наприклад, полюбляють пиво з рибою. І сьогодні ввечері, до речі, вони випивають на Миколаївській. Вдалого дня, баришнє! — приклав руку до капелюха штабс-капітан, залишаючи розгублену Амелі стояти посеред спорожнілих трибун.

На деякий час вона заклякла й тупо спостерігала за журналістами, що спершу оточили членів олімпійського комітету, а потім кинулися до спортсменів.

Ну, звичайно! І як вона раніше про це не здогадалася! Спустившись на поле, де збірні позували для фотографів, Амелі підійшла до одного з журналістів, говорячи на вухо, але достатньо голосно, щоб інші почули:

— Кажуть, найкращі фотографії сьогодні можна буде зробити на закритій вечірці… таємній вечірці, де будуть найвпливовіші люди міста, а то й усієї країни…

Репортери нашорошили вуха.

— То як на неї потрапити, якщо вона закрита, ще й таємна? — буркнув у відповідь кореспондент.

— А ви заходьте ввечері в пивну на Миколаївській. Хтозна, може, вам пощастить зняти сенсацію?

Сказала й зникла між людьми, а журналісти тільки ззирнулись, прикидаючи, кому ж із них дістанеться той скандальний матеріал.

Аня ніколи раніше не розмовляла з Олексою. Мало не від самого народження вони були сусіди, до того ж майже однолітки, але Олекса — барський син, а Аня — дочка кафешантанної танцівниці. Анничці завжди здавалося, що Олекса серйозний і діловитий, як і його батько, коли тверезий. Здавалося, що він байдужий до всіх, окрім себе. І лише тепер дівчина збагнула, як сильно помилялася.

Вона пакувала розкішні крила, готуючись до виступу, а Олекса віддаля спостерігав за нею, крутячи в руках картуз.

— Скажи, а тебе не дивує… це все? — раптом заговорила до нього Аня.

Юнак стрепенувся. Його щока засмикалася, а очі панічно забігали.

— Що — все? — нарешті вичавив із себе він. — Усе ваше шпигунство?

Аня кивнула, привітно поглядаючи на Олексу й сідаючи в крісло.

— Я вже звик. Після смерті батька… ми часто допомагаємо геру Фрідріху.

— Він тобі довіряє? — запитала, примружившись, Аня. — Чому?

Олекса знизав плечима й притулився спиною до бильця дивана.

— Він довіряє мої мамі, а мама довіряє мені.

— То твій досвід роботи в розвідці більший за мій, — посміхаючись, сказала дівчина. — І як воно — бути героєм?

— Героєм? — щиро здивувався Олекса. — Я не герой. Моє завдання — допомагати іншим.

— Допомагати іншим бути героями?

Аня підвелася, вражено дивлячись на хлопця. Той потупив очі, і далі мнучи в руках картуз.

— Усе життя я думала, що ти індик, надто пихатий, щоб заговорити до мене. А ти… навіть не хочеш визнати очевидних речей!

— Яких очевидних речей? — ще більше злякався Олекса.

— Усе, що ти робиш, — це подвиги. Знаєш основний принцип «Артеміди» і чим ми відрізняємося від інших розвідок?

Юнак лише заперечно похитав головою.

— Ми беремося виключно за ті справи, за які нам не буде соромно перед дітьми.

Олекса нарешті всміхнувся.

— Якби я тільки міг вам допомогти більше… Якби я тільки знав, як… Але в мене, — стукнув себе по чолу Олекса, — голова зовсім не варить.

Аня замислилася.

— Є одна річ, із якою потрібна допомога. Ми думали, це зробить Мірто, але вона занадто помітна. А на тебе уваги не звернуть. Відвези мене на місце збору. Це на Царській85 площі. А потім простеж, куди мене відведуть далі. Після цього дай знати дівчатам, а вони вже щось придумають.

Аня так упевнено сказала «щось придумають», наче й сама в те повірила. Сьогодні вона йшла в пащу до ворога, і на цей раз ворог був справжнісінький. І вистояти треба буде, як говориться в казках, не на життя, а на смерть…

Плану все ще не було. Схоже, вона справді перестала любити імпровізацію.

Будинок був такий великий, що скидався радше на палац, кожна кімната якого оформлена в стилі окремої епохи. Такій поціновувачці мистецтв, як Глорія, тут справді було на що подивитися. Гостьова кімната нагадувала Візантію, кабінет був декорований у стилі модерн, а велика біла зала із дзеркалами й позолоченими канделябрами скидалася на палац часів Марії-Антуанетти.

Навіть у переддень весілля Глорія не нервувалася так сильно, як зараз. Вона обійшла весь палац, де планувалася таємна вечірка, але так і не знайшла жодного сліду викрадених дівчат. Білявка навіть засумнівалася, що ці дві справи пов’язані, як раптом помітила, що їхня «матінка», мадам Леруж, пішла нагору сходами, підозріло озираючись. Поза сумнівами, мадам не хотіла, щоб за нею слідували, а отже, Глорії неодмінно потрібно було піти за нею.

Трохи зачекавши, шпигунка навшпиньках пішла слідом. Дійшовши до горища третього поверху, «матінка» знов озирнулася й, замість того щоб відчинити двері мезоніну, натиснула на стіну в кінці сходового майданчика. Глорія, що зачаїлася внизу кругових сходів, почула, як скрипнуло дерево. Вона обережно піднялася на кілька сходинок вище, але мадам Леруж уже зникла, ніби розчинилася в повітрі.

— Баришні, час одягатися! — почувся з першого поверху голос економки, що заміняла «матінку» в організаційних справах.

Глорія спустилася в кімнату, що завитими пілястрами скидалася на античний храм. Тут дівчата фарбувалися та вбиралися у свої ексцентричні костюми. Вона підійшла до вікна й відсунула штору. На осяяній сонцем вулиці не було жодної душі. Очевидно, що цей район із маєтками й палацами не дня бідняків, а всі вельможні пани й пані ще досі на відкритті олімпіади. Цікаво, чи інші артеміди вже знають про це місце? Як би передати їм вісточку й не бути впійманою на гарячому?

Непомітно зітхнувши, Глорія стала натягувати ботфорти.

— Це мої! — заверещала тонюсінька єврейська дівчинка з густою чорною шевелюрою, що вдягалася в костюм гусара.

— Мені вони личать більше. Взувай черевики.

— Ге-ей, я зараз розкажу «матінці»…

Глорія повернулася до неї й холодним, мов сталь, голосом сказала:

— А я відріжу твої патли, доки ти спатимеш.

Дівчина замовкла, не так від погрози, як від погляду Глорії. Така не тільки патли, але й горло розітне не здригнувшись.

— Господи! Та забирай, якщо вони тобі такі потрібні!

А Глорії справді просто необхідні були ботфорти. У їхній широкій халяві під коліном можна заховати пістолет.

Раптом знизу почувся шум.

— Де добрі люди, там хата не тісна, — сказала економка, заводячи в кімнату ще кількох дівчат. — Це наші артистки, вони перевдягатимуться тут.

— Тепер узагалі ні на що місця не вистачить, — голосно форкнула Глорія, навмисно привертаючи до себе побільше уваги й розмахуючи довгим леопардовим шлейфом.

— А тебе хіба татко з мамкою не вчили ділитися? — раптом нагло озвалася одна із прибулих артисток.

Глорія обернулася, щоб відповісти нахабі, і їй відібрало мову. Перед нею, руки в боки, стояла Аня в жіночому вбранні.

— Ще смієш тявкати, шалава? — гнівно вищирилася на неї американка, швидко придумуючи новий план дій і підходячи ближче. — Та ви всі тут на пташиних правах!

Ще мить — і Глорія вже вчепилася в завите волосся Ані. Та теж задніх не пасла, сіпаючи нападницю за пшеничні кучері. Обережно, щоб не зіпсувати зачіску, але достатньо сильно, щоб цей фарс видавався правдоподібним.

— Нагорі є таємні двері, — тихо-тихо, ледь розтуляючи рот, процідила Глорія, коли дівчата зчепилися голова до голови. — Інші знають, де ми?

— Боюсь, що ні. Клієнти помітили Олексу на хвості й відірвалися, — шепнула Аня, із напором відкидаючи від себе колежанку. Саме вчасно, бо в кімнату входила «матінка».

— Глоріє! Щоб це було востаннє! Не потерплю такого серед своїх дівчат. Тобі ясно? — Вона взяла американку за підборіддя.

— Так, «матінко», — несподівано покірно погодилася Глорія.

Білявка кинула ще один показово зневажливий погляд на Аню й відійшла до вікна.

Вулиця досі була так само пустельна.

— Відійди від вікна й запни завісу! Чи ж я тобі не казала, безтолкова така! — знову гримнула на неї мадам Леруж, але тієї миті Глорія встигла помітили знайому довготелесу постать, що стояла за рогом й уважно вдивлялася у вікна навколишніх будинків. На одну лиш секунду їхні погляди зустрілися. Тієї секунди було достатньо, щоб юнак роззявив рота й чимдуж побіг геть, зникаючи на сусідній вулиці.

Глорія зітхнула полегшено й кинула на Аню швидкий, але такий зрозумілий їм обом погляд. Олекса їх знайшов. Місія обов’язково мала бути виконана. Місія неодмінно буде виконана.

У ресторані готелю «Континенталь» на Миколаївській до штабс-капітана Поля Левенка підійшло двоє в темних капелюхах і плащах із високими комірцями.

— Як добре, що ви вже вдягнули фрак, мсьє Левенко. Сподіваємося, ви без зброї?

— Ваш шеф дав мені доброго хабаря. Невже ви мені настільки не довіряєте? — пхикнув той, підводячись.

— Є підстави вважати, що ви, мсьє, аж надто віддані обов’язку.

— Що ж, ці дні я не на службі. Ведіть!

Надворі вже давно стемніло. Місто була наповнене святковим гамором, десь над парком «Шато де Фльор» навіть запускали феєрверки.

Автівка привезла Поля на Липки. Він упізнав багаті маєтки Шовковичної вулиці, де архітектори нишком змагалися між собою у вишуканості й химерності. Йому дали скромну маску, що за чорним оксамитом приховувала півобличчя.

Інші гості вечірки теж були в масках. Вітаючись із двома плечистими портьє на вході, що більше скидалися на охоронців, новоприбулі один за одним зникали за дверима.

Поль вийшов із автівки. Він озирнувся з надією побачити когось зі своїх жандармів, котрі б «випадково» прогулювалися вечірньою вулицею, але навкруги не було нікого. Кивнувши портьє, чоловік зайшов усередину.

Перше, що помітив Поль, опинившись у білій залі, де розмірено колихались золотисті вогники свічок, була розкішна білява дівиця в леопардовій спідниці, що вперла свій чорний ботфорт у коліно пузатого пана, оголюючи довгу й струнку ногу, затягнуту коричневою панчохою.

Поль не міг стримати посмішки.

— Подобається? — глибоким приємним тембром озвався до нього високий чоловік у масці. — Ось чим належить займатися молодим людям у вашому віці, мсьє штабс-капітан. Коханням. Ходіть, я вас познайомлю. Глоріє, серце моє… — звернувся до білявки пан Пустовійт.

Та розвернулася, елегантною ходою підійшла до Поля й провела затягненим у велюрову рукавичку пальчиком по щоці офіцера, ковзнувши поглядом по його перев’язаній руці.

— Я знала, що ми з вами знову зустрінемось, — улесливо сказала вона, коли Пустовійт відійшов на безпечну віддаль. — Бачите, я одразу зрозуміла, що ви із тих, хто любить дорогі задоволення…

Її палець спустився на шию Поля, легенько її стискаючи. Молодий офіцер аж зайшовся кашлем. Глорія відпустила руку, пронизуючи чоловіка нищівним поглядом.

— Ви мене хибно зрозуміли, — ледь видавав із себе Поль, почервонівши й насилу стримуючись, щоб не зірватися. — Я на вашому боці.

— Боці? — удавано засміялася Глорія дзвінким і розкотистим сміхом. А потім притягнула офіцера за комір, так близько, що він міг відчути її дихання й запитала: — А у мене є бік? Невже мене хвилює щось інакше, ніж швидкі гроші?

Поль навіть не поворухнувся.

— Звідки ти знаєш той вірш? — натомість запитав він, користуючись інтимністю ситуації.

— Який вірш? — удала дурненьку Глорія, відпускаючи його комірець. — Обережно, офіцере. Дуже обережно. Я знаю більше ваших таємниць, ніж ви самі.

Дівчина пішла, узявши до рук тацю з келихами, а Поль закляк на місці. Що він тут робить? Який у нього план? І який план у них? Тепер він уже не сумнівався, що квартет із кафешантану справді на його боці.

— Думаєте, йому можна довіряти? — прискіпливо повела бровою Мірто, відставляючи горнятко кави.

Вони сиділи за столиком на вулиці в одній із центральних кав’ярень, що цього дня, як і інші заклади, працювала до останнього гостя. Олекса нервово совався на табуретці, Амелі обійняла голову руками, аналізуючи ситуацію.

— Зробімо так, — нарешті сказала японка. — Мірто й Олексо, беріть машину та їдьте в поліційний відділок на Інститутській. У такий день вони чекають масових безпорядків, тож чергуватимуть у повній бойовій готовності.

— Навіть кадетів привели, — несміло вставив свої п’ять копійок Олекса.

— Кадетів? А це вже цікаво, — примружилась Амелі. — Тоді змінюємо план. Ми з Олексою — до полісменів, а Мірто — до жандармів.

— Що мені їм сказати?

— Скажи, що маєш повідомлення від штабс-капітана. І назви адресу. Єдине: жандарми мають прибути на місце кількома хвилинами пізніше за нас.

— А ми? — перелякано запитав Олекса.

— А ми поїдемо розважатися з кадетами, — скинула підборіддя Амелі.

Біля поліційного відділку й справді було людно. Тут зібралися й мастисті полісмени з розкішними вусами й великими черевами, і зовсім юні кадети, яких пригнали сюди з військового училища і навіть дали їм кийки у руки.

— Зупинися тут. Мотор не вимикай. За моєю командою підеш до будинку, — віддала наказ Амелі.

Олекса непевно кивнув. Він уперше був настільки залучений до операції. Крім того, йому зовсім не подобалося те, що затіяла Амелі.

— Кажуть, київська поліція не може вловити навіть зайця, — виходячи з автівки сказала Амелі. Голосно сказала. — Бо всі полісмени тут і самі, як зайці! Такі ж боягузи.

Кадети випростали спини. Полісмени, що були старші, навпаки, набундючилися.

— Що ця дівка верзе? До відділку хоче? — буркнув один.

— Та вона п’яна, що з неї взяти, — сказав другий.

— Іди собі, куди йшла. Доки ми тебе в тюрму не посадили. А то буде твій батечко штраф виплачувати…

— Мене? У тюрму? Та це вас усіх треба ув’язнити! За те, що прикриваєте справжніх злочинців. Страшно вам? Страшно, панове офіцери?

Рудий кадетик, той самий, що зачіпався з Амелі в кафешантані, вийшов наперед.

— Та як ти смієш говорити таке про київську поліцію! — Його підлітковий голос саме ламався, тому прозвучав, мов крик якоїсь навіженої птахи.

— Схопити її та заарештувати! За образу поліцейського мундира! — випалив інший.

Але тільки-но вони кинулися до дівчини, як Амелі заскочила в автівку й гукнула Олексі:

— Рушай!

Той стрімко подався вперед, відриваючись від переслідувачів. Кадети, довго не думаючи, із гамором осідлали мотоцикли, що без діла простоювали під відділком. Пролунав свист, хтось віддавав наказ зупинитися, але вишнева автівка й далі рухалася вгору Інститутською.

— Швидше, швидше! — чи то підбадьорювала, чи лякала Олексу артеміда, позираючи назад.

Та втікачі виявилися повільнішими за кадетів. Шість мотоциклеток уже джмелями дзижчали зусібіч, беручи «Мінерву» в кільце.

— Повертай давай! — перекрикуючи шум, заволала Амелі.

— Я не можу, ми вріжемося…

Дівчина вже не слухала. Вона сама схопилася за кермо й круто повернула на Шовковичну, прослизаючи просто перед носом руданя на мотоциклі. Кадет не впорався з керуванням і з тріскотом полетів на бруківку, заіржали переполошені коні, а пізні перехожі кинулися навсібіч. Просто біля вуха Олекси просвистіла куля.

— Пригнися й тисни! — не відступалася Амелі.

Олекса уже давно забув, що можна дихати. Ще дужче натискаючи на газ, він із полегшенням помітив жандармів, що вже чекали на тому кінці вулиці. За жандармами стояла зграйка журналістів із фотокамерами. Водій пригальмував біля потрібного будинку, заплющуючи від страху очі й накриваючи руками голову.

— Сюди не можна! — вигукнув один із охоронців, дістаючи пістолет, але Амелі була прудкіша: вона вибила зброю з рук вартового й відточеними рухами вдарила його в живіт і по потилиці. З іншого боку вже підбігала Мірто.

— Вибачте, але нам справді треба пройти, — сказала вона, беручи на себе другого охоронця.

За мить артеміди вже відчиняли двері маєтку. Амелі показала кадетам язика і, затримавшись на порозі, ніби мишка, що заманює кота в пастку, забігла всередину.

— Готова? Твій вихід, — сказала мадам Леруж, легенько підштовхуючи в спину молоду танцівницю. — Це останній номер вечора, ти вже постарайся як слід.

— Хто тут найголовніший? Хотілося б закінчити танець у нього на колінах, — посміхнулася Аня.

— Он той, — з-за прочинених дверей виднівся статний чоловік у білій жилетці й помаранчевій шийній хустині.

— Отой, зі стриженою сивою бородою? Чудово. А що буде після мого номеру?

— Почнеться аукціон, — хитрувато подивилася на Аню жінка. — Але тобі про це знати не обов’язково… Твій вихід, крихітко! Маєш блискучий вигляд!

Аня й справді сяяла красою. Із одягу на дівчині були тільки непрозорі жовті панчохи, що щільно облягали її м’язисті балетні ноги, коротка спідничка й корсет, до якого ззаду кріпилися розкішні синьо-зелені крила. Обличчя артистки приховувала така сама пір’їста півмаска, що лишала відкритими її звабливі криваво-червоні вуста.

— All work and no play made Jack a dull boy86, — сама до себе проказала Аня нове улюблене прислів’я, почуте нещодавно від Глорії. І вийшла.

Не вийшла — вилетіла. На білих шовкових полотнах, що кріпилися до стелі, екзотична пташка повисла в повітрі, а потім зненацька перевернулася й вигнула гнучку, мов гутаперчеву, спину.

Музиканти заграли матчиш, і пташка, приземлившись, стала вигинатися в такт музиці, проходячи між чоловіками і ніби випадково торкаючись їх вузькими стегнами.

Зірвавши шквал оплесків, таємнича птаха закінчила свій бразильський танок на колінах у поважного пана — того, на якого показала мадам Леруж. Пан зніяковів, але дівчину не скинув. Вона оповила його шию руками й поцілувала в щоку.

— Тепер я зів’ю своє гніздечко тут, — сказала Аня в самісіньке вухо, відчуваючи, як тіло чоловіка здригнулося від її чуттєвого голосу.

Він теж обійняв її за талію, а потім зняв із пальця гранатовий перстень і вклав у її долоню. Демонстративно надіваючи колечко на великий палець, Аня обвела переможним поглядом усіх присутніх. Ураз її серце мало не зупинилося. Просто навпроти неї, біля самого виходу, стояв Поль — його вона могла впізнати навіть із прикритим обличчям — і уважно роздивлявся її.

«Ти не Аня, ти пташка. Ти артистка…» — мов мантру, проказала вона собі. Вдих, видих. Вдих…

— А тепер ми почнемо наш аукціон цноти! — «Матінка» вийшла на середину зали й усміхнулася своєю професійно-осяйною усмішкою. — Лот перший: пухкенька білявка, інститутка з блакитними очима. Ніжна, немов пелюстка весняної вишні, незаймана, мов перший сніг…

— П’ятсот рублів! — звів руку один.

— Так мало за таку красуню? Цнотливість — гарантована! Хто більше?

— Сімсот!

— Тисяча!

— Тисяча раз… тисяча два… Продано! Добродію в червоній краватці, наша економочка проведе вас і одразу розрахує, щоб ви могли насолоджуватися своїм часом. Лот номер два!..

Аня більше не слухала. Треба було негайно щось робити, тож вона зціпила зуби й удалася до самодіяльності: граційно злізла з рук свого покровителя й стала позаду, обіймаючи його за шию. Дуже міцно обіймаючи.

Стрімким рухом Аня висмикнула зі своїх крил перо. Єдине перо із заточеним сталевим наконечником, довгим, мов спиця. Другою ж рукою дівчина зірвала з пана маску.

— Даю слово: один лиш рух — і я вб’ю його! — закричала вона на весь зал.

Публіка зойкнула. Добра половина присутніх упізнала самого губернатора, Суковкіна Миколу Іосафовича.

— Схопити її! — вигукнув глибокий голос Пустовойта, але Аня легенько чиркнула полоненого по шиї. Заюшила кров.

— Можеш дістатися до неї ззаду? — почула вона шепіт чоловіка ліворуч. Той чоловік говорив напарникові китайською.

Аня не стала відповідати, а лише ногою сильно відштовхнула вбік азіята на найближчому стільці, і далі тримаючи спицю біля горла губернатора. «Нарешті вона мені пригодилася», — недоречно подумала про мандаринську мову дівчина, кидаючи нищівний погляд на китайських змовників.

— Відпусти його, — луною пролунав у вухах знайомий жіночий голос.

У простягнутій руці Глорія тримала пістолет, націлений просто в голову Анничці.

— Я вистрелю швидше, ніж ти зможеш його бодай поранити. Тож відпусти пана губернатора.

У Ані засмикалося око. «Що, в біса, за імпровізація? Вона тягне час?» — подумала Аня, озираючись.

Поль теж завмер у нерішучості, переводячи погляд із Глорії на губернатора та його дивовижну пташку.

— Чого ти хочеш досягти, дурненька? — вела далі Глорія, перетягуючи на себе увагу. — Справедливості? Та всі й так знають, що поліція підкуплена! Звісно, якщо сам київський губернатор бере участь в аукціоні!

— Що ти верзеш? — вигукнула «матінка», але її розпачливий пискіт не зміг перервати впевнену промову Глорії.

— Хіба ж не всім відомо, що таємні дверцята на третьому поверсі ведуть у сусідній будинок, де тримають викрадених дівчат? Цнотливих та освічених панянок із хороших сімей. Виставлених на такий ганебний аукціон! Їх потім продадуть кудись у Ригу, Петербург чи Ревель87, але кому яке до цього діло? Опусти перо, пташко! Ти програла цю битву!

Глорія говорила далі, але Поль часу не гаяв. Він почув те, що мав. Обережно відступаючи назад, він побіг сходами нагору, обличчям до обличчя стикнувшись з економкою. Біля сходів стояла пляшка недопитого шампанського. Однієї рукою Поль схопив пляшку, а другою, перебинтованою, але все ще робочою, — ухопив за комір економку.

— Одне слово — і пляшка розіб’ється у вас на голові, мадам. Показуйте, де ховаєте ваш «товар».

Тієї миті, коли Пустовійт уже занервувався, а в Глорії закінчувалися образливі слова, у білу вітальню ввірвалися ще дві дівиці, а за ними, на повних парах, юрба кадетів. Вони так і заклякли посеред зали.

Скориставшись заминкою, пан Пустовійт підскочив до Ані, щоб вибити у неї з рук перо, але куля, що вилетіла з револьвера Глорії, зупинила його на півдорозі.

Пронизливий крик болю заповнив урочисту залу.

— Знімайте маску, Григоре Даниловичу. Вам вона не личить. Іще крок — і я стрілятиму навмання. Цікаво, куди влучу? — вигукнула Глорія. — О, панове жандарми! А ви теж прийшли взяти участь в аукціоні на дівочу цноту. Глядіть, ваш шеф Левенко уже веде наших панянок на оглядини.

Зі сходів у залу спускалися заплакані дівчата, у спідній білизні, чисто вимиті й надушені. Заблищали спалахи камер.

— Потерпіть іще трошки й прикрийте обличчя, — кинула дівчатам Амелі, позираючи на репортерів.

— Та як ви смієте! Це приватна вечірка! — громовим голосом закричав пан Пустовійт, хапаючись за рану в передпліччі. — Жандарми, заарештуйте цю божевільну, що наважилася в мене стріляти! І цю, що погрожує губернаторові!..

Із появою журналістів Аня враз сховала перо.

— Панове репортери! Зробіть мені фото на згадку із самим губернатором! — Вона оповила руками шию пана Суковкіна.

— Ви заарештовані за звинуваченням у торгівлі людьми, пане Пустовійт. Усім іншим наказую зняти маски й залишатися на місцях, доки ми не встановимо вашу особу. Жандарми, у разі найменшої спроби втекти дозволяю стріляти на ураження, — дзвінко залунав голос штабс-капітана Поля Левенка.

Глорія нарешті опустила револьвер і намацала рукою стіну, щоб не впасти. Мірто й Амелі кинулися до викрадених дівчат. Поль ледь помітно кивнув, даючи дозвіл, і артеміди стали виводити потерпілих назовні.

— Ніби хтось у нього питав би, — вишкірилася Амелі, саджаючи першу групу дівчат у машину до Олекси. — Усю брудну роботу за нього зробили, а йому на лаврах спочивати.

— Боюсь, навпаки. Його за таке й підстрелити в темному провулку можуть, — сумно похитала головою Аня, механічно знімаючи маску, що вже добряче натерла перенісся. Зробила це не подумавши, бо штабс-капітан Поль, що займався арештом, організовуючи своїх підлеглих, раптом закляк на місці.

— Ти диви, упізнав, — пустила смішок Глорія.

— Та ні, він просто закляк, уражений неземною красою Аннички, — підіграла їй Амелі.

— Ага, і порізом на півобличчя. У Києві тепер так багато людей зі свіжими рубцями на щоках…

Поль уже підходив до гурту. Його очі були великі, мов два люстерка.

— Ти дівчина, — лише й спромігся сказати він, витріщаючись на Аню.

Та тільки розвела руками.

— Це все, що тебе дивує в цій ситуації? — запитала вона.

Артеміди мало не пирснули від сміху. Нервового сміху. Вони й досі не могли повірити, що місія виконана.

— Як тебе насправді звати? — не звернув уваги на Анін жарт офіцер.

— Мене звати Глорія, — повисла на плечі в Ані американка. — І я так довго чекала на тебе в номері 205, що облишила будь-яку надію на зустріч. Це просто диво, що ти знайшов мене тут. Хочеш запросити на побачення?

— Я… — Коментар Глорії зовсім збив з пантелику Поля. А тут іще прибули начальник поліції та начальник жандармерії.

— Глядіть, Олекса повернувся! Швидко. Поль, їдь із рештою дівчат, а ми знайдемо візника, — сказала Амелі.

Аня покірно сіла в автівку. Світ навколо закрутився, мов у калейдоскопі.

— А ця птаха куди полетіла? І баришні? Якщо вже заварив кашу, треба всіх опитати! Ще й журналюги скрізь… Тепер це точно не приховати! — гаркнув на Поля розлючений шеф. — Ох, що ж тепер буде…

— Ми самі прийдемо у відділок. Завтра. — Глорія поклала руку на груди начальника жандармерії. — І дівчат приведемо. Не тут же їх лишати на ніч? Вони налякані до півсмерті. Та й ми, знаєте, створіння ніжні.

Артеміди взялися під руки та неспішно попрямували бруківкою кудись до Миколаївської ловити візника. Ботфорти й блискучий корсет Глорії притягували надто багато уваги, але дівчатам було на те байдуже. У повітрі ширився запах літа й щастя.

85 Царська площа — нинішня Європейська площа в Києві.

86 Робота без розваг зробила із Джека нудного хлопчака (англ.) — прислів’я.

87 Ревель — назва Таллінна до проголошення незалежності Естонії 1918 року.